lonestone

[lonestone]

Сьогодні моє серце вже розуміє все. Всі ці недоліки навколишнього світу і тимчасовість абсолютно всього, крім лайна, звичайно. Я дуже була емоційна, не могла второпати, що всі можуть без всіх, що у всіх є своє життя і моя місія для деяких дорогих моїх людей виконана. Я вичерпалась у постійних вислуховуваннях, підтримках, розумінні когось, особливо того, хто так просто тепер може мене полишити. Любов тепер в мене буде для себе...оберігати потрібно в першу чергу себе. Погане те, що не розпізнаєш нікого одразу, не роздивишся крізь оті багатоповерхівки слів щось справжнє...віриш та й віриш, відкриваєш серце для нових поранень чисто заради хвилини щастя...нічого не плануючи на потім. А потім? Як завжди. Робота, навчання, "вибач, не встиг", "вибач, так мало часу", "вибач, я просто втомився", "не розумію про що ти та в чому справа". А потім зникають один за одним повідомлення про "кохаю тебе, сонечко", потім з'являються знайомі після роботи, потім...ти лягаєш спати сама, не дочекавшись того "добраніч, мила" і прокидаєшся в порожньому ранку без тої конченої людини.

Уроки будуть до тих пір, поки ви не полюбите себе.

[lonestone]

З часом я стала набагато грубіше та без особливих амбіцій, мрій та сподівань. Час витесав з мене дуже гостру стрілу, що мчиться до чийогось невгамовного серця. Навіть у моменти, коли я крихка, осколки з моєї душі вдеруться точно куди треба. Час навчив мене не довіряти та залишатися пильною, опираючись тільки на себе. Все частіше я стала закривати рота про свої почуття, бо вони нікому насправді не потрібні. Все краще усвідомлюю, що кохала лише раз і він був останній, тому зараз свого партнера обираю тільки головою, хоч це і жахливо. Я досі згадую обличчя моєї любові, яке повертається до мене іноді уві сні та за секунду зникає в тумані. Досі пам'ятаю колір очей та родимки на його шиї, які хотілося цілувати та милуватися. Більш за все я кохала його усмішку та жагу до життя...якої в мене не було. Тепер все інше та беззмістовне, але з вірою у краще. Мій стан є простим, зрозумілим та часто загострюється від злості мого нещасного пошуку того самого серед інших. Я дуже втомилася від думки, що то був мій останній високий політ.

Хочу кохати. Кохати гаряче та назавжди.

[lonestone]

Закомплексоване дівчисько.

Так, саме цією дівчинкою завжди була я. Можливо виховання, можливо соціум, а може я сама, але дзеркало мене частіше дратує. Хоч і маю досить бліду шкіру, не грубі риси обличчя та тонку талію, мене це не зробило у своїх очах якоюсь готичною принцесою.

Мої комплекси досить різко впливають на особисте життя, особливо жорстоко вони карають мене при моєму ж нареченому, який має тіло Аполлона, а я ніби Сирена, зачумлена і зловіща, йду тінню поряд. Мені завжди здавалося, що справляю враження абсолютно не дисциплінованої людини через моє худе та безжиттєве тіло. Мій коханий знає про це і... каже, що нічого страшного, авжеж...але жаркі поцілунки не створені для мене. Моє тіло не можливо хотіти... неможливо торкатися із запалом або з жагою. Воно не викликає цих електро імпульсів у хлопців, та найгірше в усьому цьому, що мені все одно. Мені настільки пофіг, що соромно визнати це.

А взагалі... кожна людина має право виглядати так, як їй заманеться. Якщо я не люблю тренування, то не хочу витрачати на це час. Якщо я лінива, але щаслива, то і до біса мені цей тлінний мішок з кістками. До біса бачення когось, якщо це сприяє лиш дискомфорту та невпевненості в собі.

P.S: красиві та розумні хлопці - це не так чудово, як деяким здається.

