#українська література

[kunjutstudios]

You didn’t ask for it but here’s your guide to Ukrainian literature

[gwenllianwales]

Цікаві факти з життя Івана Нечуя-Левицького

Несу сюди цікавий та кумедний тред з твіттеру про Нечуй-Левицького. Ось, наприклад, його графік. Ну, хто б з вас не хотів собі такий?

Нормальна людина, яка не любила сратися і любила заснути вчасно. Хіба він не диво?

Навіщо нам коти, якщо є Іван Семенович?

Та і всілякі ТСНи там точно не потрібні, дивіться:

Оце найзнаменитіший факт про нього. А чом би й не брати парасольку з собою? Під нею можна ховатися від людей, а інколи можна навіть і тріснути когось набридливого

Я його теж не зустрічала, якщо чесно. А ви?

Всім нам треба повчитися. А не "ще трохи й піду спати"

Трохи преколів від пана Підмогильного. Ну, йому видніше, мабуть (ми не знаємо, ну, я не знаю, якщо чесно)

І наостанок трохи сумного:

джерело

[ohsalome]

Harvard University is soon to publish english translation of The City, one of huge classics of modernist ukrainian literature - and another recommendation to people who are interested in learning more about ukrainian culture. The book is really beautifully written and captures your attention, but fair warning - many readers find the protagonist to be an infuriating fuckboy.

Valerian Pidmohylnyi’s The City was a landmark event in the history of Ukrainian literature. Written by a master craftsman in full control of the texture, rhythm, and tone of the text, the novel tells the story of Stepan, a young man from the provinces who moves to the capital of Ukraine, Kyiv, and achieves success as a writer through a succession of romantic encounters with women.

At its core, the novel is a philosophical search for harmony in a world where our intellectual side expects rational order, whereas the instinctive natural world follows its own principles. The resulting alienation and disorientation reflect the basic principles of existential philosophy, in which Pidmohylnyi is close to his European counterparts of the day.

Valerian Pidmohylny belongs to the "Excecuted Reniassance" - the generation of ukrainian artists killed by the soviet regime. He was arrested by a false accusation of "antirevolutionary activity" and tortured into an admission of guilt. In 1937 he was excecuted by the KGB. For 20 years his widow didn't know if he was alive or dead, and eventually she was told by the officials that "he died in the camps from liver cancer".

[newermindiary]

Україна - центр світу. Чому Україна може бути "місцем подій" не гіршим за Америку

Як ми чудово знаєм з Голівудських фільмів, якщо десь на землі висадяться іншопланетяни або прилетить метиорит, то місцем цих подій буде саме Америка. Що не дивно, бо американцям цікава їхня країна і інші американці, чому б їм розповідати про когось іншого?

А я давно спостерігаю, що у українців інша думка з цього приводу. У нас дуже популярний фанфікшн, але фанфікшн не про самих себе і не про те, що відбувається у нас, а про будь-яке інше місце на Землі і людей, що живуть деінде, але не в Україні. Те, що можна назвати укрреалом лише потроху і дуже невпевнено входить у нашу творчість і навіть якщо автори створюють власні світи, то вони віддають перевагу якимось максимально іноземним назвам та іменам. І я можу це зрозуміти, адже історія України і наше з вами спільне минуле - це частина нашого травматичного досвіду, для перенесення ще й в площину вигаданих світів, подекуди, потрібна готовність зустрітися зі своїми страхами...

Тим не менш, хочу висловити думку, чому я вважаю, що Україна - це таке ж саме цікаве місце подій як і будь-яка інша "яскрава" країна, чому українська особистість може бути більш цікавою для іноземців, ніж наші спроби наслідувати їх же і чому нам варто просувати власний УКРАЇНСЬКИЙ БРЕНД

