vidma-dubova - Tumblr blog

[vidma-dubova]

Портрети для переможців розіграшу @.Po_lite @.r_vinor @.midsaneart 💖

Portraits for charity giveaway winners :>

[vidma-dubova]

[vidma-dubova]

Анатолій Костецький. ЗІРКА Зірка не спить у моєму вікні. Зірці не спиться. Не спиться й мені.

Довго йшла закінчити цю роботу, але закінчила та кайфую. Зоревир та тема космосу назавжди в моєму серці.

[vidma-dubova]

Semenko, Michael. MARUSIA BOGUSLAVKA. Lyrical Drama. First Edition. Kiiv: Knigospilka, c. 1929. Softcover. Text in Ukrainian. 3000 copies only. Pictorial cover by N. Alekseev. [Semenko, Myhail’ (1892-1937): Ukrainian Soviet poet. Futurist, founder and theorist of Ukrainian avant-garde literature.

[vidma-dubova]

Fontainebleau State Park, Louisiana by Lana Gramlich

[vidma-dubova]

Сім, шість, п'ять, чотири, три, два, один

6 глава

Троє

— То ми можемо пройти? — зовсім не складалось враження, що щось змінилось. Лиш вони. І пропала злощасна діра.

Троє, мало не тримаючись за руки, стояли біля тієї самої стінки. Джунхьок, а по боках від нього — Суйон і Докча.

— Звісно! Все справно працює. — констатував восьминіг, який насолоджувався останніми хвилинами у їх компанії. — Ерік все полагодив.

Докча обережно торкнувся рукою гладкої поверхні, аби відчути під пальцями тиск, та долоня легко увійшла.

— Працює... — здавалось, їм легше було залишитись тут, ніж зробити ще один крок. Або знову пастка, або довгоочікувана зустріч. І що гірше — на вибір і розсуд кожного.

За звичкою, Джунхьок взяв обох за руки. Спротиву ця дія не зустріла. Гординя зробив перший крок уперед.

«Зараз все й з'ясується.»

Суйон повернула голову ліворуч, і останнє побачене нею:

— Ах ти ж!

Докча кількома швидкими рухами опинився попереду, тягнучи гурт за собою.

Цього разу за стіною не виявилось ще одного коридору, тепер вони були у правильному місці.

Кілька перших секунд було важко зорієнтуватись у просторі, й тому погляд хаотично гуляв. Та поки тіло не піддавалось контролю, в думках вже билось:

«Де він?»

Прийшовши в себе, вони так само стояли ланцюжком, тримаючись за ручки. Суйон кинула погляд на Докчу. На місці. Після чого розслабилась і змогла відпустити руку. Хоча зрозуміла, що для першого пункту ще зарано. Як розуміла й те, що зараз вони зустрінуться з королем, а вона не знає, чим крити таку карту. Жодного вірно поставленого запитання за цей час, і це лякало.

Група розділилась. Вони розімкнули ряд і, переглянувшись, рушили вперед.

Тьмяно освітлена велика зала. Безліч колон, розставлених хаотично, що перекривають повноцінний огляд. І все та сама червона доріжка. Кінець якої вони тепер побачать.

Докча хутко зміг вловити ритм і прослизнути між кам'яних стовпів. Гнів відразу ж повторила його кроки. Цього разу вони вдвох з Гординею могли лише наздоганяти.

— Нарешті дійшли. А то я вже зачекався.

— Самі винні. — вирвалось від Докчі.

— Самокритично.

— Заслужено.

Демон мусив притискати крила до спини, аби нічого не зачепити.

— Тоож, ти прийшов в мій дім. Можливо, просиш мене про послугу. Але робиш це без поваги.

Суйон закотила очі. Всі знали, наскільки монарх був любителем кіноматографічної класики, але випробувати це на власній шкурі? Бррр.

— І навіть не пропоную свою дружбу.

За деякими словесними перепалками дійсно вражаюче спостерігати, та цю битву інтелектів, Гнів бажала б пропустити, тому привернула свою увагу Гординею. Вона оглянулась, і зустріла все ту ж незмінну картину. Це добре.

— Пхахахаха. — між її роздумів голосно розсміявся король.

«Ох точно, ми ж тут граємо в ігри розумів.»

Дівчина прискорила крок і порівнялись з Докчею.

— То і що ж ти мені тоді запропонуєш?

Вони минули ще кілька цих дивних стовпів і нарешті зустрілись з Ним.