[lonestone]

Давно не писала...перестала хотіти. Слово "хочу" стало рідко вживаним в моїх розмовах та думках.. а чого? Біс його зна. Мені, насправді, набридло про щось думати. Давно перестала до чогось приходити в цих безкінечних роздумах про буття та як же його стати кращою, а найголовніше - навіщо? Мені вистачає простих речей: квартира, їжа, тепло, робота, дещо спілкування, дещо своїх улюблених справ.

Парадокс в тому, що...все до мене прийшло. Абсолютно все, про що я могла мріяти в дитинстві, збувається саме зараз, що мені тепер не потрібно?..

У мене є чудовий хлопець, житло і робота. Я гарненька і талановита на перший погляд, багато усміхаюсь, але всередині мене не зароджується щось наївно прекрасне...щось давно вже втрачене. Це ніжне дівчаче почуття до когось або до чогось, що вселяє надію та трепет серденька. Я працюю з дітьми і бачу інколи це чудо, бачу як горять їх великі очі, бачу і люблю себе колись дуже юну і дурну в них, в цих мрійливих підлітках.

Я б хотіла повернутися в ті роки, можливо в старшу школу і сказати своєму нареченому, який на той час вчився зі мною в одному класі: "поспішай, любчику, бо ніякої чарівної мене вже потім не побачиш...поспішай. Цілуй мене таку прозору, обіймай мене таку віддану і смішну".

Все потрібно робити вчасно, коли серце горить, коли крутяться слова на кінчику язика, коли ще є сила думати про щастя, коли любите, коли ви живі....

[lonestone]

Кажуть, що здорові стосунки насправді є нудні. Напевно, це дійсно так. На жаль, мене ніколи не тягнуло до психічно здорових хлопців, тому що сама я досить поламана і уявлення не маю про щастя в парі. Любов для мене означає динаміку, вогонь, пристрасть, біль, емоційну залежність, підвищену мрійливість та якесь божевілля удвох. Хоча знаю, що дуже помиляюсь...

Найгірше усвідомити, що чиясь любов також не надто зцілює...і таке враження, що в мене кам'яне чи дубове серце. Хоч кілок туди вбий, вже нічого не почую. Пояснення цьому є і воно йде з самих коренів...моєї родини та всіх тих кіл виживання в соціумі протягом життя.

Тож зараз у мене аварійні відключення електроенергії, бо я так вирішила і мені все одно, що комусь там темно. До кожної людини приходить час, коли хочеться, щоб всі нарешті відчепилися, бо їй треба збирати себе по частинах і налаштовуватися на важку роботу - жити то життя.

[lonestone]

Я знала, що прийде день і він одружиться...цей день настав. І в яку ж символічну дату 08.08...дві вічності зійшлися у цьому безмежному вирії доріг. Як романтично , це ж треба. Як романтично і як же добре, що ця дата так само навічно вбила мою бідну надію навіть не на любов, а на розкаяння, на обійми в сльозах без єдиного натяку на майбутнє. На єдині слова, що шкребуть в душі "я кохаю тебе, пробач і прощавай". На єдиний останній доторк руки. Це було мені потрібно...це все, що хотілося б зробити. Хоча мені б ніколи не було достатньо, ніколи не надивилася б в оті янтарні очі, не наслухалася б віршів та довгих історій, не наспівалась би пісень 90х на старенькій кухні під час приготування вечері...

Мені боляче. У мене зламане серце та спотворена душа через нещасну любов, через дитячу наївну фантазію вічності, через скалічену віру у світлу парну подорож у дивний новий світ чарівних почуттів.

Я помилилась.Тепер лиш рухатись далі, хоча б за вітром, за мохом чи зірками. Мені вже невідома дорога...до того раю. Цей ніж в спині скоро заіржавіє, закостеніє біль спогадами, зайдеться плачем та колишня я...в білій сукні з широкою усмішкою на подвір'ї літнього двору.

Пробач. Кохаю. Прощавай.

У цьому світі нам не судилося, але я знайду тебе десь ще. Ми будемо разом. І на той раз все буде добре, моє сонце.

