thesolyanka - Tumblr blog

[thesolyanka]

Небезпечні сучасні міфи про Харків

Дуже непопулярна думка, і неправильно не озвучувати її через Велику Війну.

Вся Україна чудово знає, що Харків - незламний. І це твердження, з одного боку, не підлягає сумніву, а з іншого - не має нікого принижувати чи знецінювати. Але як нам добре відомо, таке явище, яке м'яко було б назвати "сучасним провансальством", може перетворити харківську в незламність в черговий аргумент про "виключну кращість" Харкова серед інших міст України. Особливо тих, як постраждали, або вщент зруйновані, через московську навалу. Та й взагалі, деякі не дуже порядні харківці починають використовувати харківську незламність, аби таким чином підтвердити власну особливість. І коли стандартної незламності стає замало, подібні люди починає плодити різного роду міфи, для того, щоб цю незламність посилити.

Хотілось би уважніше роздивитись один такий міф, який нещодавно потрапив в поле зору, і який видається один з найнебезпечніших - бо в перспективі може стати підґрунтям для безлічі інших деструктивних фейків.

Є твердження, що нібито під час Другої Світової війни Харків зберігся набагато краще, ніж після московських обстрілів. Репродукуючи це твердження, сучасний харківець таким чином каже, що переживає він щось, набагато страшніше за Другу Світову війну. Особливо, коли цей харківець каже про це десь в Варшаві або в Мюнхені. Московити це безумовно нелюді, які заслуговують повне фізичне винищення, за те, що вони зробили з Харковом, іншими нашими містами та нашими людьми. Але правда така - після остаточної окупації Харкова совєтамі під час Другої Світової війни, місто лежало в руїнах, а мешканців, за приблизними оцінками, залишалось менше 100 тисяч.

Наші сучасні Майдани - Конституції, Свободи, Павловський - мали геть інший архітектурний ансамбль. Зруйновані будівлі тоді майже не відновлювали, а просто розбивали на їх місцях сквери та парки. Під час Другої Світової війни було повністю зруйновано ансамбль будівель навколо Сергіївського майдану - довгий час початок Клочківської вулиці був доволі "центровим" місце з готелями біля Лопані, крамницями та лазнями, тут вирувало життя. Тут же був відомий Пасаж, що був розташований навпроти Гостинного двору по Університетський вулиці. Зараз всіх цих крамниць, готелів та лазень вже давно не існує - з одного боку початку Полтавського шляху тут набережні сквер з найбільшим флагшток в Україні, а з іншого боку, де колись були лазні, тепер відомий сквер "Стрілка".

Так виглядав Гостинний двір:

Варто зазначити, що відбудова Харкова кипіла в 1950-х, але маємо мати на увазі, що далеко не все було відбудовано як було, або було відбудовано так, як треба було в той поточний момент. Тому на місці Гостинного двору виріс відомий харківцям житловий будинок:

Майбутній Майдан Конституції до Другої Світової війни мав такий вигляд:

А це вже після:

Москвини та їх посіпаки навіть не намагались відновлювати шикарний витвір архітектури, а просто розширили тогочасний Майдан, за рахунком "звільненого" простору. Потім тут з'явиться Історичний Музей, та буде стояти відомий бовван "троє несуть холодильник". Сьогодні тут Ніка - богиня Української Перемоги:

Добре, що вціліла до наших днів колишня будівля Біржі поряд, що поряд. Будівлю Міськради (яку варто було б називати Ратуша, але), що нижче, відбудовували наново у 1950-х, як і весь архітектурний ансамбль навколо: це у відомий Будинок зі шпилем, Палац Праці й т.д.. Все це було пошкоджено московськими ракетними атаками. Хіба що будівля колишнього готелю «Асторія» вціліла, що тоді, що зараз.

Будівля Облради в стилі конструктивізм, що була збудована до початку Другої Світової війни, як частина ансамблю майбктнього Майдана Свободи. була також зруйнована вщент. Вже в 1950-х залишки відбудували в сучасному вигляді в стилі ампір. А в березні 2022 будівлю знову було зруйновано москвини.

Також, було зруйновано будівлю ветеринарної академії навпроти будівлі облради. Зараз там відома «стєкляшка» - вхід на станції метро "Університет". Окупанти намагались також підірвати Держпром, зруйновано було головний корпус Університету, який подібно до Будівлі Обради був спочатку збудований у конструктивістському стилі, а після руйнування - перебудований у сучасному вигляді в стилі ампір.

Гадаю небагато людей знають, що ще до будівництва Держпрому, Майдану Свободу та ансамблю будівель навколо, нас місці майбутньої станції метро Держпром, височіла така шикарна будівля хімічного факультету Харківського Університету:

Будівля була вщент зруйнована під час боїв за місто між арміями окупантів. Після Другої Світової війни залишки були демонтовані, а на місці будівлі було розбито класичним "сквєрік". Вже пізніше тут будуть метробуд, а ще пізніше - готель "Kharkiv Palace".

Харківський вокзал було зруйновано вщент. Сучасний вокзал також було збудовано в 1950-х, як й інші відомі сьогодні (і теж вже частково зруйновані) об'єкти:

А тепер до найбільш неприємного: коли рейх вперше відступив, й місто перейшло до рук совєтів, в місті залишалось близько 200 тисяч людей. Коли рейх вибив совєти й знову зайняв місто, окупантами було зроблені приблизні підрахунки, що кількість мешканців знову «скоротилась» приблизно в два рази. І це явно не наслідки додаткової евакуації кудись за урал.

Безумовно, те що зробили з нашим містом московити, це суцільна. катастрофа. Але якщо продовжити топити за незламність ось таким чином, то «незламність» перетвориться на м'яко кажучи негарний жарт. Чим більше міфів ми продукуватимемо, тим швидше самі в них потонемо. Це вже було, не варто повторювати старі помилки, з наслідків яких ми ніяк не можемо вибратись.

Але між тим, всередині Харкова, який має повне право називатись Східною Фортецею України, навіть під час війни відбуваються дивні речі: чомусь в місті дивним чином зникли рейки з Журавлівського узвозу, дивним чином занепав й вирубується Парк 325-річчя Харкова, і ще багато чого подібного «дивним чином». А пам'ятаєте про потенційний офісний центр в Саржиному Яру?

Ми багато чого втратили, можливо назавжди, і скоріш за все втратимо ще. Але будувати міфи базуючись на такій же брехні, як це робили совки - самообман, який буде дуже дорого нам коштувати.

[thesolyanka]

Будинок Твердохлібова (вул. Сумська, №70-72, Харків)

Всі великі міста України, окрім всього іншого, об'єднує таке явище, як хаотична забудова історичних центрів. Стара забудова, або місця, які ніколи не були забудовані, знищуються, а на замість зводяться величезні ТРЦ або ЖК. В цілому, процес демонтажу старої забудови та зведення нових будівель є процесом природнім, який в цілому має свідчити про здорові тенденції. Але, як і будь-яка інша здорова тенденція, ця з часом може перетворитись на хворобливу. Бо інколи, дійсно зноситься аварійна типова забудова, яка не має суспільної культурною цінності. Але інколи, зноситься пам'ятка архітектури та історії, яка офіційно такою не є, бо через ті чи інші причини, не була внесена в реєстр, і тому може бути демонтована. Просто так вийшло, що пам'ятці не пощастило бути розташованою на ласому шматочку землі. На жаль, на сьогодні, тим більше в умовах Великої Війні, поняття "культурної суспільної цінності" є доволі розмитим. Крім Війни цьому сприяють наявні прогалини в законодавстві, карст в культурно-науковій сфері та інші. Врешті решт цінність того чи іншого об'єкту архітектури визначає сукупність суб'єктивних оцінок.

Мініпроєкт "70/72" почався з простого запитання: "Що було колись на цьому місці, і чому про це ніхто не знає і не пам'ятає?". Варто зазначити, що "70/72" - це не про злих забудовників та жадібні корпорації.

"70/72" - це про серце й душу українського міста, яке втілене в місці, якого вже не існує, та яке певний чином втілює трагічну історію міста у XX-XXI ст..

"70/72" - це про суспільну пам'ять, яку треба час від часу оновлювати.

