#темпора

[uageek]

«Naruto Gaiden - Uzu no Naka no Tsumujikaze» вийде 8-го липня

55-сторінковий випуск про Мінато від Масаші Кішімото під назвою «Naruto Gaiden - Uzu no Naka no Tsumujikaze» вийде 8-го липня.

Це той манґа-ваншот, який Кішімото створював за результатами голосування за найпопулярнішого персонажа «Наруто». Виграв його, зрозуміло що, Мінато. На другому місці був Ітачі Учіха, на третьому місці (раптом!) Сакура, Какаші на п'ятому, сам Наруто отримав шосте місце.

Що ж, ми могли отримати 55-сторінковий спецвипуск про Сакуру. О темпора, о таймлайни!

[ya-chytouch]

Завод

Ти береш в руки цю книжку і розглядаєш обкладинку. Обкладинка дуже гарна, саме видання дуже добротне, зручно лежить в долоні. Якась людиноподібна істота падає з неба на індустріальний пейзаж, величезний завод з високими трубами, з яких валить дим. Коли читатимеш, зрозумієш, що то, скоріше за все, Вода, і він занурюється в сині глибини якогось водного безмежжя. 

Вода це ім’я - єдине ім’я одного з персонажів, а знати справжнє нам не дано автором. Як і, власне, багато чого. Я взагалі вважаю, що ця книга повна того, що зветься plot holes.

Отож, завод, який в книзі, зовсім не схожий на завод, який на обкладинці. Завод, що в книзі, то скоріше комплекс дивних закинутих будівель на березі сільського ставка. Він то нічий, то чийсь, або ж хтось бере і робить його своїм. До речі, різні нелегальні оборудки типу “віджимання власності” в книзі описані доволі відкрито, але наївнувато. Як і більшість згаданих речей. На мою думку, ціла книжка наївнувата.

Зараз я загуглю, чи то бува, не перша книжка автора. Бо на смак - так, відчувається як перша книжка, писана дуже любовно і акуратно, з увагою, може, навіть надмірною, до кожного речення. І направду то перша самостійна книжка - до того Ігор Мисяк видавався у якихось збірках, а тепер має свій, окремий примірничок. Радію за нього, можу собі уявити цю радість. Впевнена, що то тільки початок. Помітила, що пише він і вірші. З того, що вхопила оком, вірші якісь ліпші. Вірші витримують мудрування над одним словом, проза любить плинність, і таку з розгону. Але я вірю, що буде далі, і буде все цікавіше.

Тому так, почну з огляду стилю твору. А він досить прозорий, легкий, і водночас неначе громіздкий. Моментами здається, що автор пише за якоюсь інструкцією - ага, осьо тут треба втулити оцей художній засіб, бо давно не було. Особливо часто він використовує зевгму. Ну просто на всіх місцях, які треба “підмалювати” чи розбавити. І використовує настільки часто, що це впадає в око, і перестає дивувати. Є багато тавтологій, але то, певно, недосконалість редактури.

Ще одна особливість - автор пише ніби немов напливами. От починається розділ, і він починає розвивати якусь тему. Цікаво, інтригуюче, ти вже готуєшся до якогось підйому. Набираєш повітря в легені, немов перед стрибком в воду з обкладинки.

І тут не стається нічого. Автор casually переходить до чогось іншого. Ніби він не виснажує тему - скоріше тема його виснажує. Тому починається новий абзац, з новою темою, діалогом, чи сценою. Абзац цей “триває” недовго, за першої-ліпшої можливості тема змінюється. І так весь розділ, і так всю книгу. До останньої сторінки ти чекаєш, що щось трапиться, але не трапляється нічого такого, що можна було б назвати кульмінацією. А якщо вона і є, то триває вона три сторінки, і далі автор ніби сам про неї забуває і відмовляється якось аналізувати. Тобто, сюжет доволі однорідний - ні крутих підйомів, ні шалених спусків. Хіба якісь горбки та ямки. Про них - згодом. А спочатку - про “плато”.

