msmorpheus2001 - Tumblr blog

msmorpheus2001 · 2 years ago

Text

Видавалося таке не надто значне поранення вiд меча бандитiв дається в знаки, нагадаючи про себе раптово.

- Ауч ...

Артур смикається вiд дотику огидноï вже й на сам вигляд та пекучоï мазi, яку чаклун втирав в його м'язи.

- Потерпи трохи. Це необхiдно й послабить спазми.

Мерлiн похмурнiє, та руки не забира.

- Ти ж знаєш як я це ненавиджу.

- То навiщо в бiса скажи менi ти втрутився?

Вiн старається не надто виявляти таке очевидне роздратування на свого принца, усвiдомлюючи його справжнi мотиви - бажання захисту та турбота, яка завжди прикривалася поверховою байдужiстю й награною веселiстю (чи ж безрозсудливою смiливiстю).

- Вони могли тебе вбити.

Пендрагон невдоволено кривиться вiд торкання до шкiри та болi, що пульсувала десь пiд корою черепа.

Втома злiплює його очi. Навкруги знову тiльки неосяжна темряма, вiбрацiя голосу поруч та жар долонь на його спинi.

— Хiба ж ти не знаєш, що я можу захистити себе?

Вдих чергується з видихом.

— Знаю...рiч не в тому.

Рухи спиняються. Артур знову зачува як теплiсть змiнюється порожнечею, яка розливається десь помiж кiсток, просочується в вени, жага знову спiймати ще й ще таких здавалося б незначних дiй тисне на його скронi.

Його вiчi знову розплющенi та втупилися в язики полум'я прямо попереду нього. Довгi, помаранчево-багрянi, як розтоплене золото.

— Вони могли ...вирахувати, що ти ...чаклун.

Майже чорнi в полиску вогнища райдужки князя завмирають на дотлiваючiй колодi, яку секунда за секундою перетворюється на темний попiл.

— Тому ти ....?

— Так...я робив це не тому що "не певний в тому, що ти не можеш себе захистити", бо визнаю, що хоч здебiльшого ти буваєш вельми незграбним та не надто вправним з мечем - все ж твоï вмiння значно покращилися. Та в орудуваннi чарами ти як менi вiдомо зрiс.

Чорнокнижник зберiгає тишу, яка анi вселяє неспокiй, анi приносить дискомофорт обом чоловiкам.

Своєрiдний комплiмент його набутому досвiду приємно лоскоче та втiша його душу, проте й приносить незвичне здивування з похвали.

— Та цього разу ...,— все ж зважується продовжити Артур,— було б надто необачно використовувати магiю на очах у ....iнших лицарiв.

Той не вiдповiдає, але усвiдомлює правоту цього простого твердження.

— Так ...та якби я не вiдвернув його увагу вiн би зачепив тебе.

Блондин слабко хмикнув.

— О, то тепер ти вважаєш, що я б не впорався?

Долоня Мерлiна перевiряє ушкодження та впевневшись в тому, що рана загоєна та знеюолююче дiє - бере пов'язку.

Думки плутаються, а емоцiï чергують одна одну - злiсть, хвилювання й купа iнших.

— Нi, такого я не казав. Я не бажав аби вiн скалiчив чи вбив тебе.

— I тому виштовхнув себе.

Закiнчив речення Артур. На його обличчi не промайнуло докору, лише констатацiя факту.

Кивок.

Обидва розмiрковували над своєю поведiнкою в мовчанцi.

— Здається ми обидва зазнали поразки.

Повiв бровою Пендрагон. Його "слуга" знизав плечама в своєму неповтороному стилi.

— Проте Мерлiне...

Вiн обвив нiгтi навколо зап'ястя того, чим послав нервовi iмпульси аж до самого серця.

Погляд спрямувався лише на лице навпроти.

— Я вдячний тобi за це. Хоч ти й наражав себе на небезпеку й дiяв спонтанно.

"Хто б казав" - дещо весело подумав Мерлiн, але вголос нiчого не зронив, маючи намiр продовжити лiкування та схоже в Його Величностi були iншi плани.