"70/72" - це про, певним чином, "коріння", яке диференціює "агрокультури" від "перекотиполе".

"70/72" - про причини та наслідки, адже саме розірвання взаємозв'язків між ними є наслідком "руйнації в головах".

"70/72" - про дитячий садочок №19 у Харкові, який був розташований за на вулиці Сумській №70-72, по правий бік, через дорогу від "стєкляшкі". Маленька одноповерхова будівля, типової приміської забудови другої половини XIX ст., була знесена у першій половині нульових. Зараз там розташований відомий торгово-офісний центр Platinum Plaza компанії АВЕК.

Як це все почалось: автор пригадав, що колись давно, в 1990-ті, батьки водили його в дитячий садок, в центрі міста, неподалік від "стєкляшки". Обійшовши там все навколо Сумської та Мироносицької, автор збагнув - того місця, з дитячих спогадів, більше немає. А замість того мальовничого дворику, з дитячим майданчиком, деревами та маленьким одноповерховим будиночком, над вулицею Сумською тепер нависає величезна скляна будівля компанії АВЕК.

Наступним кроком було банально нагуглити фотографії цього місця до забудови. І тут розпочалось найцікавіше - нічого так і не нагуглилось. Взагалі нічого. Майже ніяких згадок в текстах, коментарях або описах, ніяких фотографій. В той же час, автори відео старого Харкова на ютубі вперто ігнорують ракурс вулиці Сумської №70-72 - ділянка залишається поза кадром або за спиною оператора. На сьогодні вдалось знайти згадки про дитячий садочок №19 та зафіксувати крихти інформації на Вікіпедії та статтях на тамблері.

Спочатку метою проєкту "70/72" було зібрати інформацію про те, що колись було на місці Platinum Plaza. Мета "максимум" - відтворити історію цього місця в кількох та бажано підкріпити це фото- та відео- доказами. В процесі роботи, мета стала куди більш, вибачте за вульгарність, екзістанційною. Історія маленького будиночка на ділянці №70-72 - це буквально історія всього Харкова, або майже будь-якого великого українського міста, в мініатюрі. Адже часто ми забуваємо, що наша власна історія, здебільшого - це "біла пляма". Іноді навіть те, що відбувалось в умовному "майже вчора" - швидко забувається. Так само і з історією ділянки Сумської №70-72 до середини нульових - це майже суцільна "біла пляма". Ми опитували перехожих, переважно старшого віку, на "стекляшці": "Чи пам'ятаєте Ви, що раніше було розташовано ось тут, через дорогу?". Так, звичайно така собі диванна соціологія, але між тим, вона принесла нуль результату. Адже навіть люди пенсійного віку не могли пригадати, що там колись було. Стерта не тільки пам'ять, фактично - через недостачу фото- та відео- матеріалів - взагалі немає можливості побачити, як це місце колись виглядало. Дослідження історії ділянки №70-72 на вулиці Сумській - це буквально подорож в минуле, символічне відновлення власного коріння та осягнення самого себе, через відновлення історії місця, що знаходиться в кількох кроках від локації наймасштабнішого скупчення людей у Харкові - звісно до пандемії та Великої Війни.

Далі буде викладемо всі факти й домисли, які вдалось зібрати, в більш менш хронологічному порядку. Але попереджаємо - ніяких пруфів вам тут не знайти. Найважливіший дісклеймер має виглядати якось так - історія, що буде викладена нижче, це собі такий невеличкий fairy tale, своєрідне текстове мок'юментарі, згусток неперевіреної інформації та повне ігнорування будь-яких принципів енциклопедизму.

Звичайно, історія вулиці Сумської №70-72 починається десь із Великого Вибуху, Земля, материковий дрейф, динозаври й т.д. й т.п., Русь, Дике Поле, татари, ну і так далі. Реальні перші згадки саме про це місце датуються серединою XIX ст., коли в Харкові вже було засновано Університет. Кажуть, що нібито через майбутню вулицю Сумську №70-72 проходив фортечний вал, та саме в цьому місці був один з входів в містичні харківські підземелля, про які вже написано купу цікавого. До речі, наразі там, під ТОЦ Platinum Plaza, заховано підземний паркінг зі сторони вулиці Мироносицької. В середині XIX ст., цієї частини вулиці Сумської (та й Харкова як такого), що починається від Майдану Свободи та тягнеться до Центрального Парку й далі в П'ятихатки, ще не було. Й тодішня міська влада почала розпродавати земельні ділянки розширюючи таким чином межі Харкова. Тому, певний час, а саме у другу половину XIX ст., можна вважати цю частину міста передмістям. Але забудовувались земельні ділянки не лише типовими одноповерховими будинками, але у кількаповерховими дохідними домами. Так й склалось, що земельні ділянки на вулиці Сумській за номерами 70 та 72 опинились між двома дохідними домами №68 та №74. Інформацію про власників ділянок №70 та №72, та трохи того, що вони там робили, у Державному Архіві Харківської Області, будівля якого, за іронією долі, знаходиться прямо за нашою ділянкою.

Існування того самого "маленького одноповерхового типового будиночку" підтверджують документи з Державного Архіву: Ф-45 оп.4 №1247; ф-45 оп.4 №7575 та ф-45 оп.4 №3743. Ці документи прямо підтверджують існування будинку лише до 1916 року. При цьому обидва документи не викладені Державним Архівом у всесвітню мережу, але деякі матеріали харківських краєзнавців посилаються якраз на ці документа. Але досі, ці документи за вказаними вище номерами, існують фізично - поки що невідомо. Згідно з ними, першим власником ділянки №70 з 1875 року був дехто Петро Колісниченко, у якого були тут "дерев'яний дім, сарай та кам'яна лава". Наскільки довго ті архітектури форми проіснували там - невідомо. Ділянкою №72 з 1883 року володів такий собі незначний місцевий чиновник на ім'я Петро Твердохлібов, який у 1884 році збудував той самий "маленький одноповерховий типовий будиночок"- майбутній дитячий садок №19. Аби додати, якоїсь певної стандартизації, ми вирішили надалі називати цю споруду саме як "Будинок Твеердохлібова".

Зрештою, одноповерховий Будинок Твердохлібова другої половина XIX століття це єдина кам'яна споруда на подвійній ділянці по вул. Сумський №70-72, яка відома, та проіснувала до початку 2000-х. Після 1909 року та до початку російсько-більшовицької окупації Харків, обидві ділянки перебували у володінні Григорія "Жоржа" Бормана - того самого легендарного кондитера та засновник фабрики "Харків'янка". Так, це та що, харківська "бісквітка", що працює й донині, і це та сама лампова крамниця біля Майдану Конституції.

Колись я натрапив на неперевірену історію, що нібито Борман в останні роки свого життя мешкав у Будинку Твердохлібова, та врешті зустрівся з богом на Різдво, 25 грудня 1918 року, саме там, на Сумській №70-72. Ця історія знайшла своє підтвердження в програмі "Харківські історії" від радіо "Накипіло" під час розмови відучого Філіпа Диканя та харківського краєзнавця Андрія Парамонова:

Але, так чи інакше, історія тепер вже подвійної ділянки №70-72 трошки переривається з початком російсько-більшовицької окупації. У телефонному довіднику Харкова 1929 року, скан-копія якого є у відкритому доступі на сайті депозиторія бібліотеки ХНУ, знаходимо ось таку цікавинку. Варто зазначити, що в ці часи окупації, вулиця Сумська носила ім'я німецького комуняки карла лібкнехта.

Очевидно, що Будинок Твердохлібова разом із земельною ділянкою одержавили, та відкрили там Будинок Матері й Дитини. Наступний раз, ділянка №70-72 випливає випадково, під час боїв за Харків між радянськими й нацистськими окупантами у березні 1943 року. Фотографії не дуже доброї якості, демонструють бої в районі перетину сучасного проспекту Незалежності (за спиною фотографа) та вулиці Сумської. Адже перетинаються ці вулиці якраз навпроти ділянки №70-72, ми можемо побачити її на задньому плану перших двох фото:

В ніч з 11 на 12 березня 1943 року, навпроти подвір’я ділянкки№70-72, був підбитий танк Pz IV зі складу танкової дивізії SS “Leibstandard Adolf Hitler” з бортовим номером 727. Розбитий й кинутий, він простояв там до 1945 року.

