#пересічнаалебезумовнадезінтеграція

[ya-chytouch]

СТОКГОЛЬМ

Тепер прийшла пора писати відгук. Сказати, що мої припущення про книгу не виправдались - то не сказати нічого. По-перше, це книжка не про апокаліпсис. Втім, йдеться про щось серйозне і страшне, від чого Бог зійшов на землю, бо порушився баланс. Якщо ви спитаєте мене - який такий баланс? - я лише загадково посміхнусь і мовлю - ви що, хочете все розуміти, розкласти по поличках, аби все було прозоро і логічно? жалюгідні обивателі... і на тому слові повільно полину у туманну далечінь. І не дам вам жодної конкретики. Правда ж в тім, що я сама не знаю, про який баланс йдеться. Але, так, він порушений і всі приречені. То, апокаліпсис?... Нехай буде так. По-друге, дівчина з обкладинки не споглядає врятоване нею місто, як може здатись на перший погляд. Принаймні в цій книзі, вона нічого не врятувала - то вона просто так пафосно стоїть, що є цілком характерним.

Setting

Є сенс розпочати з того, де ми є і в якому контексті розгортаються події. А читати нам зовсім не про Стокгольм, а про досить специфічний Київ circa 2035 року, хоча деякі дії відбуваються і в Карпатах (представлених як депресивний і відмираючий регіон). Отож, якась там війна з участю лендлізу закінчилась (тепер ясно яка), і після того Україна потрапила під контроль західних організацій. Майже все тепер стало зосереджено в руках західних інвесторів, ще й Мирослава (головна персонажка) ніби натякнула, що Україна стала напівколоніальною країною, а якийсь найманець-СБУшник докинув про “напівдемократичність”. На тій самій сторінці трохи вище є абзац, який ніби писала рашка, аби відмовити Україну йти в ЄС: “наприкінці двадцятих багато хто підтримував посилення зовнішнього контролю, незважаючи на табуювання "питання національного приниження (?) і поступки власними інтересами", але на те тоді всім було байдуже, всіх цікавила тільки економіка, і в результаті Заходу дали стільки контролю, що в давніші часи деякі пункти могли б вважатись за державну зраду” (зліплені цитати). Себто, бідною Україною скористались, і вона не є самостійною, а просто маріонетка. Згадується про повалення військового уряду, сфальсифіковані вибори, і, як результат, диктатура. Класично, скрізь панує корупція, поліція виступає оплотом свавілля, передмістя Києва кишить бандитами і безхатченками. 

А де громадянське суспільство? На це автор дає відповідь, щоправда, пізніше: “Після того, як війна скінчилася розчаруванням і підписанням чергових мирних угод – волонтери стали нікому не потрібні, їхній внесок в розбудову армії замовчувався. Стихійні лиха, пошукові операції та зникнення дітей все ще мали змогу впливати на позицію влади і дозволяли залучати небайдужих громадян, але будь-яка спроба суспільства втручатися в роботу державних організацій зазвичай зазнавала невдачі.” Словом, дуже зручно - двома реченнями автор остаточно зводить громадян до “фонової сірої маси”, яка не має заважати йому описувати те, як світ рятує групка людей. Насправді, це дуже очевидна письменницька акомодація. Автор помічає в своєму задумі якусь невідповідність, але йому лінь ламати голову над тим, як логічно все прописати. Тому, він просто нашвидкуруч латає цю plot hole, і проблему вирішено. Так можна робити, звісно, але то ліпше якось маскувати, бо дуже впадає в очі.

Відверто, вибір саме такого гіпертрофовано негативного сетінгу викликає в мене дуже багато питань. Поясню: навіть якщо багато гострих суджень про владу і журналізм стосуються 2035р, то в деяких місцях ці опінії поширюються і на раніші періоди державності України. Наприклад, “не перше десятиріччя” правозахисні організації жаліються на Київські катівні, які “раніше” слугували тими самими фабриками зброї масового ураження і наркоти, і “вже багато років” Банкова виступає за означення всього найгіршого. З таких сентенцій, можна, боронь Боже, зробити висновок, що ми типу завжди були такі кримінальні і зачухані, того нема чому дивуватись, що докотились до диктатури.

До чого я веду? До того, що позиціонування України в майбутньому як занепалої і “гнилої” держави ще можна виправдати творчим задумом автора. А от коли вже говоримо про посилання на “тяглість” цих злочинних традицій, то разом це створює образ України як by default відсталої і “імпотентної” держави. 

Почекай, скажете ви, але ж не все, що сказано у творі, відображає думку автора! Ну і що, що, на думку якогось магічного типа, СБУ - це “непрофесійна, провінційна служба безпеки бідної та нікому не потрібної східноєвропейської країни”, а про українців той тип каже, що вони є найгіршим, що може бути в світі, “смердючими, нікому не потрібними жебраками, не здатними навіть у самому центрі Європи жити відносно пристойно”. Ну і що, що один найманець (?) транслює, що “майже всі зараз сидять на колесах, бо інакше витримувати цю країну було б неможливо”. Так, потім, ще хтось “думає” - “Будемо відверті, як країна ми не відбулися, а як нація заслуговуємо на загибель чи принаймні чергову політичну кризу.” Але ж то все персонажі - чи важать їх вислови, і чи треба тим перейматись?

