#оточення

[pixelinform]

Речі в домі, які видають низьку самооцінку власника

Наша самооцінка часто відображається в тому, як ми організовуємо свій простір і оточуємо себе речами. Якщо самооцінка людини занижена, це може проявлятися через різні аспекти її побуту, що й впливає на якість життя. Ось кілька типових ознак у вашому домі, які можуть свідчити про низьку самооцінку. 1. Бездоглядність і безлад у домі Перше, що може свідчити про низьку самооцінку, — це хаос і бруд…

[nomen-lllis-cult]

Сьогодні ОСТАННІЙ ДЕНЬ прийому заявок від мисткинь! Це ваш шанс долучитися до проєкту— не проґавте можливість!

А поки — опитування: яка жінка є вашою рольовою моделлю?

Історична постать? Літературна персонажка? Хтось із вашого оточення?

Чекаємо ваших коментарів і зайвок✨.

[crookedpuppyfox]

Медсестра знищила групу окупантів пострілом з гранатомета і врятувала підрозділ від оточення!

Коли почалася потужна атака російських окупантів з бронетехнікою і десантом, Світлана була на ротному опорному пункті. У цей момент підрозділ залишився без командира, тому Світлана прийняла командування на себе. Вона по рації отримувала інструкції від комбата, який бачив поле бою з відеотрансляції, і корегувала дії всіх бійців на позиціях.

Від початку повномасштабного вторгнення Світлана пішла доброволицею, бо мала великий медичний досвід - працювала медсестрою у реанімації лікарні імені Мечникова у Дніпрі. Той досвід допоміг врятувати десятки життів, але командувати підрозділом у жорсткому бою?

Опорний пункт знаходився серед руїн населеного пункту. Спочатку Світлана відстрілювалась разом з побратимами. Коли стало зрозуміло, що позиції підрозділу оточені, бо група окупантів зайшла у один з будинків з тилу і взяла під вогневий контроль шляхи відходу і доставки боєприпасів, Світлана взяла в руки одноразовий гранатомет.

Як і всі войни 230 ОБ Сил ТрО 128 ОБр ТрО «Дике Поле» СВ ЗСУ, вона багато разів стріляла на полігоні з усіх видів зброї, у тому числі з різноманітних гранатометів. Але одна справа полігон, а інша - це реальний бій.

“Я попросила хлопців триматися і ні в якому разі не покидати свої позиції, бо тоді точно не встоїмо. А потім взяла одноразовий гранатомет і пішла на зустріч російськім штурмовикам. Вони підібралися занадто близько - були всього через дві хати. Я обійшла їх, встала і зробила постріл у вікно будинку. Вся група окупантів там і залишилась”, - згадує Світлана.

Стійкість наших воїнів і сміливі дії Світлани зірвали атаку і оточення позиції наших бійців. Завдяки тій перемозі, отриманій на руїнах Старомайорського, за кілька діб вдалося провести ротацію і вивести бійців з позицій.

“Хлопці казали: ну, ти відірвана. А що було робити у той момент? Чекати, коли ворог нас всіх пере��’є?”, - каже вона.

Днями командир 128 бригади ТрО "Дике Поле" вручив Світлані нагороду, Хрест Сухопутних військ.

“Навіть ніяково, бо у мене вже два Золотих Хрести першого і другого ступеню, багато нагород, а когось подавали стільки разів, а він ще не отримав”, - каже вона.

Син Світлани, теж доброволець, загинув у бою під Бахмутом. А вона вирішила, що її мета - рятувати життя побратимів. Тому з новою нагородою повернулась до свого батальйону, який тримає оборону Запорізькому напрямку.

Комунікаційний підрозділ 128 окрема бригада ТрО «Дике Поле» СВ ЗСУ

[adeseya]

Я виросла в «повній сім'ї» (чи етично так казати?) — в мене є мама і тато

Але в моєму оточення НІКОЛИ не було нікого, в кого теж були б обоє з батьків. Клянуся, ніколи. Над цим часто жартують в мій бік, особливо коли збирається компанія і заходить за це тема — всі погляди на мене, в залі єдиний чужак — це зовсім не образливо звичайно, скоріше самоіронічно

Але мені доводиться ЗАВЖДИ бути максимально уважною, кому я що кажу або надсилаю

Бо іноді це створює незручні для мене ситуації. Як от коли я просто промовляла подрузі їсти «ложку за мааааму, за тааааата...» і вона застигла з ложкою біля рота, бо в неї немає батька, а до мене прийшло усвідомлення з запізненням. ДЛЯ МЕНЕ ЦЕ МЕГА КРІНЖ МОМЕНТ, АЛЕ ВОНА РЖАЛА З ЦЬОГО

