#перекотиполе

[nemui-karrasu]

Що взагалі відбувається? На роботі звиздець, вдома звиздець, зі здоров'ям тотальний звиздець, зате в особистому житті все тихо і спокійно, і це просто тому що нічого не відбувається, максимум перекотиполе.

[kampeszino]

Maksym Kryvtsov: A halál verse

"Fejem fasorokon át gurul mint az ördögszekér, vagy egy labda leszakadt karjaimból tavasszal ibolya nő lábaim kutyák és macskák fogják széthordani vérem új Pantone vörösre fogja festeni a világot csontjaim a földbe süllyednek, vázat formálva szetrobbant fegyverem elrozsdásodik, szegénykém váltóruhám és fegyvereim újoncok kapják meg bárcsak már tavasz lenne végre kinyílni, ibolyaként."

Моя голова котиться від посадки до посадки як перекотиполе чи мʼяч мої руки відірвані проростуть фіалками навесні мої ноги розтягнуть собаки та коти моя кров вифарбує світ у новий червоний Pantone людська кров мої кістки втягнуться в землю утворять каркас мій прострелений автомат заржавіє бідненький мої зміні речі та екіпу передадуть новобранцям та скоріше б уже весна щоб нарешті розквітнути фіалкою.

My head rolls from tree to tree like tumbleweed or a ball

from my severed arms violets will sprout in the spring

my legs will be torn apart by dogs and cats

my blood will paint the world a new red a Pantone human blood red

my bones will sink into the earth and form a carcass

my shattered gun will rust my poor mate

my things and fatigues will find new owners

How I wish it were spring to finally bloom as a violet.

(translated by Christine Chraibi)

[thesolyanka]

Перекотиполе

Перекотиполе — загальна назва багатьох видів степових і пустельних трав'янистих рослин, що утворюють після відмирання круглі жмути, які качаються по вітру, розсіюючи насіння. // Словник української мови: в 11 томах. — Том 6, 1975. — Стор. 203.

Революція нікому нічого не повинна давати просто так. Це всі навколо щось повинні давати революції, і при чому постійно. Бо якщо нічого не давати революції, то вона почне брати, і при цьому не буде питати, чи згодні ви щось віддати, чи ні. В такому випадку, взамін революція нічого не дасть - просто візьме все, що у вас є. Але якщо постійно, планомірно “підгодовувати” революцію, то рано чи пізно, вона неодмінно щось вам дасть. Однак й тут треба бути дуже пильним, бо в цій ситуації діють дуже прості економічні закони - очікуючи на певний прибуток, треба зважати на об’єми залучених інвестицій. Простими словами, якщо ви віддали революції замало, то й отримаєте не дуже багато. Хіба що ви не належите до касти “плутократів” - кон’юктурщиків та маніпуляторів. Але якщо ви звичайна чемна людина, яка свідомо й відверто готова багато “інвестувати” в революцію, аби потім отримати бажаний результат, то маєте повне право чекати на цей прибуток. Ось тільки варто пам’ятати, що ми живемо в світі, яким якраз таки керують ті самі плутократи. В такому світі звичайні, здавалось би, очевидні закони буття не працюють. Точніше ні, звичайно що працюють, але трошки інакше. Скажімо, так, що “революція” це далеко не “ринок продуктів харчування”, а “ринок цінних паперів”. Відчуваєте різницю? Вмілий й досвідчений плутократ з легкістю перетворить ваше класичне “два плюс два” на “п’ять”, а якщо складеться певна ситуація, то так саме грайливо перетворить ваше “один плюс один” на “нуль”. Так працює цей світ.

Наша проблема в тому, що наша вітчизняна плутократія створила “матрицю в матриці” - пам’ятаєте ту фанатську теорію за мотивами культової кінотрилогії Вачовскі? Нагадаю - нібито існував задум, показати, що Матриця -  “світ сновидінь” створений штучним інтелектом, щоб поневолити людство - настільки потужний, що врешті виявляється, що реальний світ, де люди нібито знайшли свободу, теж є підробкою. Тобто сакральна правда, про те, що світ, який нас оточує є підробкою, але існує шанс вирватись в реальний світ - це теж підробка. Замкнуте коло з якого начебто неможливо вирватись. Примара надії існує лише для того, аби утримувати рабів в ярмі - аби вони менше скиглили, й жили своїмі мріями й планами, які насправді є не більш ніж примарою. І якщо вже йти далі, і так нахабно й не елегантно проводити паралелі з “Матрицею”, то можна сказати, що ми самі винні в тому, що наша вітчизняна плутократія створила нам “матрицю в матриці” - в кінотрилогії, як втім й в нашій реальності, людство саме створило штучний інтелект, який його поневолив. Так само ми створили власну вітчизняну плутократію, яка постійно мімікрує, адаптується, маніпулює, та робить все, аби вижити та продовжити паразитувати на нас, бо така його природа. Й одним з основних важелів, яке освоїла плутократія є якраз революція. Так, та сама омріяна всіма, трактована й реалізована по різному, завершена або тільки розпочата - для кого як. Плутократія перетворила революцію на свого “ручного бога”, чудово розуміючи, що контролюючи кнопку перезавантаження, плутократія забезпечує собі, якщо не вічне, то точно тривале життя. 