Під час збору інформації, лунав неперевірений факт, що дитячий садочок №19 в Будинку Твердохлібова був відкритий десь у 1950-х. Відомо, що дитячий садок до 1990-х. Ближче до кінця 1990-х, на частині ділянці №70 виріс офіс корпорації АВЕК - невідомо чи на базі якоїсь старої будівлі чи ні. Принаймні на офіційному сайті Галереї АВЕК, стверджується, що нібито була відреставрована будівля часів до Другої Світової війни. На жаль, цю інформацію перевірити не вдалось.

До початку нульових в садку діяли комерційні розвиваючи групи та дитячі секції. Врешті будинок і вся подвійна ділянка №70-72 повністю перейшли в приватне володіння фірми, яка пов'язана з корпорацією АВЕК.

Є старий репортаж харківського телебачення, який датується 8 березня 2000 року. На задньому плані можна частково побачити Будинок Твердохлібова та старий офіс АВЕК, який нині виконує функцію Галереї.

Доказом існування Будинка Твердохлібова також виступають супутникові знімки сервісу Google Earth за 2000 рік:

Фінал історії Будинку Твердохлібова в принципі відомий з самого початку. Під час пошуків вдалось отримати це фото з одного приватного архів. На світлині жовтень 2004 року. Поки що це єдине більш менш притомне фото Будинку Твердохлібова, яке можна знайти у всесвітній мережі:

На протязі нульових йшли активні роботи з забудови ділянки ТОЦ Platinum Plaza:

Врешті, на початку 2010-х, відомий харків'янам й гостям міста, комплекс корпорації АВЕК було завершено й урочисто відкрито, а пам'ять про Будинок Твердохлібова, садибу, де помер засновник "Харків'янки" Жорж Борман, Будинок Матері й Дитини та Дитячий садок №19, було остаточно стерто із суспільної пам'яті:

Ось наприклад, що пишуть на "Золотих сторінках":

Зараз, під час Великої Війни, подобні історії здаються чимось, що вже точно не на часі. Однак історія Будинка Твердохлібова поєднує в собі історію майже всіх втілень Харкова: це й на пів міфічний Перший Харків, зі своїми оборонними валами та таємними підземними ходами; це і Другий Харків, часів російського імперіалізму, коли дрібні чиновники будували собі невеличкі будиночки в приміській смузі; це Третій Харків, доби великого піднесення й великої трагедії; це Четвертий Харків, коли місто знаходилось поступово відроджувались, вириваючись з радянської руїни. І зараз, коли під час Великої Війни, ми мріємо про Перемогу, й про настання П'ятого Харкова, історія Будинка Твердохлібова має залишатись нагадуванням, що коріння має не тільки сенс, але і свою ціну.

31.03.2024

[thesolyanka]

[thesolyanka]

Реакція на події на московії у світі.

[thesolyanka]

Як Чучхє врятувала людину від алкоголізму та, частково, від депресії

Жив колись у Харкові алкоголік Анатолій. На протязі багатьох років, він переживав глибоку депресію. З чим був пов'язаний цей стан вже ніхто не ��ам'ятав, навіть сам Анатолій. Саме депресія призвела до того, що Анатолій почав зловживати алкоголем. Спочатку він гасився пивом та слабоалкоголкою після работи. Потім, через деякий час, почав гаситися горілкою 0.2. Ще через певний час, почав змішувати горілку з пивом. Пізніше - почав гаситись зранку. Ще пізніше - випивав по дві 0.5 горілки на день. В певний момент, Анатолій усвідомив, що вже давно не ходив на роботу, гроші закінчувались, хата завалена порожніми пляшками, а сам він був зариганий та обісраний. Після цього усвідомлення, Анатолій нібито вирішив почати сміливу боротьбу із делірієм, але в в процесі цієї жорстокої баталії знову нажерся.

Дійсно наріжна точка неповернення наступила в момент, коли Анатолій знайшов самого себе в калюжі власної сечі, крові та блювоти, біля свого під'їзду. Прохожі й сусіди йшли по справах, просто переступаючи Анатолія, роблячи вигляд, що він є не людина, а просто сміттєва маса, непотріб. Анатолій між тим проявив неабияку мужність: він не просив ні в кого про допомогу, та намагався вибратись з цієї ситуації самостійно. Однак, він вже впав настільки глибоко у прірву власного саморуйнування, що вилізти звідти без сторонньої допомоги вже не міг. Раптом, неочікувано для самого Анатолія, через нього переступила Чучхє. Вона раптом зупинилась й сказала Анатолію: "너 취했어, 일어나, 어서".

Ця зустріч кардинально змінила життя Анатолія. Чучхє допомогла йому вибратись з алкогольної прірви. Він зменшував дозу вживаного алкоголю, аби максимально м'яко вийти з абстиненції, аж до поки остаточно не припинив його вживати. Анатолій повернувся на роботу, працюючи як порядна людина: 8 годин на день, 5 днів на тиждень. Він виніс порожні пляшки з хати, та навів там лад. Анатолія навіть зайнявся самоосвітою, почавши вивчати наукові праці таких великий світових мислителів, як кім ір сен, кім чен ір та кім чен ин. На шляху тверезості та правильного способу життя, його підтримувала Чучхє, яка не відходила від нього ані на крок. Анатолій почав саморозвиватись небаченими темпами, які зростали в геометричній прогресії: він зареєструвався мабуть в усіх найпопулярніших соцмережах, де почав дискусійно доводити власну теорію розбудови суспільно-економічного устрою таким чином, щоб всі були щасливі, й нікому б не доводилось бухати. Іншими словами, ця доктрина називалась "за всьо хорошеє протів всєго плохого, ілі шоб у нас всьо било, і нічєво нам за ето нєбило". В цій запеклій Анатолієвій онлайн-боротьби його продовжувала вірно підтримувати Чучхє.

Одного разу, відписавшись в усіх інтернет-срачах, завершивши всі справи по роботі, Анатолій сів на свій старий диван навпроти чеської стінки, та замислився над буттям: адже насправді депресія так нікуди й не зникла. Анатолій збагнув, що насправді, він все ще нещасний й зламаний, просто він замінив бухло на Чучхє, а сама Чучхє лише приглушила депресію, яка буде жити всередині Анатолія до скону.

Раптом, він запитав у неї:

- Чучхє, скажи мнє, как стать счастлівим?

- 솔직히, 난 신경 안 써, - відповіла Чучхє.

Анатолій тяжко зітхнув. Під свист північнокорейських ракет, він замінив свою аватарку на прапор кндр в усіх соцмережах, та продовжив свою запеклу онлайн-боротьбу за краще життя. Адже лише в цьому він тепер бачив сенс свого буття. Так вони й жили собі далі: Анатолій, Чучхє та депресія.

[thesolyanka]

«Хто на чиєму боці у разі Третьої світової війні?» - італійська газета Libero

[thesolyanka]

Знаєте, хто?

by Alex Em

Знаєте, хто вбив автора всесвітньо відомого "Щедрика" Миколу Леонтовича?

Знаєте, хто на допитах відірвав Максиму Рильському вуса зі шматом шкіри і м'яса?

Знаєте, хто розстріляв автора відомої книги "Камінна душа", бандуриста Гната Хоткевича?

Знаєте, хто довів до самогубства Миколу Хвильового та Миколу Скрипника?

Знаєте, хто вбив Леся Курбаса та Миколу Куліша однією кулею, аби зекономити?

Знаєте, хто і чому розстріляв Миколу Зерова? А Валер’яна Підмогильного, Мирослава Ірчана, Марка Вороного, Євгена Плужника, Григорія Косинку, Майка Йогансона?

Знаєте, хто і по яких саме статтях ув'язнили Сергія Параджанова після гучної прем'єри "Тіні забутих предків"?

Знаєте, хто спалив всі ноти Василя Барвінського на подвір'ї львівської консерваторії, а потім "дарував" 10 років концтаборів разом з його дружиною - донькою відомого науковця Івана Пулюя?

Знаєте, чому виїхали за кордон Анна Стен, Сергій Лифар, Михайло Ломацький? А сини відомого гуцульського письменника Петра Шекерика-Доникового, який сам пропав безвісти?