Я це пишу зараз, бо знову ледь не надіслала хлопцю тікток «раніше тебе роздягала мама, а тепер буду я» і вчасно зупинилася. Хоча, знову ж таки, він каже, що його це не тригерить і якщо це не образливі речі, то я можу згадувати тему мами

АЛЕ Я НЕ МОЖУ. Мені жах некомфортно

І здавалося б — якщо в тебе таке все життя, мала б вже звикнути? А ні! Не звикла

Хоча в більшості людей за своє життя це справді вже пропрацьована тема, для мене усе одно важливо нікого ненароком не зачепити. Можливо це теж моя надмірна тривожність працює

Просто думки вголос. Я ніяк не нарікаю на своє оточення і тим паче на відступність у них когось із батьків 👐

[kobzars]

Шевченківська енциклопедія в 6 томах, 2012 – 2015

В кожному з томів цього видання “Шевченківська енциклопедія” викладено основні відомості про життя, творчість і особистість Тараса Шевченка, його епоху та оточення, місце в національній та світовій культурі, підсумовано понад півторасторічний досвід вивчення всіх аспектів шевченкіани в українському та зарубіжному шевченкознавстві.

[0pium-blood]

все моє найближче оточення в пизді морально, та й матеріально

я не знаю скільки вивезу. але я повинна

хахаха

те, чим мене лікували 3 роки по словам психіаторки: "тобі поплавило мозок"

мені моторошно. я не пам'ятаю нічого, не можу читати так само як раніше, мені лячно з того, що є варіант що я не зможу відновити повністю те, що в мене було

сука, з дитинства єдине що було для мене стимулом, це інтелект. зараз.... я не знаю

[poisonousmelissa]

Останній місяць задумуюсь над тим, що хочу пограти в Alice madness returns і якщо я все ж таки вирішу знову в неї пограти, то все моє оточення буде слухати про цю гру поки я її не пройду.

Я дуже сильно люблю цю гру. Настільки, що хотіла повністю зв'язати її наряд для ляльки. Зв'язала тільки сукню. На цьому завершила все. Тепер думаю треба його все таки закінчити, але вже для іншої ляльки

[meowluox]

мені вже так похуй як там хто живе мені нецікаво і напряжно слідкувати за чужими постами виключенням є буквально одна чудова людина яка точно цей пост прочитає.💋 і не впевнена що мені колись по-справжньому було цікаве чиєсь іще життя крім свого.

в моєму оточенні це було неприйнятно надто егоїстично і лицемірно тому я позбулась цього оточення.🍬

коли почала концентруватись на собі та самореалізації як уже давно хотіла я стала менше ловити приступи апатії та меланхолії.

[not4yourmind]

