viktoriakhomenko-blog

[viktoriakhomenko-blog]

хмара-тамара

— Ти забула пісюна, — кричить мені брат. І усі ноги мокрі. Наче комарі прикипіли до пальців — така холодна вода полилася з колонки. Я підтягнула до крану резиновий шланг і підставила відро. Ми гостювали у тітки Полі. У неї дім з білої цегли. А навколо груші обіймаються одна з одною. Лимонка, сахарка, бера, кислиця. Тітка Поля лягла пообіді спати. Вкрилася кодврою з бахромою. Попросила двері закрити на засувку, щоб усі думали, що нікого вдома немає. Наказала — усі груші на продаж. Їсти тільки ті, що трохи надгнивші. А братові хоч би що — кидає в мене груші:

— Пакаштуєш грушку? — верещить з даху. Йому 15. Мені 11. І у мене весь живіть у родинках. Ще раз перевірила і заправляю майку у катонові шорти. Темніє в очах. Наче хмара суне. Брат з подушкою кидається мені на обличчя. Я ховаюся під ковдру, що накинута на обидва стільця посеред двору. Грузне земля. Розходиться піді мною. Сів на подушку, на мене:

— Хто йде? Тамара. — Тю, яка Тамара? — видихаю. — Та хмара! Хма-ра! — кричить брат у відповідь, уже десь здалеку. Скільки ляпасів по обличчю і в плечі — дощ! Дощ пішов! Лоскоче братові потилицю. Хоче до мене під ковдру у вігвам. Не пущу! А по землі тупотять копитами хмари.

— Дура! Дай мопед заведу. Намокне!

Не пущу! Я тут. А він — там. Ніяк не зкину із голови, що він стрибав на мене з подушкою. Тоді брат похапцем здирає з себе футболку, і спортивки, і труси — обмотує ними мопед як може.

— Я би з тобою так само зробив, але люблю тебе, — каже мені. А я мовчки сиджу і на ноги свої дивлюся. Груші покотилися. Від вітру їх по даху б’є.

— Тамара… — Що? — Хмара пройшла.

[viktoriakhomenko-blog]

уши

Брат идет мимо деревьев облепихи, через дорогу, в поле. И я иду за ним, с обгоревшими за день на солнце плечами и шеей, смазанными простоквашей. Мы спускаемся в колосья пшеницы. Я чуть выше ее. Спина брата возвышается и дымиться передо мной в вечернем тумане. На Ярике синяя футболка. Локти грязные. Я волоку за собой покрывало. Зеленые колоски щекочут пальцы. У меня руки изодраны, у Ярика — нож: он охапкой срезает колосья, а я по одному бросаю на рядно. “Бобик!” — кричит брат и мы падаем на землю. Брат щекочет меня и страх сдавленным смехом приседает рядышком на коленки.

Поздно вечером прибыли на белом УАЗ-469 фермеры из города. Четыре фары осветили поле и дом напротив. Где-то в далеке послышался шум това��няка. Фермеры сплевывали и вдруг во все стороны разбежались зайцы. Ярик присвистнул, крутнулся и зернышко попало ему в ухо. Фермеры поднимали ружья, сплевывали, фары искрились, десятки больших лохматых ушей и лохматых лиц суетилось вокруг нас. Чтобы он не делал, зерно в ухе проросло прям на глазах — и уже стало совсем не колоском, но метровым деревом, чье кореневище было обмотанно синей футболкой. Чтобы удобнее мне было подхватить его и унести. И мы уже бежали с этим деревом, из чьих ушей торчали маленькие тоненькие усики, как у колосков, а потом может от света фар машины вмиг расцвели и в следующую секунду увяли. И дерево стало грузнее, оставляя в рыхлой земле тяжелые следы. И колоски прям на глазах дозревали, быстрее нашего дыхания. За пару сотен метров орудовали комбайны. Их большие пульвелизаторы сыпали черным дождем. И дерево стало совсем грузным, огрубела кора, порыжела. И я уже не смогла бы обнять это одерево — его разнесло вширь, а потом совсем сплющило на землю. Оно распласталось. А куда мне было деваться? Я стояла посреди поля, состарившегося на два месяца раньше, чем пришел бы август.

Брат лежал на земле, приникнув левым ухом. Енергично тряс головой, пытаясь вытрусить из левого уха зернышко. Ярик опять все пропустил.

[viktoriakhomenko-blog]

сказка о рождении

Дорогой Гришка!