На троні, перекинувши ноги через один з підлокітників, сиділа дівчинка років десяти. Темно-синя сукня до колін, чорні колготи, туфельки. Смоляне волосся, закручене двома ріжками. На голові корона, яку вона підняла, немов капелюх, для привітання. Проте та очевидно була велика для неї, тому сповзла на один бік, та й так довго не протрималась. Її зняли. Дівча залишила коштовність замість себе на троні і попрямувала гостям назустріч.

І ті не стишили хід, поки не підійшли достатньо близько, аби роздивитись наміри одне одного на обличчях.

— Їх. — Докча різко розкрив крила, перегородивши шлях.

Дівчинка тупнула ногою, і під Гнівом та Гординею утворились дві діри, як у старих комедійних шоу.

— Ах ти ж гнида! — і тут Суйон встигла, хоч подумки вже картала себе.

Лише Джунхьок знову не витрачав часу на слова. Відштохнувшись наче від самого повітря, він встиг кинутись до Гніву і, обійнявши її, піддався гравіта��ії.

Двоє, що лишились зверху, підійшли до краю, зазираючи в пітьму, поки інше провалля зімкнулось.

— Не по плану.

— Це дуже погано?

— Глибока яма все ще залишається глибокою ямою.

— А вони Смертними Гріхами.

— Докча, я не дитина, і знав, на що йшов.

— Неее переконливо.

— Ой, заціпся. — дівчинка крутнулась навколо себе і рушила у бік трону, та її за кілька кроків наздогнали.

— Нууу, не злюкайся, королю Асмодею. Чи, може, як в старі-добрі Хіть?

[vidma-dubova]

Сім, шість, п'ять, чотири, три, два, один

7 глава

Союзники

Зали. Зали. Зали. Зали.

— Не спішиш додомцю?

— Ну ти ж мене кудись запрошуєш. 

Ці двоє йшли впевнено, наче обидва знали дорогу.

— Випити.

Після хвилинної мовчанки Докча продовжив.

— Ти ж хочеш мене дещо спитати, зізнайся. — і посміхнувся на лисячий манір.

— Таки, вгадав. — Асмодей дивився лише вперед. — Я не очікував нашому співробітництву.

— Не бачу нічого дивного.

— Демони звісно друзів не мають, але так історично склалось...

— Що ми разом.

Дівчинка зупинилась.

— Впевнений?

— А тепер ти мене відмовляєш? — Докча розвернувся до Кроля обличчям.

— Хахахахаха, ні. Зовсім, ні. Тішусь твоєму вибору.

— Я вже казав, слабкість породжує слабкість. Не вартує піддаватись емоціям. Навіть, якщо вони джерело твоєї сили. Або ти використовуєш їх, або вони тебе.

— То ти як прибиральник?

— Пхахаха, я як той, хто не опинився на дні великої ями.

— Подобаєшся ти мені, Докча.

— Тобі подобається той факт, що ми знову союзники.

Асмодей зупинився вдруге і смикнув ручку дверей, що з'явились перед ними.

— Після вас. — трішки зігнувся і вказав вільною рукою на прохід.

Джунхьок прийшов до тями першии. Або він так думав. Зрештою, для нього не було великої різниці, коли сівши він побачив Суйон без ознак життя.

Ряд сплесків води, яка діставала йому по кісточки на зап'ястях, Гординя підповз і почав тормошити дівчину.

Навіть зараз крик відчаю замінили холоднокровні дії. Він перевернув Гнів на спину.

— Ну привіт.

— То ти жива?! — від такого повороту його обличчя відобразило цілий спектр емоцій, а тіло повело назад.

— Як бачиш. — дівчина ж навпаки, не виражала жодної. Вона була спокійна, мов мрець, склала руки на животі й завмерла.

— Я вже давно прийшла до тями.

— Тоді ж чому?

— Продовжувала лежати?

— Так.

— Насолоджувалась смаком гівна у себе в роті. В нього такі арахісові нотки.

— Суйон...

— Насправді, я не змогла встати.

Джунхьок знову напружився.

— Тебе поранили?

Дівчина зробила паузу перед відповіддю.

— Ні. — і знову. Та не було сенсу мовчати й вона це добре розуміла.

— Думаю, вони готувались і ця тюрьма спеціально для мене. Вона вбиває всі мої емоції, а поряд з ними бажання, мотивацію. Висмоктує з мене сили.

Гнів зробила ще одну коротку паузу.

— Я рада, що ти тут. Бо коли прокинулась не пам'ятала останніх подій, а через те, що майже нічого не відчуваю, тіло відмовилось рухатись і я пропала. Це не було страшно, бо я не відчуваю й страху. Та отримавши змогу подумати, зрозуміла, що могла так пролежати віками.