Плато - це полотно твору, так звана “основна частина”, в якій відбуваються події, що накладаються одна на одну і розвивають сюжет. Принаймні, мали б, читач цього очікує, особливо у книжці, що містить якусь “загадку”. “Завод” її, безперечно, містить, і не одну. Сам завод - загадка, таємничий пристрій - загадка, нічне життя Води на заводі - загадка. І, природно, що кожна подія сприймається як така, яка є пазлом чогось великого, має якесь неочікуване значення в загальній картині. Проте - не в цій книжці. Більшість - і це 90% подій, за моєю приблизною і суто відчуттєвою оцінкою - так от, більшість подій ні що не впливають і ніякого навантаження не несуть. Текст виявляється якимось переліком буденних дій, які чоловіки робили на заводі. Діалоги - неавтентичні розмови в 2 речення, які відбуваються між людьми, яким ні про що говорити. 

Персонажам дійсно нема про що говорити - вони намагаються з всіх сил, але розмови ті ні до чого не ведуть і характерів глибше не розкривають. Самі персонажі не проходять ніякого видимого прогресу впродовж всієї книги, і крутяться переважно навколо своєї власної осі, ні на кого з навколишніх не впливаючи. Іноді - а особливо після закінчення книги - здається, що ти читаєш звичайний щоденник людини, що перебивається підробітками, проте уважно спостерігає за світом і записує деталі своїх буднів. Але нема відчуття, що читаєш книжку з ретельно продуманим сюжетом. Бо ти і не читаєш таку книжку.

З іншого боку, така оповідь має свою красу. Читаючи, ти ніби розглядаєш краплі дощу на великій павутині - сяючі і атмосферні моменти буденності, в яких, іронічно, і полягає щастя. Щастя стабільності, безподійності, рефлексії. З дідом Василем, згадуєш його минуле і на собі відчуваєш мовчазну мудрість старості. З Водою, занурюєшся в споглядання світу і пошуку свого містя у тому всьому. А ще - в красу раннього кавування біля озера. З Шановним - згадуєш нескінченні гаражі на околицях міста, запах мастила і ранкові автозаправки. Так, оце все вкупі і є, власне, вайб книжки. Щось світле, сумнувате і гарне. Тільки незрозуміло, чому обкладинка така гнітюча. І до чого тут завод і прилад щастя.

 З “хороших” персонажів ще був Петрик Петро Петрович, фанат ЗНО, школяр-поет без чіткого бекграунду, зате дуже талановитий. Був ще “ніякий” Діма, нейтральний Юра і “поганий” Гриша. Ніби все. Як ви помітили, персонажів чітко можна поділити на позитивних і негативних і, я б сказала, що автор навмисне менше уваги приділяє тим з героїв, хто йому “не подобається”. Вважаю, що це - плоско і несправедливо.

Тепер перейдімо до більш яскравих моментів. Їх, як на мене, було два. Перший - пов’язаний зі спробою нелегального захоплення заводу. Зважаючи, що епізод цей був на самому початку книги, він добряче мене знервував, бо я таки ОЧІКУВАЛА екшену. Ну страшно ж - холод, хуртелиця, жменька чоловіків чекають на те, що завод будуть штурмувати, будують лінії оборони. Саспенс. Зараз буде м’ясо! - думає наївний читач. А Юра просто вибігає надвір по папку з документами, забирає її, показує захопникам, ті кажуть “ну ок” і їдуть. Pretty much підсумовує всю книжку. Очікування читача обмануте - ось тутечки книжка мала б ПОЧАТИСЬ, але не почалась. Прикро. Але ж, якщо не тут, то почнеться деінде, думає читач. І читає далі.

Читає, і спостерігає за роботою, що кипить всередині заводу. І хоча нам дозволено дивитись за кожнісіньким рухом кожнісінького персонажа, ми не дізнаємось, як саме працює той прилад щастя, що вони його будують. З одного боку, є підозра, що ця тема оминається навмисно, бо з приладом щось не так. Його якось надто легко збирають, і про нього якісь надто хороші відгуки. Пластикова коробка з якимись мікросхемами, які зварює Гриша, і на ��кі пише програму Юра. Один-єдиний індикатор. Просто вмикаєш в розетку і маєш щастя (буквально). А може, його дія має погані довгострокові наслідки? А може, з його допомогою можна маніпулювати людьми? 

Ну погодьтесь, не можна згадати такий абсурдно геніальний прилад, і ніяк, от геть ніяк не використати в оповіді. З таким самим успіхом автор міг би написати про швейний цех, що продукує шкарпетки. Але в тому і штука, що на 200-й з лишком сторінці прилад таки згадується. Отож, кульмінація номер два.