Безперечно, що як і будь-який паразит, плутократія залежить від свого носія, на якому вона досить успіш��о паразитує. Сформувавшись після подій 1991 року, плутократія пристосовувалась, мімікрувала, отримала більше сил, прийняла нову форму, й залучила “свіжу кров”. Це було легко зробити, бо організм нашого тіла - тобто ми, наш український народ -  мав надзвичайно низький рівень імунітету. Він був зголоднілим та знесиленим. Плутократія обрала для себе трішки іншу форму співіснування з носієм, ніж раніше - офіційно проголошено, що не паразит керує організмом, а організм керує паразитом. І цей новий майндсет давав свої плоди - організму ставало краще, й паразиту ставало краще. Організм жив в такий більш менш свідомій уяві, що він є господарем ситуації - паразиту було від цього тільки легше напитуватись й ставати сильнішим. Але тільки но паразит вирішив, що може мовчки знову кермувати організмом - раптом революція! Розуміючи, що перейдена певна червона лінія, давайте називати речі своїми іменами, плутократія, робила два кроки назад, давала народу зрозуміти, що революція - це битва в якій перемагає народ.  Плутократія нібито робила кроки назад, аби народ знову пожив якийсь час, думаючи, що він керує ситуацією. Як і на початку 1990-х, у другій половині 2000-х, плутократія грає в стратегію “два кроки назад, п’ять кроків вперед”. Лагідно й спокійно, у відвертій впевненості у власних правильних діях, на початку 2010-х, народ власноруч віддає плутократії те, що виборов в середині 2000-х. 

Що відбувається далі, ми всі чудово знаємо, бо плутократія ще кілька разів поводить нас по цьому колу, бо ми самі це обрали. Бо ми самі просимо, аби плутократія вивела на сцену революцію, щоб ми принесли їй жертви. Ось тільки кожен сам по собі думає пропетляти - дати революції менше, ніж дають інші, але отримати стільки ж, скільки дали ті, хто дав більше. І кожного разу ця проста арифметика не працює, але чомусь ми кожного разу впевнені, що на цей раз піднімемо джекпот в цих слотах. Ми самі, відверто й свідомо, хотіли Революції Гідності, в нас знову був шанс дати революції стільки, скільки б ми хотіли, щоб вона дала нам, але будемо відверті - більшість знову хотіла пропетляти. І плутократія в цьому дуже обережно допомогла - перетворила чергову нашу революцію на політичне тв-шоу. Ставки піднялись, ми сплатили дуже високу ціну за цю революцію, а споконвічний ворог відповів нам гібридною війною. І що зробила плутократія? Все вірно - “два кроки назад”, щоб потім зробити “п’ять кроків вперед”. Нам знову дали можливість думати, що ми є господарями ситуації, аби потім знову провернути все те ж саме, що плутократія вже робила. Лише через якихось п’ять років після Революції Гідності, наприкінці 2010-х, у стані гібридної війни, народ, тобто ми, радісно й зі сміхом знову віддавав здобутки нашої революції тим же самим плутократам, тільки з іншою зовнішністю. Те, за що сплачувалась велика жертва, віддавалось за безцінь. І ось тепер ми знову повинні розплачуватись, вже у стані Великої війни з багатовіковим жорстоким ворогом, за те, що самі багато років даємо плутократії паразитувати на нас. Навіть зараз, під час Великої війни, плутократи продовжують паразитувати, й хто знає, чи підвищаться ставки в наступному колі - скільки ще нам доведеться розплачуватись, й чи будемо ми знову віддавати те, за що вже сплачено непомірну ціну?

Ми чудово знаємо, що узагальнювати - простіше за все. Хто ж насправді складає цю “плутократію” і хто складає цей “народ”? Бо це вже не якісь ефемерні незрозумілі “дорослі”, чи якісь “інші люди”. Бо наразі це ми за вами - “ плутократія, й народ. Ось ці самі “вони”, які постійно у всьому винні, ці номенклатурники й плутократи, це вже не якісь там міфічні діди-комуняки чи бандити - це і є ми, це ж вже представники нашого покоління. І ось цей “народ” - це ж теж ми з вами. Ми самі пішли вливати “свіжу” кров в плутократію, бо самі зростали у реальності, яку вона сформувала. І ми самі ж не влились в неї, але знову пішли та обрали її - бо теж з дитинства бачили, як “народ” обирає “плутократію”. Ми самі у себе потребуємо вивести на сцену революцію, але потім даємо задню, бо не хочемо сплачувати персональну ціну, але хочемо профіт. І ми самі, врешті решт займаємо одну з позицій - стаємо паразитами, або рослинами, що вкорінились в цю землю, що потерпає від жорстокої Великої війни зі споконвічним москвинським ворогом. Але є ще перекотиполе…