Звісно, погоджусь я, одне речення, кинуте магічним типом чи найманцем не дорівнює думці автора і придирання не вартує. Проте якщо схожі судження зустрічаються достатньо часто, нехай, на кожній 20й сторінці (приблизно) 600сторінкового тексту, і при тому жоднісінького разу не спростовуються - то на виході отримуємо повноцінний мотив, який, хочемо того чи ні, певним чином відкладається в голові. Варто також зважати, що не кожен читач вміє запам’ятовувати хто саме що сказав, або і відрізняти думку автора від думки персонажа, особливо якщо то не речення, виділене реплікою. Про те, що може собі подумати про Україну якийсь непідготовлений вестернер, читаючи потенційний переклад “Стокгольму”, навіть уявити страшно! Не кажучи вже, що мене, як українку, такі сентенції спонукають писати WTF на полях кожної сторінки in question. 

Тому, з таким прийомами треба бути дуже і дуже обережним. Впевнена, що, якби такий сетінг прописав якийсь неукраїнський письменник, йому б “незлецьки” влетіло. І було б ясно, за що. 

Сюжет

Сетінг ми оглянули, а тепер я спробую переказати сюжет. Для мене це - найважча частина відгуку, бо тексту і подій багато, а от когерентності (зв’язності, себто) - не дуже. 

Важлива заувага: автор колись навчався на факультеті політології, тому в книжці дуже багато різних змов, “многоходовочок”, високих посад і таємних таємниць. Навіть набір дійових - не осіб, а груп - досить специфічний - маємо найманців, штурмовиків (які потім виявляються безликими ляльками-зомбі), поліцію, парламентарів, сектантів, тих типу магічних типів, журналістів, двох чуваків, що вбивають головного редактора (забула, від кого вони) і повстанців (типу народ, але мені не відомо яка формальна причина їх револьту). Всі ці групи діють водночас, і в усіх є якась своя адженда; усі ці лінії звиваються, переплітаються і подекуди заплутують, що є закономірним. І тому, коли усвідомлюю, що маю розповісти про сюжет, мені стає лячно - але я все ж спробую викласти все так, як зрозуміла. Звісно, не обійдеться без ліричних відступів, бо this is what you came for.

І ще - важливе уточнення: Валентин Поспєлов любить поганяти читача back and forth по подіях “минулого” і “сьогодення”, але я описуватиму події більш лінійно і якомога стисліше. Втім, захопіть на всяк випадок чаєчок і пиріжечок, бо все одно буде довго.

Починаємо.

Отож, один з офісних центрів Києва захоплюють сектанти невідомої релігії, і… просто сидять там пару місяців. Звісно ж, будівля оточена трьома шарами різної поліції і військових. Тим часом, в місті тривають якісь заворушення, народ повстає проти влади, поліція застосовує сльозогінний газ - коротше, неприємна ситуація. 

Але це все фон. Починається все (і триває) з Мирославою-журналісткою, яка прокидається з наркотичним похміллям (?) і їде брати інтерв’ю в тих сектантів. Не найліпше завдання, але це їй треба, аби відновити свою журналістську кар’єру. Мирослава намагається добути якусь інформацію від харизматичного ватажка сектантів (Ло), але той поводить себе дуже загадково і “непроникно”, на перших хвилинах розмови перебирає ініціативу в свої руки, говорить з нею на якісь “значущі” абстрактні теми - коротше, в неї нічого не виходить, але її керівництву, здається, на то якось байдуже, того вони посилають її туди знов і знов. 

Взагалі, ці інтерв’ю дають більше інформації про Мирославу, ніж про Ло. Як справдешній hot bad guy, він все знає про її життя і діяльність. Через нього автор нам натякає, що Мирославу викинули з журналістики, бо вона написала якусь там до болю геніальну статтю, і розкрила якусь надзвичайно важливу правду, через яку всі ці тексти одразу видалили з інтернету (автор ніби не чув про архіви Тані Микитенко або вірить в те, що скріни горять). Та, а не “прибрали” Мирославу повністю через те, що “ви писали її (статтю - ред.) занадто щиро… втім те, що стаття вийшла недосконалою і її так складно читати, зберегло вам життя”. 

(Це пояснення, як на мене, звучить нереалістично, враховуючи, що в тій Україні панує диктатура - а диктатура не залишала б живою людину з ТАКИМ цінним знанням. Тут автор явно хотів викрутити важливість і талановитість Мирослави на максимум (хе, як і скрізь), але і не хотів позбуватись головної персонажки на перших сторінках. Тому я сприймаю це як ще один кейс авторської акомодації обставин до своїх подальших сюжетних потреб - причому досить незграбної.)

 Тим не менш, з усіх тих розмов не стає зрозуміліше ні про суть Мирославиного “таланту”, ні про те, чому Ло зайняв ту будівлю і чого йому треба. А сюжет рухається далі, і ми гортаємо сторінки з надією, що далі буде більше пояснень.

Згодом, в захопленому офісному центрі призначають прес конференцію (вай нот) і в переплеті якихось інтриг і “зрад”, на той самий день чи то влада, чи то вояки вирішують “брати фортецю штурмом”. Відбувається стрілянина, гатять в усіх підряд, але Мирославу, звісно ж, беруть в заручниці за наказом самого Ло (через її талант, напевно, доказів якого ми не побачимо на жодній з подальших сторінок). Поки на нижніх поверхах відбувається мінування і все таке, Мирослава приходить до тями, просить відвести її до Ло, бачить його при німій молитві, особливого обурення своїм заручництвом не виказує, і спокійно йде за ним туди, куди він її поведе. А він веде її на дах офісного центру, сідає з нею в ледь-живий ґвинтокрил, і вони летять в невідоме. Якщо вам здається, що Мирослава не дуже суб’єктна, то вам не здається.