Школяр Петро таємно розміщує “машини щастя” у різних ділянках заводу, аби “ощасливити” своїх колег (“напружена атмосфера в колективі вимагає певних дій”). Ніхто не помічає зникнення 10 одиниць “товару”, тільки в якийсь момент ніякий Діма вирішує підпалити “офіс”, і разом з тим знищує програму зі “щастям” на ноутбуці Юри (бекап - ні не чули). Всі реагують на то як на якусь повсякденну ситуацію, навіть власник заводу не звертає на той факт особливої уваги. Зате він переживає, що йому впаяють кримінал за те, що під час всього переполоху в діда Василя стало серце, і він вмер. Але навіть того не сталось.

Задум був в тому, що типу прилад вплинув на всіх присутніх, і дід помер (бо йому давно муляло життя), Юра збувся бізнесу, Вода поплив, а Діма - позбувся ненависної роботи. Щось на кшталт того, і всі події відбулись одномоментно. Чому через те все постраждав сам прилад, чому його було стерто з історії в виді програми на Юриному ноуті - невідомо. Мабуть тому, що і ця тема вичерпала автора. Іншого пояснення всім цим нелогічним подіям я не знаходжу.

В кожній книжці є мораль. В цій я її для себе знайшла. Так, я можу притягнути за вуха, що щастя всередині кожного з нас, треба прислухатись до себе і не покладати надій ні на які прилади. Але я не робитиму того, бо жодних висновків з цієї книжки я не зробила. Втім, не стверджую, що моралі нема. Може, вона захована десь глибоко на дні озера перед заводом. Може, це її одної темної ночі Шановний викинув у темряву. Може, я неуважний читач. За себе можу сказати, що жодне моє очікування щодо книги не виправдалось, і жодних відкритих гештальтів вона не закрила. Наразі, 3/5, за ранкову каву на березі озера і uneventful замальовки з життя одного села.

[astrolabiumpublishing]

Джозеф Конрад: серце російської пітьми

З таким заголовком публікує свій текст у рубриці «Хрестоматія» редактор сторінки газети «Україна молода» Костянтин Родик (випуск 22 січня 2020).

Донедавна й начитаний читач мало що знав про Джозефа Конрада. Навіть радянські філологи, котрі у 1960–1970-ті уже мали змогу познайомитися з перекладами Кафки, Пруста і Джойса, — не відали, що четвертим атлантом модернізму літературний Захід вважає саме Конрада. Тож, коли 1979-го спалахнула кінозірка «Апокаліпсису сьогодні» Френсіса Форда Копполи, вітчизняний читач-глядач назагал «не помітив», що то була пряма алюзія на Конрадове «Серце пітьми»; блискуча інтерпретація чи не найглибшого у світовому письменстві роману-дослідження самої імперської суті.

Українською «Серце пітьми» з’явилося лишень під кінець 2015-го у філософськи орієнтованій львівській «Астролябії». Фішка Конрада на світовій літературній мапі — такий собі аранжувальник популярних жанрів, перетворювач масового читва на інтелектуальну прозу. Починаєш читати, і пам’ять послужливо видає класичну базу порівняння: Роберт Льюїс Стівенсон, Генрі Райдер Гаґґард, Луї Буссенар. Та коли там пригода є чистим покликом адреналіну, то у Конрада вона перетворюється з мети на інструмент. На скребачку археолога, мисливця за смислами.

І хоч як дивно — екшн не зникає. В цьому й чар Конрада, котрий вважав, що автор пише тільки половину твору, друга половина — завдання читача. Тож на поверхні завжди магнетична пригода, як-от у «Серці пітьми», де невідривно стежиш за небезпечною мандрівкою. Отже, читачеві задля розваги можна й не замислюватися над причинно-наслідковим механізмом багаторівневого квесту. Але завжди замислюється головний Конрадів персонаж — і вже ваша воля, чи дослухатися його позірно-хаотичного внутрішнього монологу, а чи просто захоплено плисти поруч нього, як це чинить решта персонажів (і читачів), гарантовано дістаючи свою адреналінову частку.

Зрештою, Конрадовому тексту байдуже, якою екзотикою плисти, — африканською, азійською чи південноамериканською. Декорації «Серця пітьми» географічні хіба з фасаду; за лаштунками вони всуціль ментальні. Так, це та сама Кіплінгова теза про неможливість зійтися цивілізаціям. Та коли Кіплінг наголошує расову несумісність, Конрад тестує онкологічний процес усередині однієї раси-цивілізації. Руйнування людської оболонки імперським канцерогеном.