“Наше рідне слобідське Дике Поле.” Перекотиполе сюди могло прикатитись чи то зі сходу, чи то з заходу. Сутність лише у тому, що якщо воно перекотиполе, то воно покотиться далі - чи то на схід, чи то на захід. Але я впевнений в тому, що, вибачте, й ви впевнені, в тому що є такі перекотиполе, які не хочуть більше бути перекотиполем. Які хочуть пустити коріння в це Дике Поле, вкорінитись так сильно, щоб ніяка сила, ані плутократи, ані москвинський ворог, ніколи не вирвав наше коріння з цієї землі. І чим сильніше ми пускаємо коріння, тим більшу ціну ми маємо за це платити. Жити свободно й гідно, на своїй землі та в своїй хаті посеред слобідського Дикого Поля - це мрія, яка здавалось, що вже стала реальністю, але насправді була лише міфом. Примарою між революціями, коли ми хотіли багато отримати, але щоб за це сплатили інші. Але були й інші перекотиполе - вони не хотіли ані бути плутократами, ані пускати коріння. Вони просто хотіли котитись далі. Їх не цікавило, й не цікавить, що тут за революції та війни, що тут взагалі відбувається, бо треба котитись далі. Іронія в тому, що такі перекотиполе й були частиною народу. Так, того самого народу, який насичує вітчизняну  плутократію та за безцінь віддає те, за що була сплачена надвисока ціна. Але нюанс - поки одні перекотиполе пускають коріння, інші - котяться далі. Вони котяться на захід, й розповідають, що десь там на сході лежить велике слобідське Дике Поле, де, уявіть собі, чомусь живуть такі перекотиполе, які незрозуміло чому, пустили там коріння! Але ті перекотиполе, які пустили коріння в цю скривавлену землю, дають можливість існувати всім іншим персонажам цієї історії. Вони дають можливість плутократам, які через 19 років після Помаранчевої Революції кажуть, що шлях до свободи починається тільки зараз, паразитувати далі. Вони надихають москвинів знову нападати на нас, аби відняти в нас все, заради чого ми так довго й сумлінно працювали. Вони дають можливість іншим перекотиполе, які покотились далеко на захід, розповідати про те, що вони звідси - з легендарного слобідського Дикого Поля, де ще є перекотиполе, яке пускає коріння в цю степову землю.    

До 19-ї річниці початку Помаранчевої Революції, 19-ї річниці початку Революції Гідності, та 2-ї річниці, коли я остаточно усвідомив, що Велика війна неминуча.

21.11.2023

[you-should-not-read-this]

це якесь дивне відчуття, тамблер у мене перетворюється на мій щоденник, де я просто напросто констатую факти. я відчуваю, я до біса багато відчуваю, але вони не описуються. Вони максимум прокручуються в голові, а коли намагаюсь щось описати, то просто таке перекотиполе. а по відчуттях, то просто пустота. От наче за секунду усі думки зібрали манатки і поїхали геть.

[minewrarchived]

післязавтра починається четвертий тиждень того як я заочно в компанії, натомість на рахунку перекотиполе вже який місяць

а можна цейво ревеню за те що я чекаю поки мене приймуть пліз чесно я супер крута і заслуговую

[maks-bookman]

Невеличкий роман, який виявився болючим й важким у плані сюжету

«Я, ти і наш мальований і немальований бог» авторки Тетяни Пахомової.

Цей невеличкий роман виявився болючим й важким у плані сюжету.

Передвоєнний Львов і Львов початку Другої світової війни. Життя львів’ян різних віросповідань, різних національностей. Але основа сюжету то життя євреїв. Основна ��дея книги це, що в темні часи дуже добре видно світлих людей.

Я вже читав книги про війну сучасну й давню, про голодомор в України. Всі книги були особливими, в плані прихованої та жахливої історії країни. І ця книга не виняток. Вона теж специфічна. Ця книга про геноцид євреїв.

Останні двадцять з плюсом років я живу в Ізраїлі, і знаю, як важко країна бореться за своє існування, за своє право на життя, за своє право на щастя.

Особливо в сьогодення, після масованої атаки на країну, коли в один день загинуло більш як 1000 людей, багато потрапило в заручники. І щоб не казав весь світ, але ми у своєму праві на помсту, на відновлення справедливості, на покарання наших ворогів.

Не буду розкривати сюжет роману, але для мене ця книга ви��шла виняткова. Я відчував весь той біль, що пережили герої книги. Я знаю, що то за біль.

Авторка порушує багато проблем, які актуальні навіть зараз. Знущання з людей, воля до життя, проблема людяності.