[lonestone]

Щоб відволіктися від негативу, завжди пам'ятаю про мою свободу, що відчуваю неймовірно яскраво весною та літом, дякуючи воїнам світла. Ще одна моя любов - це наш край та простий нарід. Ця любов лікує рани, дає віру у найкраще, робить мене по-справжньому живою.

Це чудове відчуття, коли ти їдеш на швидкості в нікуди через широкі поля, які тримають блакитне небо і в машині голосно звучать пісні Скрябіна, які так само несамовито співаю я та мої друзі. Десь неподалік чутно вибухи, сонце пече шкіру, галявини і квіти, вітер здіймає на озері хвилі та...чудернацькі хмари все так само над нашими головами формують цілу історію...

У цьому житті я зрозуміла, що найбільше задоволення приносять звичайні речі та добрі люди, що стоять за цим всім. Нехай ці речі бувають не зовсім правильні та для когось дурні, але в нас молодість проходить крізь пальці. Ми не можемо це пропустити, ми не можемо стояти на місці, бо враження лікують душу.

Ще не все втрачено, ще не все хороше сталося, ще зустрінеться моє, ще є шанс розпочати знову.

[lonestone]

Іноді треба бути сильнішою власної любові...хоча, здається, це просто неможливо. Я розбивають навпіл, але все одно розумію, що кохаю. Не того, хто стоїть перед очима зараз, а того, хто навчив мене по справжньому відчувати життя...хоча б декілька отих золотих днів.

Мучаюсь. Цураюсь. Борюсь. Щодня себе вмовляю не думати, не сміти...та ще дужче тоді розгорається в мені це кляте бажання.

Навіщо ж ти тоді дав мені зрозуміти, як то важливо любити. Навіщо з'явився в моєму житті та цілував мої слабкі крила. Навіщо ти прирік мене на ці муки...без єдиного твого слова та рядка з вірша. Навіщо небо і зорі щодня нагадують про тебе, а сни і досі сняться, як навмисно, перед кожним моїм побаченням з теперішнім хлопцем...

Я втомилась, любов моя. Безмежна і пекуча. Може ще зустріну десь схожого на тебе. Тільки, щоб він мене кохав...не робив мені так нестерпно боляче, не залишав самотню, розбиту та слабку, тому що ти навчив мене бути лиш сильною та злою, а потім геть порожньою.

Я не хочу любити тебе, сонце. Хочу так, як ти...просто лишити все пропавшим безвісти та ніколи не відповідати на великі сопливі повідомлення.

[lonestone]

Я втратила віру. Нарешті можу собі це сказати. Така вже доля, яку вирішив цей час і моє ставлення до нього. Мені було важко прощати та прощатись із власними вигаданими сценаріями щастя.

Завжди виникало враження ніби я народилась у якусь не ту епоху, або взагалі не повинна була народжуватись. Матір завжди сварила мене за ці думки, але ж це просто печаль... звичайне обурення усіх мрійників.

Єдине, що мене тішить зараз - це сукні, прикраси і косметика. Потім я вмикаю улюблену музику і починаю танцювати якісь дивні танці, уявляючи себе в різних образах. Ми можемо бути ким завгодно...можна все. Тільки варто достатньо розчаруватись. Свобода все ж стає в рази відчутнішою, і зароджуються інші нові ресурси, що дозволяють вести своє життя на власному топлеві. Не обов'язково мати чиїсь слова, щоб любити себе більше. Не обов'язково бути дуже гарною, щоб комусь сподобатися. Не обов'язково бути дуже доброю та успішною , щоб хтось полюбив. Це рулетка, в яку я дещо програла. Обирають абсолютно всіляких. Пощастить або ні...

[lonestone]

Постійно гомонять про новий наступ на моє місто, постійно ця невизначеність та розсіяна увага...клята русня вкрала спочатку мою любов, тепер навіть до моєї віри підійшла в притул, сичить і чатує на кордоні, падло.