Почати хочу зі спростування думки про Україну як про аграрну країну без розвитку передових технологій і прогресу, а, значить і відбуватися нічого, наприклад науково-фантастичного тут не може. Звісно, історія України 20ст, тобто коли відбувався основний розквіт наукової фантастики, припала на дуже прикрий період радянського союзу, але попри всі утискання будь-якої національної творчості, геноцид українців і їхнє недопущення до якихось впливових посад(в тому числі виробничих наукових процесів), все ж таки українці брали участь у зміненні світу. Дуже показовим, є, наприклад, кейс Юрія Кондратюка і його "Траси Кондратюка", що потрапила у вигляді книжкового видання в Америку і саме на основі якої була здійснена місія Апполон - перший політ на місяць(але книжка, нажаль, написана російською мовою). Сам Кондратюк загинув десь на війні, можливо, навіть в концтаборі, до нас мало що дійшло про його смерть. Також, можна сказати, що саме українці відігравали вирішальну роль у ракетно-космічній промисловості совка. Наприклад, керівний склад науково-дослідницького бюро ракетних-двигунів: одесит Валентин Глушко(директор), одесит Домінік Севрук, Жиріцкий, вихований і отримавший освіту в Києві, житомирчанин Сергій Корольов (3 замісники директора і усі троє репресовані за доносом) Якщо говорити про комп'ютери і кібернетику, то перша в континентальній Європі ЕОМ (електронна обчислювальна машина, тобто комп'ютер) була створена 1951 року в Києві. А один із перших персональних комп'ютерів був створений у 1965 році в Києві в Інституті кібернетики Академії наук України під керівництвом Віктора Михайловича Глушкова(батько якого був українцем). Тобто навіть в часи совка, Україна - була центром подій для наукового прогресу, і, зважаючи на обставини, це багато про що говорить. Багато українців брали участь у світовій науковій діяльності. Харківчанин Юрій Кнорозов розшифрував письменність майя і висунув теорії щодо розшифрування письменності ронго-ронго і письменності долини Інда. Керосинова лампа Лукасевича. Гвинтокрил Сікорського. Рентген Івана Пулюя. Вакцина проти чуми і холери Хавкіна. Електричний трамвай Піроцького. Дугова сварка металів Бенардоса. Компакт-диск Петрова. У 1893 році в Одесі були показані два фільми, знятих за допомогою першого кінескопа, Брати Люм'єр презентували перший фільм лише у 1895 році. Вміння комп'ютера розпізнавати обличчя розроблене Анчішкіним. Червоні лазери у CD- та DVD-програвачах Голоняка. Леонард Кляйнрок, батько якого був емігрантом з України вважається одним з "батьків" Інтернету. Американська термоядерна(воднева) бомба і навіть Мангеттенський проєкт - у всьому цьому брали участь емігранти або ді��и емігрантів з України.

Українці робили свій внесок і у метафізичну сферу розвитку: ідеї авангардного супрематизму Малевича, Ноосфера Вернадського - це перше, що спадає мені на думку. Один з творців Супермена був сином Києвлянки, ви знали? І ще багато, багато чого...

Мені дуже легко уявити Україну - як батьківшину умів і талантів, а також крутих персонажів-науковців і супергероїв (один нюанс: якщо говорити відверто, особисто я б не писала фантастичні твори про період радянського союзу, бо ненавиджу все пов'язане з совком; вважаю справедливим у цьому зізнатися). Але тим не менш, якщо вам потрібне обгрунтування, чому ваш неймовірний науково-фантастичний винахід у творі був створений українськими студентами в гаражі - вважайте, ви його маєте! Можливо, сучасні українські виробничі потужності не можуть конкурувати з Американськими і ви не звикли думати про Україну - як "місце подій", але українці зараз і в минулому змінюють світ.

Я вважаю, писати науково-фантастичні твори про Україну - це не є чимось нереалістичним і самовпевненим, не є проявом націоналізму, егоїстичності і будь-чого ще. Це не "щось видумуєш". Навпаки, не писати про Україну - це применшення себе, ігнорування власного потенціалу і ціквості. Це безглуздо!