Insert picture description

Сподобалось, що авторка підняла забуті сторінки історії України, геноцид євреїв Львівщини та згадала про незвичайних людей, «Праведників Світу», які рятували євреїв навіть ціною власного життя.

Україна має пишатися такими людьми, справжніми українцями, які увійшли у світову історію і яких шанують в Ізраїлі.

Герої цієї книжки вражають своєю вірою, мужністю та бажанням жити. Дві родини - єврейська та християнська. Волею долі вони поєдналися та допомогли одна одній.

В той час та й зараз, люди робили та роблять свій вибір. Всі ми маємо право на життя, щастя, гідність, свободу. Але не кожен робить правильний вибір. Багато чекають розв’язки, чекають що хтось за них зробить вибір, що хтось за них буде донатить, воювати, волонтерити. Ця книга про людську гідність, про співчуття, про повагу.

Ще сподобалась назва книги. На мою думку, мальований бог це бог православний, а немальований - це бог євреїв. Але по суті це один бог і не важливо, як його називають. Всі ми, у важку хвилину, звертаємось до нього.

Книга залишає слід у душі. Може для когось ця книга просто історія, яка відбулася давно. Але для мене, ця історія продовжується зараз.

Війна в Україні та в Ізраїлі, яку спровокувала та підготовила одна недокраїна. Війна, яка забирає кожен день людські життя, життя кращих людей країн, життя молоді, дітей.

Це важко. Це не правильно.

Але є надія на краще майбутнє. Є надія, що Світ прокинеться й допоможе здобути перемогу над ворогами.

Книгу можна розібрати на цитати. На мою думку, авторка вклала частинку своєї душі в цю книгу, тому й книга вийшла неймовірна. Читається на одному подиху.

« Людина без віри - як перекотиполе: несе його вітром хтозна-куди, і всяке сміття на нього намотується.»

« Життя дає нам великий багаж подій і досвіду…»

« Помисли Творця не під силу осягнути людині…»

А вам сподобалась ця книга? Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.

*********************************************************************

Ставте вподобайку. Шукайте «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

Хроніки Книголюба у соцмережах : Фейсбук, LiveJournal, Telegram, Twitter, Tumblr, Крок вперед! Instagram

*********************************************************************

Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть

*********************************************************************

[moshkovsky]

А я сейчас в режиме перенакати-дома))) моё #тотемноерастение #перенакатиполе #перекатиполе #перекотиполе #поле #степь #степ #тотемноеживотное #накат #бухлишко #карантин #анбиливабле #жиза #арт #прикол #юмор #комикс #мемы #moshkovsky #moshkovsky_art #мошковскаяжиза (at Оболонська Набережна) https://www.instagram.com/p/B-CY4WpnlKR/?igshid=1djojii4df7wr

[its-me-alexfine]

Актив: *шум ветра, перекотиполе, пустота*

Я: Что ж, думаю ничего плохого не случится, если я побуду без интернета несколько дней...

Актив: 1000 сообщений, ГДЕ АВТОР АУ?, лайки, новые читатели, сто комментариев.

P.S. Спасибо, что дождались меня❤️

[waileysmind]

середина апреля.

если осенью или даже зимой общения было больше в интернете или просто вне школы, то сейчас мне поднимают настроение одноклассники, точнее не опускают. иногда иду в школу, лишь бы не оставаться дома.

в модельном было первое сложное занятие, дефиле. чувствую, что прокляну его в мае.

самостоятельные, контрольные, обычные опросы на уроках и дсд - всё тау сложно, ибо я просто забила на учёбу после вес. каникул.

чувствую себя перекотиполе из-за того, что часто приходится ночевать где-то, но не дома.

начала меньше кушать и худеть. вывожу воду водой и молокочаем, а ещё хожу на йогу.

[thesolyanka]

Будинок Твердохлібова (вул. Сумська, №70-72, Харків)

Всі великі міста України, окрім всього іншого, об'єднує таке явище, як хаотична забудова історичних центрів. Стара забудова, або місця, які ніколи не були забудовані, знищуються, а на замість зводяться величезні ТРЦ або ЖК. В цілому, процес демонтажу старої забудови та зведення нових будівель є процесом природнім, який в цілому має свідчити про здорові тенденції. Але, як і будь-яка інша здорова тенденція, ця з часом може перетворитись на хворобливу. Бо інколи, дійсно зноситься аварійна типова забудова, яка не має суспільної культурною цінності. Але інколи, зноситься пам'ятка архітектури та історії, яка офіційно такою не є, бо через ті чи інші причини, не була внесена в реєстр, і тому може бути демонтована. Просто так вийшло, що пам'ятці не пощастило бути розташованою на ласому шматочку землі. На жаль, на сьогодні, тим більше в умовах Великої Війні, поняття "культурної суспільної цінності" є доволі розмитим. Крім Війни цьому сприяють наявні прогалини в законодавстві, карст в культурно-науковій сфері та інші. Врешті решт цінність того чи іншого об'єкту архітектури визначає сукупність суб'єктивних оцінок.