Знаєте, хто забороняв творити першому теоретику українського народного танцю Василю Верховинцю?

Знаєте, чому відбувала каторгу Людмила Старицька-Черняхівська? А Параска Плитка - Горицвіт? Ольга Нестеренко?

Знаєте, хто і чому назавжди заборонив Олександру Довженку повертатися додому, в Україну?

Знаєте, хто повісив автора відомої "Червоної рути" та інших українських шляґерів Володимира Івасюка?

Знаєте, хто звів з життя в тюремній камері Василя Стуса? А чи може знаєте...

Відповідь на всі "знаєте" відома і одна: радянська влада, тоталітарна система, москалі, російське бидло, яке вже кілька століть нищить наш цвіт, наших митців, нашу мову, наші традиції, нашу культуру. І цих "а знаєте, хто і чому..." - хмара, бо росія не може змиритись, що Україна та її народ - вільний, мудрий, нескорений і надзвичайно сміливий. Бо навіть під дулом ворожого російського автомата наші українці жартують і співають пісні. Будь ласка, знайте. А найголовніше, пам'ятайте і розповідайте іншим: хто, чому, навіщо, за що і як. Незнання нас інколи губить.

Непокаране зло, на жаль, завжди повертається... Як і тепер.

[thesolyanka]

Стара Добра Америка

Здається, що та "Стара Добра Америка", яка була омріяна деякими з нас, насправді досі існує лише в кадрах старих голлівудських фільмів. До умовної об'єктивної реальності, ми можемо спробувати торкнутись хіба що через історичну літературу та переглядаючи стареньку кінохроніку. В будь-якому разі, наше сприйняття буде дуже й дуже сильно нас обманювати, бо ми не знаходились/знаходимось, ані в тому часі, ані в тому просторі. Тому, як ми споглядаємо "Стару Добру Америку" в фільмах, так само ми споглядаємо "Сучасну Спотворену Америку" в соцмережах.

Чисто емоційно, хочеться порівняти образ "Старої Доброї Америки" з "Сучасною Спотвореною Америкою", де протистоять мага та воук.

"мага" та "воук" - "що це за хуйня?" - запитав би я років не те що 20, а навіть 10 тому. Але ж насправді подібне вже було в "Старій Добрій Америці". Згадується репліка полковника Страйкера "Людей Ікс 2" (ну окей, може трошки змінена): "Поки ви гіпповали в Вудстокє, я боронив честь країни у В'єтнамі". У фільмі ця фраза була частиною розмови представників хваленого американського істеблішменту в коридорах Білого Дому. Якщо продовжувати рухатись аналогіями Людей Ікс, демократ сенатор Келлі, який "гіпповав в Вудстокє", прагнув розв'язати проблему мутантів законом про реєстрацію, а умовний республіканець (у фільмі про це наче не казали) Страйкер, який "захищав честь країни у В'єтнамі, хотів би винищити мутантів фізично.

І між обома позиціями, як це часто буває в кіно, фігурує Президент США, який все ніяк не може визначитись як йому діяти, вагається, аби вирішити нагальну проблему. "Люди Ікс 2" дуже добре показали в першій половині нульових те, з чим ми стикаємось сьогодні. Тільки тепер в нас (окей, в них) ще є "мага" та "воук". На зламі 1960-х - 1970-х легко уявляється, як гіппі, незважаючи на те, що їх поп-культурний образ в нульових був максимально позитивним, були насправді пращурами сучасної лівачні та "воук". З одного боку, дехто з Вудстока, з часом, перебрались в Вашингтон. З іншого боку, є мільйонер Леннон, який грає на гітарі "за мир" в постілі. А ще з іншого боку - родина менсона, які по-звірячому зарізають вагітну жінку. В цих образах легко розгледіти сучасну лівачню, образ якої складається з усього того контенту, що ми щодня бачимо у соцмережах.

А хвалені "мага", в цей час, насправді виглядають далеко не так само, як нащадки тих "хто відстоював честь країни у В'єтнамі" (про честь можна посперечатись, але мова зараз не про це). Якось так складається, що лівачні протистоїть не кіношний полковник Страйкер, і навіть не реальний сенатор Маккейн, а який пришелепуватий американський янукович. А певна частина республіканців, які ще в нульових давали рішучу відсіч світовому тероризмові, чомусь нагадають депутатів партії регіонів. Все це виглядає дико, й частково - штучно.

Відомо, що те, що говорять московити, це зазвичай не просто відверта брехня. Це перекручена правда, на жаль. Пам'ятаєте, як вони лякали в нульових своїх громадян (і не тільки своїх) "планом Далєса"? Це ж фактично московити проголошували власну доктрину по знищенню західної цивілізації. Дзеркально перекладати те, що кажуть московити - дешифрувати їх справжні плани. Але так, ще може бути додатковий ступень захисту у вигляді вже відвертої брехні.

Формат цієї московської доктрини дуже добре простежується у цьому конфлікті, що ми останні роки бачимо в США: формування всередині двох ідейно ворожих таборів так, щоб виграш будь-якого з них приніс автору операції певний профіт - нічого не нагадує?

Якщо відкинути американський культурний та історичний контекст, конфлікт "мага" та "воук", також дуже нагадує нашу історію Доби Незалежності. У нас були (є) червоні та нацдеми, біло-голубі та помаранчеві, антимайданівці та майданівці, вата та укропи, зелеботи та порохоботи, русня та вкраїнчики... А між цими "перевтіленнями ворогуючих таборів" - потужний експорт "руской культури" вкупі з різними маніпуляціями громадської думки.

Часи змінюються, а підходи ворога ні. "Стару Добру Америку" хоч і шкода, але в порівнянні з тим, що переживаємо ми - це просто ніщо.

[thesolyanka]

І знову про росіян

by The Alpha Centaury

Я не втомлюся повторювати, що росіяни – неймовірно тупа порода людей. Не тому, що в них якась генетика особлива, чи там клімат в ареалі проживання. А тому, що вони завжди були, є і будуть впевнені у власній безкарності та винятковості. До речі, абсолютно безпідставно.

Запускати десятками дрони по ТЕЦ і житлових будинках держави, що витікає кров'ю, щоб менш ніж через два роки з дитячим подивом ловити відповідь рязанськими пиками нафтозаводів. Це навіть не про невміння розраховувати наслідки, а про невміння російських мізків в принципі будувати причинно-наслідкові ланцюжки. Будь-які воєнкори, залишаючись пародіями на людину, можуть, звичайно, погрожувати "целямі сво" або відсуненням кордону для пускових установок, можуть трясти повітря, розмахуючи своїми короткими російськими ручками. Тільки це все порожній російський піздьож, як і в принципі 95% беззмістовної життєдіяльності цієї нації піздунів та вбивць. А 5%, що залишилися - це просто вбивства, жорстокі і дикунські вбивства, якими росіяни займаються століттями, змінюючи лише підходи. І за ці дії росіяни будуть жорстоко піжжені. Тому що єдина мова, яку ці охуївші кріпаки в принципі розуміють, це мова пушкіна, толстого та пвздюлів, . Тому найефективніші санкції проти них запроваджують Сили оборони України.

Засоби доставки наслідків вже є, далі залишається лише планомірна робота по нафті. Адже попереду ще балістичні удари та крилаті ракети. Країна снохацтва та самодержавства – країна піздунів та вбивць – вперше за свою історію починає нести реальну відповідальність за те, що її населяють настільки тупі народи, очолювані росіянами.

Бо нехуй було лізти до українців.

[thesolyanka]

Перекотиполе

Перекотиполе — загальна назва багатьох видів степових і пустельних трав'янистих рослин, що утворюють після відмирання круглі жмути, які качаються по вітру, розсіюючи насіння. // Словник української мови: в 11 томах. — Том 6, 1975. — Стор. 203.