Так, ми бачимо руйнування первісного баунті колоніальним втручанням — але то на периферії, фіксація бічних ефектів. Конрада цікавить анамнез самої імперської хвороби. Зверніть увагу: попри буйні екваторіальні декорації «Серця пітьми», дієвцями історії є білі імперці — спецназівця відряджають знешкодити польового командира, що вийшов з-під контролю. Того, що збагнув і скористався з відкриття: «Там, з місцевими, виникає спокуса стати богом».

Але то не кінцевий, а лише проміжний екзистенційний висновок Конрадового персонажа — Курца. Спочатку він усвідомлює, що колоніальною інтервенцією керують «обличчя, сповнені глупства і пихи». І тоді приходить «огидне задоволення» від виконання безґлуздих наказів. А що це накази воєнного стану, окупаційні — життя «мирного населення» знецінюються до нуля. На адміністративну поверхню спливають збоченці. Всілякі муравйови-гіві-мотороли, для котрих рабське прагнення тубільців «миру за будь-яку ціну» — живильний розчин для садистської реалізації.

Коли на екрани вийшов фільм Копполи, його попервах зарахували до «антивоєнних». Направду він глибший, як і його Конрадова основа, — просто війна є невід’ємним і головним складником імперської ідеології. Причому обидвох авторів цікавили не так геополітичні наслідки самої агресії, як незворотні психічні зміни у свідомості вояків-нападників, а надто — їхніх ватажків-надихачів.

Власне, уперше опубліковане 1899 року «Серце пітьми» — похмуре прозріння, передбачення появи лєніних-сталіних-гітлерів, «найстрашніша метафора Джозефа Конрада» (Гаролд Блум. Західний канон: книги на тлі епох. К.: Факт, 2007). Та наступний реал перевершив апокаліптичні картини цієї, вважай, антиутопії — Конрад іще припускав, що необмежена диктатура здатна до самогубства. Його Куртц таки спромігся «зазирнути за грань» і побачити там «незбагненний образ правди» — «хитросплетіння безжалісної волі задля безсенсової мети». Він «пережив свій кошмар до кінця»; пізнав самого себе майже як в античній трагедії і збагнув, що розуміння «приходить занадто пізно і несе вічну скорботу». Тож його хвороба, котрій не опирається, — чистий суїцид (у Копполи полковник Курц вважай добровільно стає під ніж посланця). Не випадково повище згаданий Г. Блум згадує пізніших авторів, що також «вивчали» самовбивчу тему «що більше знання — то більше скорботи»: «Трьох найбільших американських романістів Хаотичної епохи — Гемінґвея, Фіцджеральда й Фолкнера — мало не на інтимному рівні об’єднує залежність їхнього письма від манери Джозефа Конрада».

Так, «Серце пітьми» — архетипний текст. Тому він так «легко» ліг на партитуру В’єтнамської війни у Копполи. І неважко уявити щось подібне, зафільмоване у декораціях радянського вторгнення до Афганістану. Чимало серйозних політологів твердять, що та есесесерівська агресія зрушила процес глобалізації тероризму, породила всілякі талібани-алькаїди. Певне, вони читали Конрада, для котрого проблема тероризму була важливіша, аніж набагато ширше розтиражована видавцями тема його морських пригод. Можна сказати, що ідеологія державного тероризму, що зародилася в Росії, була фамільним фатумом Коженьовських справжнє прізвище Джозефа Конрада.

Народився майбутній класик у Бердичеві. Батько — польський драматург, перекладач, політичний активіст. 1861 року сім’я переїздить до Варшави, де батька заарештовують за антиросійську змову. Сім місяців у КПЗ, а тоді усю родину засилають у Вологду. Першого ж року помирає Конрадів дід і старший дядько, а молодшого запроторюють ще далі, до Сибіру. 1863-го решткам сім’ї дозволяють перебратися до Чернігова. Невдові помирає мати. 1868-го Конрад із батьком перебираються до Львова, а ще за рік опиняються у Кракові, де відходить батько. На його надгробку напис — «Жертва московитської тиранії».