Мініпроєкт "70/72" почався з простого запитання: "Що було колись на цьому місці, і чому про це ніхто не знає і не пам'ятає?". Варто зазначити, що "70/72" - це не про злих забудовників та жадібні корпорації.

"70/72" - це про серце й душу українського міста, яке втілене в місці, якого вже не існує, та яке певний чином втілює трагічну історію міста у XX-XXI ст..

"70/72" - це про суспільну пам'ять, яку треба час від часу оновлювати.

"70/72" - це про, певним чином, "коріння", яке диференціює "агрокультури" від "перекотиполе".

"70/72" - про причини та наслідки, адже саме розірвання взаємозв'язків між ними є наслідком "руйнації в головах".

"70/72" - про дитячий садочок №19 у Харкові, який був розташований за на вулиці Сумській №70-72, по правий бік, через дорогу від "стєкляшкі". Маленька одноповерхова будівля, типової приміської забудови другої половини XIX ст., була знесена у першій половині нульових. Зараз там розташований відомий торгово-офісний центр Platinum Plaza компанії АВЕК.

Як це все почалось: автор пригадав, що колись давно, в 1990-ті, батьки водили його в дитячий садок, в центрі міста, неподалік від "стєкляшки". Обійшовши там все навколо Сумської та Мироносицької, автор збагнув - того місця, з дитячих спогадів, більше немає. А замість того мальовничого дворику, з дитячим майданчиком, деревами та маленьким одноповерховим будиночком, над вулицею Сумською тепер нависає величезна скляна будівля компанії АВЕК.

Наступним кроком було банально нагуглити фотографії цього місця до забудови. І тут розпочалось найцікавіше - нічого так і не нагуглилось. Взагалі нічого. Майже ніяких згадок в текстах, ком��нтарях або описах, ніяких фотографій. В той же час, автори відео старого Харкова на ютубі вперто ігнорують ракурс вулиці Сумської №70-72 - ділянка залишається поза кадром або за спиною оператора. На сьогодні вдалось знайти згадки про дитячий садочок №19 та зафіксувати крихти інформації на Вікіпедії та статтях на тамблері.

Спочатку метою проєкту "70/72" було зібрати інформацію про те, що колись було на місці Platinum Plaza. Мета "максимум" - відтворити історію цього місця в кількох та бажано підкріпити це фото- та відео- доказами. В процесі роботи, мета стала куди більш, вибачте за вульгарність, екзістанційною. Історія маленького будиночка на ділянці №70-72 - це буквально історія всього Харкова, або майже будь-якого великого українського міста, в мініатюрі. Адже часто ми забуваємо, що наша власна історія, здебільшого - це "біла пляма". Іноді навіть те, що відбувалось в умовному "майже вчора" - швидко забувається. Так само і з історією ділянки Сумської №70-72 до середини нульових - це майже суцільна "біла пляма". Ми опитували перехожих, переважно старшого віку, на "стекляшці": "Чи пам'ятаєте Ви, що раніше було розташовано ось тут, через дорогу?". Так, звичайно така собі диванна соціологія, але між тим, вона принесла нуль результату. Адже навіть люди пенсійного віку не могли пригадати, що там колись було. Стерта не тільки пам'ять, фактично - через недостачу фото- та відео- матеріалів - взагалі немає можливості побачити, як це місце колись виглядало. Дослідження історії ділянки №70-72 на вулиці Сумській - це буквально подорож в минуле, символічне відновлення власного коріння та осягнення самого себе, через відновлення історії місця, що знаходиться в кількох кроках від локації наймасштабнішого скупчення людей у Харкові - звісно до пандемії та Великої Війни.

Далі буде викладемо всі факти й домисли, які вдалось зібрати, в більш менш хронологічному порядку. Але попереджаємо - ніяких пруфів вам тут не знайти. Найважливіший дісклеймер має виглядати якось так - історія, що буде викладена нижче, це собі такий невеличкий fairy tale, своєрідне текстове мок'юментарі, згусток неперевіреної інформації та повне ігнорування будь-яких принципів енциклопедизму.

Звичайно, історія вулиці Сумської №70-72 починається десь із Великого Вибуху, Земля, материковий дрейф, динозаври й т.д. й т.п., Русь, Дике Поле, татари, ну і так далі. Реальні перші згадки саме про це місце датуються серединою XIX ст., коли в Харкові вже було засновано Університет. Кажуть, що нібито через майбутню вулицю Сумську №70-72 проходив фортечний вал, та саме в цьому місці був один з входів в містичні харківські підземелля, про які вже написано купу цікавого. До речі, наразі там, під ТОЦ Platinum Plaza, заховано підземний паркінг зі сторони вулиці Мироносицької. В середині XIX ст., цієї частини вулиці Сумської (та й Харкова як такого), що починається від Майдану Свободи та тягнеться до Центрального Парку й далі в П'ятихатки, ще не було. Й тодішня міська влада почала розпродавати земельні ділянки розширюючи таким чином межі Харкова. Тому, певний час, а саме у другу половину XIX ст., можна вважати цю частину міста передмістям. Але забудовувались земельні ділянки не лише типовими одноповерховими будинками, але у кількаповерховими дохідними домами. Так й склалось, що земельні ділянки на вулиці Сумській за номерами 70 та 72 опинились між двома дохідними домами №68 та №74. Інформацію про власників ділянок №70 та №72, та трохи того, що вони там робили, у Державному Архіві Харківської Області, будівля якого, за іронією долі, знаходиться прямо за нашою ділянкою.