Останні дні це дні флешбеків. В Аврору завезли новорічний непотріб і я згадав, що після завершення минулих стосунків в мене зовсім не залишилось новорічних іграшок. Всіх тих,які ми збирали наче як разом. І це так трохи образливо, проте все ж, напевно справедливо. Флешбеки не закінчились лише іграшками. Взагалі всесвіт, якою би комбінацією рандомних символів він не був,ніби як старається нагадати мені хто я насправді є. І ким був. І це дуже травмує. Мені прийшла розсилка від "Мойша-хаус", мені присилають святкові пропозиції магазини, де я купував подарунки "Їй" на свята. І це так болюче і водночас приємно. На фоні цього, вона мені навіть наснилась. Але що я можу зробити?) Це все ілюзія. Скоріше за все, в неї нове, цікаве і насичене життя. Те, про яке вона завжди мріяла,тож... тож я ніколи не полізу його руйнувати. Who cares if one more light,,, Well, i do. Її би, напевно, це потішило. Скільки б всього я не зробив, скільки б змін би я не втілив, зі скількома б людьми не переспілкувався та скільки друзів не завів, все одно підсвідомо мене тягне саме до неї. Це любов?) Чи залежність?) Чи одне й те ж. Зрештою, я дуже сильно змінився. А вона тим паче. Тож, все, по чому я сумую. І все, що образом з'являється в мене в голові є не більше,ніж лише проекцією мого власного бачення. Я інша людина. І вона інша. Але все ж... Вона мені навіть наснилась.... Пам'ятаю, як мені говорили всі,буквально, що все в мене буде добре. І зі сторони воно дійсно добре). Моє життя на піку "успішності" і лише росте. Але ніхто не розумів, що добре не так і суттєво, коли поруч немає потрібної людини) Це так жалюгідно. І водночас надає потрібного кольору всій рутині. В одному я поки був впевнений. Я не зможу знайти ще таку ж, як вона. І це сумно. Я казав це їй у наші найкращі періоди з відчуттям приємної завершеності, я казав це їй під час завершення нашої історії. Оточення не розуміє цього захоплення. Може й вона його не розуміє. Може й я. Але тоді... Тоді 1 червня 2019 року було стійке переконання, що я знайшов саме те,що шукав не одну сотню років. "Ментальний зв'язок", який збудувався через безліч дрібних факторів. Через шкатулку, через нігті, пофарбовані коректором, через заклеєну рану, яка насправді не рана. Так багато деталей... Шкода,що це відчуття було не взаємним.Шкода,що я не розумів істинних бажань та мотивів. І вона не розуміла.Але зрештою.. Зрештою треба рухатись далі. І я дійсно рухаюсь. Я зміг збудувати соціально привабливе життя. Якщо розповісти, то я став значно кращим, ніж був. Але чи мене це влаштовує?) Аж ніяк. Проте... Треба купувати новорічні іграшки.Треба готувати 12 страв на святвечір, який вже от-от скоро. Треба готуватись до Миколая. Треба готуватись до Нового року. Мені добре самому. Щиро добре. Але я знаю, що може бути краще. І жодне "рандомне" спілкування не перекриває поки ті відчуття, які в мене були. Я любив. І я в цьому впевнений. Чи полюблю я ще раз? Не знаю. Пробую робити маленькі кроки. На листопад постараюсь втілити свою невелику мрію, чим обов1язково потім поділюсь тут. Прочитати 5+ книжок. Провести вже цей нещасний квіз і насолодитись спокоєм зал��шкової осені. Можливо, в цьому і є весь мій сенс життя? Знайти оцю тишу у власній недосконалості та пронести її з гідністю. Може, сліпе поклоніння не такий і поганий варіант. Але я радий,що все ж зміг зрозуміти, що вмію любити.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Мої колишні стосунки відкрили для мене ще одну цікаву істину: я насправді дивлюся на світ інакше. Оці всі пости, що я "завжди чужа для суспільства", вічн�� нерозуміння людей, вся оця фігня з "мрійливістю", "глибоким переживанням емоцій", "милою дискоординацією рухів", здриганнями, голосним сміхом і тд виявилася не просто моїм бажанням виділятися серед людей. Врешті це не просто бажання бути "нетакуською", а, як виявилося, цілком собі діагностована фігня.

Зараз я в процесі пізнання себе та діагностування РАС + РДУГ. Пишу це в день поширення інформації про аутизм. Я знала про цей день, успішно про нього забула, але несвідомо одягла сьогодні вперше за багато років блакитне пальто. Досить символічно.

Так ось, вся проблема в тому, що у дорослих в Україні його не діагностують. В тому сенсі, що, звісно, можна піти до психіатра (чим я зараз і займаюся, власне), визначити діагноз, навіть десь його задокументувати. Але врешті це не матиме значення, бо офіційно це виключно дитяче захворювання і буде так як мінімум до 2027 року. Вже мовчу про те, що з жінками ще більш специфічна фігня.

Чи налякана я тим, що реально дивлюся на світ інакше і скоріше за все належу до категорії людей в спектрі? Звісно, налякана. Хоч і живу в своєму світі серед відверто цікавого, творчого і порівняно фрікового оточення, сприймаю вихід з бульбашки в звичайний світ досить травматично. Мені далі важко з однокласниками чи іншими знайомими, важко соціалізуватися і робити багато інших речей.

Десь всередині себе намагаюся вмовити себе, що я не лінива. Не йобнута. Не хвора на голову. Що я не виправдовуюся вигаданими хворобами. Виходить, якщо чесно, слабо. Зізнатися оточенню теж складно, бо та невелика кількість людей, яка вже знає, відреагувала якось на кшталт "та щось ти вигадуєш, наче нормальна людина", а та, яка не знає (це я про батьків), очевидно сприйме все в штики.

Але зізнаюся про це тут. Все-таки де як не в блозі робити таке зізнання. Врешті зараз я хоча б знаю причину того, чому мені так часом важко в цьому житті, чому мені так важко бути людиною, тому бачу, куди рухатися далі.