Дівчина нарешті заглянула в обличчя Джунхьоку.

— Дякую, що стрибнув за мною. Принаймні, я до кінця залишусь собою.

[vidma-dubova]

Сім, шість, п'ять, чотири, три, два, один

9 глава

Один з нас

Нова зала нагадувала ту, з якої все почалось. Лиш посередині стояв великий обідній стіл, вже накритий.

— А що? Я ж пропустив всі веселощі. — відповів на німе запитання Докчі.

Асмодей зайняв місце з одного боку, поки Гріх обійшов, розглядаючи страви, аби опинитись навпроти.

Стільці відсунулись самі собою і щойно парочка сіла їх штовхнули ближче до столу.

Асмодей клацнув пальцями й два графини наповнили келихи, а їжа тарілки.

— Не хотів, щоб хтось заважав святкувати нашу...

— Перемогу. — гість підняв келих.

Король повторив його рух. А після того, як Докча торкнувся губами обідка, запрокинув і свій. Як і всі демони, він пив залпом.

— Мммм. — Асмодей облизав губи і повернув погляду горизонтальний огляд.

— Знаєш. — Докча сидів трішки відсунуашись від столу, перекинувши одну ногу на іншу. І тримав келих над підлогою, подалі від себе.

— Якби я їв всюди, де мені пропонують, то певно би не сидів зараз тут з тобою. Надаю перевагу домашнім стравам.

І впустив фужер.

Допоки той летів, вони сиділи в очікуванні, та щойно перше «дзень»  шугнуло кімнатою, а червоні краплі впали на підлогу, обидвоє різко посунулись назад. Наскільки це було можливо зробити з одного поштовху.

Докча заскочив на стілець і дістав правою рукою з кишені піджака меч, який відразу засвітився.

Келих впав долу, а все решта злетіло угору. Скатертина підкинула страви, загородивши Докчі огляд. Та той зміг зорієнтуватись і зробити перший крок на столі. На що Асмодей відповів тим самим, оголюючи кігті і оскал.

Тисяча очей звернули увагу на цю подію. Поки вони бігли до центру, замок короля оживав і починав рух.

— Грарх. — рик Асмодея пустив вібрацію. Він перетворювався на тварину.

Меч Докчі у відповідь засвітився збільшуючись в розмірі.

Поле битви, за яке їм слугував стіл, затріщало. Їх сутичка...

І разом з підлогою його розтрощив величезний дракон.

...не відбулась.

Обох знесло ударною хвилею, сили якої вистачило аби обоє смачно поцілували протележні стіні. Не розбираючи куди, дракон випустив залп фіолетового полум'я, оповістивши про своє прибуття.

— ДОКЧА! — почувся знайомий голос, який намагався перекричати сотні децебелів рику. — РУКУ!

Чоловік вдарив долонею об голову аби мізки встали на місце й сфокусувавшись побачив на спині чудовиська Джунхьока, який сам ледь тримався.

Асмодей також приходив в себе.

Тож час підганяв на ряду з Гнівом, яка не збиралась стримуватись, і щупальцями, що вже встигли своїм статусом дістатись цієї частини будівлі. Вони вхопили за крила.

— Потім я про це шкодуватиму. — Докча смикнув посильніше і вирвався вперед, залишаючи між присосками пір'я. По тому, як крило звисало було зрозуміло, що тепер не взлетить. Та цього було недостатньо. Ще три відростки відділились від стіни і демонської швидкості не вистачило аби уникнути наступного удару. Та він зміг дістатись меча, який відлетів після зіткнення убік.

«Довелось підставляти здорову сторону, бо ще один удар поранений бік не перенесе.»

Цього разу було сильніше. Істота утворила ласо і зловила в нього крило. Вона потягнула назад під супровід хрускуто кісточок. Докча сильніше схопився за руків'я. Він розумів, що не зможе вдарити нижче. І пронзив в місці, де воно його схопило. Біль від розрізу зробленого власноруч тільки більше сковував рухи, поки істота, здавалось, не відчула нічого. Вона потягнула наступний відросток до його ноги.

Гріх швидко дістав меч з плоті, поки залишки свідомості залишались при ньому, і махнув на відсіч. Вдалось відрізати самий край, та це викликало потрібну реакцію. Восьминіг здригнувся і послабив хватку. Докча смикнув ще раз. Новий хрускіт і крило на волі.

Він зробив крок, та демонічна істота, тим самим щупальцем, кінець якого був відрізаний, схопило за ногу знову, наче така важка спроба вирватись нічого не вартувала, і вдарила об стіну.