Навіть якщо говорити про політику, то і тут Україна і українці мають свою індивідуальність (навіть якщо вона століттями пригнічувалася нашими сусідами-людожерами, помилкою природи). Українська національна анархічність (так, ви мене правильно почули, саме анархічність, не націоналізм і навіть не демократичність) - є однією з найнедооціненіших рис українського менталітету. Козаки у свій час створити державу, що в контексті історичних подій того часу, розглядається як військова демократія(теж дуже своєрідний і цікавий політичний уклад), але якщо інтерпретувати їхні прагнення(які насправді не були достатньо задокументовані, та й втрачені під час спалення Батурина тощо) і те, до чого вони йшли - це скоріше анархія. Є причини вважа��и, що Русь теж не була роздрібленою через свою державну неповноцінність ци чвари. Ймовірно, можна припустити, що роздробленість була лише наслідком анархічного менталітету слов'ян, і, навпаки, об'єднання сталося лише через зовнішню необхідність в обороні, в той час як монархія і прагнення до монарха-самодержця в Європі та Азії були наслідком зовсім інших процесів політичного розвитку. Коротше, це не баг, це - фіча! (Я не можу розповісти тут і зараз прямо про все, що я відкрила для себе вивчаючи історію України і наш менталітет наново вже після школи, інакше ця стаття стане нескінченною. Але я дуже раджу вам перевідкрити для себе добу Відрод��ення в Україні, а саме - часи Речі Посполитої; послухайте подкасти Локальної історії, і зокрема фсторикині Наталі Старченко. Цей період передував утворенню козацтва - феномену українського лицарства, саме з яким пов'язується СУЧАСНИЙ український менталітет і саме він зараз найбільш овіяних радянськими міфами, що заперечували будь-яку політичну участь українців у політичному житті того часу, і нав'язували нам абсолютно брехливу і токсичну думку про українців-історичних рабів і кріпаків)

БУДЬ-ЛАСКА НЕ ЗРОЗУМІЙТЕ МЕНЕ НЕПРАВИЛЬНО Я БОРОНЬ БОЖЕ НЕ НАМАГАЮСЯ СИЛУВАТИ ВАС ДО ЧОГОСЬ ЩО ВАМ НЕ ЦІКАВЕ не намагюся переконати у тому, що ви маєте покинути свої вигадані фентезійні світи і писати літературу, яку ви ненавиділи в школі - про згвалтованих Марій і стражденну неньку-Україну. Я прекрасно розумію, чому б вам хотілося ескапіювати від жахливої реальності, де ми століттями воюємо з нелюдами-росіянами і тисячоліття скоріше виживаємо під набігами орди, ніж живемо.

Нажаль, нам не змінити свого минулого(хоча я дуже сподіваюся, що ми змінимо своє майбутнє). І так, Японія має свою чарівну естетику сьогунів, самураїв, ніндзя, йокаїв, про що нам цікаво читати в манзі, а Америка пропонує всім американську мрію про можливості, успішність, втілення власного потенціалу...

Але якщо ви хочете психонути і сказати: "Добіса всіх, у мене є своє, рідне, улюблене, воно краще за ваше лицемір'я і імперіалізм! Це я справжній_ня, це моя правда і я такий який я є!", якщо ви хочете написати щось, що претендує увійти в українську літературу, хочете аби про вас говорили як про митця, що творив Україну, якщо хочете, аби вас знали як знають Шевченка, Франка, Українку, тільки як вас самого, сучасного, не схожого на інших,

то у вас є для цього всі можливості. У вас є ваша країна, історія, потенціал, рефлексування яких можуть бути основою вашої творчості, мотивацією висловлюватися, писати, говорити і бути почутим! І додам ще це: я сама працюю над чимось типу "відновлення української мистецької естетики", шукаю "суто українські сюжети", які були б цікаві українцям і що відрізняють нас від усіх, шукаю і збираю на пінтересті(бо це зручно) дошки з одягом, архітектурою України різних історичних періодів, аби сформувати у себе в голові уявлення як все могло бути. І у мене все більше і більше перед очами прикладів, коли люди хочуть створювати українське, наприклад, українські магічні школи. Нещодавно в твіттері шукали письменників для виконання роботи по створенню світобудови. Також я підписана на художницю, що створює власну магічну школу і розповідає про процесс. Що вона навмисно шукає приклади візайнтійської архітектури(бо хоче взяти її як приклад для архітектури школи). Буквально щойно вона твітнула про те, що знайшла якийсь храм, який був майже знищений московитами, але потім ця церква була відновлена на честь нікалая пєрвава. Це ще один приклад того, що нам необхідно переглянути усю іторію. Це робота і зуссилля, але це також і наше життя. Ми починаємо шукати інформацію про себе і відкриваємо багато нового. Навіть якщо ви не збираєтеся створювати "українську магічну школу", ви можете почати творчий пошук, що надихне на нові сюжети і змінить вас.

PS/Для мене дуже показовою є прерії зі стадом буйволів у мультфільмі "Мавка" а також те, як Анімаград навіть не зробив, аби персонажі говорили українською: вони одразу робили анімацію ротового мовлення під англійську, тому український переклад - це просто професійний дубляж. Будь-ласка, не треба транслювати це заїзджене виправдання про кількість кінотеатрів в України. Це як треба не поважати себе, аби будувати свою творчість навколо обслуговування чужого ринку??? Можливо, деінде трава зеленіша, або це такий прояв комплексу менщовартості...