Страшно от тільки, що мене не зрозуміють і не полюблять. Що "ніхто тебе такою терпіти не буде", але сподіваюся, що мій тривожний тип прив'язаності (який також є врешті наслідком цього всього) не заважатиме мені будувати стосунки та не тиснутиме на близьких для мене людей. Що я зможу знайти когось, хто розділятиме мої інтереси, розумітиме емоції та просто буде поруч, незважаючи на це все. Амінь, магія тамблеру.

[greenpostua]

🍓🌝 Це особливий момент, коли Місяць максимально освітлений Сонцем і здається більшим та яскравішим, ніж зазвичай.Найкраще милуватися цим видовищем увечері 10 червня, приблизно о 21:00, коли Місяць почне сходити на горизонті.

🍓 Назва «Полунична» походить від корінних мешканців Північної Америки, які саме в цей період збирали полуниці. Китайці називають червневу повню Місяцем Лотоса, кельти — Кінським Місяцем, віккани — Подвійним Місяцем, а черокі — Місяцем Зеленої Кукурудзи. Попри свою назву, червневий повний Місяць зовсім не червоний, а радше золотистий або жовтувато-помаранчевий, подібний до кольору сонця на заході.

🌟 Астрологи радять у цей час завершити давно розпочаті справи, а також утриматися від важливих рішень, позичок та медичних процедур. Астрономи ж рекомендують перевірити «місячну ілюзію»: якщо подивитися на Місяць, нахилившись і поглянувши на нього між власних ніг, можна побачити його справжній розмір, без обману оточення. Отож не проґавте можливість споглядати красу найнижчої та найатмосфернішої Повні цього літа!

🌠: ілюстративне

[maarchantal]

Я звісно люблю Лавкрафта за ці детальні описи архітектури та оточення, але бляха... Коли читаєш в оригіналі це створює проблеми. Steeple та його 40 синонімів бляха.

[tzeinform]

Військові підрозділи ЗСУ продовжують операцію в Краснояружському районі Білгородської області РФ створюючи загрозу оточення підрозділів ЗС РФ в районі н.п. Графовка і Демидовка. ГЗМ tZE inform https://timeze2019.blogspot.com/p/tze.html

[chicken-tea-party]

{ "ягня" }

Це був неначе дощ. Такий прохолодний, різкий, який з кожною краплею заземляв всі можливі вируючі почуття, лишаючи по собі ледь помітний димок байдужості, апатії; такий, який можна застати лише взимку: температура повітря недостатньо морозна, аби утворилися чудні візерунки сніжинок, але водночас і достатня, аби дощ здавався крижаним. І неначе дощ, вода помірними струменями стікала десь згори, краплі ритмічно відбивалися від білосніжного дна ванни, від її шкіри.. кожна із собою приносила частинку холоду, і, здавалося, без зайвих зусиль прорізалася вглиб неї, аж до самісіньких кісток. Їй би зараз не завадила тепла ванна, мляво відгукнулася якась частина її серед темного скупчення думок, ба навіть гаряча -- заспокійлива. Але, попри це, вона не потягнулася до перемикача води, не повернула його в потрібний бік; вона продовжувала сидіти, як непорушна статуя -- у неї не було сил на щось інше. Просто не було. Вона вже навіть перестала слідкувати за часом, скільки вона провела тут: п'ять хвилин? Двадцять? Годину? Дві? Яка різниця. Від пізнання цієї змінної нічого не переінакшиться. Особливо в цей момент, коли час ��емов зупинився, перейшовши в свій ефемерний стан. Вона вже навіть не тремтіла від настільки студеної води. Ззовні -- ні. Однак всередині неї була воістину какофонія з почуттів, переважно негативних. Переважно тих, які приносили за собою болючі спогади, від яких їй ставало млосно. В дитинстві батьки часто лагідно називали її ягням. Моє маленьке ягня. Що ж, виявляється, вони такі були праві -- вона була ягням, цим наївним, беззахисним створінням, чиї білосніжні кучері були заплямовані засохлою кров'ю, і на чиєму тремтячому тілі лишилися величезні, ніби урвища, рвані, жорстокі рани. Ті рани, які неможливо побачити неозброєним оком, лише помітити в дріб'язковій зміні в поведінці; ті рані, які залишають синці лиш як побічний ефект, лиш як фізичний доказ скоєного; ті рани, які вже ніколи не загояться, які навіть з плином часу будуть віддавати гострим болем в саменьке серце. Її руки злегка здригнулися, вона тугіше притисла зігнуті ноги до свого тіла, міцніше вчепилася у власні плечі. Воно не змивається. Подих помалу, але почав втрачати чіткості ритму, ніби хтось ізсередини тримав її легені в залізній хватці, агонічно поволі витискаючи з них кисень: кожен вдих здавався здавленим, уривчастим, а на кожен видих припадав все більш зболений хрип. Картинка перед очима почала втрачати фокус, понижаючи чіткість до переплетіння темних, млявих й похмурих тонів барв ванної кімнати, а новоутворена пелена сліз лиш більше нівечила виразність абрисів навколишнього оточення. Воно не змивається. Десь з глибин її єства, немов коріння паразитичної квітки, проростала паніка, розкриваючи свої пелюстки в усій красі, й тим самим напускаючи туману на будь-яку залишкову раціональність думок, лишаючи по собі лиш спогади й тривогу. Воно не змивається. Ніби фантомний біль, вона знову відчувала це -- знову відчувала доторк рук на її тілі. Як вони стискають її, як нігті впиваються в її шкіру аж до почервоніння, немов крикуче тавро її немічі. Як вони знову знаходять свій шлях туди, куди їм не дозволено потикатися. Як вони нівечать її саму душу, як безсоромно калічать її беззахисне тіло. Її крики безсилі, її сльози безсиллі, адже мо��стр був сліпим та глухим до її болю. Вовк невпинно продовжував плюндрувати ягня. Воно не змивається. Воно не змивається. Воно не змивається. В- Аж раптом, коли вже все довкола перетворилося на чорну пустку, цей кокон паніки дав тріщину і крізь неї пустив їй повітря, лише через один єдиний звук. Стукіт. На неї немов вилили відро крижаної води -- як би дивно це не звучало зважаючи на її нинішню ситуацію -- настільки різко її вивело зі стану задушливого кошмару. Вдих вийшов занадто різким, через що тихенький схлип все з зійшов з її вуст. Вона молилася, аби цього не було чутно, точно не для новоприбулого за дверима.