Революція нікому нічого не повинна давати просто так. Це всі навколо щось повинні давати революції, і при чому постійно. Бо якщо нічого не давати революції, то вона почне брати, і при цьому не буде питати, чи згодні ви щось віддати, чи ні. В такому випадку, взамін революція нічого не дасть - просто візьме все, що у вас є. Але якщо постійно, планомірно “підгодовувати” революцію, то рано чи пізно, вона неодмінно щось вам дасть. Однак й тут треба бути дуже пильним, бо в цій ситуації діють дуже прості економічні закони - очікуючи на певний прибуток, треба зважати на об’єми залучених інвестицій. Простими словами, якщо ви віддали революції замало, то й отримаєте не дуже багато. Хіба що ви не належите до касти “плутократів” - кон’юктурщиків та маніпуляторів. Але якщо ви звичайна чемна людина, яка свідомо й відверто готова багато “інвестувати” в революцію, аби потім отримати бажаний результат, то маєте повне право чекати на цей прибуток. Ось тільки варто пам’ятати, що ми живемо в світі, яким якраз таки керують ті самі плутократи. В такому світі звичайні, здавалось би, очевидні закони буття не працюють. Точніше ні, звичайно що працюють, але трошки інакше. Скажімо, так, що “революція” це далеко не “ринок продуктів харчування”, а “ринок цінних паперів”. Відчуваєте різницю? Вмілий й досвідчений плутократ з легкістю перетворить ваше класичне “два плюс два” на “п’ять”, а якщо складеться певна ситуація, то так саме грайливо перетворить ваше “один плюс один” на “нуль”. Так працює цей світ.

Наша проблема в тому, що наша вітчизняна плутократія створила “матрицю в матриці” - пам’ятаєте ту фанатську теорію за мотивами культової кінотрилогії Вачовскі? Нагадаю - нібито існував задум, показати, що Матриця -  “світ сновидінь” створений штучним інтелектом, щоб поневолити людство - настільки потужн��й, що врешті виявляється, що реальний світ, де люди нібито знайшли свободу, теж є підробкою. Тобто сакральна правда, про те, що світ, який нас оточує є підробкою, але існує шанс вирватись в реальний світ - це теж підробка. Замкнуте коло з якого начебто неможливо вирватись. Примара надії існує лише для того, аби утримувати рабів в ярмі - аби вони менше скиглили, й жили своїмі мріями й планами, які насправді є не більш ніж примарою. І якщо вже йти далі, і так нахабно й не елегантно проводити паралелі з “Матрицею”, то можна сказати, що ми самі винні в тому, що наша вітчизняна плутократія створила нам “матрицю в матриці” - в кінотрилогії, як втім й в нашій реальності, людство саме створило штучний інтелект, який його поневолив. Так само ми створили власну вітчизняну плутократію, яка постійно мімікрує, адаптується, маніпулює, та робить все, аби вижити та продовжити паразитувати на нас, бо така його природа. Й одним з основних важелів, яке освоїла плутократія є якраз революція. Так, та сама омріяна всіма, трактована й реалізована по різному, завершена або тільки розпочата - для кого як. Плутократія перетворила революцію на свого “ручного бога”, чудово розуміючи, що контролюючи кнопку перезавантаження, плутократія забезпечує собі, якщо не вічне, то точно тривале життя. 

Безперечно, що як і будь-який паразит, плутократія залежить від свого носія, на якому вона досить успішно паразитує. Сформувавшись після подій 1991 року, плутократія пристосовувалась, мімікрувала, отримала більше сил, прийняла нову форму, й залучила “свіжу кров”. Це було легко зробити, бо організм нашого тіла - тобто ми, наш український народ -  мав надзвичайно низький рівень імунітету. Він був зголоднілим та знесиленим. Плутократія обрала для себе трішки іншу форму співіснування з носієм, ніж раніше - офіційно проголошено, що не паразит керує організмом, а організм керує паразитом. І цей новий майндсет давав свої плоди - організму ставало краще, й паразиту ставало краще. Організм жив в такий більш менш свідомій уяві, що він є господарем ситуації - паразиту було від цього тільки легше напитуватись й ставати сильнішим. Але тільки но паразит вирішив, що може мовчки знову кермувати організмом - раптом революція! Розуміючи, що перейдена певна червона лінія, давайте називати речі своїми іменами, плутократія, робила два кроки назад, давала народу зрозуміти, що революція - це битва в якій перемагає народ.  Плутократія нібито робила кроки назад, аби народ знову пожив якийсь час, думаючи, що він керує ситуацією. Як і на початку 1990-х, у другій половині 2000-х, плутократія грає в стратегію “два кроки назад, п’ять кроків вперед”. Лагідно й спокійно, у відвертій впевненості у власних правильних діях, на початку 2010-х, народ власноруч віддає плутократії те, що виборов в середині 2000-х. 

Що відбувається далі, ми всі чудово знаємо, бо плутократія ще кілька разів поводить нас по цьому колу, бо ми самі це обрали. Бо ми самі просимо, аби плутократія вивела на сцену революцію, щоб ми принесли їй жертви. Ось тільки кожен сам по собі думає пропетляти - дати революції менше, ніж дають інші, але отримати стільки ж, скільки дали ті, хто дав більше. І кожного разу ця проста арифметика не працює, але чомусь ми кожного разу впевнені, що на цей раз піднімемо джекпот в цих слотах. Ми самі, відверто й свідомо, хотіли Революції Гідності, в нас знову був шанс дати революції стільки, скільки б ми хотіли, щоб вона дала нам, але будемо відверті - більшість знову хотіла пропетляти. І плутократія в цьому дуже обережно допомогла - перетворила чергову нашу революцію на політичне тв-шоу. Ставки піднялись, ми сплатили дуже високу ціну за цю революцію, а споконвічний ворог відповів нам гібридною війною. І що зробила плутократія? Все вірно - “два кроки назад”, щоб потім зробити “п’ять кроків вперед”. Нам знову дали можливість думати, що ми є господарями ситуації, аби потім знову провернути все те ж саме, що плутократія вже робила. Лише через якихось п’ять років після Революції Гідності, наприкінці 2010-х, у стані гібридної війни, народ, тобто ми, радісно й зі сміхом знову віддавав здобутки нашої революції тим же самим плутократам, тільки з іншою зовнішністю. Те, за що сплачувалась велика жертва, віддавалось за безцінь. І ось тепер ми знову повинні розплачуватись, вже у стані Великої війни з багатовіковим жорстоким ворогом, за те, що самі багато років даємо плутократії паразитувати на нас. Навіть зараз, під час Великої війни, плутократи продовжують паразитувати, й хто знає, чи підвищаться ставки в наступному колі - скільки ще нам доведеться розплачуватись, й чи будемо ми знову віддавати те, за що вже сплачено непомірну ціну?

Ми чудово знаємо, що узагальнювати - простіше за все. Хто ж насправді складає цю “плутократію” і хто складає цей “народ”? Бо це вже не якісь ефемерні незрозумілі “дорослі”, чи якісь “інші люди”. Бо наразі це ми за вами - “ плутократія, й народ. Ось ці самі “вони”, які постійно у всьому винні, ці номенклатурники й плутократи, це вже не якісь там міфічні діди-комуняки чи бандити - це і є ми, це ж вже представники нашого покоління. І ось цей “народ” - це ж теж ми з вами. Ми самі пішли вливати “свіжу” кров в плутократію, бо самі зростали у реальності, яку вона сформувала. І ми самі ж не влились в неї, але знову пішли та обрали її - бо теж з дитинства бачили, як “народ” обирає “плутократію”. Ми самі у себе потребуємо вивести на сцену революцію, але потім даємо задню, бо не хочемо сплачувати персональну ціну, але хочемо профіт. І ми самі, врешті решт займаємо одну з позицій - стаємо паразитами, або рослинами, що вкорінились в цю землю, що потерпає від жорстокої Великої війни зі споконвічним москвинським ворогом. Але є ще перекотиполе…