Існування того самого "маленького одноповерхового типового будиночку" підтверджують документи з Державного Архіву: Ф-45 оп.4 №1247; ф-45 оп.4 №7575 та ф-45 оп.4 №3743. Ці документи прямо ��ідтверджують існування будинку лише до 1916 року. При цьому обидва документи не викладені Державним Архівом у всесвітню мережу, але деякі матеріали харківських краєзнавців посилаються якраз на ці документа. Але досі, ці документи за вказаними вище номерами, існують фізично - поки що невідомо. Згідно з ними, першим власником ділянки №70 з 1875 року був дехто Петро Колісниченко, у якого були тут "дерев'яний дім, сарай та кам'яна лава". Наскільки довго ті архітектури форми проіснували там - невідомо. Ділянкою №72 з 1883 року володів такий собі незначний місцевий чиновник на ім'я Петро Твердохлібов, який у 1884 році збудував той самий "маленький одноповерховий типовий будиночок"- майбутній дитячий садок №19. Аби додати, якоїсь певної стандартизації, ми вирішили надалі називати цю споруду саме як "Будинок Твеердохлібова".

Зрештою, одноповерховий Будинок Твердохлібова другої половина XIX століття це єдина кам'яна споруда на подвійній ділянці по вул. Сумський №70-72, яка відома, та проіснувала до початку 2000-х. Після 1909 року та до початку російсько-більшовицької окупації Харків, обидві ділянки перебували у володінні Григорія "Жоржа" Бормана - того самого легендарного кондитера та засновник фабрики "Харків'янка". Так, це та що, харківська "бісквітка", що працює й донині, і це та сама лампова крамниця біля Майдану Конституції.

Колись я натрапив на неперевірену історію, що нібито Борман в останні роки свого життя мешкав у Будинку Твердохлібова, та врешті зустрівся з богом на Різдво, 25 грудня 1918 року, саме там, на Сумській №70-72. Ця історія знайшла своє підтвердження в програмі "Харківські історії" від радіо "Накипіло" під час розмови відучого Філіпа Диканя та харківського краєзнавця Андрія Парамонова:

Але, так чи інакше, історія тепер вже подвійної ділянки №70-72 трошки переривається з початком російсько-більшовицької окупації. У телефонному довіднику Харкова 1929 року, скан-копія якого є у відкритому доступі на сайті депозиторія бібліотеки ХНУ, знаходимо ось таку цікавинку. Варто зазначити, що в ці часи окупації, вулиця Сумська носила ім'я німецького комуняки карла лібкнехта.

Очевидно, що Будинок Твердохлібова разом із земельною ділянкою одержавили, та відкрили там Будинок Матері й Дитини. Наступний раз, ділянка №70-72 випливає випадково, під час боїв за Харків між радянськими й нацистськими окупантами у березні 1943 року. Фотографії не дуже доброї якості, демонструють бої в районі перетину сучасного проспекту Незалежності (за спиною фотографа) та вулиці Сумської. Адже перетинаються ці вулиці якраз навпроти ділянки №70-72, ми можемо побачити її на задньому плану перших двох фото:

В ніч з 11 на 12 березня 1943 року, навпроти подвір’я ділянкки№70-72, був підбитий танк Pz IV зі складу танкової дивізії SS “Leibstandard Adolf Hitler” з бортовим номером 727. Розбитий й кинутий, він простояв там до 1945 року.

Під час збору інформації, лунав неперевірений факт, що дитячий садочок №19 в Будинку Твердохлібова був відкритий десь у 1950-х. Відомо, що дитячий садок до 1990-х. Ближче до кінця 1990-х, на частині ділянці №70 виріс офіс корпорації АВЕК - невідомо чи на базі якоїсь старої будівлі чи ні. Принаймні на офіційному сайті Галереї АВЕК, стверджується, що нібито була відреставрована будівля часів до Другої Світової війни. На жаль, цю інформацію перевірити не вдалось.

До початку нульових в садку діяли комерційні розвиваючи групи та дитячі секції. Врешті будинок і вся подвійна ділянка №70-72 повністю перейшли в приватне володіння фірми, яка пов'язана з корпорацією АВЕК.