Чесно кажучи, спершу їй здалося, що стук був всього лише витвором уяви, що це їй тільки примарилося, якби він не повторився. А вже за другою серією стукоту, подався і голос, знаний своїм жвавістю та теплом, "Аню, ти ще довго там? У тебе там все гаразд?" Вона хотіла відповісти, однак всі слова ніби застрягли їй в горлі, шок від нещодавньої панічної атаки досі тяжкою пеленою лежав на їх плечах. Коли ж мовчанка затягнулася, юнак озвався знову, на цей раз в тембрі мелькали помітні нотки неспокою, "Аню..?" З другого разу, їй вдалося віднайти свій голос, і заспокоїтися достатньо, аби він не вийшов тремтячим, "Так, я.. зі мною все гаразд.. А що..?" З тої сторони дверей почулося як голосно Дайске зітхнув з полегшенням, "Йой, ти так мовчала, я вже було подумав щось сталося, хах! Не лякай мене так більше, я ще надто молодий і гарний для серцевого нападу!" Аня не змогла опиратися посмішці, яка поволі, ледь-ледь, боязко розквітла на її вустах. Цей хлопчина був завжди для неї немов промінчик сонця, саме те що їй було необхідно, особливо зараз. "Так, шо я хотів сказати.. А, точно! Я планував приготувати нам по какао, от. Просто я помітив що ти якась ніби більш похмура, то я й типу захотів чимось тебе розрадити. Ну.. планував, але Свонсі мене вигнав з кухні, сказав, що такому бевзню як я, у якого лиш тирса й вітер в голові, не можна довіряти плиту- ну ти тільки уяви це! Тотальний мінус вайб!" Аня могла детально уявити, як хлопець там, по той бік дверей, насуплено схрестив руки на грудях та з пхиканням ��акотив очі. "Не те щоб я надто довіряв його навичкам готовки, знаєш, хоча він типу до цього готував не настільки крінжові блюда, тому тут хз.. Ну то як, ти там ще довго будеш?" Попри те, що зараз вона почувала себе так, що ліпше би сховалася десь, у найтемнішому закутку, де її б ніхто не зачіпав, і не виходила б ні до кого, вона розуміла, що самоізоляція -- наврядчи вдала ідея. До того ж, вона не хотіла, аби інші почали непокоїться, і через це ставити надто багато незручних питань, відповідь на які вона б фізично не змогла із себе видушити. Тому, намагаючись притупити внутрішні терзання, вона відповіла, її звичний меланхолійний й лагідний голос вже майже не тремтів, "Ні, не довго.. лише пару хвилин і я вийду.." Дайске ця відповідь вдовільнила, це було очевидно по його захопленим звукам та сміху, "Відпад! Тоді чекатиму на тебе, оке? Тільки не затримуйся -- якщо те, що приготує Свонсі, виявитися не настільки поганим, то я беру собі дві порції! … Ну, але якщо воно буде якесь стрьомне типу, то я великодушно віддам свою порцію тобі, так уж і бути, ха-ха", після чого Аня с��ухала як кроки Дайске віддаляються, їх луна в коридорі стихає, і поволі навколишні звуки знову звелися до ритмічного стукоту води. Ніби дощик. Холодний і непривітний. Однак на щастя для ягняти, у неї був її сонячний промінчик. Не настільки яскравий, аби зігріти, але все ж защихає від зливи й нещадних поривів вітру. І у Ані він був. Цей безглуздий промінчик сонця. І можливо, цілком можливо, він їй допоможе -- притупить її нестерпний біль, бодай на певний час.