Ще в цій частині - другій - є сюжетна лінія з найманцями, які вбивають Мирославиного головного редактора і знаходять в нього на столі якісь таємні папери. Один з них (не папір, найманець) їде в архіви розбиратись детальніше, і натрапляє на суперпершокласнозасекречені дані про аномальні штуки на території країни. От уявіть, що все, що бачили в Битві Екстрасенсів - то правда, бо в тих документах про щось таке і йдеться, і за тим стоїть якийсь ОРДЕН. Потім в архіві з’являється the магічний тип і намагається вбити найманця. 

За класикою жанру, замість actually вбивання перший виголошує тираду про Бога (що він мертвий), Біблію (що це головний роман) і ще багато загадкових філософських штук про Орден, до якого він, очевидно, належить. За класикою жанру, поки той користається змогою висловитись про поганість України, з’являються (нізвідки) інші магічні типи, що його вбивають. Чесно кажучи, попри деяку клішейність, сторінки з цією сюжетною лінію одні з найцікавіших, і чи не єдині, що проливають хоч трохи світла, а не заплутують далі. Хіба що, можна було обійтись без цього пафосного накидання на Україну. (Так, мене це “незлецьки” зачепило).

Тим часом в місті далі відбувається повстання, а президент, міністр і ще якийсь важливий тип сидять в підземеллі і дають згоду на те, аби стати маріонетками якогось чувака, який прийшов до них домовлятись, політика, політика, політика, кінець другої частини (всього їх 4). 

Ах, і ще є малий розділ про те, що науковці на станції виявляють підвищений рівень радіації в місті, але під кінець робочого дня вони надто задовбані, аби щось робити, того просто йдуть додому. Здається, я і то відчуваю більше відповідальності, коли о шостій вечора мені прилітає мейл від клієнта (а може і ні, хто мене зна).

Між 2 і 3 частинами йде “інтерлюдія”, яку я б найбільше радила прочитати. Там 7 сторінок, але вони викликають більше емоцій і цікавості, ніж перша і друга частина в сукупності. (А ми тим часом перетнули екватор, пропоную зробити святковий сьорб чаю і читати далі).

Частина третя, відбігаємо на рік назад і їдемо з Мирославою в Карпати писати статтю про зникнення місцевих дітей (саме ТУ статтю). В аеропорті, “який не справив на неї жодного враження” (а Мирослава така бідна на емоції, що таке зауваження цілком має місце бути) зустрічаємось з її охоронцем. Вона істерить, що той запізнився на декілька хвилин. На наступний день персонажка заплановано зустрічається з ватажком місцевих ромів у кафе, в якому через хвилину починається погром (типу місцеві думають, що це роми покрали дітей). З’являється поліція, і на Мирославу одразу кидає оком один поліціянт; потім журналістка їде на зустріч з мером, а на другий день на якийсь брифінг, де стається сварка між місцевою і столичною поліцією  - коротше, багато всього, і між тим абстрактні, але, безсумнівно, “дуже глибокі” розмови з охоронцем. А потім Мирослава йде на “побачення” з тим самим поліціянтом з кафе - певно, щоб вивідати якусь інформацію. 

І ось тут дозволю собі зробити довгий “ліричний відступ”. Справа в тім, що у тому розділі є дуже красномовне речення про те, що, “напевно, в тому і полягав її (Мирославин - ред.) журналістський талант - зачаровувати різних чоловіків незалежно від їх політичних поглядів”. Я б такого речення не писала, бо воно дуже об’єктивізуюче і суголосне тезі, що жінки мають професійний успіх через експлуатацію своєї сексуальності - навіть такі “суперталановиті”, як Мирослава (або ж автор хотів навмисно принизити свою персонажку!). Але загалом, не класно таке писати, бо читачі можуть подумати, що автор або сексист, або слабо відбиває контекст. Чи, в крайньому випадку (а я схиляюсь саме до нього) що Валентин Поспєлов просто знає жінок хіба здалеку, і через необізнаність дозволяє собі робити найнеймовірніші припущення. 

Гарна ілюстрація останньої тези - метафора про “жах, що хотів зірвати з неї спідню білизну” (який Мирослава наче б то відчуває при думці, що їй не вдасться виконати свій професійний обов’язок). Я не знаю, що відчувають чоловіки, коли бояться (можливо, і дійсно страх за свій зад), проте це не дає ніякої підстави робити таких припущень про жінок. Якщо вам здається що я приколупалась на рівному місці, то підставте у це речення на місце Мирослави персонажа-чоловіка - звучить абсурдно, так? Сподіваюсь, що таким чином мені вдалось проілюструвати свою думку. Але то ще не кінець.