— Будь ласка. — цього Докча вже від Джунхьока не почув.

— ТИ СКАЗАВ ЛИШ ЗАЛЕТЕМО. ПРО ЯКУ ДОПОМОГУ МОЖЕ БУТИ МОВА?

— Він мені також дорогий.

— МЕНІ НІ.

— А я?

Дракон ще раз махнула крилами.

— ВІДПРАЦЮЄШ!

Вона розвернулась на дев'яносто градусів.

— ТРИМАЙСЯ І ХАПАЙ ЙОГО, ЯК БУДЕ МОЖЛИВІСТЬ.

І кулею влетіла в стіну з якої стирчали щупальця, пускаючи перед собою залп вогню.

Тепер Ерік дійсно відчув віддачу. Половина випущених відростків горіла,та кілька вже валялись на підлозі. Ті, які вона змогла схопити за один раз і вирвати з коренем.

Джунхьок зіскочив на підлогу поряд з Докчею, та щойно закинув його на плече, як відразу був збитий з ніг. Поранений відлетів убік, збиваючи нові перепони.

— Ой йой, не так швидко, любі друзі.

— А МОЖНА І ПОШВИДШЕ! — Суйон пустила вогняну кулю в бік Короля.

Джунхьок знову зміг зосередитись на порятунку. Та такий рух вартував Гніву того, що її схопили за хвіст перші щупальця і притягнувши до стіни оповили решта.

— ФУУУУ! ЯК ЦЕ ПРОТИВНО!

— Суйон!

— ВОРОГ ПЕРЕД ТОБОЮ! ЗАБИРАЙ ВЖЕ ТУ НАВОЛОЧ І ВАЛИМО ЗВІДСИ.

Гординя зрозумів, що це був заклик залишити їй розібратися з ситуацією і повернувся до Асмодея, який вже встиг перегородити шлях до непритомного Докчі.

— Все так само сильна. Та не впорається битись на два фронти. Ще один раз відволічеться і. — він провів пальцем по городу. — Не полетите.

Гординя оголив чорне лезо клинка.

— Смертні Гріхи завжди залишаються Смертними Гріхами.

Завжди у Них між собою якийсь зв'язок, напруга, невирішені справи чи нерозділені обов'язки.

В обіймах блискавок, що покривали все його тіло, Джунхьок наніс перший удар, не давши Хіті договорити. Та його меч зустріли сталеві кігті. Хоч Асмодей і значно посунувся назад від натиску, та витримати зміг.

— Але я тепер не просто один з, — таку він вирішив витримати паузу. — Них.

Король голосно загарчав і махнув іншою рукою Джунхьоку по торсу.

Гнів, була єдина зі Смертних Гріхів, що настільки залежала від свого настрою. Як би та не намагалась, та ніколи не могла стриматись, коли головна емоція її життя заволодівала нею. Тому вона старалась. Старалась тримати думки в холоді, старалась позбутись всіх дратуючих факторів. Старалась не зустрічались з Кім Докчею. Старалась не допускати ситуації, коли величезні, слизькі шматки м'язів скують її тіло. Ні, це не дратувало. Це розпалювало.

Схопивши передніми лапами один відросток, вона швидко відкусила його. Лишаючи в роті і по всій підлозі бризки чорної рідини.

— АГРХ!

Вона би могла вириватись, якби на місці одного, не виросло ще двоє. Поки її не поглинуло всю.

Проте відмінність була в тому, що цього разу вона не старалась. І гнів фіолетовим полум'я покрив все тіло, перетворюючи на факел, що марно намагались загасити.

Стіна, де щойно був кокон зі щупалець вибухнула, розкидаючи каміння навсібіч.

Це не могло не відволікти. І скориставшись шансом Джунхьок вдарив зі всієї сили. Цього разу захист не витримав. Рука Асмодея полетіла разом зі шматками каменю через всю залу. Тіло Гордині вкрилось ще більшою кількістю золотавих блискавиць. Та замість того аби нападати далі, той розвернувся й рванув до тіла Докчі. Він, як ніхто інший розумів, що Короля вони перемогти ладні, але не те, що він взяв собі під разом зі статусом. Не те, що ховалось в стіна.

Суйон зрозуміла його наміри і поки істота приходила в себе, то пустила ще один залп й полетіла до компаньйонів.

Докча опритомнів, як раз, в той момент, коли його підхопили на руки.

— О мій принце. — він легенько провів пальцями по щоці Гордині.

— Не зараз! — рикнув той.