Для мене поки немає свят, бо серцем їх не бачу. Хочеться прибігти до якоїсь дуже доброї бабусі в село та щоб вона гладила мене по волоссю, промовляючи, що все можна виправити і все буде гаразд, а потім поїла мене запашним чар-зіллям. Старші люди багато чого бачили в житті, та в них часто буває цей мудрий спокій, розумна непохитність, доброта в погляді та доторку. Хочеться знов відчути себе маленькою дівчинкою у мальовничій хатинці, яка прикрашена іконами та рушниками, фотографіями та вишитими картинами. Вранці чути гомін пташок, вдихати чистоту повітря, босоніж гуляти по галявині, збираючи великий букет польових квітів. Ні про що не знати, ні про що не думати хоч декілька днів. Виходити на ганок посеред ночі і губитися в зорях, мріючи про щастя, згадавши улюблені імена.

Полонини та поля, озера, ріки...травнева зелень та ця сила землі. Сила України. Мене тримають в живих ця ласкава мова та люди, вічна боротьба, вічний запеклий вогонь, що горить у грудях.

Горить і моя ватра сьогодні, а також мої листи, що ніколи не дійдуть до адресата.

[lonestone]

Та не кохається воно, блян.

Я дуже хочу. Та не можу. І це переростає в якийсь хронічний біль, від якого з роками втомлюються. Іноді мені аж важко дихати.

Люди постійно говорять про зради, гостинг та насилля у стосунках набагато більше ніж про щось приємне (чисто мої спостереження). Мене кумарять ці відоси про те як закоханість - це тепер суцільна співзалежність. Це тепер щось дуже небезпечне та безвідповідальне. Чого це просто не може зараз бути чимось чудовим і світлим, особливо у війну, коли це може стати дійсно виходом...

Бісить реклама дуже поганих хлопців, що постійно мучать своїх хороших дівчат. Та реклама токсичних дівчат, які готові нехтувати хорошим хлопцем.

Чортяки і рокові женщіни завжди в тренді...а що робить таким оце чуйним, розумним, які шукають того тепла...чесності, чогось затишного.

Залишається лиш печаль, що живе накипом у моєму серці. Можливо, щось зміниться, а можливо...я навчуся бути дійсно сильною.

[lonestone]

Зараз сиджу оце і думаю, що...люблю ��ас, люди, які тут щось лайкають, коменти залишають. Серйозно, це так чудово і прикольно, що хтось небайдужий і добрий дивиться на мій світ, який є тут, у цьому маленькому колі тихих та особливих перехожих.

Хоч моя реальність тут не найприємніша, але мені хочеться бути дуже чесною. Це місце саме для глибоких потаємних бесід з собою, коли ніхто нічого не знає, окрім цих слів. Іноді цього досить, щоб вижити в якусь хвилину.

[lonestone]

Мені так набридли ці сльози, шмарклі, депресняк і спермадемони, що ховаються по кущах та в мене в діректі. Світ обуглився та став ще більш грубим, черствим, знедоленим. Щоранку я прокидаюсь та шукаю новий сенс жити. Щодня кава для мене як спасіння і воскресіння. Щодня долаю в собі бажання напитися (але не сьогодні). Щодня самота добиває мене мною ж, варить з мене соки та душить думками, що ніколи не виберусь. Весна чи зима, тепло чи холодно, душа вже не сприймає...душа хвора і втомлена, душа ніби покинула моє худе, незручне для неї тіло. Всі люди в місті стали для мене чужі...в них однаковий одяг, однакові очі та їх голос злився у невідомий звук. Що ж я шукаю? Все своє життя...у постійній незбагненно довгій дорозі, постійній юрбі з немоїх людей та моїх спогадів про них. Що саме врятує мене? Де є теє місце чи людина...чи то все вже є в мені? Стільки питань та вагань, стільки часу змарновано...у пошуках власного сенсу в цьому великому апокаліпсисі, де я все спішу комусь принести обійми та шоколад.

[lonestone]

Мій світ потонув у цвіті весни, але любові немає. Я її ніде не відчуваю. Від цього не йдуть слова і все до дупи. Але на вулиці дуже гарно, серце мріє та мліє.