Бо на наступний день той самий поліціянт намагається зґвалтувати Мирославу, підстерігши її в коридорі готелю. На щастя, поруч опиняється її охоронець. Він рятує жінку, а потім пропонує їй викликати поліцію і поїхати до лікаря. Мирослава каже, що і мови не може бути про поліцію - навпаки, пропонує дати комусь хабар, аби ця історія ні до кого не дійшла - все заради репутації, очевидно. Охоронець, в свою чергу, починає її “заспокоювати”, що, типу, в таких ізольованих поселеннях як те село, сексуальне насильство не є рідкістю, бо “коли навкруги нічого та нікого немає, то подібний стан, який, зазвичай, можна зняти за допомогою пляшки, або навіть повії… він стає патологічним, нестерпним”.  

З цього Мирослава робить висновок, що всі в тому місці навіжені, і взагалі, “бідний лейтенантику, бідний хворий виродку. Яким має бути життя людини для того, щоб… з іншого боку, нічого особливого не відбулось. Сексуальна агресія, приниження через статевий акт - все це так притаманно людині загалом, що дивуватись було зайвим”. WTF, подума��а я, прочитавши цей абзац. Просто disaster. Вводити таку делікатну сцену, і отак її описати? А потім ще приписати персонажці ТАКІ слова? Типу, “та нічого особливого не сталось, ну звихнувся хлопець - геть не при собі був, не тримав себе в руках просто, втратив контроль! Ну падло, але ж він хворий на голову, шо з нього візьмеш… На його місці кожен би так, попробуй пожити в Карпатському селі. Та й взагалі, всі ми не святі, всі ми трохи збочені, того фіг з тим”. 

І так, Мирославину мотивацію можна зрозуміти, зважаючи на те, що вона загалом цинічна і має ампутовані емоції. А тут ще й місто в небезпеці, в поліції свої внутрішні скандали (та й сам злочинець - поліціянт), в неї - репутація, словом, не хочеться в’язнути в якійсь такій історійці. Та й думки її спричинені шоковим станом. А опісля вона йде гуляти по готелю, і інтерактує з хлопчиком, що сидить в лоббі і грає в жорстоку гру на своєму планшеті. 

І саме цей момент мені не ок. Цей момент ніби “заминає” всю історію, робить її цілком пересічною і буденною - та ще й в комбінації з філософською Мирославиною сентенцією про те, що треба бути вище того всього, так як схильність до насильства - то стандартна людська вада. І плювати хочеться, що це, наче б, такий “холодний” авторський стиль - серед тої кількості “глибоких” сентенцій, якими нашпигований твір, з легкістю можна було б втулити щось типу “завжди легше виправдати втратою контролю чиїсь дії, які вже нема змоги виправити; завжди можна дозволити собі втратити контроль, коли знаєш, що не будеш за це відповідати, бла бла”.  

Зґвалтування - це ж теж політика, гендерна нерівність - це теж політика, це все те сама power dynamics. І “зам’яти” це питання загальною схильністю людини до сексуального насильства не те щоб цинічно (хоча це теж), а навіть якось дуже по-дурному - ніби піти в аквапарк, і прольопатись годину в мілкій дитячій ванночці, замість зануритись в дорослий басейн і спуститись хоча б з одної гірки. Не враховуючи вже знов той самий факт, що таким чином насильство ніби “легітимізується”. І хто б що не казав, що це, мовляв, бачення Мирослави, а не автора, але саме автор відповідає за кожнісінький меседж свого тексту - і якщо той меседж не дуже адекватний, то “нема чому дивуватись”, коли прилітає суспільна реакція.

(Але ж ні, політика - то певно про чоловіків, що ділять між собою світ, і сексі жінок, що намагаються будувати кар’єру за законами патріархального світу. А тупі фємкі хай просто найдуть собі мужиків.)

Повертаємось до сюжету. Тепер познайомлю вас з Валентином. Попередньо, Мирослава зустрічала молодика з ім’ям автора в лоббі готелю (коли той був п’яний, як чіп), а потім ще “дистанційно цокнулась” з ним під час побачення з поліціянтом. Валентин-персонаж, безсумнівно, є якимось pet-образом Валентина-письменника (що є закономірним), бо в Мирослави до нього ну дуууже особливе ставлення. Наприклад, якоїсь ночі поліція попросила її забрати його з відділку (бо він дав їм її номер, який винишпорив у готелі, що схоже на сталкінг) і вона така вся - встала і поїхала серед ночі забирати алкаша, якого бачила два рази в житті (так, Валентин-персонаж - це самовпевнений письменник-пияк). Після визволення, вона завела його в кафешку, де він намагався домовитись, аби вона вивідала для нього пару речей за допомогою свого журналістського посвідчення - мовляв, і для його письма добре, і їй для статті знадобиться інсайдерська інфа. Мирослава, що дивно, не послала його до біса, а пожілалась, що місто закривають і матеріалу не вийде. Тоді він попрощався, а вона занепокоєно кинула йому “Ти що, просто підеш? Так неввічливо” - та той зухвало кинув своє “Я зателефоную”. 

Так от, на наступний день після “непорозуміння” з поліціянтом, Мирослава йде до старої церкви, яку знайшла напередодні, говорить з тамтешнім дивним священником, по дорозі назад зустрічає мера, який їй натякає, щоб не тусила з Валентином і взагалі вшивалась в Київ (до слова, те містечко якраз мали закрити, а на дорогах поставили блокпости). По тому, Мирослава йде додому, і “майже інтуїтивно і без жодної мети” набирає - так, саме номер Валентина.  Нє, ну може вона дійсно знадилась на його обіцянки інсайдерської інфи. 