— Й припинити тебе так чинити я пiдозрюю не зможу переконати. Бо схоже ти просто до неможливостi ненавидиш слухатися та виконувати накази.

Ледь посмiхнувся Артур, але враз посерйознiшав.

— Та я хочу попросити тебе про дещо...

Пальцi запнулися десь нижче лiктя брюнета.

— Маю надiю це не про чищення твоïх черевик чи щось подiбного?

— Як би я не обожнював завдавати тобi такого клопоту, але нi.

Промовив той.

— Це стосується...магiï.

Його спiврозмовник раптом смiливо та ствердно мотнув головою, вичiкуючи, що ж саме прохання вигадали для нього.

— Будь обережним, Мерлiне.

Вiн вже було вiдкрив рота в спробi роз'яснити що декiлька рокiв таким й був, бо нi Утер нi його син не здогадувалися про його таємницю, та в ту ж мить закрив його пiд важким зглядом Артура.

— Ти не мусиш ставити моє життя вище нiж розкриття свого секрету.

Мерлiн клiпнув.

— Якщо хтось виявить...та мiй батько дiзнається ...

Щоки та вилицi того зблiдли, а губи дивно сiпнулися.

— Вiн накаже спалити тебе.

Жахливi картини з кошмарiв гайнули в його пам'ятi: тiло охоплене вогнем, крики, що остуджували кров.

Та вiн прогнав ïх, далеко на край тями, зтираючи й блокуючи.

— Я готовий ...

— Нi.

Рiзко урвав його Артур.

— В тому то й рiч, що ти так. Проте не я. Не сьогоднi, i не завтра.

Млявiсть змiнилася на рум'янець.

Спадкоємець престолу наблизився до нього ще сильнiше.

Мерлiн вiдчув, як повiтря в кiмнатi стало важчим, а натуга мiж ними була як сфера блискавок, що стрiляли в рiзнi боки, погрожуючи знищити всiх навколо.

— Мабуть i нiколи.

Голос чоловiка враз став надломленим, рваним, а постава ледь згорбилася.

Вперше перед чаклун бачив цю зранену, незахищену, вiдкриту для огляду сторону людини, яку вiн так кохав. Сяйливий уламок вiд одного цiлого, який йому дозволили побачити.

Осмислення цього пронизує його єство довiрою та легким серпанком щастя.

— Я не можу втратити ще й тебе.

Нерозбiрливо бурмоче Пендрагон подумки потопаючи в споминах про матiр (та мабуть й не тiльки)

Мерлiн розумiє, вiдхиляється та враз зосереджено каже:

— Ти й не втратиш. Я обiцяю.

Вiн все ще розмiщається помiж нiг того (та нiхто й не жалiється, здається ця позицiя була поширена у них), а рука Артура враз стиска його стегна, слабко гладать, бiлявi пасма ховаються в синiй тунiцi й знайомому, майже рiдному ароматi, з нотками тих таких неневисних лiкiв для майбутнього правителя.

— Я обiцяю.

Як мантру повторює той, занурюючи пальцi в кiнчики волосся.

— Дякую

Говорить кудись в простiр мiж тканиною Артур.

Вони сидять в безголоссi, та це не викликає протесту у жодного.

Якась насолода прокочується хребтами обох.

Коли вони вiдриваються один вiд одного то не коментують цю розмову нiяк, тiльки знову займаються кожен своєю справою. Виразних поглядiв й дотикiв вистача.

Коли Мерлiн закiнчує та непевно знiяковiло стоïть поблизу дверей, Пендрагон, який вже встиг з його допомогою перемiститися на лiжко обертається.

— Наступного разу придумаймо план перед нападом, гаразд? Бо це вже входить в нашу звичку - рятувати дупи один одному.

Яскрава посмiшка полегшення розквiта на лицi Мерлiна.

— Безсумнiвно.

— Побачимося завтра.

— Так...добранiч, Мерлiне.

— Добранiч, Артуре.

Додає той настанок, зникаючи за виходом.