“Наше рідне слобідське Дике Поле.” Перекотиполе сюди могло прикатитись чи то зі сходу, чи то з заходу. Сутність лише у тому, що якщо воно перекотиполе, то воно покотиться далі - чи то на схід, чи то на захід. Але я впевнений в тому, що, вибачте, й ви впевнені, в тому що є такі перекотиполе, які не хочуть більше бути перекотиполем. Які хочуть пустити коріння в це Дике Поле, вкорінитись так сильно, щоб ніяка сила, ані плутократи, ані москвинський ворог, ніколи не вирвав наше коріння з цієї землі. І чим сильніше ми пускаємо коріння, тим більшу ціну ми маємо за це платити. Жити свободно й гідно, на своїй землі та в своїй хаті посеред слобідського Дикого Поля - це мрія, яка здавалось, що вже стала реальністю, але насправді була лише міфом. Примарою між революціями, коли ми хотіли багато отримати, але щоб за це сплатили інші. Але були й інші перекотиполе - вони не хотіли ані бути плутократами, ані пускати коріння. Вони просто хотіли котитись далі. Їх не цікавило, й не цікавить, що тут за революції та війни, що тут взагалі відбувається, бо треба котитись далі. Іронія в тому, що такі перекотиполе й були частиною народу. Так, того самого народу, який насичує вітчизняну  плутократію та за безцінь віддає те, за що була сплачена надвисока ціна. Але нюанс - поки одні перекотиполе пускають коріння, інші - котяться далі. Вони котяться на захід, й розповідають, що десь там на сході лежить велике слобідське Дике Поле, де, уявіть собі, чомусь живуть такі перекотиполе, які незрозуміло чому, пустили там коріння! Але ті перекотиполе, які пустили коріння в цю скривавлену землю, дають можливість існувати всім іншим персонажам цієї історії. Вони дають можливість плутократам, які через 19 років після Помаранчевої Революції кажуть, що шлях до свободи починається тільки зараз, паразитувати далі. Вони надихають москвинів знову нападати на нас, аби відняти в нас все, заради чого ми так довго й сумлінно працювали. Вони дають можливість іншим перекотиполе, які покотились далеко на захід, розповідати про те, що вони звідси - з легендарного слобідського Дикого Поля, де ще є перекотиполе, яке пускає коріння в цю степову землю.    

До 19-ї річниці початку Помаранчевої Революції, 19-ї річниці початку Революції Гідності, та 2-ї річниці, коли я остаточно усвідомив, що Велика війна неминуча.

21.11.2023

[thesolyanka]

Сиквели на які ми заслуговуємо

Іноді, термін “сиквел” використовується більше у негативній конотації: замість того, щоб створити оригінальну стрічку, кінематографісти паразитують на успішних стрічках, створюючи для них не завжди доцільні продовження. Про виключення ми все вже знаємо:

“Terminator 2: Judgment Day” (1991)

“Aliens” (1986) 

“The Dark Knight” (2008)

“The Godfather. Part 2″ (1974)

“Empire Strikes Back” (1980)

Вважається, що ці фільми перевершили перші частини, та увійшли в історію, як шедеври світового кіно. Але чи це одні єдині продовження, котрі також заслуговують на визнання? На нашу думку, є ще велика кількість недооцінених та спірних сиквелів, котрі або просто не пригадують, або називають одніми з найгірших фільмів в історії. Однією з головних проблем сиквелів є очевидна вторинність, але виключеннями вони стають тоді, коли творці вміло використовують спадок першої стрічки, аби дати глядачу у продовженні більш приголомшливу реалізацію. Майже всі сиквели створюються за формулою:

Те, що спрацювало в першому фільмі помножуємо на два. Або просто викручуємо те, що спрацювало, на максимум. Буває вистрілює, а буває - таке собі.

Редакція ЗХЖ обрала п’ятірку сиквелів, котрі на нашу думку доволі рідко згадаються, коли мова йде про найкращі продовження. Також, ми обрали п’ятірку доволі суперечливих сиквелів, деякі з котрих часто згадуються серед найгірших фільмів в історії. Спробуємо розібрати всі 10 стрічок, адже іноді виявляється, що все не так одназначно, як здається на перший погляд.

From Russia With Love (1963)

Легендарний другий фільм офіційної Бондіани, про котрий часто забувають. Після успіху першої стрічки, режисер Теренс Янг отримав можливість робити продовження, та подвійний бюджет (”Dr. No” коштував 1 млн. доларів, а “From Russia With Love“ - 2 млн. доларів). Взагалі казати про сиквели в Бондіані це не комільфо - в кожному фільмі ми маємо окремий сюжет, персонажі можуть змінювати вік та зовнішність, змінюється епоха. Формула Бондіана не змінювалась майже 40 років, але в “From Russia With Love“, ще не була остаточно реалізована.  ”Dr. No”, що вийшов у 1962, ще віддавав 1950-ми, був несхожим на майбутні стрічки Бондіани, котрі були куди більш просякнуті самоіронією та чорним гумором. Цього ж немає й у “From Russia With Love“  - це еталоний шпіонський трилер, з поправкою на те, що це Бондіана. І хоча про росію згадано у назві стрічки, самої росії немає у фільмі. Творці Бондіани ще у першій половині 60-х створили те, що так часто відтворюють у сучасних серіалах - кліффхенгер. Ще головний антагоніст стрічки  ”Dr. No”,  ненароком згадує таємничу організацію СПЕКТР, що в результаті в повній мірі діє у “From Russia With Love“. Більше того, творці стрічки додали таємничого лідера організації, обличчя котрого не показають, а лише його білого ангорського кота - №1. Наприкінці стрічки, він так і лишається непереможеним, а глядач фактично не знає стовідсотково, хто ж був головним антагоністом історії (актора, що зіграв №1 у титрах позначили знаком питання).  “From Russia With Love“ став ще й технічним досягненням у кінематографії свого часу - мова йде й про екшн-сцени з гонітвою від гелікоптера, та у сцені бою на катерах неподалік Італії. Бійка з Грантом у поїзді, масштабна перестрілка у ромському таборі та яскраві оригінальні титри - все це знакові елементи одного з найкращих сиквелів в історії.

Beneath The Planet Of The Apes (1970)

У 1968 вийшла стрічка “The Planet Of The Apes” за однойменним романом П'єра Буля, що до сих пір вважається невмирущою класикою. Але такий статус не вдалось отримати її сиквелу (а ще й трьом іншим продовженням). “Beneath The Planet Of The Apes“ стартує буквально з кінця попередньої стрічки, та видає глядачеві нову сюжетну лінію: сержант Брент з другої експедиції, потрапляє у схожі пригоди, які пережив Тейлор з першої частини. Тільки шлях Брента лежить у підземні катакомби того, що колись було Нью-Йорком. Історично прийнято критикувати стрічку: її сюжет частково повторює сюжет оригіналу, є сумнівний хід, щодо мешканців підземного міста, герой Чарлтона Хестона з’являється у наприкінці, а також апокаліптичний фінал. Загалом, щодо власних вражень - ця стричка  шокує куди більше ніж перша картина. Й мова не стільки про фінал скільки про чудову алегорію, котру здається кінокритики почтаку 70-х не побачили. 

“Beneath…” -  люди-мутанти, що після ядерної катастрофи живуть у колишньому метрополітені Нью-Йорка, та поклоняються кобальтовій бомбі та червоній кнопці. 

“…The Planet Of The Apes” - цивілізація мавп, що схоже повторює шлях людства.

І все це заправлено соусом чудового фіналу, після якого дивишься лише на чорний екран, після того, як скінчились титри.

Crank: High Voltage (2009)

У 2006 році, екшн “Crank” здавалось був ще одним черговим “фільмом з Джейсоном Стейтемом”, якби закріплюючи за ним статус екшн-ікони 00-х. Стрічка отримали середні оцінки, та в цілому вийшла доволі прохідною. Але наприкінці десятіліття, її творці випускають сиквел, що перевершує оригінал…в своїй тотальний трешовості! Якщо перша частина, ще намагалась хоть якось витримувати межі міксу екшну та чонрої комедії, то сиквел - це цілковитий треш, у найкращому розумінні цього жанру. І хоча він повторює деякі сцени та сюжетні ходи першого фільму, це лише частина цілого перформансу. Якщо у першому фільмі, герой Стейтема намагається підтримувати певний рівень адреналіну у крові, аби вижити, то у сиквелі йому доводиться регулярно заряджати нове штучне серце через розряди високої напруги. І це ще не говорячи про головних антагоністів (якщо їх можна такими називати) картини, та цілої плеяди другорядних персонажів, кожний з котрих робить це треш-шоу незабутнім атракціоном.