Валентин з’являється біля її готелю на якійсь дивній машинці і везе її в глибину лісу в закинуту психіатричну лікарню, аби вона відвідала чувака, який в 2024 вчинив якусь наругу над дітьми. (Ага, все правильно, це жінка після спроби зґвалтування сідає з якимось крейзі чуваком в машину і їде в лісову психлікарню, так-так.). В лікарні її розвертають, бо відвідини дозволені тільки родичам, як-от якійсь місцевій жінці, і коли Мирослава виходить звідти, Валентина вже нема. Тоді вона зупиняє рандомну машину і просить водія вивезти її звідти (це жінка після спроби зґвалтування ВДРУГЕ сідає до незнайомця - ще й посеред глухого лісу). Потім вона бачить котедж, біля якого стоїть Валентинова машина, просить водія зупинитись, і йде туди.

Тут я просто КРЕЧУ про те, як криво зшитий цей епізод - самі події цікаві і дуже навіть інтригують, проте оця тема з Мирославиною безпідставною довірою Валентину і катання по лісі з напівзнайомими мужчинами описує модель поведінки АБСОЛЮТНО НІЯКОЇ РЕАЛЬНОЇ ЖІНКИ, ЯКА ЗАЗНАЛА НАСИЛЬСТВА ЗА 1 ДЕНЬ ПЕРЕД ТИМ. Мені здається, що це просто вершина споконвічних мемів про men writing women - як чоловік (ще й боксер-любитель), Валентин Поспєлов не знає такого поняття як “боятися їхати кудись з незнайомими чоловіками”, і для нього не є очевидним, що Мирослава мала б того остерігатись. Тому я раджу Валентину виходити за рамки свого сприйняття світу, якщо він вже вибрав писати про жінку як головну персонажку свого твору - бо “любити писати жінок” і “вміти писати жінок” - дуже різні речі.

До речі, з моменту приїзду в психлікарню автор натякає, що це типу Мирослава потрапила в минуле, і котедж є розв’язкою цієї теми. В ньому журналістка зустрічає незнайому жінку, розмовляє з нею, а потім, дуже елегантно прописаним способом, з’ясовує, що та жінка вже мертва - і непритомніє. Цей епізод, як і інтерлюдія, дуже пронизуючий. 

Але він не триває довго - потім знов починається загадковий хаос, коли (вже типу в теперішньому) з’являється Мирославин охоронець, злий на те, що вона десь вештається без його відома. Далі він навантажує напівпритомну жінку фразами типу “Ти що, досі нічого не зрозуміла? І чого я не здивований..Ти втрачаєш глузд!”, а потім в такому стані веде її через ліс до якогось оглядового майданчику, з якого видно пекельну картину з зомбі-ляльками, спаленням тіл, катуванням людей, мером того містечка і зниклими дітьми (які спостерігають за дійством). Мирослава не особливо реагує. Охоронець починає розповідати якісь конспірологічні штуки про клани, що володіють всім у світі, що їм треба діти, бо то майбутнє, і ще про Бога. Багато підкреслено значущих, гнітючих, але від того не зрозуміліших фраз. Автор ніби відчуває, що читач засинає над його фоліантом, і намагається вразити “шок-контентом”. Але до 474 сторінки читач до такого звикає і реагує на це типу “ще якась загадка, яку мені ніхто не пояснить, whatever”.  

“Вони скрізь, ти просто не розумієш, вони пронизали все, багато століть граються в якусь політику, але всі прикидаються, що не помічають, ех, ти мене, бляха, не розумієш, їм належить весь клятий світ, влада - це диявол” - говорить охоронець, а Мирослава дивиться на нього скляними очима. Той каже, що “оооо бачив я такі очі, вони вже заволоділи тобою, поселились в тебе в голові” - потім привозить журналістку в аеропорт, кидає “і сам не знаю, нащо я тобі це показав” і на тому, в принципі, все. Тільки під кінець Мирослава роздумує про продажність журналістики, і вирішує, що неможливо мовчати вічно, а треба почати писати. Писати щиро, “до тремтіння і нервового зриву, до крику та сліз” (курсову, чи що АХАХАХАХ ). Ну, словом, нічого конкретного, просто завершальна пафосна “промова” під урочисту музику.

Ого, думаєте ви. Зараз буде четверта частина, де все стане на свої місця. Буде легше. Пийте чаєчок, скажу я. Пийте чаєчок і їжте пиріжечок з вишнями. 

Вертаємось в гелікоптер (в часовому проміжку - десь рік вперед). А той саме здійснив нем’ягку посадку серед заметів (але то було плановано), і Мирослава з Ло вийшли звідти. Ло починає говорити максимально абстрактні речі, Мирослава каже, що не розуміє, і той повторює щось типу “ну тоді старайся сильніше”(ця фраза гарно описує мою взаємодію з цим текстом). Проілюструю, бо це дуже смішно:

– Я не розумію, – сказала Мирослава,  кліпаючи очима.

– Ти маєш, чорт, ну давай, спробуй це знову.

– Я не можу, – з подивом мовила Мирослава і хитнула головою.