#merthur #мерлін #укрфанфікшн #укррайт #укртамблер

9 notes · View notes

msmorpheus2001 · 2 years ago

Text

Справжня радiсть приходить з часом

Чотири рази, коли Артур радий бачити Мерлiна та один раз, коли Мерлiн радий бачити Артура.

*******

— Це, здається перший раз у моєму життi, коли я радий тебе бачити.

Слова злiтають з вуст Артура легко й швидко, наче тi птахи, що зiбралися у вирiй, як тiльки землю огорнула холодна зима.

Сапфiровi очi дивляться в блакить навпроти,та хоч Пендрагон нiзащо не визнав би цього навiть пiд загрозою смертноï кари - знайомi вогники всерединi зiниць його слуги надають наснагу, заспокоють.

От вiн. Живий. Нема бiльше мертвотно-блiдоï шкiри, поту та спазмiв болю, як у той фатальний вечiр, коли Мерлiновi губи торкнулися, здавалося б звичайного келиха, де на днi ховалася пелюстка отруйноï квiтки.

Хлопець клiпає, схоже трохи шокований такими люб'язнощами короля.

Тягар, який всi днi подорожi так i тиснув груди Артура, врештi спадає.

Статура з ледь згорбленоï, важкоï знову перетворюється на бiльш розслаблену, а стримувана втома розтiкається жилами. Скiльки часу вiн не спав, боячись за життя того, кого батько прозвав "звичним замiнним слугою"?

Скiльки разiв дорiкав собi через неспроможнiсть спинити невідворотне?

М'язи гудуть, а кров стукає у венах.

Пульс прискорюється, невiдомо чи ж з радощiв чи з хвилювання.

Вiн стирчить на порозі Мерлінової кімнати (що почасти є помешканням ïхнього старого придворного лiкаря), в сумнiвах возячи носаком черевика об пiдлогу.

— Я ...теж радий тебе бачити.

Горнучись у теплу ковдру, парубок ледь посмiхається. Напруга, що була помiтна в його плечах, спадає, як останнє листя з дерев восени.

Схоже, чарiвник теж відчув певну полегкiсть, коли майбутнiй король постав перед ним живiсiнький та неушкоджений.

Його дихання стає рiвнiшим, а нiгтi вже не стискають тканину, що огортає його тiло так сильно.

Принц споглядає все ще трохи вологi темнi пасма та широку посмiшку, розмiрковуючи про те, що все ж це набагато приємнiше видовище, анiж спотворене болем обличчя.

Вiн старається не звертатися до тих спогадів, що переслiдували його всi цi довгi ночi.

Тремтiння пробiгає поза пазухою, лоскочучи хребет та викручуючи суглоби та кiстки.

Артур проганяє страшнi видiння можливоï втрати. Мерлiн живий, це не марево.

— Я принiс тобi дещо, — враз згадує він про свою ношу.

Мерлiн ворушиться, його реакцiя повiльна, так, наче отрута ще не повнiстю припинила свою жахиву дiю. Але, можливо, Артур просто параноïк та це лише результати, що свiдчать про швидке одужання.

В його руках таця та вона … наповнена продуктами.

— Це…?

— Ïжа … подумав, ти захочеш … ну, знаєш … перекусити … я сходив на кухню … до кухарок та попросив харчi для тебе, тож, здається, вони були … щедрими.

Посмiх лунає в порожнiй кiмнатi.

Вони знову зустрічаються поглядами. Лицем Мерліна проминає тiнь здивування та скороминучого спалаху щастя.

— Дякую...

Артур притримує наваженi смаколики на тарiлцi та робить крок, в той час, як Мерлiн вже збирається пiдвестися.

— Можеш сiсти, я принесу.

Той завмирає, а мовчанка огортає примiщення.

— Менi вже краще, я можу…, — наполягає Мерлiн.

— Нi, Мерлiне, я знаю, що ти … але я хочу сам.

Артур придушує зародженi пуп'янки роздратування вiд його впертостi.

Мерлiн вгамовує непокору та слухається.

Гучний дзенькiт посуду розриває тишу.

— Дякую … за все, — знову повторює Мерлiн серйозно.