Далі дванадцятирічним хлопцем опікувався дядько по материній лінії. Коли виповнилося сімнадцять, влаштовується юнгою на корабель, що прямує на Мартініку. Десять років мандрів усіма океанами — і складає іспит на капітана та отримує британське підданство. 1895-го, у тридцятисемирічному віці, публікує перший роман і відтоді осідає в Англії. «Серце п��тьми» — п’ята книжка Конрада.

…Тим часом львівська «Астролябія» далі здійснює власний ренесанс Конрада: напередодні Нового року вийшов роман «Ностромо», котрий професор Лондонського університету Роберт Гемпсон позначає, як «можливо, найвеличніший твір Конрада» (з передмови до «темпорівського» видання). І далі сучасний англійський літературознавець пише: «Сто років самотності» (1967) й «Осінь патріарха» (1975) Ґабріеля Ґарсії Маркеса мають явну спорідненість із «Ностромо». Приклади можна множити по різних країнах і мовах».

Зрештою, архетипність Конрадового письма уможливлює чимало подібних порівнянь. Скажімо, «сяйливий пекельний потік пітьми» («Серце пітьми») — це пріоритет «нового» Стівена Кінга, яким знаємо його від середини 2000-х. Одна з безперечних подій минулого літературного сезону — переклад роману Жана-Крістофа Ґранже «Конго. Реквієм» (К.: BookChef) — це також парафраз «Серця пітьми». Навіть фінал чи не найкращого українського роману-2019 — «Ноги» Владислава Івченка (К.: Темпора) — алюзія на Конрадового Курца. І про все це — також далі.

[loza14]

Смуток Бельгії

Дочитав невеликий такий том (на майже 900 сторінок) бельгійського нідерландськомовного письменника Гюго Клауса. 

На жаль, ні авторі, ні описані в книзі події невідомі українському читачу. Довелося створити коротеньку сторінку в Вікіпедії як про самого Гюго Клауса так і про його magnum opus. 

Отже в творі описується життя у маленькому містечку Валле (нині передмістя Кортрайка, Kortrijk) у Західній Фландрії під час Другої Світової Війни очима хлопчика Луї. Його батько - активіст фламандського націоналістичого руху, який щойно виник на початку ХХ століття і досить неочікувано стикнувся з окупацією Бельгії Третім Рейхом. 

Здавалося б що треба було фламандським націоналістам? Вони ж ніби мали свою державність у ідеальній (з точки зору українця) дво(три?)мовній країні - Бельгії. Але насправді історія цього народу не така проста. Після величного періоду в Середні Віки фламандці опинилися під завуальованим культурним гнітом величезного південного сусіда - Франції. Фламандська мова і культура вважається селюцькою, вся буржуазія, аристократії та інтелігенція користується французькою, навчання у школах, сесії Парламенту - все відбувається французькою (нічого не нагадує?). 

Насправді книжца не про ці події, це невелика передісторія яка важлива для розуміння звідки взявся фламандський націоналістичний рух і яка була його мета. Але чекайте, яка була його мета? І ось ми і підійшли до найбільшої проблеми з якою стикнулися фламандська націоналісти під час війни - чого ми хочемо? Незалежної малесенької Фландрії яку може розтоптати будь-хто? Автономії у федеративній Бельгії під тиском франкомовної частини, як було вже 100 років? Об’єднання з північними сусідами-протестантами (фламандці - католики) у Великі Нідерланди? А північних сусідів хтось питав? Чи, може, об’єднання з братнім германським народом, який встановлює Новий Порядок у Європі? 

Всі ці події відбуваються на тлі становлення хлопчика Луї, який змалку схильний до творчості. Потік фантазій Луї часто важко відрізнити від реальності, деякі речі так і залишаються існувати у його фантазіях, які все ж постійно виливаються у реальні події - міфічні злостивці. ангел-охоронець Голст, фатальна Лаура, його друзі-Апостоли. 

Загалом, книга, як і можна здогадатися з її назви, досить сумна, хоч і не позбавлена іронічного гумору. Назва книжки досить часто обігрується в тексті. Хоча роман досить важкий читається легко і захопливо, можливо через те що він, особливо друга частина робитий на коротенькі розділи, короткі історії в які потрапляє Луї. 