[bez-nichoho]

Про ніщо (39)

Коли стає погано, недобре чи ще якось зле, я роблю всяке. Але одна з панацей — це писання. На щастя, існує цей блоґ, цей записник у кишені, в який завше можна написати будь-що, що не хочеш показувати світові. Принаймні великому світу. А той, маленький, який тут, хай собі дивиться. Ходиш увесь день з важкою головою, немов тобі вранці вклали у неї камінь. Носити його в голові — навіть гірше, аніж на шиї. Бо з шиї його можна якось зняти. Перерізати мотузку, перегризти, перетерти, розв'язати. А коли він у голові — тільки й кидайся у воду, бо більш нічого не вдієш. Ходиш, а він лише росте. Лягаєш спати, може навіть бачиш якісь сни, а прокидаєшся — і далі калатає в голові. А потім знаходиш якусь мить і пишеш. Приміром, ��идиш на події, присвяченій бібліотекам в часі війни, щось слухаєш, але більше намагаєшся не слухати, не відволікатись, а писати своє. Відпустити цю реальність і влізти у реальність тексту.

Продираєшся крізь хащі довколишнього, не можеш нікуди вийти. Але десь поза ними щось бачиш, якісь просвіти. Хоч зором торкаєшся до нього. І вже досить. Бо коли стає погано, недобре чи ще якось зле — можна писати. І пускати цю писанину у світ — без різниці, великий чи маленький. І щось з того може буде. А як буде — то вже таке. Це буде опісля. Тобто колись-там, коли все буде написано. Але головне — що камінь у голові трохи зменшиться чи надтрісне. І буде легше. Принаймні на якийсь час.

[hidden-weakness]

modern!au Taras Shevchenko and Ivan Franko

[sofilovverk]

Арка,

дім,

машина,

крила,

зводе скули від куріння.

Кава,

дім,

знову машина…

морок днів,

і знов безкрила…

божевільна чи сп’яніла?

[marihetman]

Зараз по українській літературі проходимо "Майстер корабля".

Тепер хочеться написати фанфік...

[mereadingsomeshit]

Абрикоси зацвітають уночі

Прочитала за один вечір та один ранок (по-людськи це два дні). Насправді я ще зо тиждень тому прочитала її, але ніяк не могла зібратися і написати про неї. Чесно, я досі боюся щось неправильно написати, тож цей огляд буде невеличким. Розповідь йдеться від двох героїв - хлопчика з Донеччини, Устима, що переживає початок війни, та безпілотника на ім'я "Ел". Так, це книжечка про від обличчя малого хлопця та робота, які обидва не до кінця розуміють що таке війна і що відбувається. Безпілотник зустрічається з наслідками у людях та будівлях, що зруйновані (як і люди теж). Хлопчик же бачить же наслідки у собі: переїзд найкращого друга у Харків, смерть людини на власних очах, безсонні ночі у підвалі…

Місцями читати було дуже сумно, але найсумніше стало від реалізації, що таких умовних Устимів зараз безліч, які чекають визволення Донеччини, Луганщини та Кримського півострова, щоб повернутися назад додому.

Оцінка 9/10

[aileenpalladi]

Книжкова поличка «Я бачу, вас цікавить Пітьма»

Ілларіон Павлюк “Я бачу, вас цікавить пітьма”

7/10

Соковита.

Це перше слово, яке спадає на думку, коли намагаєшся описати цю книжку.

Текст неймовірно сповнений поетичними описами, а про метафори й образи з різних міфологій пев��о можна розмовляти годинами, смакуючи кожну з них, як цукерки з коробки. Окремою приємністю для мене стали алюзії на Алісу в Країні Див.

У чому точно не можна відмовити цьому твору, так це в цікавості. Сюжет несе читача закрученим потоком, де постійно виринають нові і нові деталі, нові історії, що переплітаються собою в зміїне кубло. Персонажі – ніби абсолютно кожен має реальний прототип. Вони об’ємні, всі до одного. Навіть ті, хто в сюжеті ледь-ледь виринає, ніколи не були описані однобоко.