— Припини. Не тобi варто висловлювати подяку … я б не змiг … не змiг iнакше … просто покинути. А ти ...випив ту отруту … хоч i не мусив.

Артур стоïть навпроти, його погляд втупився в од��у з дiрок на сирi, наче в нiй були прихованi всi таємницi цього свiту.

— Так … ну … я не мiг iнакше, — цитуючи свого повелителя, промовляє Мерлін.

— Але ж ти теж врятував мене чи не так? — продовжуючи, запевняє він, а пальцi тягнуться до яблука, що переливається багряно-персиковими відтінками. Пальцi граються з фруктом, гладять шкiрку.

— То 1:1?

Мерлiн знизує плечима, веселiсть знову грає в його рисах.

— Так … точно.

Він бере до рук ще одне яблуко, зеленіше, та кидає його Артуру.

— Пригощайся. Гадаю, сам я не впораюсь з цим.

Той ледь осмiхається, спритно впiймавши пiдкинутий плiд, і спотерiгає за тим, як Мерлiн вiдкушує шмат та прожовує, але тут кутик його вуст смикається.

— Таке кисле? — запитує Артур.

— Нi … я просто подумав … забудь.

Він штовхає Мерліна ногою.

— Кажи вже.

— Дивно бачити, як принц приносить своєму слузi ïжу … та це … втiшно й не так вже й погано.

Пендрагон холодно гмикає.

— Не надто тiшся. Адже це було вперше та востаннє, завтра тобi вже доведеться повернутися до звичних обов'язкiв, начистити менi обладунки та випрати сорочки.

Та в його очах все ще виблискують iскри веселощiв.

— Гаразд, Ваше Величносте, — поводить бровою Мерлiн, так само безпардонний та вдоволений собою.

Та, схоже, Артур і не проти.

Вiн розвертається, прямуючи до виходу.

Торкнувшись ручки, Пендрагон обертає голову.

— Побачимось завтра, Мерлiне.

— Так. Побачимось завтра.

Артур крокує довгим коридором, роздивляючись яблуко, яке жартома вручив його такий незграбний, трохи необережний, зовсiм неосвiчений в манерах та бойових мистецтвах, але вiдданий і готовий на все слуга.

В його свiдомостi проминає думка, що, можливо, завтра вiн обiйдеться без прання сорочок Мерлiном, адже не такi вони вже й бруднi.

*******

— Це другий раз в моєму життi, коли я радий тебе бачити.

Це речення ледь не збиває Мерлiна з нiг, коли вiн прочиняє дверi кiмнати Артура. Скрегiт рiже вуха, йому здається, що саме через це його слух може погiршитися в сто разiв. Мерлiн гадає, що, мабуть, слiд буде змастити цi клятi петлi, та … усвiдомлення зовсiм забирає з-пiд його нiг землю, трощить ïï на маленькi шматки.

Вiн бiльше не повернеться.

Анi тобi буденних обов'язкiв, анi прогулянок з метою зiбрати всi необхiднi трави для Ґаюса, анi самого старого – трохи суворого, вередливого, але доброго чоловiка, який за короткий промiжок часу став для нього, як ��атько, якого в нього нiколи не було.

Така умова Нiмуе. Його життя за життя його матерi.

Бинти й мазь в руках тремтять. Шкiра вкривається дрижаками.

— Так і будеш стовбичити бiля входу чи зайдеш? — озивається

врештi Пендрагон, розсiдаючись на стiльцi та витягнувши ноги перед собою.

Його вимогливий голос повертає Мерлiна до реальностi.

— Га? А, так. Звичайно, я йду.

Чаклун ще недоладнiше, нiж зазвичай, ворушиться в бiк свого володаря, зберiгаючи безгомiння.

Спиняючись бiля столу, вiн кладе на поверхню невелику пляшечку.

— Готовий? — тільки й питає.

Кивок.

Пальцi тягнуться до пов'язки, обережно розв'язують, ледь стикаючись з раною, та сам дотик змушує Пендрагона зціпити зуби на декiлька секунд.