— Добре, добре. — Докча роззирнувся аби зрозуміти в якій вони ситуації. — Крила хоч на місці?

— Так. — з цим Джунхьок стрибнув і знову опинився на спині дракона.

— Прекрасно. Не доведеться відрощувати.

— ДОВЕДЕТЬСЯ.

— О кицюня, новий образ тобі личить.

Гнів здригнулась всім тілом й Джунхьоку довелось схопитись сильніше.

— Ну-ну, це ж комплімент.

— Не слухай його. — сказав Гординя на тон ніжніше.

— Правильно, не слухай мене. Я в агонії від пекельного болю. — під ці слова Докча спробував поворухнути крилом і ледь втримався свідомості.

— Постав мене. — Гординя не відреагував. — Ти тиснеш на крила. Вертикально мені буде легше.

Після пояснення Джунхьок виконав дію, та все ж притримав хлопця за талію.

— ТОДІ ТРИМАЙСЯ ТЕЖ. — Суйон вдарила його відростками на своїй голові, за який той повинен був схопитись.

Чоловік помружився та промовчав.

— Агов, Асмодею! — крикнув той з висоти. — Цілуй мене в сраку!

І дістаючи з кишені корону помахав нею над головою.

— УУУУУУУ, ЦЕ НАЙГІРШИЙ ФІНАЛ, ЯКИЙ Я БАЧИЛА, ДОВБНЮ.

— Що не так? Як на мене, пафосно вийшло.

— ЯКИЙ ПОГАНИЙ ДЕНЬ, ЩОБ МАТИ ОЧІ. — Гнів закрила свої і випустивши вперед себе вогонь вилетіла в новоутворену діру у стелі.

[vidma-dubova]

Тебе переслідує його образ, його привид і ти торкаєшся. Уява малює, що на місці твоїх рук його, уява підступна і може показати навіть його очі під твоїми повіками, вони дивляться тільки на тебе, а руки стискають груди, окреслюють сосок і з вуст злітає перший звук на який його очі задоволено жмуряться.

Ти знаєш як саме він торкався б, знаєш де і з якою силою, знаєш, що це будо б схоже на ніжну пристрасть, яка огортає. Твої чи його пальці стискають сосок знову і ти вигинаєшся наче намагаючись бути ближче, але не зустрічаєш тіло навпроти і падаєш на простирадла наче у безодню.

Але уява...

Але його очі, його руки...

Рука спускається нижче, проходить ребра, натискаючи, перераховуючи, дряпає живіт, який ти втягуєш рефлекторно, і далі... знову звук, знову хвиля жару і натиск. Знову прогин, але бажання притиснутись, бути ближче, знову розбивається о повітря і очі які дивляться під твоїми повіками. Вікриєш і все зруйнується, тому ти жмуришся сильніше і натискаєш, ведеш, занурюєш. Гаряче, мокро, м'яко, а "він би зараз натиснув ось так". Пальці згинаються, а великий з силою натискає на клітор і тебе підкидає, стогін, очі, сльози... ти не розумієш коли вони, але повторюєш алгоритм. Уявляєш, уявляєш, уявляєш, але твоєї уяви не вистачить на матеріалізацію і твій стогін розбивається о тишу кімнати, а горяче тіло о прохолодне повітря. Очі відкрий, зрозумій і відчуй, що секс з привидом призводить лише до сліз.

[vidma-dubova]

First McDonalds in Kyiv, May 1997

[vidma-dubova]

Ukrainian traditional Easter eggs Pysanka from The Description of the Folk Pysanka Collection by S.Kulzhynsky, 1899

The collection described in the book was given to the museum in Poltava by the Ukrainian noblewoman, philanthropist, and collector Kateryna Skarzhynska.

[vidma-dubova]

Young women from Prokhory, Chernihiv Region, early XXth century

[vidma-dubova]

Painted clay oven in Auly, Dnipro Region, early XXth century

[vidma-dubova]

Він їх створив, чи вони його? Неважливо який з цих варіантів був вірним. Одне точно було зрозуміло - вони троє були пов'язані. Вони були нероздільною частиною їх спільної історії.

***

Докча сидів біля вікна і слухаючи музику дивився як по склу стікають краплі дощу, але раптом йому на плече опускається рука. Чоловік здригається і різко повертає голову, після чого з полегшенням зітхає.

— Це ти...

— Так, це я, — хмикає Суйон і присідає на підлокітник крісла. — Знову депресуху зловив? І де це твій хлопець в такий момент?

— Так кажеш наче він не твій хлопець також, — сміється Докча та обіймає жінку, притулившись щокою до чужої спини. — Трохи зловив, але хто не ловить сумний настрій в дощ?