Поздравляю тебя с нашей доченькой. Такой воробышек. 3300 весит и рост 50 сантиметров. Родила я в 16:34. А уже пол десятого вечера и привезли кормить. Спать мне не хочется , ну и малая не захотела и в двенадцать ночи тоже не захотела. Встала и чуть не упала — так закружилась голова. Ты принеси мне что-нибудь поесть. Хотя я не знаю что мне можно есть — никто ничего не говорит. Я утром увидела в столовой манную кашу. Она ползла по тарелкам на столах в красные маки. Спроси Таню. Принеси мне часы, мазь ��Этонию”, чашку, ложку, трусы, чтобы только не видели, салфеток десять штук бумажных и три штуки таких, как я брала раньше.

Принеси мне сока, может яблочного, только не виноградного, молока, кефира и бутылку воды  минеральной, сметанки.

Позвони маме сегодня. Она на сутки работает — 261-89-60. Напиши записку - как ты там. У малой точечки красные на лице, врач сказала, что со временем пройдет, сказала, что малая вес теряет. Ты себе хотя бы кушать варишь? Вари что-нибудь — там в морозилке пачка пельменей лежит. Я там бутылочки передала, тапочки — мне тут дали. Ну, пока все.

Целую, Таня.

[viktoriakhomenko-blog]

суп

Дядя Коля варит суп. Брюхо у него калатается и шумит внутри как березовый сок. Кричу ему: “Соль! Перец!” Сую ложку в карман — брюки у дяди Коли гармошкой. Слева — картошка, справа — кабачок. По очереди подсыпаем в кипящий бульон. Мне, правда, высоко очень. Даже если опираться коленками на деревянную скамью. Ах, теперь видно как в окно из веранды вот-вот убегут пузырьки. А потом через форточку в небо!

- А получиться ли сварить вермишелевый суп? - заглядываю в нагрудный карман.

Дядя Коля поправляет воротник клетчатой рубашки и из-за шеи у него сыпется в сковородку морковь. Ну, и совсем немножко железные стружки. Руки в мазуте. Хрустит табак на пальцах. Впопыхах он заталкивает в нагрудный карман разрезанную на мелкие квадраты газету. Из ложки ему капает на бороду — а там уже и петрушка разрослась. И на шее пробились совсем маленькие ростки укропа. Или веснушки? Или грязь.

Дядя Коля снимает рубашку — и швыряет за плиту. А там еще такая же, с рукавами в мазуте. Жарко. Спина у дяди Коли как у луковицы блестит — серо-полосатая. Присматриваюсь и не могу сосчитать. А под скамейкой еще одна рубашка, и еще одна — на столе, под крышкой от кастрюли. А у меня уже и слезы на глазах — слишком много, наверное, пузырей от кастрюли.

- Ты что тут втихаря задумала?

- Дяди Колин вермишелевый суп варю.

Бабушка навзрыд из веранды. И чуть не падает, спотыкаясь о дяди Колину рубашку на полу, чтоб ноги вытирать.

[viktoriakhomenko-blog]

казка про китиху

У нашій вітальні хіба-що варити киселі. Мені 6. Сестрі 2 з половиною. І в таку серпневу спеку ми граємося в знелюднений острів. Посеред вітальні стелиться ковдра, запригуєш на неї в одних трусах і майці. А кругом вода — за борт не можна. Тільки й встигаєш, що відстрілювати з рожевого оприскувача сомів і русалок, які розвалилися на кріслах, чи на дивані, чи на багаточисленних подарованих тітками і дядьками сервізах. Але от і-за розсувних дверей випливає китиха. Зморшкувата, як ганчір'я під ванною. Кричу сестрі, що сьогодні я буду з нею спати. І тягнуся руками до її м'якого сизого черева. Ми падаємо догори животами на диван. Не встигла я заховати оприскувач під подушку, як чую — китиха хропе. Прошу її пошепки повернутися на інший бік — китиха мовчить. І коли стає зовсім синьо у кімнаті, наче наш острів спустився глибоко під воду, бачу як біля  дивану топчаться узуті дядьки. На них червоні нейлонові штани і такого ж кольору кейси. Кладуть нашу китиху на стіл.

Шість годин китиха лежить на столі. Мама каже, що постійно чути як булькає у грудях. Кілька разів їй викачуюють воду з легень і вона здувається ніби повітряна куля.