Пару слів варто сказати про хороший переклад Наталії Карпенко. Дійсно давно такого якісного перекладу не зустрічав. Класно обіграно гру слів та мови, адже текст написано т.зв. “красною фламандською”, літературною фламандською, проте герої в більшості вживають діалекти, при чому різних частин Фландрії. Все це змішане з багатьма французькоми та німецькими виразами. Переважна більшість незрозумілих моментів для українського читача пояснена перекладачкою у примітках (деякі речі щоправда чомусь пропущені, але то таке). 

Загалом Темпора провела дуже хорошу і сміливу роботу, видавши книгу з пласту літератури настільки невідомого в Україні. Рекомендував би книжку до прочитання всім хто цікавиться чимось нестандартним чи нетиповим у літературі ХХ століття, всім хто цікавиться Другою Світовою Війною і особистими історіями з неї, а також українцям, які проживають у Фландрії для кращого розуміння не такої простої, як здавалося б на перший погляд, історії цього маленького народу. 

[ksteatar]

Трагичарима је лакше, али комичаре сви воле

КАО ДА ЈЕ СВАКИ СТАНОВНИК КРАГУЈЕВЦА ПОНАОСОБ ОДУЖИО НЕКИ ЛИЧНИ ДУГ ПРЕМА ВОЉЕНОМ ГЛУМЦУ. ИМЕНОВАЊЕ УЛИЦЕ ПЕНДУЛИНИМ ИМЕНОМ ЈЕ ВАЉДА ЈЕДИНА ОДЛУКА СКУПШТИНЕ ГРАДА ОКО КОЈЕ СУ СВИ У ГРАДУ БИЛИ ЈЕДНОГЛАСНИ

Кажу да смех лечи и продужава живот. Смејте се људи, макар на силу, кажу лекари. Али шта је са онима који су сила у изазивању смеха? Островски у Шуми каже кроз лик комичара Срећковића: „Лакше је вама трагичарима!“ Коме је лакше, нећемо пресуђивати, мада је чињеница да публика више цени озбиљне глумце. Они чешће добијају награде, одликовања, а када оду одавде, није реткост да њихово име понесе нека улица. Миливоје Живановић, Љуба Тадић и још неки трагичари одавно имају улицу у Крагујевцу. То се некако сматрало нормалним и није побуђивало пажњу јавности. Међутим, недавно је један од најпознатијих крагујевачких глумаца, рођени комичар добио своју улицу – Љубомир Убавкић Пендула. То је изазвало велику радост међу Крагујевчанима. Као да је сваки становник Крагујевца понаособ одужио неки лични дуг према вољеном глумцу. Именовање улице Пендулиним именом је, ваљда, једина одлука Скупштине града око које су сви у граду били једногласни.

ИПАК ЈЕ СТИГАО

Готово све породице у Крагујевцу су осим сопствених чланова, кумова, зетова и снаја, имале још једног – Љубомира Убавкића Пендулу. Волели су га и сматрали рођаком. Кад год није ишло, колико год било тешко и грбаво, Пендула је помагао. Смех, универзални лек против свих недаћа од кад је света и века, прштао је нештедимице кад год наиђе Пендула – његов таленат и вештина лечили су све што вам живот нанесе током дана.

„Смешан је као Чкаља, студиозан као Мија, а телом влада као Марсел Марсо“ – била је дијагноза Радивоја Лоле Ђукића после првог редитељског искуства са Пендулом. Додао бих и да му је радна етика била на нивоу атинских стоика. Пендула је само једном закаснио на представу. Иако је једно време био најангажованији глумац из унутрашњости на телевизији и филму, довијао се ко зна на које начине да стигне на време – и стизао је. Никад му ни на крај памети није падало да одбије улогу у позоришту зато што је добио улогу у великој серији. Играо је значајне улоге у две најгледаније и својевремено најпопуларније серије Више од игре и Отписанима, а да то нико у Крагујевцу није знао док нису биле приказане. Ипак, једном се десило. Била је то Нушићева Ожалошћена породица откупљена за ученике Прве крагујевачке гимназије. Почетак је заказан за пет сати поподне 14. октобра 1975. Представа је каснила десет минута. У пет до пет Пендули се родио син Срђан. Чим су му доктори рекли да је супруга Радмила сасвим добро и чим је чуо да је Срђан закмечао, сео је у кола, сјурио се у позориште, ускочио у Агатонов костим и изашао на сцену. И немојте мислити да сам тај датум запамтио, једноставно сам телефонирао и упитао Срђана кад му је рођендан. Збунио се што га то питам, а кад ми је одговорио, рекао сам му да је то један од значајних датума алтернативне историје крагујевачког театра.