Головний герой – Андрій, від самого початку продирався крізь “байдужість” з усіх боків, в усіх її найогидніших формах. Ми ще на самому початку розуміємо, що головний антогоніст твору це саме вона, але це повторюється із розділу в розділ, розжовується і спочатку кладеться читачеві до рота, а потім вже пхається в горлянку. Під кінець книги мораль, яку до нас доносить автор вже відверто важко сприймати, бо ми чуємо одне й те саме по колу, у сотий раз: “байдужісь це погано”.

Може через це, а може через те, що твір сам по собі доволі об’ємний, весь фінал сприймається наче висмоктаний з пальця. Історія протирічить своїм власним правилам, заради “доброго” фіналу. Крім того, автор максимально чітко висловлює особисту мораль. Якщо вона раптом виявиться вам не близькою, то доведеться просто прийняти це. Варіантів не буде.

І хоч як би сильно мені не подобався стиль тексту, останні сторінок сто мене просто змучили.

Особисто я маю великі сумніви, чи виникне в мене бажання читати ще щось з творів цього автора. Не зважаючи на те, що сам текст написаний просто розкішно, сюжет багаторівневий настільки, що навіть не хочеться про нього розповідати (аби не вкрасти враження в потенційного читача), але після себе ця книга залишила мені втому і легке розчарування. Питань набагато більше ніж відповідей, а ті з них, що ми таки отримуємо – залишили вкрай неоднозначне враження.

На моменті з “комою” взагалі виникла думка, що я абсолютно дарма читала цю книгу. Дякувати автору, це була лиш одна з петель, а не магістральний поворот у сюжеті.

На мою думку цю книгу безперечно варто читати, але задля естетичної та філософської складової, а не детективної.

[thesolyanka]

Як Чучхє врятувала людину від алкоголізму та, частково, від депресії

Жив колись у Харкові алкоголік Анатолій. На протязі багатьох років, він переживав глибоку депресію. З чим був пов'язаний цей стан вже ніхто не пам'ятав, навіть сам Анатолій. Саме депресія призвела до того, що Анатолій почав зловживати алкоголем. Спочатку він гасився пивом та слабоалкоголкою після работи. Потім, через деякий час, почав гаситися горілкою 0.2. Ще через певний час, почав змішувати горілку з пивом. Пізніше - почав гаситись зранку. Ще пізніше - випивав по дві 0.5 горілки на день. В певний момент, Анатолій усвідомив, що вже давно не ходив на роботу, гроші закінчувались, хата завалена порожніми пляшками, а сам він був зариганий та обісраний. Після цього усвідомлення, Анатолій нібито вирішив почати сміливу боротьбу із делірієм, але в в процесі цієї жорстокої баталії знову нажерся.

Дійсно наріжна точка неповернення наступила в момент, коли Анатолій знайшов самого себе в калюжі власної сечі, крові та блювоти, біля свого під'їзду. Прохожі й сусіди йшли по справах, просто переступаючи Анатолія, роблячи вигляд, що він є не людина, а просто сміттєва маса, непотріб. Анатолій між тим проявив неабияку мужність: він не просив ні в кого про допомогу, та намагався вибратись з цієї ситуації самостійно. Однак, він вже впав настільки глибоко у прірву власного саморуйнування, що вилізти звідти без сторонньої допомоги вже не міг. Раптом, неочікувано для самого Анатолія, через нього переступила Чучхє. Вона раптом зупинилась й сказала Анатолію: "너 취했어, 일어나, 어서".

Ця зустріч кардинально змінила життя Анатолія. Чучхє допомогла йому вибратись з алкогольної прірви. Він зменшував дозу вживаного алкоголю, аби максимально м'яко вийти з абстиненції, аж до поки остаточно не припинив його вживати. Анатолій повернувся на роботу, працюючи як порядна людина: 8 годин на день, 5 днів на тиждень. Він виніс порожні пляшки з хати, та навів там лад. Анатолія навіть зайнявся самоосвітою, почавши вивчати наукові праці таких великий світових мислителів, як кім ір сен, кім чен ір та кім чен ин. На шляху тверезості та правильного способу життя, його підтримувала Чучхє, яка не відходила від нього ані на крок. Анатолій почав саморозвиватись небаченими темпами, які зростали в геометричній прогресії: він зареєструвався мабуть в усіх найпопулярніших соцмережах, де почав дискусійно доводити власну теорію розбудови суспільно-економічного устрою таким чином, щоб всі були щасливі, й нікому б не доводилось бухати. Іншими словами, ця доктрина називалась "за всьо хорошеє протів всєго плохого, ілі шоб у нас всьо било, і нічєво нам за ето нєбило". В цій запеклій Анатолієвій онлайн-боротьби його продовжувала вірно підтримувати Чучхє.