Я прошу показати мені її тепер. Китиха стала зовсім маленька. Кажу, що китихи такими не бувають. До того ж тепер вона ніби сидить. І дивиться кудись не на мене. І наче більше родимок стало навоколо очей, і брови опустилися нижче, і очі стали майже прозорими. І тепер вона тримає руки на пузі. А колишнього її великого сизого черева немає. Лише там де він здувся, з-під складок, виходить дві тонкі ноги з округлими колінами і пласкими підошвами. Усе ще такими �� порепаними і грубими, і трохи синіми від вен. Я обережно за вухо закладаю їй сиве волосся, аби вона посміхнулася. І в пальці на животі вкладаю галєтне печиво і шоколадну “Ромашку”. Баба завжди після таких цукерок прицмокувала і засинала. І шепочу: “Дочекаюсь, коли сонце упаде на її подушку, і потім розбуджу”.  

[viktoriakhomenko-blog]

ну, Лена

- Я уж так и быть принесу ему перчатки с веером. Только вот где их найти?

Оборачивается к первой скамейке, слева — мужчина в черном длинном пальто, в носках в тон, рядом лежит кожаная папка. Оборачивается к второй скамейке, справа — белка, со щеками полными орехами. Сентябрьский ветер взгрустнул и сделал свой самый крутой вираж в то утро. Панамка у ее мужа как кузнечик вприпрыжку поскакала — сначала по ступенькам, а потом и по пруду напротив дворца. Лена так расстроилась, что забыв о веере, бросилась фотографировать улетевший подарок. Только и слышно было как шуршит нейлоновая курточка и легкие нейлоновые спортивки. «Спасибо», — выдохнула несколько раз Лена, когда подросток подал ей весь в бутербродных крошках входной билет в музей. Она покрутила камеру и так и эдак. Навела фокус на фонтан (брызги в лучах солнца были кислотно зеленого цвета — все из-за группы жужжавших детей в «спасательных жилетах»), потом опять на пруд (панамки и след простыл), потом на фонарь у западного окна дворца (там теснились мошки — как раз на фоне белого торса Аполлона), потом скользнула по его торсу ниже — у самих его ног бабушка пальчиками крутила в трубочку листья салата. Подала павлину. Тот чинно поклонился и клюнул раз, второй. Бабушка поправила белый беретик и засунула руку в карман. Из розовой курточки торчал салат.  

- Ах, - закричала Лена. - Вот же перчатки и веер! Дорогой, ты оставил их у Аполлона!

Бабушка одернула рукав розовой курточки и улетела.

[viktoriakhomenko-blog]

сказка о ягодном доме

Когда Серёжа приблизил к глазам трехлитровую банку — шелковицы закружились как сверчки. Он приподнял меня за плечи и посадил впереди на раму велосипеда. Взял под руку банку с ягодами. Мне 8. Ему 13. Волосы заплетены в тугой колосок. Только за левым ухом, как обычно, кудряшки ветром закрутило. Серёжа неловко целует меня в щеку. И в глаза летят мошки. Июльские. Дымные.

Падаю на траву, под орехом — как-будто улитки тебя несут на своих плечах. Куча гнилых черных круглых твердых скорлуп еще с прошлого года. Подглядывает из-за куста. Но рвет смородину. И бросает коту. Тот с жадностью грызет. Вдруг, и это уже мыши разбегаются вокруг него. Глупый.

- А хочешь покатаю тебя на мопеде?

- Только н-е-б-ы-с-т-р-о! — Бабушка навострила уши и вдогонку нам — Серёжа, не потеряй сестру!

Руки, ложка у нее — в варенье. А фартук весь в яблочных косточках. Совсем как муравьи. Вот-вот и сожрут бабушку. Вот уже растаскивают её по кусочкам. И совсем до губ добрались. Серёжа тотчас стал пригоршнями выкидывать их из своих карманов. Руки липкие, густые. И уехали насовсем.