— Я, наприклад, — тріпає Кіма по голові й зітхає. — Про що думаєш, депресивна ти наша особа?

— Та ні про що особливе, думаю, що робити далі? Як жити? — бурмоче і відчуває, як його тягнуть за вухо.

— Просто будь з нами й нікуди не зникай, а інше не важливо, — Суйон відповідає настільки легко наче це було очевидним, але для Докчі це було досі чимось про що треба було нагадувати. Йому було за це соромно, але кількість прочитаних книг по психології зовсім не допомагає розібратися з власними думками. Він знову поринув у думки, пірнаючи до глибини, поки Суйон не доторкнулася до вуха знову і потягнула до гори.

— Ти їв сьогодні? Пішли снідати, — чоловік розсміявся, бо була вже майже середина дня, а вони з Суйон тільки встали.

— Пішли, — відпускає і дивиться очима повними подяки. Жінка закотила на це очі і почала підганяти, а то знову не поїсть.

Суйон, як напевно і Джунхьок, помітила, що сам Докча ніколи не їсть. Тільки в компанії когось.

Докча виявився дуже тихим співмешканцем який цілими днями тільки і робить що читає. Іноді бувають моменти коли Джунхьок різко підскакує і йде шукати його по всьому будинку боячись що той знову зник.

“Як же тебе з цього стану вивести?” – думає жінка, а буквально через секунду подумки хмикає, бо вона була така ж. Єдиний хто вносив рух і життя їм в дім був Джунхьок.

— До речі, де Джун? – питає задумливо Кім і знову кладе до рота їжу.

– Не знаю…можливо до сестри пішов, вони давно не бачились, – знизує плечима Суйон і зітхає. – Невже моя компанія тебе не влаштовує? – питає настільки серйозно і з ноткою образи, що Докча аж губиться.

– Ні, я не… ти ж знаєш, що мені з вами обома комфортно і-

Чоловік не встигає договорити як Суйон починає сміятися.

– Ти як завжди, розслабся, – хіхікає жінка. Докча бурчить щось нечутно і відводить погляд. Жінка посміхається, радіючи, що змогла його трохи розворушити та тягне до дивану, щоб повалити на нього Кіма та улягтися зверху.

– Ти забагато думаєш, – вона повторювала йому це кожен день, а він завжди у відповідь шуткував, що вона знову забула, що вже казала це.

Докча був дійсно щасливий з ними, він відчував себе трохи живим коли вони були поряд. Джунхьок і Суйон стали його особистими крилами, а їх дім став для нього Едемом.

Трохи пізніше, коли Ю Джунхьок повернеться від сестри, вони втрьох вляжуться на диван, Суйон закине на чоловіків всі свої кінцівки й вони увімкнуть фільм. Джунхьок знову буде бурчати на Суйон яка не може не сказати наскільки цей фільм жахливий, а Докча… а Кім Докча знову буде почувати себе наповненим щастям, знову буде цілувати цих двох приговорюючи, щоб ті не сварилися і коли він засне ці двоє знову будуть оберігати його сон. Вони не скажуть йому, що насправді він прокидається дуже рідко, як і не скажуть, що не знають, що ж робити з його станом. Але вони будуть поряд і будуть чекати на час коли він знову прокинеться, тому що вони пов’язані та, тому що це їхня спільна історія.

[vidma-dubova]

Море

Докча дивиться на море в якому відбивалися зірки та відчував всередині спустошення, жодних емоцій, жодних прагнень, жодних мрій. Чоловік закриває очі прислухаючись до шуму хвиль і повільно видихає.

Треба зібратись.

Думка пролітає в секунду і майже одразу забувається. Навіщо збиратися, якщо це кінець? Вони дійшли до кінця, а що далі? Докча не знав. Докча не розумів. Докча відчував себе занадто пустим для повернення до звичайного життя.

Кім відкриває очі й дивиться в небо. Він навіть вже забув, що їх справжнє небо не червоне, що в їх небі не літають метеорити. Він вже забув, як це без міфічних монстрів і сценаріїв. Він забув і, якщо чесно, велів би не згадувати, бо у звичайному світі він ніхто, нічого не вміє, ні до чого не прагне і навіть не факт, що це можна назвати життя.

Це скоріш існування.

Так, це було існування і тоді його рятував лише роман, а зараз що?

Докча знову опускає очі до моря і посміхається. В очах відбиваються зірки та здається наче у Докчі всесвіт в зіницях, а серце під ребрами б'ється тільки через те, що зірки сяють.

