denpristay-blog

[denpristay-blog]

Із ранкового

Стрільнути сигаретку в сусіда по хаті, Збігати за баночкою ненависного пива, Купити також «янтарної з перцем» і грьобаних чіпсів, Й втикати, хрін знає куди і з якого дива. Запхнути дешеві навушники в вуха, На репіт пісню, що я відношу до кайфових, Із цим завалитись на вбитий балкон пустої квартири, Й курити зі зверхністю дивлячись в очі прохожих.  Попити пивасу, зажерти гостренької рибкою, Послати в жопу тих, хто посмів залишити в рибі кості, Залпом віпхати в себе всю пачку «…з грибами», І викинути недопалок через балкон чи то як знак дибілізму, чи то від безпричинної злості. Дивитися на те, як всі кудись поспішають, Всім на роботу, прогинати перед «батями» спину. Дивитись і думати «не дай, Боже, так жити», Потім забити й піти досипати: як добре, що я вчуся на другу зміну.

[denpristay-blog]

[denpristay-blog]

лінь.

Пишу, не тому, що маю якусь геніальну ідею, якою обов'язково повинен поділитися зі світом, а тому, що мені просто потрібно комусь розповісти, який я лох, лінива тварина й просто про те, що #всеоченьплохо. Це не єдине місце, де я знущаюся над мозком людей, у мене є ще один блог, куди я збирався писати про свої здобутки та перемоги. Але такими темпами, як я борюся із синдромом #янеможувідірватисвоюжопувіддивану, наступний запис там з'явиться, м'яко кажучи, нескоро.

Коротше кажучи, замість того, щоб учити історію та екологію, я дивлюся серіали, граю солітера й пишу цей пост. Це неправильно, я знаю. Але, що мені робити? Я чув, що хтось знайшов ген відповідальний за лінь. То типу тепер ця фігня лікується? Дайте мені хтось таблетки чи магічного порошочку чи ще чогось чим там можна позбутися залежності від дивану.

Я знаю, що всім пофіг на те, що я тут розпинаюся й з діловим виглядом пишу чергову ахінєю. Проте мені стало легше. Можливо. Не факт. Не стало.

[denpristay-blog]

Я присвячую тобi власну смерть

Присвячено моєму дурному і безпричинному страхові Я присвячую тобі власну смерть. Таку ж сувору і, як ти, елегантну. На мені буде костюм і червона в лінійку краватка, Ти триматимеш в руках із троянд невеличкий букет. Ми будем наодинці, як завждИ: Я, і ти, і сотні зайвих поглядів. Ти переді мною вперше будеш в одязі, Стоятимеш, не проронивши і сльози. Там гратиме The Reckless` “Kill Me, Please”, Слова ти знаєш – зможеш підспівати. Для тебе це найкраще в світі свято, Для мене ж – мій останній бенефіс. Хоч стараюсь тебе проганяти геть, Та все ж спокусі важко не піддатись. Якщо мені судилося зламатись, Знай: я присвячую тобі власну смерть.

[denpristay-blog]

[denpristay-blog]

Страх у широкому розумінні

Ви колись задумувалися про те звідки береться страх? Яка взагалі внутрішня будова цього відчуття? Які передумови виникнення?

Особисто я сповідую теорію про єдиний страх – страх смерті. Проте вона діє лише, коли ми говоримо про вузьке розуміння цього відчуття, про його першозначення. Коли ж завести мову про страх в цілому, то ми побачимо, що різним варіаціям цього почуттєвого процесу ми надаємо різні значення. Страх виступати перед публікою – сором’язливість, страх реакції людей на нас чи наші окремі риси – закомплексованість і т.п.

Страх – це чума. Повірте моєму гіркому досвіду, це почуття – це бацила, що зжираючи вас із середини, сковує ваші зовнішні прояви. Воно заганяє вас у клітку, причому далеко не золоту. Боючись, ви, в кращому випадку, приховуєте своє внутрішнє «Я», в гіршому – руйнуєте його.

Я пишу про це, тому що для мене страх – це проблема насущна. І найобразливіше те, що боротися з нею реально. Це не буде боротьба з вітряними мельницями, це буде боротьба з самим собою, на кону якої стоїть власна свобода, свобода вибору.

[denpristay-blog]

Tabula rasa

Я почну новий рік по-новому:

Не з нового абзацу, а з нової сторінки.

Я морально до змін не готовий,

Проте далі так не хочу жити.

                              Мені конче необхідно змінитися.

Якщо потрібно, буду себе ламати.

Наш світ насправді безмежний,

Я ж лиш – наноточка на карті.

                              Моє покликання бути собою,

Старатися використати подароване звище.

А я, що я? Я нічого. Звикаю.

Проте, «звикати» – це зло, що нас нищить.

[denpristay-blog]