Є старий репортаж харківського телебачення, який датується 8 березня 2000 року. На задньому плані можна частково побачити Будинок Твердохлібова та старий офіс АВЕК, який нині виконує функцію Галереї.

Доказом існування Будинка Твердохлібова також виступають супутникові знімки сервісу Google Earth за 2000 рік:

Фінал історії Будинку Твердохлібова в принципі відомий з самого початку. Під час пошуків вдалось отримати це фото з одного приватного архів. На світлині жовтень 2004 року. Поки що це єдине більш менш притомне фото Будинку Твердохлібова, яке можна знайти у всесвітній мережі:

На протязі нульових йшли активні роботи з забудови ділянки ТОЦ Platinum Plaza:

Врешті, на початку 2010-х, відомий харків'янам й гостям міста, комплекс корпорації АВЕК було завершено й урочисто відкрито, а пам'ять про Будинок Твердохлібова, садибу, де помер засновник "Харків'янки" Жорж Борман, Будинок Матері й Дитини та Дитячий садок №19, було остаточно стерто із суспільної пам'яті:

Ось наприклад, що пишуть на "Золотих сторінках":

Зараз, під час Великої Війни, подобні історії здаються чимось, що вже точно не на часі. Однак історія Будинка Твердохлібова поєднує в собі історію майже всіх втілень Харкова: це й на пів міфічний Перший Харків, зі своїми оборонними валами та таємними підземними ходами; це і Другий Харків, часів російського імперіалізму, коли дрібні чиновники будували собі невеличкі будиночки в приміській смузі; це Третій Харків, доби великого піднесення й великої трагедії; це Четвертий Харків, коли місто знаходилось поступово відроджувались, вириваючись з радянської руїни. І зараз, коли під час Великої Війни, ми мріємо про Перемогу, й про настання П'ятого Харкова, історія Будинка Твердохлібова має залишатись нагадуванням, що коріння має не тільки сенс, але і свою ціну.

31.03.2024

[anku-sensei]

Виявляється, я геть не знала, що для мене Новий рік. Завжди думала, що це сніг, а виявилося, що суцільна хмарність, холод і пісні по гучномовцю в "Єві". А ще – Ленс із присобаченою червоною шапкою на мармизці у Твіттері, який отримав назву новорічно-сесійного й несе талан на екзаменах. Ну, в усякому випадку, я так думаю, бо яким іще чудом я мала її закрити?

По інший бік вікна маю темну темінь, а по цей – нестабільний графік вимкнення світла (Ну, а що, у війну живемо. Що маємо, те маємо) і знервовану матір, на яку біс знає що найшло. У такі моменти починаєш цінувати самотність...

А ще я поняття не маю, що писати у новому розділі потраплянської писанини, яку досі вагаюсь, чи викладати кудись. У мене завжди так – придумую початок і момент із середини, а що там між ними? Пустка. Полин і перекотиполе.

Тільки б не закинути ще й це писання. А я можу, це в мене звична справа. Накладається ще й те, що мене чомусь кринжить написання й вимовляння імен персонажів, яких я придумала не сама. Раніше це було дуже гостро, зараз уже легше, але воно досі мене не відпустило. А шкода. Такого вже понапридумувала... Тільки не наступний розділ. Ні, там тільки саме слово "розділ" капсом. Хоча, ще трохи, і в моїй голові з'явиться якась сцена, яку я пропишу і буду тішитись. З огляду на те, скільки часу я проводжу в тому світі, це станеться дуже скоро, можливо, навіть наступного дня.

Коли я взагалі почала тонути у фанфіках у моїй голові? Мабуть, ще коли дивилася "Вінкс", бачила нерозкритих злодіїв-антагоністів з четвертого сезону й розкривала у своїй голові шляхом взаємодії з моїм альтер-его. Весело було. Якщо не зважати на те, що мене абсолютно нічого не цікавило, вдома відбувалися війни з матір'ю, а в школі в мене плювалися, але це вже зовсім інша історія.

Хех, згадала тих двох (Зойсайт і Кунсайт, здається) із "Сейлор мун". Колись і з ними в мене щось було. І де ж воно все тепер? Потонуло в глибинах моєї поганенької пам'яті.

А в цій реальності мене чекає марудство з парами, непередбачуване вимкнення світла, невідомість майбутнього й чимось роздратована матір.

Але я не думатиму про це. Краще уявлю, що я – тисячолітній дракон у людській подобі, що сидить у своїй вежі-бібліотеці в теплому червоному халаті й капцях, під ногами тріскотить камін, за вікном – лапатий сніг, а поверхом вище – коханий ельф-втікач із рідного селища, з яким я порину в любощі, щойно завершу з черговою книгою.

[alexpleasedont]

19 ноября 2017

Дорогая Ким,

Привет. Как ты? Что нового? Как дела в колледже?