— Потерпи. Буде трохи боляче.

Артур набирає якомога бiльше повiтря в легенi. На мить йому видається, що вiд вдиху його нутрощi спалює вогонь агонiстичного болю, та за мить все минає.

Бруднi бинти висять на долонях Мерлiна, аж поки вiн не стискає та не вiдкладає ïх подалi.

Він дiстає лiки та перевiряє шрам, що лишився на шкірі.

Пальцi ледь-ледь лоскочуть, проте Артур лише зiтхає, насолоджуючись прохолодною сумiшшю.

Вона знiмає напругу в органiзмi, послаблюючи його муки.

Дотики частішають, а з ними зростає і невдоволення Пендрагона, якому обридла така нестерпна тиша.

— Ти неговiркий сьогоднi.

Мерлiн спиняється вiд цiєï рiзкуватоï заяви, марля шкрябає його руки.

— Ранiше ти не скаржився … тобi було до вподоби.

Артур гмикає.

— Цього разу iнакше.

Мерлін знову повертається до обробки рани.

Хоробре та гостре зауваження так i коле шпилькою кiнчик його язика, проте не злiтає з вуст.

Не зараз.

— Поясни, що з тобою коïться, Мерлiне?

Проникливi аквамариновi очi дивляться вимогливо, проте тиснути Артур не збирається.

— Нiчого. Все ...в порядку.

Пiдло, надто нахабно обманює Мерлін, майже завершуючи перев'язку.

— Ти не вмiєш брехати...ауч, — враз смикається той.

Він затягує тугiше.

— Так краще триматиметься.

Нiжнiсть знову проникає в його рухи, але раптово Артур мiцно, проте зовсiм не боляче перехоплює його зап'ястя, наче попереджаючи.

— Артуре, я мушу...

— Так, але спершу ти скажеш, що, в бiса, з тобою вiдбувається. Негайно.

Навiть ослаблений пораненням, розсiдаючись на дерев'яному стiльцi з вирiбленими вiзерунками та короткими нiжками, вiн так само лишився самим собою, жадаючи видобути правду з Мерлiна.

— Я справдi р��дий, що ти живий...

Артур вiдпускає його, та руки не забирає повнiстю.

Мурахи знову бiжать спиною мага вiд спомину пережитого.

— То це через хвилювання за мене?

Мерлiн ледве посмiхається.

— Можливо, — ухиляється вiд прямоï вiдповiдi той.

Пендрагон дивиться у простiр мiж ними, кудись на малу трiщинку на пiдлозi бiля нього.

Мерлiн не в змозi розгадати, якi думи заполонили мозок Його Величностi.

— Артуре, я… — врештi зважується заговорити вiн. — Я завжди буду служити тобi й готовий зробити все, щоб … захистити тебе.

Це зовсiм не запитання, скорiше обiцянка.

Нiгтi зачiпляють голу шкiру, поширюючи жар попiд нею.

Погляд Артура теплiшає, промiнцi-зморшки грають навколо повiк, проте за мить вони згасають, як той недопалок свiчки вiд подиху.

— Чому ти кажеш менi про це?

Химерний щемливий вiдбиток невиразноï тривоги проминає в виразi його обличчя.

— Лише хотiв, щоб ти … щоб ти знав про це.

Пендрагон нетипово для самого себе совається у пошуку бiльш зручноï пози.

Мерлiн забирає руку вiд матерiï, такоï шорсткоï, але водночас м'якоï.

З бинтуванням закiнчено.

— Знав, що я…вiрю, що хоч ти й бовдур, проте ти…вiдданий. Та колись будеш добрим королем.

Прiзвисько-образа дана Мерлiном в перший день ïхньої зустрiчi лише на хвилю змусила Артура посмiхнутися.

— Не знаю, чи сприймати це як образу, чи як комплiмент. Адже до другого ти не схильний.

Мерлін закочує очi, та не вiдчуває злостi. Лише незначний тупий бiль, змiшаний з сумом, що гупає крихiтним молоточком по кiстках його черепа.

— Але твоя поведiнка сьогоднi вельми…загадкова…ти неначе…кудись зiбрався?