Одного разу, відписавшись в усіх інтернет-срачах, завершивши всі справи по роботі, Анатолій сів на свій старий диван навпроти чеської стінки, та замислився над буттям: адже насправді депресія так нікуди й не зникла. Анатолій збагнув, що насправді, він все ще нещасний й зламаний, просто він замінив бухло на Чучхє, а сама Чучхє лише приглушила депресію, яка буде жити всередині Анатолія до скону.

Раптом, він запитав у неї:

- Чучхє, скажи мнє, как стать счастлівим?

- 솔직히, 난 신경 안 써, - відповіла Чучхє.

Анатолій тяжко зітхнув. Під свист північнокорейських ракет, він замінив свою аватарку на прапор кндр в усіх соцмережах, та продовжив свою запеклу онлайн-боротьбу за краще життя. Адже лише в цьому він тепер бачив сенс свого буття. Так вони й жили собі далі: Анатолій, Чучхє та депресія.

[kunjutstudios]

[gwenllianwales]

Цікавий факт про "Тореадорів з Васюківки"

Дублюю сюди теж, бо думаю, що далеко не всім це відомо.

Отже, коли ви читали "Тореадорів", то, мабуть, замислювались над тим як склалась доля головних героїв. Всеволод Нестайко залишив нам не просто великодки, а величезне яйце динозавра, але в іншому своєму творі. Чули про "Чудеса в Гарбузянах"?

Гарбузяни то сусіднє село з Васюківкою. Головними героями стали жителі Гарбузян, але цього разу це не двоє, а троє хлопців. Зараз про їхні пригоди не розповідатиму, ви можете почитати самостійно. Покажу лише те, що трохи продовжує історію Павлуші й трошки Яви.

Павлуша тепер Павло Денисович, а Ява — Іван Васильович. Так-так, Павлуша тепер дорослий і він не просто згадується у "Чудесах", а й з'являється на сторінках власною персоною. А ще...

Не тільки Павлуша, а й сама Ганна Гребенюк, тобто Гребенючка. Тепер вона дружина Павла Денисовича! Бачте, шкільне кохання не забулось, а, навпаки, зміцніло.

[mossmavka]

[karen-chan-nya]

[bez-nichoho]

«У нас ту немає ночи»

Цю історію Старому Боляку розповів отець, в якого він проходив науку на той час, щоправда, ще не будучи старим. Діялось то все в 1922 році у Бродах — місті, в якому народився Йозеф Рот, хоча на той час минуло майже десять літ, відколи Рот його покинув і десь у іншому куточку Європи дописував свій перший роман — «Готель Савой». Особливо зануреним у літературу та, як то часто буває, занудним, може видатися що у тому містечку не діялося натоді нічого цікавого. А одначе діялося. На початку грудня 1922 року львівські священники отримали дивну новину,причину якої були покликані дослідити та вивчити: у одному з будинків у Бродах завелися духи. Старий Боляк переповідав мені цю історію, вже ледь будучи при пам'яти. Спершу він казав, що йому її розповів безпосередній учасник самої історії, його вчитель — отець Петро Кисіль. А згодом, оповідаючи її ще раз, казав, що він був погоничем, який того промерзлого ранку віз шановну комісію до міста від бродівського двірця. Як було насправді — я не знаю, адже не відаю, скільки насправді було років Старому Боляку, коли він став старим і зморщеним, як минулорічна картоплина, і вкотре оповідав мені цю історію. Як би не було, це не міняє її основи — у Бродах свого часу таки завелися духи. Йшлося про дух передчасно померлого Василька — сина місцевого пароха Демчинського. Василькові вкоротила віку дизентерія у 1920 році. Але восени 1922 року Василько повернувся до рідного будинку уже духом, який стукав по старій скриньці. Домашні навчилися із ним взаємодіяти — вони залишали йому презенти, які дивним чином зникали. Зазвичай то були яблука і шоколадки «Дануся», які малий любив за свого короткого життя. Натомість Василько з ними спілкувався постукуваннями — одне означало «так», два — «ні». Стукаючи тричі, Василько сповіщав про свій відхід. Але повертався наступного дня й історія повторювалась. Іноді Василко взаємодіяв через медіума — сусідську дівчину. Її рукою він вивів рисунок коня, три хрестики як свідчення любови до бога, напис «�� нас ту немає ночи» та кілька інших записок.