Mission: Impossible 2 (2000)

У 1996 році виходить шпигунський трилер Брайна Де Пальми “Mission: Impossible”, що є ремейком однойменого шпигунського серіалу 60-х. Сказаит, що стрічка, яку високо оценіли як критики так і глядачи, може бути реальною альтернативою Бондіани - на мою думку ні. Але фільм вже є класикою шпигунського кіно на одному рівні з Бондіаною та Борніаною. Але до того, як франшиза розрослась купою фільмів, їй звісно ж судилось пройти випробування сиквелом, при чому доволі спірним. “Mission: Impossible 2″ знімав “король гонконгського бойовику” Джон Ву, а сюжет максимально відійшов від концепції шпіонського трилера. Кінокритик Роджер Еберт казав, что саме так має виглядати Бондіана, як  “Mission: Impossible 2″. Фільм просякнут довгими планами, “поетичними” боями, слоу-моу та перебільшеним емоційним зв’язком між протагоністом та антагоністом. Якщо у Джеймса Бонда майже в кожній місії згодом з’являється часткова персональна зацікавленність, але він не переходить межі, коли воно стає “особистою справою”, то у Ітана Ханта у виконанні Тома Круза все навпаки. Це такий оновлений американський Джеймс Бонд, у котрого чергове шпигунське завдання відразу перетворюється на чергове рятування світу, антагоніст - у дзеркального особистого ворога, а жіночий персонаж, котрий має слугувати ланкою до виконання завдання - кохання майже всього життя. Чи такий концепт має право на існування у франшизі Mission: Impossible? Висновок має зробити глядач. Зрештою наступні частини історії, все ж більше нагадають класичну, але осучаснену Бондіану, яка тримається одного рецепту, та примушує Ітана Ханта битись з головним антагоністом на пляжі у слоу-моу.

Highlander 2: The Quickening (1992)

Сиквел культового хіта відеосалонів “Highlander” (1986) є постійним участником топів найгірших фільмів всіх часів. Зрештою це не дивно - стрічка ретконіт першу частину та складається з купи фейспалмів різньої сили. Але головна причина негативу, котрий отримала “Highlander 2: The Quickening“ - ігнорування фіналу першої частини, де в принципі було поставлено крапку. Творці стрічки створили дві монтажні версії, з двома принципово різними оріджинами - чи то Безсмертні це прибульці з іншої планети, чи то вони таймтревелери з далекого минулого. Обидві сай-фай версії ніяк не стакаються з містичною легендою першого фільму. Але повірьте, даже при таких умовах  “Highlander 2: The Quickening“ може бути крутою. По-перше сай-фай сеттінг - це класичне брудне занедбане майбутнє, що страждає від монопольного становища злодійської корпорації. По-друге - обидві версії реткону можна сприймати, як лайтовий ребут, адже це просто нове прочитання попередньої історії. В такому контексті стрічка сприймається набагато краще. По-третє - на дует Крістофера Ламберта та Шона Коннері все ще дуже круто дивитись (в тому числі за умови того, яким чином їх персонажам доводиться зустрітись). Зрештою, 2024 рік вже не так й далеко, а 1992 - вже історія. 

Mortal Kombat: Annihilation (1995)

Ще одна стрічка, що постійно зустрічається у різних топах найгірших фільмів всіх часів. Зрештою, тут хрєново майже все - гра більшості акторів, діалоги, спецефекти й так далі. Але є кілька очевидних деталей, що роблять стрічку й досі глядабельно. та навіть, при правильному прийомі, легкотравної. По-перше, це єдина подібна масштабна екранізація “Mortal Kombat”, сюжет котрої присвячений безспосередньо вторгенню Шао Кана на Землю. По-друге, це єдина екранізація “Mortal Kombat” з подібним ростером персонажів. По-третє - це просто унікальне джерело мемів для коубів й не тільки. Якщо сприймати обидві стрічки 1995 та 1997 років, як одну цільну історію, навіть за умови зміни акторського складу та слабкості другої частини, ця кіноподорож може перетворитись на унікальний захоплюючий атракціон світу “Mortal Kombat” 90-х. Але знову ж таки, за умови, що ви знаєте, що робите.

Star Trek Into Darkness (2013)

У 2009 році, режисер Джей Джей Абрамс перезавантажив одну з найдовших сай-фай франшиз історії знявши однойменний фільм “Star Trek”. Використавши оргиніальний авторський підхід, Абрамсу вдалось одночасно й почати все заново, й одночасно продовжити легендарну історію з 10 повнометражними стрічкам та кількома серіалами. У 2013 вийшов сиквел від того Джей Джей Абрамса. Можливо лише хардкорні фанати історії звернули увагу, але Абрамсу вдалось зробити неймовірне - “Star Trek Into Darkness“ це одночасно й сиквел ребуту й ремейк сиквела оригіналу. Ба більше того - це фактично приквел першого серіалу “Star Trek: The Original Series”. Використавши стару, вже відпрацьовану історію з фільму “Star Trek II: The Wrath of Khan” 1982 року, Абрамс зробив сиквел, що не тільки здається кращим, ніж перша частина, але й оригінальніше й крутіше ніж той матеріал, на якому стрічка базується. Не говорячи вже про надзвичайно крутий перформанс Бенедикта Камбербетча, який з легкістю потрапив в особистий топ кінонегідників. “Star Trek Into Darkness” - це той сиквел, про який можливо забули через рік після його виходу, хоча це одне з найкрутіших продовжень, що виходили у 10-ті.

Machete Kills (2013)

Незважаючи на фінансовий провал проекту “Grindhouse” (2007) під авторством Квентіна Тарантіно та Роберта Родрігеза, другий все ж таки вирішив реалузвати одну з ідей, що були згенеровані для цього проекту. Це “Machete” (2010) - історія про мексиканського спецагента, котрий втрачає родину через помсту наркокартеля, але повертається, аби помститись. Створивши власного мексиканського супергероя бойовиків, Родрігез вирішив дати його історії продовження, та в результаті у 2013 з’явився “Machete Kills“. Ділогія про Мачете повторила шлях ділогій “Crank” (ми розбирали її трошки вищче)  - чорний гумор, трешизація, й просто стьоб повністю просякнули цю стрічку. Якщо перша частина, ще якось трималась в рамках, котрі є нормою для фільмів Родрігеза (як наприклад “Desperados”), а також намагалась навіть загравити з більш серйозними темами, то сиквел - це лютий треш, що перевершує собою весь проект  “Grindhouse” вцілому. Чого тільки вартий вбивця Хамелеон з зовнішністю Леді Гаги та Антоніо Бандераса (в різних сценах звісно), Президент Щурохер, Леді Пенісожер, та Мел Гібсон у ролі майже міжгалактичного негідника. Сказати, що  “Machete Kills“ перевершує першу частину, це не сказати нічого. Краще спробуйте цей атракціон самі.

Sin City: A Dame to Kill For (2014)

У 2005 році, Роберт Родрігез був відповідальний ще за одну віху у кіно - за адаптацію комікса “Sin City” Френка Міллера. В результаті, Родрігезу, разом із Френком Міллером та Квентіном Тарантіно вдалось фактично використати оригінальний комікс, як розкадровку для фільму, та створити кінокомікс нового формату - Бейсін Сіті з коміксів був буквально перенесний на екран, а майже ролі майже всіх протагоністів виконали актори А-класу. Після “Sin City” довго ходили чутки про продовження. Як це зазвичай буває, мова йшла про цілу трилогію, що могло б навіть спрацювати - структура першого фільму дуже нагадувала тарантінівську “Pulp Fiction”. А якщо б використати подібну нелінейну струткуру відразу для цілої трилогії, могло б вийти доволі крутезно. Але йшли роки, а сиквле завис у виробничому пеклі. Можливо саме великий проміжок часу став вирішальним фактором саме у цьому випадку - сиквле вийшов лише у 2014 році. Його поставили Роберт Родрігез та Френк Міллер, до своїх персонажів повернулась майже третина оригінального касту, та й в цілому формула майже не змінилась. Тим не менш, стрічка була рознесена критиками, та провалилась у прокаті. Але чи на стільки фільм фіговий, як про нього говорять? Так, це не той революційний прорив, котрий змогла досягти перша стрічка, але це повноцінна “Серія 2″. Щось на кшталт  “The Godfather. Part 2″, тільки рівня скромніше - тут й приквел, й сиквел в одному флаконі. І хоча друга стрічка вже не визиває також захвату, як перша, вона все одно може знайти свого глядача, серед фанатів “Sin City”. А якщо вам подобається Ева Грін, як акторка (а може й як жінка), то тим паче ласково просимо до “міста гріхів”.   