Радію за тих, хто може ще щось відчути. Бережіть завжди тих, хто поруч. Це зараз і завжди має велике значення. Відкинути страх і боротися за краще життя, за усмішку найрідніших, за теплий погляд і за кожну приємну деталь.

[lonestone]

Коли нашу область стали дуже ретельно обстрілювати, зникає грань між теперішнім та майбутнім. Ти зовсім не думаєш про завтра...ти - це тільки зараз. Стаєш якимось суцільним нервом, натягнутою струною крізь покоління, сягнувши кудись у невідоме, ховаючись у молитвах та надіях.

У такі моменти так хочеться отримати повідомлення "як ти? Я сподіваюся, що ти в безпеці" або ж "сонце, все буде добре" або ж "не хвилюйся, маленька, я поруч". Таке взаємна і тепла турбота, знаєте. Немає цих повідомлень. І від цього насправді сумно і не бачиться майбутнє. Від цієї нелюбові гине насправді людина. Іноді це важливо бути не тільки собі опорою. Мені це важливо саме зараз...але якщо я все ж подолаю цю потребу, потім мене не буде так легко зламати. Я полюблю цю самотність, прийму все як є. Нехай мій біль стане силою та мудрістю.

[lonestone]

Завжди наче було про що писати...знаходилися слова навіть щоб описати порожнечу, але не зараз. Зараз все стало не те що сіре, а просто втратило будь який колір, смак і мелодію.

Сталося так, бо я припинила пошуки любові та добра, поринувши у власний спокій самотніх та несуттєвих вечорів. Мені важко було робити висновки і приймати реальність. Важко було осягнути безпорадність перед буденною абсолютною невизначеністю. Важко було знати те, що людина померла для мене, залишаючись живою у цьому світі. Мені прийшлося втопити власні почуття у багнюці виправдання зрад та байдужості.

Не дивлячись на все, треба продовжувати жити. Можливо Всесвіт змилується над моєю сплячою полумертврю душею і я продовжу пошуки.

[lonestone]

Вже не вмію писати...вже навіть тут цураюсь своїх почуттів, а точніше їх відсутності...

Зима затягнула мене у свій барліг та приспала мене своєю колисковою, засипала снігами вхід та вихід, зробила мене своєю маленькою лялечкою...з якої навесні повинен бути гарний метелик та чи судилося?

Щось всередині мене підказує, що ні. Світле очікування закінчилося минулого року...коли виглядала свого нареченого. Перед нашою першою зустріччю (про яку ще не відала) купила дуже гарну білу сукню, уявивши себе чудовою судженою поряд з ним...тим ще розбишакою, що вривався ураганом в моє спокійне життя...

Красувалася перед дзеркалом у магазині, а в голові тільки й грали мелодії юності, нескореності війні та смерті, бо живе любов. Дихає в кожнім моїм русі, проймає тіло та зігріває з середини невидимим божим сяйвом, що так тягнулося до нього...як можна було до мене не прийти? Як можна було тоді в мене не закохатися? Я не дала йому іншого вибору.

Світле очікування було подібне тій сукні, яка й досі чекає його, але він вже не прийде. Досі чекає ще той незварений борщ, шашлики на дачі, тепла спальня в старій трьох кімнатній. Та він мене не дочекався. Не схотів. Не здолав бажання випити і викурити шмаль, не здолав бажання піти у свої кошачі гульки...просто не.

Мене не мучають питання, не чекаю відповідей, не тішуся пустими надіями...хоча, можливо, то був єдиний вихід з цієї стіни, що тримає мене наче мумію, закутану для кращих часів.

Живи, сонце моє...і тільки моє. Твоє внутрішнє гаряче сонце, яке ти мені колись подарував. Я дістаю його з самого серця та цілую його, коли мені геть кепсько. Від моїх губ воно стає дедалі холоднішим та відчуженим...та врешт стане місяцем, що покаже тобі дорогу додому.