[viktoriakhomenko-blog]

повидло

Віра облизалася. А хто казав, що у сині вікна ніхто не заглядає? Не тріснула — і добре. Віра перевернула літрову банку догори дригом. Темно-коричневе і в'язке повидло вдарилося об залізну покришку, а потім з глухим зойком гойднулося назад, на дно. А може ти живе? Хтозна скільки пролежало тут, під завалами. Віра шукає ще. Навколо лише бите: склянки й столи. І стеля в дірках. А може то Вірі тільки ввижається? Може це зовсім не стеля, може це зорі стали такими важкими й близькими — протягни руку й схопи. Віра тарахкотить в руках банку. І те ехо вискакує через арку, а потім через сині ворота. І заваленими сходами пробирається на вежу. А там на шпичаку цього замку, виставляє свою радіо-активну спину усим нічним вітрам. Чи може це сама Віра подумками намагається дістатися зірок? Забагато питань. А тому Віра дістає з рюкзака ножа і ложку. І сорочку стелить собі на колінах. Ножем з усієї сили — “Бах!” . “Пуф!” — Вірі в обличчя. Сливова пара від повидла хмарою опустилася їй на рідке русе волосся. Ножем вирізає в кришці дірку. Тоді — ще більшу, бо ложка не пролазить. Краї гострі. А коліна в неї аж тремтять — так хочеться повидла. Похапцем Віра суне ложку в рота. Хлюп-хлюп. Чвак-чвак. Боїться ковтати. Чи не запліснявіло бува?  Смакує. І ледь не давиться. Іде до неї чудо-людина. Одна стопа завбільшки з голову. Ні, більше. А другої ноги немає зовсім.  Теліпається штанина на вітрі. Вірі раптом не затишно — вітри, що гуляють замком неприємні на запах. І швидко так ця істота ходить. А кругом усе завалено зламаними стільцями, цегла зі стелі де-не-де повипадала. Але істота не перестрибує. Плавно тупцяє одною ногою і обходить усі завали. А потім і навколо Віри обходить. Віра мовчить. Кричати? Ще прихлопне тією ногою і повидло по обличчю розмаже. Ні. Вона те повидло їстиме мовчки. Як-ніяк, ця істота вчула, мабуть, що пахне їжею. Віра обережно витирає руки об свої солдатські, жовтуваті на колінах, штани. І вирішує поки приховати ложку у нагрудну кишеню. Спокійно дивиться істоті в очі. Людині в очі... усе таки перед нею чоловік років тридцяти. Худий. Волосся засмальцьоване. Ну, Віра теж давно не милася. У чоловіка нормальна голова. “Фуууф... і фуфайка на плечах майже до колін”, — відмічає про себе Віра. А стопа... гігантська! Згадалося, як рідна баба Стефа їй розказувала, що жили колись на світі різні чудні племена. “Але їх давно вже на світі немає”, - відмічає про себе Віра.

Чоловік один. Видно, що нога у нього змерзла. Нігті на ній брудні, в глині. У шибки защебетав дощ. У ті вікна, що лишилися в цій кімнаті. На решті території їх давно повибивало обстрілами. Віра зраділа: мов пташка догори підкинула свого носа. Щоб не дивитися поперед себе в очі чоловікові, прислухається як дощ свистить. Закинула догори голову. Може, яку мелодію? Але Віра на музиці не знається. Колись, усе таж баба Стефа розказувала їй, що небо — це також лише звук. І коли воно блакитного кольору — то насправді особлива нота. Ля тридцять п'ятої октави. Але що з баби Стефи візьмеш — вона не кінчала ніяких класів. А що її “ухажори”, як вона казала, були розумні — це ще ніч��го не значить. Вірі дуже хотілося б побачити зараз свою бабу. Але вона вмерла, коли на небі літаки билися. Коли хлопці ще доброві��ьно йшли в батальйони. Пам'ятає Віра — як летять, б'ються. А баба Стефа стоїть і корови пасе. Раз — і кров цібенить з вуха. Баба мазала рану землею і слинила. А толку? Впала — і немає баби Стефи. От її би точно не здивувала нинішня січнева гроза — подумалось Вірі. Без снігу і з м'якою землею. Бо земля гаряча від мін і спалахів. Річки не замерзають. Віра багатьох бачила босих. Узимку. І їй теж не було де взяти чоботів. Похапцем глянула на босу чоловікову ногу... гігантську! Після спогадів про бабу Стефу, Віра більше не тривожиться. Чудо-чоловік втомлений не менше за неї. А отже ложки своєї вона йому не віддасть. Знову дістає її з кишені і набирає з банки побільше повидла.