— Так, тобто нi…ну не зовсiм. Це дрiбниця.

Артур проникливим та одночасно вичікувальним поглядом втуплюється в Мерлiна, але нiчого не вiдбувається.

— Гаразд, — врештi киває він.

— Вдалого…чого б ти там собi не задумав. Сподiваюсь, ти не збираєшся до таверни, адже завтра зранку ти мусиш бути рiвно о тiй годинi, що й зазвичай.

Серце Мерлiна стукотить сильнiше й швидше.

— Так. Звiсно.

Вiн погоджується. Та жодних наступних ранкiв не буде.

Його пальцi тягнуться до сорочки Пендрагона та пiдiймають ïï.

— Вдягнеш?

— Мабуть, слiд…незручно розсiдатися з голою спиною…вiд стiльця вона свербить.

Мерлiн акуратно пiдносить ïï та починає вдягати, опинившись в особистому просторi Артура.

Цього разу це вiдчувається…iнакше. Не так. Але реагувати на це вiн не збирається.

Лунає стогін страждань вiд порухiв та розтягування ледь вкритих шкiрочкою ран.

— Маю надiю, ця штука скоро мине, тренуватися просто неможливо.

Мерлiн хоче засмiятися. Ще не видужавши, принц рветься до бою.

Завзяття цього парубка завжди вражало та злило його водночас.

— Принаймнi, ти не помираєш та марення минули.

Артур завмирає, підiймаючи голову.

— Ти знаєш про...? Але звiдки?

— Гвіневра розповiла про все, що...було.

Пендрагон моргає та враз на його щоках проступає легкий рожевий рум'янець.

— Все?

Ствердний кивок.

Вiн знову затинається, як дитина, що лише навчилася говорити.

Мерлiн вiдступає та швидко розвертається до столу перед ним.

— Гвен…Гвіневра...сказала, що...

Його руки вiдсовують настоянку, принесену для покращення сну, подалi.

— Ти говорив, поки знаходився не при тямi...бурмотiв щось…нерозбiрливе…пов'язане з Камелотом, батьком, нею…та мною.

Мерлін все ще жадає повернутися лицем до Артура й страшиться цього, боïться побачити спалах надiï на неможливе, знаючи про майбутнє, яке його чекає.

Дихання лунає аж надто гучно.

Артур тiпається в намiрi чи пiднятися, чи, навпаки, зайняти комфортнiше положення.

Шкiра в посвiтi невеликого вогнища вiдливає золотаво-бронзовими нотками.

Його пальцi стискають бильця.

— Але нiчого...нiчого конкретного вона не розказала, — бреше Мерлiн, замикаючи десь за гратами душi, забуваючи правдивi слова його подруги: "Вiн кликав тебе...декiлька разiв. Благав лишитися. Спершу я навiть не розiбрала таке тихе бурмотiння, але потiм зрозумiла."

Вiн мусить іти. Якщо гаяти час, мати помре, i тодi ...

Мерлiн не мiг допустити цього, як i пробачити невдачу. Нiмуе чекала.

— Угу ....

Артур кидає погляд на вікно та темнi хмари, що заполонили небеса.

Краплi дощу вже починають тихо стукотiти по дахах.

— Я можу йти? — врештi допитується Мерлiн, охочий почути згоду якомога швидше.

— Так.

Шарудить, крокуючи до дверей. Та раптово приглушений голос зупиняє його.

— Мерлiне,— той озирається,— щодо тих...галюцинацiй i взагалi....я....

Артур заглядає в вiчi навпроти.

— Я....це все...

— Лише чуднi видiння, викликанi отрутою звiра та про якi варто не згадувати? — дещо надтиснуто завершує за нього Мерлiн з нiмим питанням і ковтає важку грудку в горлi.

Придушити зародок почуттiв вдалося (принаймнi так йому здається, вiн раз за разом переконує себе, що так буде краще, хоч справляється з цим поганенько)

Губи Артура на секунду кривляться, а нiгтi вже не дряпають поруччя.