Стати б морем.

Знову пролітає думка і зникає, як і її попередниця. Він знову закриває очі та затримує дихання, сподіваючись, що зможеш просто розчинитися в цьому моменті, але раптом чує, як до нього хтось крокує. Доводиться знову дихати, та відкрити очі.

«Виглядаєш наче збираєшся померти. Знову».

Джунхьок. Він уважно дивився на Докчу, як завжди, і намагався зрозуміти, про що той думає, як завжди.

«Всі чекають, пішли»

Кім сміється і дивиться на нього своїми ч��рними очима, в яких відбивалися зірки та сам Джунхьок, та хитає головою.

«Сьогодні гарно, хочу тут залишитися»

Джунхьок відчував, що це не про конкретне місце було сказано і не розумів, що ж Кім Докчі не так?

«Чого ти боїшся?»

Суйон. Вона завжди читала його як відкриту книгу, хоч сама вона завжди це заперечувала.

«Знаєш, звичайний світ, то точно не моє...хочу лишитися тут»

«Що ти мелеш?! Світ вже ніколи не стане звичайним, принаймні за період нашого життя»

Суйон злилася. Цей ідіот знову щось сам собі придумав. Він знову виглядав так наче зникне. Збирається зникнути.

Докча дивиться на них наче вони діти й посміхається. Знову ця дратівлива посмішка.

«Море гарне».

Кім знову дивиться на море, яке відбивається в його зіницях, в його серці.

Двоє за його спиною мовчать. Вони підходять впритул і Докча відчуває руки на ребрах. З двох сторін.

«Просто залишся».

Каже Суйон за двох.

Докча фізично відчуває відчай в тому, як сильно стискають його ребра.

«Чому ж ви так за мене тримаєтеся?».

«Ти важливий. Наш сенс».

Голос Джунхьока тихий і здавалося, що наче тремтить.

Докча знову дивиться на море.

Що ж, не цього разу.

Подумки каже він морю та обіймає обох.

[vidma-dubova]

Тяжко.

Вона не розуміла чому, але відчуття тяжкості засіло в грудях. Через це йти до гори ставало важче.

Присмак крові та попелу.

Вона знову горіла, а одежа осідала попелом до ніг. Сухі губи тріснули й присмак крові з'являвся кожного разу, як вона хотіла щось сказати.

«Ти знову довірилася».

Так, бо без довіри не побуду��ш відносини.

«Не боїшся?».

Яка різниця.

«Буде знову боляче»

Яка різниця.

«Наступного разу згориш вже ти, а не твій "одяг"».

Яка. Різниця.

Я не зможу спілкуватися і не довіряти.

«Згориш».

Нехай краще так ніж залишитися самій.

Дівчина струсила попіл з рук, який осів на шкірі наче новий одяг, і торкнулася волосся з якого в ту ж мить посипалися іскри. Вона зітхнула й подивилася вперед.

З кожним кроком каміння впивалося в ступні все сильніше, а легені ледь витримували гаряче повітря, яке обпікало.

В якийсь момент поряд почали йти люди. Вони впевнено крокували вперед і зовсім не звертали на жар. Наче їх він не обпікав та й не торкався зовсім.

Дівчина зупинилася дивлячись їм в спину.

«Вони не озирнуться».

Знаю.

«Не зупиняться».

Знаю.

Досить говорити очевидні речі...

Дівчина закриває очі, щоб всього на секунду перепочити, а коли відкриває їх, то навколо стоїть пітьма і єдиним джерелом світла є вона сама.

Під ногами все ще відчувалося каміння, а значить вона не зійшла з дороги.

Прохолодно.

Це було дивно. Звідки взятися холоду.

Вона продовжила свій шлях, але він закінчився для неї несподівано швидко.

Дівчина стояла на краю прірви. Знизу пітьма, зверху пітьма, в середині тягар.

«Треба було берегти вогонь для себе, а не віддавати всім».

Не тобі про це мені казати. Не тобі.

«Як станеш попелом, то розлетишся»

Це добре. Це значить, що не можна буде зібрати. 

Дівчина трохи потопилася на місці та після сіла на край.

Почекаю тут того кому віддати останню іскру та розсипатися попелом.

[vidma-dubova]

#укррайт

Замальовка про Морґану

Хмуро. Світ виглядав хмурим, що змушувало щось у грудях набридливо тягнути її додолу. Він був контрастним. Роками відчувала цей гніт, який так і чекав миті слабкості, щоб затягнути все глибше. Туди, у землю, де вже була її душа. Ха, та хто ж вона взагалі така? Божевільна дівка, яка тільки й може користуватися своєю красою та сидіти на шиї у ката. Скільки разів вона це чула від лицарів, коли, здавалося, були наодинці. Варто віддати шану, Утер ніколи не звинувачував її у жодному з переліченого. Інший король давно змусив би вийти заміж заради ефемерного блага для народу, виглядаючи декорацією поряд із черговим володарем.