[nelligekata]

Аушвіц? Бухенвальд? Ні. Сучасна росія.

Закатований. Назавжди 39.

Історія одного українця, яку має знати весь світ

Аушвіц? Бухенвальд? Ні. Сучасна Мордовія.

Його звали Микола Андреюк. Псевдо — Храм. Старший матрос 36-ї окремої бригади морської піхоти. Українець. Захисник. Людина. Живий — до 14 листопада 2023 року. Закатований — у колонії Мордовії на території фашистського мордера.

Йому було всього 39. Народився у селі Ново��одільське на Дніпропетровщині. Ріс у багатодітній родині. Вчився добре. Працював на ГЗК у Кривому Розі, утримував маму, допомагав братам і сестрі. Не мав власної сім’ї — бо служив. Бо вибрав Україну.

У 2014-му пішов добровольцем у Нацгвардію, брав участь в АТО/ООС, а згодом перевівся до морської піхоти. У 2021-му був поранений. Могли списати — але залишився. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Микола вже стояв на передовій.

Широкине. Маріуполь. Весна 2022-го. Оточення. Без зв’язку. Один єдиний лист сестрі: “Я живий, але навколо нас — рашисти. Я спалив документи. І тримаю при собі гранату на випадок полону”.

4 квітня 2022 року Миколу взяли в полон. Його вивезли в Оленівку. Звідти — до Мордовії, в табори. У сучасний ГУЛАГ.

Там, де колись рашисти нищили українців у совкових таборах, вони знову знищили українця. 18 місяців катувань. 60 кілограмів ваги. Серце не витримало. Помер. Помер далеко від дому, без адвоката, без вироку, без права на порятунок.

Його тіло раша “повернула” в грудні 2023 року. Але рідні дізнались про це лише через чотири місяці.

Це — воєнний злочин. Це — тортури. Це — державне вбивство. І це не виняток. Це — система.

Те, що зробили з Миколою — частина масового знищення українських військовополонених. Частина плану стерти обличчя народу, який не скорився.

Миколу поховали в Кривому Розі. Посмертно нагородили почесним знаком «Маріуполь. Відстояли — перемогли» та медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України».

Але медаль не поверне людину.

Повернути ми можемо лише одне — памʼять. Памʼять, яка стане обвинуваченням. Памʼять, яка вижене страх. Памʼять, яка не дозволить домовлятися з тими, хто вбиває в камерах.

У Миколи залишились мама, три брати, сестра та племінники.

І ця фотографія — після повернення.

Фото, яке має зберігатися в майбутньому музеї рашистського терору, поруч із фото з Бучі, Ізюма, Ягідного.

Щоб більше ніколи.

Щоб ніхто не забув.

І не пробачив.

genocide of the Ukrainian people

[zlabjola]

Розмовляла з колегами. Про бюджетні місця у вишах, про оплату навчання. Я з позиції дитини, вони з позиції батьків (обоє мають дітей). Важко приймати недоліки представників своєї групи. Вони на навчання або відкладали, або мали гроші щоб стабільно платити. А я розповідала про досвід дітей, яким або відмовили у оплаті навчання і вони старалися поступити на бюджет, або тих, за кого платили, але постійно гнобили за це. І як вони реагували, не вірили, з такими обличчями сиділи наче "що ти таке кажеш, ніхто так не робить"

Іноді мені здається, що це просто оточення моє таке. В усіх знайомих проблемні батьки. Але насправді таких сімей більшість. І я не розумію як цього не помічають