Купа емоцiй чергуються та сполучаються в ньому. Але от холод та серйознiсть проявляються в його рисах обличчя.

— Так. Звичайно. Спробуй лише комусь розповiсти, і я ....

— Вiдправите мене в колодки?

— Сьогоднi ти здогадливий.

— Так...так, — посмiхається вiн наостанок.

І Мерлiн виходить крiзь дверi, не зроняючи бiльше анi слова.

Вiн спiшно йде коридорами замку.

В грудях дивно тисне вiд промовлених Артуром слiв, але йому байдуже.

Зараз важливiше iнше. Зробити це заради матерi, заради Артура.

Така його доля, обов'язок.

I вiн його виконає.

*******

— Це третiй раз у життi, коли я справдi радий тебе бачити, Мерлiне.

Вiн зводить погляд догори, де осяяний яскравим сонячним промiнням стоïть колишнiй принц — новий король Камелоту — Артур Пендрагон.

На його обличчі відбивається безлiч емоцiй, якi той не здатен приховати.

Та, певно однi з найвидимiших - це бiль, сум, страх, розчарування.

Вiднинi влада королiвства належить молодому Артуру.

Мерлiн бачить, як крiзь стiну всього негативу всерединi того пробивається рiшучiсть, готовнiсть захищати свiй народ, прагнення зробити цi землi процвiтаючими, тривкими, розвинутими.

— Ти сидiв тут весь цей час?

Мерлiн киває.

— Я не мiг лишити вас.

Не хотiв, певно, так було б ще правильнiше. Провина здавлювала його душу. Через нього Утер помер.

"Мерлiне, послухай мене, ти не винен, чуєш? Моргана використала чари, якi обернули закляття життя на протилежне. Ти не змiг би нiчого вдiяти"

Саме це сказав йому Ґаюс декiлька годин тому. Проте вiн був не зовсiм правий.

Якби вiн тiльки знайшов той амулет ранiше. Якби тiльки вiн мав чари, якi б розбили страшне прокляття.

Та навiть магiя була безсилою проти смертi, що невпинно пiдтягала своï жорна до Утера.

— Ти хороший друг, Мерлiне, — ледь-ледь посмiхається Артур i враз простягає тому руку, пропонуючи допомогу, що робив надто рiдко.

I Мерлін бере ïï. Теплу, сильну, як завжди. Затерплi м'язи крутило, але він і слова не зронив, чхаючи на власний дискомфорт, холод мармуру зник.

Вони стояли рiвно один до одного.

Тiльки зараз, коли миттєва крихта радостi вiд появи володаря розчинилася в тривозi, Мерлiн помітив, як почервонiли очi Пендрагона вiд слiз.

Донедавна невеликi кола пiд очима стали темнішими, а неслухнянi пасма сплуталися.

В зiницях того читалася втома.

— Я...дещо принiс...ïжу...можливо, вона трохи схолола, — враз згадує Мерлін, схиляючись до виступу, на якому стояла тарiль.

— Подумав...ви захочете поïсти хоч трохи.

Він підняв посудину і стиснув пальцями.

— Я не надто ....

Та зiтхнувши, Артур все ж згодився, не бажаючи знезцiнювати справу кухарок, а тим паче псувати харчi.

— Дякую… — вдруге за ïхнє спiльне перебування разом каже він.

Можливо, через довгi години безсоння, а може так i справдi було - Мерлін гадає, що той був вдячним не лише за ïжу.

— Поснiдаєш зi мною?

Мерлiн клiпає, не одразу усвiдомлюючи суть слiв.

— Поснiдати? — наче натренований папуга, повторює вiн.

Артур слабко киває.

— Добре.

Мерлін зовсiм не вiдчуває голоду, проте якщо не зробити цю важливу для органiзму справу - це матиме вельми неприємнi наслiдки.

— Тодi ходiмо, — сухо каже Пендрагон.

Вони йдуть проходом.

Мерлiн оглядає опущенi плечi, схилену фiгуру перед ним, знову й знову пригадуючи хвилини смертi Утера й картає себе.

Артур зиркає на сiмейний герб, проходячи повз.