І на тобі — прожувала другу ложку, як прийшов ще один. Дивиться на неї по-дурному. Звідки ці чудо-люди беруться Вірі, по великому рахунку, було все одно. Вона — голодна. Вона півдня спостерігала за цим замком, перш ніж сховатися на ніч. Пролежала на мокрій землі без чоботів, перш ніж перелізти через сині залізні ворота і сховатися у більш-менш притомній кімнаті. Роздивилася, і виявилося, що це зовсім не замок, а фабрика.  Хто тепер замки будує? Віра вилаяла себе за такі думки. Раптом тут люди ховалися і на розбомбленій фабриці можна буде знайти іще їстівне?

Як же їх звали? Віра почухала ложкою собі за вухом. У баби Стефи для кожного з чудо-племен була своя назва. І ледь стрималася від сміху. Здалеку Віра помітила величезну нижню губу. Така вже вона розтягнута була, що теліпалася ледь не до поясу. Чи йому боляче? А до біса! Поки не відбирають повидла — і це добре. Вірі думалося трохи краще. Голод відступав. Скільки того шлунку? Скільки того повидла? І в компанії веселіше. На третій ложці прийшов ще один. Роззирався на всі боки. Шукав. На нього Віра махнула рукою. Рота немає. Їсти нічим. Та поки істота наближалалася до неї, їй вдалося розгледіти на обличчі маленьку щілину замість губ. Ніби губи геть начисто хтось збрив. А рана з часом просто затяглася в дірку. Їсти він, вочевидь, міг хіба-що через трубку. Коли четверта істота її ненароком штовхнула, Віра вже нічому не дивувалася. Чоловік повзав навкарачки. Хребет у нього виперло нагору наче сколіозом.

“А може вони її не бачать? А тільки запах повидла чують...” - а чому б Вірі і не сумніватися: “Може й мене не існує давно?” Чудо-люди приходили до неї, поки Віра не підлизала усе повидло на дні. Може хвилин п'ять пройшло з тих пір. А коли Віра скінчила, то розплющила очі і обережно витягнула з літрової банки своє вузьке обличчя. Тоді знову засунула і ще трохи підчистила язиком дно. Так щоб уже нічого там не лишилося і нікому. Встала. І хлюпнулася животом на бите скло. Віра знаситніла й заснула.

Наглядач підчепив її за ногу. Протягнув через усю кімнату її худе і сплющено-видовжене тіло. Наче вужа. Наглядач підняв її однією рукою за ремінь солдатських штанів. На ній більше нічого й не було. Обнюхав. “Fräulein?” - реготнув його білявий товариш. “Nein”. І кинув до купи таких самих чудо-людей. За ними її і не видно зовсім. І нібито не дівчина вона вже. А так.... згубилася у сіні. “Аlle verbrennen! Аlle verbrennen!” - вогонь від купи людей був низький і кислий. Діставався волосся — і лишень тоді іскри піднімалися як комарі в небо.

[viktoriakhomenko-blog]

сказка про Деда и Бабу

Мне 4 с половиной. Дедушка пьян. Я вижу как у него во рту растут коричневые грибы, будто бы в саду под орехом. Бабушка говорит полезай в форточку в летнюю кухню — откроешь мне двери. Деда напился и двери изнутри запер. Она там картошку и жареные кабачки оставила на плите. И на улице жарко — на мне только рубашка и колготки. Ах, да — еще шапка… Я дышу в стекло — говорю, что у деда во рту грибы, вот правда. Бабушка злиться: «Полезай в форточку!» Я просовываю сначала одну ногу, а потом голову. Бабушка подпирает меня мокрыми руками. Деда захрапел и мух мне в лицо напужал. Отодвигаю ногой миску с кабачками. На столе дедов стакан, ложка и кусок черного хлеба в сахаре. Я поворачиваюсь к окну и шевеля губами прошу бабушку сделать мне бутерброд — очень уж хочется черного хлеба сбрызнуть водой и посыпать щедро сахаром… Баба шипит. Деда заворчал. Я обиделась. Стою. Ковыряю ногой миску с кабачками. 

До дверей с защелкой — стол, стул, веник, ведро с шелухой, дедов ботинок. Стою у кровати — смотрю как у него во рту растут грибы. И еще маленькое такое сиреневое мохнатое — почти васильки. И может даже красные маки шевелятся — там, чуть глубже, в горле. А чуть ниже — под развернутым на правый бок языком пробиваются белые, такие цветы полевые, как звездочки… Фу... это ж полынь! Жаль деда. Не оборачиваясь на сад, острожно под синим липким столом, возле кастрюли с теплой водой — иду к двери. «Ну что? Не страшно?» - бабушка ухмыляется. - «А нос чего в пыльце?»