Првог „Златног ћурана“ на Данима комедије у Јагодини Пендула је добио за Агатона у Ожалошћеној породици. Иако их је добио још два за главне улоге и четврти за животно дело, иако је за неке друге улоге добио много више награда, чини се да му је Агатон био најдражи. Био бих слободан да тврдим и то баш због разлога оног кашњења. А ево и доказа.

��АРТЕ СУ РАСПРОДАТЕ

Кад је Пендула отишао у пензију, протекло је равно десет година како га нису позвали да заигра на сцени којој је био веран читавог свог глумачког века, упркос понудама великих београдских позоришта. Знате оно Цицероново О темпора, о морес! Онда је на репертоар Театра „Јоаким Вујић“ стављен Доктор Шустер Душана Ковачевића и нико није сумњао да Пендула треба да се појави у насловној улози. Када смо му однели текст, засузио је од среће. Иначе, ни Пендулу није пред крај каријере мимоишла судбина многих глумаца, нарочито оних који су одиграли велики број главних улога – ослабила му је способност меморисања текста, па су крагујевачки суфлери доживљавали нервне сломове. На прву читаћу пробу Доктора Шустера дошао је са текстом, али га није отворио. Знао је улогу напамет! Чак му није требала помоћ суфлера ни око шлагворта његових партнера. И њих је научио. На премијери и репризама је бриљирао. На каси крагујевачког позоришта опет се појавио натпис карте су распродате. Градом се проширила вест да је Пендула поново на сцени. Сви су мислили да је овај његов велики повратак уједно и коначно опраштање од сцене и публике, јер је већ био дубоко загазио у осму деценију. Али…

Управа театра је, увидевши да Пендули године нису руинирале ништа од његовог талента, вештине и енергије, понудила да за следећу сезону одабере улогу коју жели да игра у комаду који би сам режирао. Веома обрадован понудом одмах је узвикнуо: Ожалошћена породица!

Та представа није достигла славу оне на чију је једну репризу закаснио, али је показала сву његову комичарску машту и таленат. За улогу Удовице Савке позвао је у госте своје кумче Горицу Поповић – публика је уживала.

Писац ових редова има једну теорију о глумцима – свака част „трагичарима“, али добар комичар може да одигра сваки карактер. Сећате ли се како је узбуђење изазвала одлука Миће Поповића да главну улогу четничког кољача у Човеку из храстове шуме повери Мији Алексићу, који је у то време засмејавао целу Југославију као јунак Веселе вечери Радио Београда, Рафајло Раф Максић. Изгледа да Мића Поповић није заборавио Мијиног Смердјакова из Браће Карамазових.

И Пендула је маестрално одиграо читав низ драмских улога. За улогу Пиротехничара у Прозивци за вечност Димитрија Тадића добио је једну од специјалних награда на Стеријином позорју и читав низ награда на другим фестивалима. Такође, добио је неколико значајних награда за улогу Глумца у представи На дну Максима Горког, за улогу Саве Оџачара у Ковачевићевој Клаустрофобичној комедији добио је на Сусретима „Јоаким Вујић“ у Приштини награду и стручног жирија и жирија публике. Сцена умирања Саве Оџачара у тој представи је била антологијска. Сава лежи на леђима, прима трансфузију, а публика види само табане његових стопала. Помоћу тог минималног дела свога тела Пендула показује тремор умирућег. Многе је тиме подсетио да је некада давно у Паризу годину дана провео изучавајући тајне пантомиме код највећег мајстора ове дисциплине, Марсела Марсоа.

Нажалост, глума је једна од најефемернијих делатности људског тела и духа. Кад глумац оде, оде са њим и његова глума. Остану фотографије, снимци инсерата из представа и пожутеле новинске странице тек да нас подсете. Осим њих, у знакове сећања може спадати и давање глумчевог имена улици. Сигуран сам да ће адреса у Улици Љубомира Убавкића Пендуле изазвати осмех на лицу оном ко је прочита. Чак и ако се ради о пореском решењу, рачуну за струју или судском позиву.

Јован Кале Глигоријевић ВРЕМЕ | бр 1510 | 11. децембар 2019.