– Тут немає жодних правил, жодної послідовності дій, – Ло стояв перед нею і уважно дивився, в його очах значно ��енше холодних спалахів, аніж зазвичай. – Пересічна, але безумовна дезінтеграція, спробуй, спробуй це знову.  (А, тю, так би одразу сказав)

Потім Ло каже Мирославі “всі твої спогади- фальшиві” і натякає, що вона перебуває під впливом пігулок і “магії”, говорить про Бога, загрозу людству через стрімінгові сервіси, потім каже про свою приреченість у “війні”з якоюсь іншою силою, і ще багато загадкового і незрозумілого тексту. Після того, вони йдуть в якийсь лісовий будинок, там зустрічають якусь жінку (типу ту ж, що в котеджі), спускаються в підвал, і власне, в тому підвалі Ло і Мирослава … знаходять “доньку бога” в образі істоти без очей (!) і з лускою по тілі(!). О��евидно, Валентин Поспєлов підіймає градус все вище, проте на 516 сторінці вже звикаєш до того, що “все пропало, як ти не розумієш” і особливо нічому не дивуєшся. А, ну ще там смішно, як Мирослава на рівному місці вдарила Ло в обличчя і тим самим звалила з ніг, а потім вони розмовляли, ніби ніц не сталось. Потім в той будинок прийшли якісь агенти зла, вбили ту жінку, але Мирославу і Ло врятувала якась кудлата істота, що з’явилась нізвідки. На цьому моменті, здається, я остаточно змирилась з тим, що зрозуміліше не стане, і просто дочитувала останні сторінки.

Під кінець, Ло і Мирослава дістались до засніженого поля, де мав бути якийсь чекпоінт. Мирослава почала за щось вибачатись перед Ло, а той сказав, що не вибачить їй ніколи (more drama pls); потім, на тому місці звідкись з’явились журналісти і поліція, закордонна тьотя сказала Мирославі, що “ви ж розумієте, що це премія Сахарова?”(Мирослава ж дуже талановита, і, щоб ви знали, ніхто, ніхто не пише так, як вона), і ще багато всього на купу. Наша персонажка стояла в заціпенінні, думала важливі думки, а потім розвернулась і побігла до того таки чекпоінту - човна біля річки. 

Ось, власне, і все. Так, там ще була пресуха уряду, який раніше домовлявся з якимось чуваком в підвалі, ще якась там політика, змови, багато всього. Багато імен, посад, таємничих фраз - по-доброму, я б мала скласти список всіх персонажів і гарненько розкласти все по поличках, розібрати всі-всі лінії і не писати “політика, політика, політика”. Але це було б нечесно, бо це не відображає мого правдивого сприйняття твору. 

Персонажі (деякі)

Давайте тепер пройдемось по менш динамічних речах, наприклад, по сету персонажів. Одразу скажу, що у всьому творі не зустріла жодного персонажа, за якого хотілось би вболівати. Так, на початку ми зустрічаємо Мирославу, і інстинктивно починаємо вболівати за неї. Проте, до середини книги вона втомлює, а під кінець викликає роздратування. 

Так, нам дано шматочок її бекграунду, якісь деталі про складне дитинство (яке, очевидно, дає їй карт-бланш на зневагу до всіх і вся), щось про навчання і початки кар’єри. Поспєлов на кожному кроці намагається підкреслити унікальність Мирослави чи-то через описи її професійного таланту, чи через зовнішність “маленької спокусливої дияволиці”, чи через почуття стилю (надзвичайно унікальний all-black look + мартінси - бо що більше підкреслює оригінальність мислення, ніж мартінси??), чи через “нетакіяквусіх” смаки, тощо. Але Мирослава в описах і Мирослава в дії - це дві різні Мирослави. Мирослава в дії просто пливе за течією і бурчить; її відправляють на інтерв’ю з сектантами - вона йде, для пристойності обурюючись; Ло не дає їй можливості написати викривальний матеріал - вона знов обурюється і злиться, але продемонструвати свій професіоналізм не може; Ло бере її в заручники - вона не задає питань, і просто йде за ним; перебуває в стосунках з чоловіком, якого зневажає, працює на чоловіка, якого зневажає, знаходиться серед людей, яких зневажає - але не змагається щось змінити або діяти самостійно. Хіба, під кінець. І це, зауважте, головна персонажка трилеру. Так, безперечно, для “поглиблення” образу автор накидує Мирославі багато красномовних філософських реплік про розчарування в житті, стосунках і все таке, але, відверто, її роздуми радше нагадують бунт песимістичного підлітка, аніж умовиводи дорослої жінки (Мирославі десь під 30). Додамо до цього мої попередні зауваги про неавтентичу подачу “жіночого досвіду”. Словом, персонажка вийшла дуже штучною і такою, що не викликає не те що емпатії, а навіть якогось інтересу. 

Взагалі, її вайб можна описати мемом 

Хіба що - I do not like it, бо за 600 сторінок могла б розродитись хоч на 1 притомну дію.

Інші образи цього твору теж не викликали в мене особливого ентузіазму - тому в мене нема натхнення про них писати (амінь, думає мій заморений читач, посьорбуючи охололий чай). Хіба що мене дуже насмішив Валентин. Валентин-письменник не тільки дав тезкові свою професію, а ще й зробив його тим персонажем, для якого Мирослава постійно робить виключення, і який, певно, має якісь ключі до таємниць. (Ну не може Валентин просто так писати свій твір, йому мало почесної посади автора, він має бути значущим ще й безпосередньо в площині твору.) Це знову ж, не заборонений прийом, а просто трохи смішна історія.