Слухи про це спантеличили львівських отців, але з почуттям обов'язку ті рушили до Бродів. Спершу оглянули кімнату, опитали власника будинку та його сім'ю. Потім Василько навідався знову і отці вперше стали свідками його присутності. Ксьондз, який стояв на чолі комісії — такий-собі Гавриїл Костельник — при першому контакті з Васильком спитався, чи той знає, де є його донька, яка також передчасно покинула світ. Кришка скрині видала один глухий звук. «Чи вона біля тебе?», — спитав він. Знову один глухий звук. Але потім — скрегіт, мов хтось дряпав скриню довгими кігнями. У той момент тілом отця розлилося дивне відчуття — ніби й холодне поколювання прокотилось його спиною, але водночас він відчув тепле полегшення. По тому ще кілька свідків, зокрема й священники, випитували у духа про своїх померлих, хоча тамували відчуття страху від почутого скреготу.

Після двох днів перебування у помешканні Демчинського, комісія склала протокол, виснувавши, що це явище не підлягає поясненню і є результатом надприродньої сили. В процесі вони також довідались до духів є два — один добрий, себто дух померлого сина пароха Демчинського, а інший злий — властиво чорт, який пронизливо шкрябав по кришці скрині, відганяючи священників. Отці проводили обряд екзорцизму, промовляли молитви, але певності, що чорта було вигнано, у них не було.

Отець Костельник думав про це, коли вони поверталися до Львова. Він чувся незвично — мав відчуття, що холодне поколювання, яке він відчув надвечір першого дня, не покидає його тіла. Що воно наповнило його живіт і розливається тілом. Отець Гавриїл відганяв від себе це відчуття і натомість думав про свою доньку. Рана, яку зоставив по собі її відхід, мовби стала менш боючою — він відчував, як спокій помалу наповнює його. Аби остаточно відігнати від себе плутанину думок, отець Костельник почав молитися. Ставало холодніше. За шибами потяга почалась заметіль, яка сховала за собою світ.

У 1946 році Гавриїл Костельник взяв участь у Соборі, який мав на меті перехід УГКЦ до православ'я. Тоді це звали поверненням до коріння, одначе на ділі це був вигаданий КҐБ метод очолити й підпорядкувати собі УГКЦ. Костельник витупав на боці тих, які вважали такий перехід виправданим. Андрей Шептицький, який не дожив до цих подій заледве два роки, мабуть, у могилі перевертався, бачачи із засвітів, як його учень та послідовник зраджує рідну віру. Старий Боляк казав, що це був час смути. Львів тоді виглядав як суцільна похоронна процесія. «А все через того чорта, якого він підхопив у Бродах», — твердив Боляк. — «Тоді він забрав його із собою. І той чорт наробив лиха в особі Костельника. Але він ся за то поплатив». У 1948 році Гавриїла Костельника, який ввечері вийшов із храму після служби, невідомий застрелив на вулиці. Єдиний свідок цього дійства, який у той час був на прилеглому до сьогоднішньої вулиці Краківсьої балконі, бачив, як разом із життям із тіла Костельника випурхнуло щось чорне та лискуче. Хто став наступною жертвою нечистої сили, Боляк не знав, хоча намагався дошукатися правди довгими роками. У його Словнику, який мав пояснити усе на світі, не знайшлося місця для вияснення цієї таємниці. А будинок у Бродах, в якому було два духи — добрий і злий — в часі Другої світової війни зруйнувала авіабомба. Куди подівся дух Василько — дотепер невідомо. Ніяких свідчень про паранормальні явища більше не надходило. Свідченням його земного життя є залишки надгробка на місцевому цвинтарі, які вкрай важко розпізнати. А свідченням його загробного життя є книжка, яку написав Костельник. Зветься вона «Появи духів у Бродах». Саме цю книжечку серед інших речей я отримав у спадок від Старого Боляка. І щоразу, коли беру її до рук, маю відчуття, що паліткурка тієї книжечки з протоколами віддає незвичним холодом, який поколює пучки пальців.