300: Rise of an Empire (2014)

Після революційного “Sin City” (2005), у Голівуді звернули більше уваги не тільки на творчість Френка Мілера, а й на новий підхід до екранізації коміксів. Тому другою спробою перенести творчість Френка Міллера на кіноекран з домопогою схожою з  “Sin City” технологією став комікс “300″ - доволі вільна інтерпретація історії про Фермопільську битву між купкою спартанців на чолі з царем Леонідом та мільйоним перським військом царя Ксеркса. В результаті “300″ (2007) посів місце біля “Sin City” (2005), як однієї з найвидатніших кіноадаптацій. І знов повстало питання щодо сиквела, хоча зрештою історія була завершена, але чи може це зупинити сиквелізацію? В результаті, “300″ майже повторили історію міллерівського  “Sin City” - сиквел (а точніше мідквел, адже нам показали події паралельні подіям першої стрічки) вийшов через 7 років, та був рознесений критиками й глядачами вщент. Але знову ж таки, якщо ви поцінювач творчості Френка Міллера, й вам подобається створений ним за мотивами давньогрецької історії світ, то ця стрічка для вас. Вона доволі активно розширює світ попереднього фільма, дає змогу поглянути на події з точки зору не тільки інших протагоністів, а також  й антагоністів. У ролі “рокової жінки” у міллерівському сиквелі знову засвітилась Ева Грін. Співпадіння?

[thesolyanka]

Приєднуйтесь до нашого шаурма-треду в твіттері!

Лінк ось тут

[thesolyanka]

[thesolyanka]

[thesolyanka]

Вже 18 років з дати прем'єри.

[thesolyanka]

"Гіперборей з Нульових" | з 3 липня 2023

До Вашої уваги, нова фантасмагорична повість про боротьбу сил Світла й Пітьми!

Книжка родом з Харкова - "Гіперборей з Нульових" - у вільному доступі з липня 2023 року на сайті.

Тізер-трейлер:

[thesolyanka]

Трепанація черепа совєтськой людини

Нещодавно у мене відбулась розмова з совєтською людиною. Нічого начебто особливого, але що мене зацікавило, так це фактично доконана концепція світоустрою та поточної російсько-української війни, що сформована у черепі цієї істоти - довершена закрита аргументована екосистема чистого зла.

Варто зазначити параметри існування цієї істоти: в XXI столітті воно прожило в Україні, в доволі комфортних й ситих умовах. Без інтернету, тому дуже довго споживало інформаційне сміття з тб московії. Коли воно відвалилось у 2016 році, інформаційне зміття надходило з колабораціоністських тб-каналів. Крім того, ще була "затишна бульбашка" у вигляді вузького кола такого ж бидла й вати. Начебто нічого особливого, стандартна історія. Але в цьому кейсі я побачив якісно іншу стадію деградації та утворення зла - коли відбувається розірвання причинно-наслідкових зв'язків, та на цю травму накладаються інформаційний мотлох та особисті комплекси, то в черепі утворюється певна мутація.

Як результат - стала концепція, аргументована, підкриплена реальними життєвими випадками, тільки, так би мовити, "під іншим кутом". Звичайно, вся ця концепція, це навіть не перверсія - це чисте зло. Чисте зло, яке не хоче в пекло, та всіма силами здійснює супротив, щоб видати себе за добро.

В рамках цієї концепції, що була витягнута з черепа совєтської людини, виявляється наступне - війна почалась не то що, не в 2014 році, і не 24 лютого 2022, а тоді, коли снаряд потрапив у 9-поверхівку на Салтівці, де мешкала совєтська людина. Винен у цьому "нацизм". Але що таке "нацизм" в цій, так би мовити, "концепції"? "Нацизм" складається з двох великих складових, які ми розглянемо з вами окремо:

1. Неповага до "історії" та "предків".

З першого погляду, "неповага до історії" звичайно ж виражена в тому, що совєтські люди вважають за "пєрєпісиваніє історії". Не будемо на цьому зупинятись, бо це й так очевидно, й вже багато чого було сказано та написано з цього приводу. Цікавим тут є розуміння "неповаги". "Неповага" базується на тому, що так зване "молодше покоління" хоче жити краще ніж "предки". Тобто банальний факт, що рівень життя й можливостей притомної людини в Україні значно вищий ніж в ссср. Чесна праця й покращення добробуту своєї родини в України сприймається совєтською людиною, як "неповага". Тяжіння до жебрацького патерналістського способу життя, де завжди хтось тобі "щось винен", очікування на "виплоти", стан, в котрому тобі постійно фінансово важко, та бідкання на "несправедливе життя" це є те, що совєтська людина вважає за прояв "поваги". Але ще цікавіше в цій концепції, це значення терміну "предки".

"Предки" тут, це не ті, що вже лежать в землі, пам'ять про них, знання та розуміння про своє коріння - знати звідки ти прийшов, щоб сформулювати розуміння куди ти йдеш. До так��х предків в цій концепції місця немає, бо вони ж вже в землі, й тому не мають ніякої цінності для тих, хто в рамках цієї концепції вважаються справжніми "предками". "Предки" - ватні пенсіонери, котрі у XXI столітті голосували за ригів й комуняк, брали ту кляту гречку навіть тоді, коли онуки й діти поставляли їм ту гречку майже тонами, разом зі всялякими бананми, авокадами, мангамі, та іншим "жиром". "Предки" це ті, які тягнули своїх дітей, онуків та правнуків у кривавий морок, а тепер коли вже дотягнули їх туди, тепер прагнуть "поваги". Бо вони ж "предки".

Висновок з першої складової "нацизму" з черепу совєтської людини на притомній мові - "нацисти" це діти й онуки, які прагнули чесного життя в добробуті, й тим проявили "неповагу" до своїх "предків" - живих дєдов - які були осередком колабораціонізму, та затягнули своїх дітей і онуків у пекло війни.

Розглянемо другу складову "нацизму" за версією совєтської людини.

2. Артикуляція слова "моє" та його здорове (з точки зору притомної людини) наповнення.

Оце мене зацікавило навіть більше, ніж перша складова. Бо слово "моє" спровоковує у совєтської людини справжню звірячу агресію.

На мій погляд, таке сприймання слова "моє" виходить звичайно з того ж джерела, як і весь інший мотлох у черепі совєтської людини. Але тут є така делікатність, яку мені, насправді, важко описати. Це щось таке вроджене люмпенське, засноване на хижої рабочє-крєстьянской невдячності, щось глибоке родове, що уходить корінням в жахливе кріпацьке минуле.

З точку зору совєтської людини на "нацизм", ти, українець, не маєш права на "моє", бо це "не зовсім законне привласнення з точки зору совєтської людини, а "не зовсім законне привласнення з точки зору совєтської людини" - це "нацизм". А "нацизм" - це погано". "Твого" не має бути, бо тоді у тебе може бути більше, ніж в інших, особливо в інших совєтських людей, а це "нацизм". А "нацизм" - це погано". Фраза "отнять і подєліть" глибоко зашита в цій пролетарський ницій псевдофілософії.

"Мій будинок" - це "нацизм", це "неповага" до "предків", бо в них не було "мого будинку", і вже ніколи не буде.

"Моя родина" - це "нацизм", це "неповага" до "предків", бо вони і є "сємья", якій всі постійно винні.

"Моя земля" - це "нацизм", це "неповага" до "предків", бо тут ти живеш краще, ніж жили вони.

Бачимо наживо, як розірвання причинно-наслідкових зв'язків, інформаційний мотлох, й особисті комплекси утворюють таку перверсійну концепцію "нацизму", що живе в черепах все ще живих совєтських людей.

З чим продовжують жити подібні особини: у війні винуваті "нацизм", як бажання добре жити зі своєю родиною, в своєму будинку на своїй землі, й "нацисти", тобто діти й онуки, які не хочуть, щоб їх пограбували, згвалтували й вбили.

Ідеальне живе втілення зла на Землі, що живе поряд.