Ще одним смішним аспектом, що стосується персонажів Стокгольму, є їх імена. Пантелеймон Куліш, Олесь Гончар (президент), Іван Самойлович (прем’єр), мер Свидригайло, млявий бойфренд Йосип, найманий вбивця Левко - впевнена, що Валентин Поспєлов вводив такі імена з певним задумом, проте для мене це одразу робить твір схожим на якийсь фанфік-вінігрет. Сподіваюсь, воно того вартує, бо ці дивні неймінги дуже впливають на серйозність сприйняття тескту. 

Загалом, персонажі Поспєлова змальовані як уособлення якоїсь певної професійної функції; вони ідеалізовані і абсолютні. Поспєлов приділяє дуже багато уваги описам зовнішності, політики в нього майже завжди товсті, а bad guys, які не політики, “занадто вродливі”; коли ж мова заходить про жінок (яких у творі небагато), то в гру вступає ще й “звабливість”. Наприклад, Мирослава - “маленький спокусливий вампір”, а от при описі Юстини Поспєлов зауважує, що “І хоча, мабуть, Юстині бракувало звабливості - вона була надзвичайно гарною молодою жінкою”. Ще, чоловіки у Стокгольмі зазвичай повні зневаги до жінок, а жінки - до чоловіків. Це, напевно, щоб було більше теншену і контрасту, коли черга прийде до прописування романтичних чи сексуальних епізодів. Впевнена, що без висловлювань типу “всі чоловіки вважають жінок хвойдами” та “чоловіками легко керувати, бо вони слабкі і не здатні до конфронтації” автору не вдалось би передати всю глибину його задуму. 

Так, це я іронізую, аби ви не заснули за моїм трактатом, тому посмійтесь.

ПАФ (Претензія на АФористичність)

Якщо ми вже почали про секс, то закінчимо за упокій, то варто зауважити, що Поспєлов доточує його до абсолютно рандомних уривків - про марність світу, про консюмеризм, про фемінізм, бої в центрі Києва, просто так, тощо. Наприклад, Мирослава заходить в кабінет до свого редактора, і там “пахне сексом”. Бармен в кафе вмикає телевізор, і “вже за секунду залу огортала балаканина неприємних і втомлених від наркотиків та безладного сексу поп-зірок.” В роздумах про світові режими читаємо: “В країнах жорстоких доводиться бути чемним, в демократичніших – можна дозволити собі лаятися чи публічно визнати, що часто-густо приймаєш піґулки на вечірках і не проти групового сексу.” Ну, і таке інше. Напевно, це потрібно, аби щоб зробити текст “дорослішим” - та сама причина, з якої неповнолітні п’ют�� і курять. Можемо це бажання зрозуміти, чому б і ні.

Але ж в деяких випадках ці згадки не просто недоцільні, а й викликають сміх. Наприклад, в описі сцени Йосипового збудження під час обговорення нестабільної політичної ситуації (насправді, він налиґався винця) виринає фраза “Невідоме зазвичай не лякає, а викликає легке сексуальне збудження” (овва, Валентине,  good for you). Після того йдуть чотири незв’язних абзаци про те, що секс в стосунках - це “гра без переможців, гра, у якій той, хто програв, отримує більше” (що означає “програти в сексі”? America egsplein). В Мирославиних роздумах про самотність, Поспєлов пише: “Все ж таки державна служба завжди має сексуальний підтекст. Будь-яка власність держави має сексуальний підтекст”(особливо гуртожиток ВНУ або пописана парта в аудиторії, hot). Сідаючи в таксі з чорношкірим водієм, Мирослава зауважує, що “Він зовсім не був схожий на кремезних красенів з порно – звичайнісінький миршавий виродок.” (мало того, що тут віє расизмом, так ще й Валентин вирішив, що всі чорношкірі мають бути схожими на порноакторів).

 І так далі, і тому подібне.

Що цікаво, персонажі Поспєлова займаються сексом або з обов’язку (якщо зі своїм партнером), або в рамках хіті чи подружньої зради (якщо з кимось іншим). Меседж: любов - то для дурних, все купляється, всі ми хтиві тварини, а якщо думаєте, що в вашому кейсі все не так, то ви наївні і не знаєте всієї правди. В принципі, в тон твору такі ідеї вписуються, проте недолугі вирази типу вищенаведених, чи от “нелетальна зброя всякчас схожа на сексіграшки” викликають легке почуття крінжу і багато питань про незакриті гештальти самого автора.

Проте, мушу віддати належне - крінжовими в Стокгольмі є не лише сентенції про секс. В творі взагалі дуже багато “роздумів на вільну тему”, під які годиться запалити цигарку, сплюнути собі під ноги і думати про продажність політики та журналістики, самотність, моральний розпад, гнилість людських стосунків і таке інше на тему “жизньтлєн” (вибачайте за російську). Чи не кожна ситуація супроводжується глибокодумними узагальненнями типу:

“Естетика підкорення руйнує уявлення про безпеку і плекає безпорадність, щоб потім плекати садизм”

“Хоробрість – це вміння бігти швидше за своїх переслідувачів і не лишати слідів на нічній рівнині. Замість звільнення на нас очікує безсоння.”

“Здавалося, що це і була відповідь на більшість великих людських надій. Сподіванням бракує сенсу, політична доцільність потребує реставрації.” 