У меня все так странно. Я даже не знаю что написать. Вчера сел, решил описать неделю, может, день, может просто мысли по поводу какой-то темы, но у меня получился недостих. Без рифмы, с небольшим смыслом. Я его удалил и вышел.

Вспомнил, сам себя расстроил.

На сегодня у меня нет планов, но я бы хотел немного подготовиться к предстоящей неделе. Во вторник мы идём в театр, в четверг остаюсь после лент петь песни на немецком.

Да, немчанка немного с прибабахом.

На химии будет доклад про мыло. Класс поделили на две группы: моющее средство и мыло.

Кто-то должен одеться мылом, вся группа должна рассказать всё о своём веществе.

Я не знаю как презентовать. В голове - перекотиполе. Я умываю руки, чтобы не испортить все.

Мыслей нет совсем, не только по поводу химии, а и в целом.

Твой Алекс

[bonus-aid]

Дай боже. Як там? Шо там нового? В мене? В мене як завжди. Сьогодні вирішила таки написати хоч щось, щоби не думати, що я здохла нахуй. Так, щоби сама не думала що здохла. Бо в моїй голові знову перекотиполе. А значить протяг, а значить - холодно. Одним словом, знову треба виговоритися, окей? Я почну. Сьогодні прекрасний день. Я нарешті переїхала в інший гуртожиток, живу з чудесною сусідкою. Вона мила і добра. І смішно знімає лінзи. Ми навіть зробили прання разом. Але поки розвішували речі, я зрозуміла що з моїх там лише футболка, сорочка і джинси. А решта речей навіть не в цьому місті, не в цій країні. Я сьогодні поговорила з цілою купою людей, яких не бачила давно, з одногрупницею, мамою, похресницею, братом, і зі ще одним братом, з Олею... Це так боляче. Знати, що ти щасливий лише під час от цих от розмов... Це важко, перегортати фотографії, передивлятися відео і згадувати, згадувати, згадувати... Згадувати як все було і розуміти, що такого вже не буде з вірогідністю в 70% Я зараз в такому дебільному стані - я хочу вернутися додому, але розумію, що там мене нічого не чекає, але і хочу лишитися тут, де я ще нічого не встигла побудувати, щоби мене чекало. Я захлинаюся сумом і тугою. Я хочу заховатися на чиємусь сильному плечі і відчути себе в безпеці. Але мені залишається лише усміхатися в камеру і казати, що все добре. Коли ні біса не добре. Такі пироги.

[crazyeyesart]

Творчество и мучения

Шел 4й день попыток придумать серию работ для грядущей выставки. Ну вот почему иногда ты раз и придумал кучу отличных идей, а иногда в голове перекотиполе и пустырь и хоть головой об стену бейся?

[fromsigurdtosirgod-blog]

Трудовые будни

Расскажу жизненную историю. Если вы когда-нибудь захотите посмотреть, насколько максимально вы будете котироваться на рынке отношений, в плане потенциальной востребованности у противоположного пола, то самым лучшим вариантом будет вступить в отношения. И вы сразу увидите по людям вокруг, которые будут испытывать к вам интерес, насколько высок ваш максимум. Работает и обратная схема. Если вы хотите посмотреть, насколько глубоко вы можете свалиться на этой ярмарке жизни, то оставайтесь какое-то время один, и тогда вы увидите чёртовы пустыни штата Техас и перекотиполе. Что заставит вас думать, что вы в жизни везде где только можно повернули не туда. Хотя на самом деле это лишь игра с жизнью. только вы играете в шахматы, а она играет в лото, и выигрышная комбинация вам светит ровно никогда

[lada-ben-lada-blog]

Мені завжди було цікаво відповідати на питання "А що далі?". Знаєте, це одне з питань, на яке з кожним етапом твого вікового діапазону буде різна відповідь. Наприклад, в 5 років ти думаєш: "Я стану найкращим учеником у класі і перестану ссятись у штані!", та через деякий час у твоїй голові думки починають пересирати самі себе. "Я буду бунтувати! Харкати на систему, та понтуватись лєнтами, які пускав на останньому рандеву з найдешевшоюю горілкою!" І кожен раз, обертаючись і згадуючи все це, не розумієш, як це лайно було спроможнє тебе мотивувати. Але СПРАВЖНІЙ диссонанс відбувається тоді, коли розумієш, що ти НЕ ЗНАЄШ що далі, НЕ МОЖЕШ будувати планів. Тобто, не всі ці зашкварні "я заплуталась". Ти ж не тупе кошеня з клубком ниток. Ти, чорт забирай людина, відмазка "я заплуталась" не в змозі навіть тебе обдурити. Ні, ні. Я про справжнє нерозуміння і несприйняття образного неіснуючого майбутнього. Коли НАВІТЬ те, минуле лайно тебе більше підбодрювало. Тоді були хоч здогадки. А зараз нічого. І ти, нібито, щось знаєш, щось розумієш, десь вчився, а в голові перекотиполе танцює вальс з пустелею.