«Хто я?» - запитувала знову та знову. О так, як же вона могла чекати іншої відповіді, окрім як «це лише сни, Морґано». Смішна відмовка, чи не так? Та діяла завжди, навіть у найстрашніші ночі, коли все ставало дибки, коли не відрізняла реальність від марення.

- Як чарівно, - жінка гидливо всміхнулася та відштовхнула стариганя масивним – геть не притаманним для тендітної леді – чобітком, - Я сподіваюся, ти зручно влаштувався, Ґаусе. – нахилилася якомога ближче та перейшла на зле шипіння, що геть не було схожим на людську мову, - Знаєш, як  я страждала? Постійно, роками, із дня в день, із ночі в ніч. Із кошмару у кошмар, який змінявся реальністю. А вона була геть не солоденькою. Тільки закриваючи очі, відчувала поклик магії, що так і рвала мені вени, намагаючись відкрити очі на світ. А ти, - наступила на груди, чуючи новий стогін впереміш із кашлем, - турбувався далеко не про мене. І слова не мовив, щоб допомогти.

Вона розчаровано відійшла до такого бажаного трону. Вмить стала порожньою. Морґана вже не відчуває злості, що мить тому, здавалося, була готова зруйнувати весь замок вщент. Ця боротьба була такою недолугою та смішною. Божевільно виснажливою. Якби існувало призначення, жінка так це і назвала.  Трон? Жалюгідно думати, що вона щиро його бажала, та запропонувати зупинитися було б ще більш безглуздо. Не після смерті Морґаус, коли вона стояла посеред магічного кола поряд із її тілом. Коли плакала, тримаючи холодну долоню, коли кричала у розпачі, розриваючись всередині. Вперше настільки сильно – і востаннє.

Ніч. День. Ніч. І знову день. А потім ніч. Скільки часу провела у блуканнях? Скільки шукала вихід? Скільки благала та намагалася змінити? Ох, звісно, як же можна було забути про її милого Емріса, який тінню переслідував, віддаючи на язику неприємною гіркотою. Вона відчувала цей палкий погляд постійно, наче вже не її тіло – спільне. Наче він давно пустив коріння десь у легенях, не дозволяючи ні на мить забути жахи, біль та муки. Крижані мертві очі.

Що з тобою сталося, Морґано?

Я пам’ятаю тебе з дитинства, ти не така, Морґано

Ти ж добріша, Морґано

Чому ти змінилася, Морґано?

А, можливо, вона завжди була такою? Хоча ні, ні-ні-ні, все ж варто визнати, колись вона була неймовірною дурепою, не помічаючи чогось такого очевидного як її природа.

- Знаєш, любчику, - артистично відкинула волосся та постукала пальцем по підборіддю. Ніколи так не робила – промайнуло у затьмарених болем думках Ґауса. Хоча чи має він взагалі право казати, якою була ця жінка?... – Я б із величезним задоволенням знищила вас усіх у ту ж мить, коли ти вперше вирішив за краще збрехати мені і дати ті кляті зілля. Вони хоч були ліками від чогось? Та байдуже, врешті, як можна вилікувати магію? – страшний сміх на межі із істерикою заполонив простір, лякаючи більше, ніж будь-які попередні погрози.

У ньому чулися глухим відлунням передсмертний видих Морґаус, розбиті склянки із зіллями, падіння леза на кам’яну підлогу, дзвін скла, німий біль та крик. Так вона сміялася, коли намагалася усвідомити, наскільки насправді життя було фальшивим. Брехливим. Ляльковим. Як її справжнє щастя, оте крихке маленьке тепло, що зродилося у молодій бентежній душі, розбилося на тисячі зірок. Потім знову дорога. Кого вона шукала? Себе? Її? Емріса? Смерть? А перший крок стався ще задовго до зустрічі із сестрою. Час прибуття на станцію «Розпач», крихітко, настав ще у мить народження, коли тобі неймовірно пощастило народитися чарівницею у світі ненависті та болю. Його болю. Утер був її батьком. Яка комедія, яке страждання… Та все ж він її добре навчив, як умів тільки кат: ворогів не милують.

Сива голова із тихим звуком відкотилася вліво, залишаючи за собою кривавий слід.