Таку хворобу в текстах я для себе називаю “претензія на афористичність” - це коли автор ніби мріє, аби його десь цитували, тому на всяк випадок генерує якомога більше мудрованих сентенцій. Всі ці речення (яких в даному випадку добра третина книжки) подані як роздуми і написані якомога пафоснішим тоном. Через це, з першого погляду вони здаються дуже глибокими, і неуважному читачу починає здаватись, ніби він читає розумну книжку.  В Айн Ренд точно було таке, і через те я кинула її читати на 70 сторінці, бо мої очі втомились закочуватись і була небезпека їх випадіння з орбіт. Зі Стокгольмом такого вибору в мене не було (чесно кажу), тому я просто писала “ПАФ” на полях, аби якось себе розважити.

Звісно ж, речень-роздумів, що не звучать як нонсенс, набагато більше, але я б не назвала їх супер глибокими. Кожна думка зводиться до того, що “людьми маніпулюють”, “все продажне”, “that’s what the government wants you to think” і інше тоном снобізму втаємниченого, що, знову ж, є нормальним в контексті цього твору і лягає в його настрій. Але самі по собі ці роздуми не є оригінальними або новаторськими, і тим більше їх не варто сприймати як лекції з політології чи журналістики, як роблять деякі екзальтовані читачі.

Стиль

Нарешті дозволю собі перейти до короткого огляду стилю.  Про пафос і снобізм втаємниченого я щойно згадувала, і розвивати цю тему не буду. Зійдемось на тім, що книжка читається з відчуттям, що тобі постійно треба прогортувати назад і перечитувати, чи чогось не упустила. Згодом до цього звикаєш і починаєш надіятись, що пояснення прийде в кінці. А потім і ту надію кидаєш, і просто бігаєш очима по рядках в очікуванні останньої сторінки (точнісінько як ви зараз за читанням мого трактату). Як на мене, Валентин Поспєлов “переборщив” з таємничістю. Так, можна зрозуміти, що Стокгольм - перша частина трилогії, і можуть бути недомовки. Проте написати недомовок на 600 сторінок - це вже вилити з водою дитину (причому доньку Бога if you know what I mean). 

Інший аспект, який особисто мені дуже уповільнював читання і неодноразово збивав з пантелику - сама мова твору. Поясню. Коли читаєш Стокгольм, то виникає враження, що читаєш лінивий переклад з англійської. Можливо, це хиба редактури, а можливо це сам Поспєлов імітує стиль перекладних книжок, які сформували його стиль (скоріше друге). Лаються персонажі теж на “американський” кшталт (“що за лайно?”, “лайна шматок”, “лайно повне.”). 

Валентин Поспєлов називає цю штуку в себе “вестернізацією”, проте в такому разі виникає питання - навіщо? В чому сенс - обирати Україну як майданчик для розвитку подій, але писати про це в “вестернізованій манері”? Хіба, щоб потім було легше перекладати на англійську - і тоді переклад точно буде автентичніший, ніж оригінал. 

Підсумок 

Так вийшло, що цей трактат мені випало дописувати 31 грудня 2022 року. Тому, з повною відповідальністю можу стверджувати, що серед моїх цьогорічних чтив ця книга стала найбільшим розчаруванням. Розчарували штучні стереотипні персонажі, розчарував сетінг (на фоні останніх подій таке писання взагалі видається блюзнірством), розчарував сам стиль і особливо те, що на 600 сторінок я не знайшла жодної думки, за яку вартувало б зачепитись. З хорошого в цій книжці те, що на певному етапі пафосні вислови перестають дратувати, і починають смішити - але це вже копіум в дії. 

На мою думку, замість штампування невдалих мудрованих абзаців, автору слід було приділити більше уваги ретельному “продумуванню” сюжету - аби уникнути тих самих очевидних акомодацій, “латок” з двох речень і багатьох нелогічних штук. Тим самим, книжка б скоротилась чи не наполовину, але ця половина була б набагато концентрованішою і чіткішою. Також, в наступних частинах Валентину варто більше уваги звернути на прописування жіночих образів, бо в Стокгольмі з цим біда. Мало того, що деякі моменти взагалі нереалістичні з жіночої перспективи (як-от поїздки в ліс з незнайомцями), то ще й часто-густо від них віддає сексизмом. Я підозрюю, що Валентинів сексизм виникає радше з недбалості, ніж з наміру, проте, недбало писати про жінок бо “а шо там про них писати госсспаді ща всьо буде” це теж якоюсь мірою сексизм. 

Ще одна заувага - про відповідальність за токсичні меседжі. Стокгольм просто помережаний токсичними цитатками - чого тільки вартує лінія з реаліті шоу про “товстунів”. Відображають ці думки позицію автора чи ні - діло десяте. Якщо ти пишеш твір, де пропагується фетфобія, це не означає, що ти фетфоб - але означає, що ти опосередковано пропагуєш фетфобію. І так з сексизмом, расизмом, і іншими -ismами, в яких багато хто обвинувачує Валентина Поспєлова. Письменник несе відповідальність, хоче він того чи ні. 

Загалом, Стокгольм - дуже недбало написана книга. Якщо таке ще можна пробачити якомусь буклетику на 125 сторінок, то здоровенній книженції - ні. Звісно, я могла б пообіцяти, що надалі слідкуватиму за творчістю автора, і чекатиму на продовження книги. Проте, як сказала Мирослава (і тут буде моя улюблена фраза) - до біса обіцянки, їх все одно неможливо дотримуватися.