Важкiсть втрати повертається, як колесо воза. Повiтря в легенях стає менше.

Утер мертвий.

Вдих-видих. Реальнiсть із силою дає йому копняка. Вiн залишився без матерi, батька й навiть власноï сестри, яка за можливості готова встромити меч йому прямо в серце.

Артур знову стискає й розтискає долоні, безсилля розтiкається тiлом.

Мерлiн простує поряд, так само беззвучний.

І Пендрагон сам не вiрить, та цей недолугий слуга тiшить серце та дарує лiхтарик надiï в непрогляднiй темрявi, яким здається його майбутнє.

Вiн штовхає дубовi дверi зали, не звертаючи уваги на охоронцiв, приставлених по боках.

Тi лише тактовно вiддають честь, поки Пендрагон минає ïх.

— Тримайте, — трохи хриплим голосом каже Мерлiн через кілька хвилин, ставлячи тарiлку перед ним.

Артур не вiдповiдає, сідаючи на стілець.

Його очi втупленi в незриму для iнших точку.

Мерлін не наполягає анi на дiалозi, анi на швидкому поглинаннi принесеного. Вiн прямує вбiк, аби не вiдволiкати короля.

— Мерлiне, присядь.

Мерлiн зупиняється і якихось десять секунд обдумує все.

Вiн сідає поруч, почуваючи себе трохи незвично, бо зазвичай такi мiсця займали лише вельможi.

Артур оглядає шинку, сир, шмат хлiба та два яблука.

"В iншi днi, мабуть, вiн би скаржився, що цього надто мало", подумав Мерлiн з певною тугою.

Пендрагон, недовго подумавши, роздiлив все мiж ними обома.

Це змусило Мерлiна спантеличено й непомiтно роздивлятися своï руки та все навколо з недовірою.

— Тобi теж потрiбно щось з'ïсти, — спокiйно вiдзначає Артур, вкладаючи перед ним їжу.

Мерлін глипає на нього.

— Я не думав, що ти....

— Я запропонував тобi поснiдати, саме це ми й робимо.

Мерлiн нiяк не прокоментував це, повiльно починаючи кусати й жувати.

Артур повторював. Його рухи були наче на автоматi, нiбито це не Пендрагон, а лише його точна копія.

В примiщеннi панувала тиша. Нiхто не смiв тривожити ïхню трапезу.

Завершивши, вони все ще не пiдводилися.

— Я приберу.

Не втримавшись, Мерлiн пiдхопився та схопив блюдо.

Коли вiн вже збирався було вирушати геть, його лiкоть стисли пальцi.

Вiн закам'янiв в очiкуваннi. Хватка Артура була в деякiй мiрi сповнена благання вислухати.

— Мерлiне. Я мушу сказати, що я...все ж вдячний, що незважаючи на все ти лишився тут зi мною. Коли батько помер, я… — його рука трохи послабила натиск, — вiдчував лише порожнечу та не знав, куди маю рухатися далi. Я все ще вiдчуваю певну...розгубленiсть через те, що...допустив це.

Блакить неба заглянула в морськi хвилi. Ïхній обмін поглядами тривав кiлька секунд.

Артур сидiв перед ним, оголяючи свою душу, будучи вiдвертим повнiстю. Не таючи нiчого.

— Ти не винен в смертi Утера, Артуре...ти не мусиш...

Мерлiн робить пiвкроку та спиняється, усвiдомивши, що не може перетнути межу особистого простору свого друга.

— Не мусиш карати себе за це...твiй батько ...гадаю, вiн не хотiв би, щоб ти так думав, нiколи не хотiв.

Артур мовчить.

— Та я точно знаю, що вiн хотiв, щоб ти продовжував королювати в Камелотi.

— Та чи буду я гiдним правителем? Чи готовий я зайняти це мiсце?

Невизначено допитується невiдомого кого той.

— Так,— впевнено пiдтверджує Мерлiн,— нi я, нi Гвiневра, нi жоден житель мiста не має сумнiвiв.

Артур податливо посмiхається.

— Ти сказав це, щоб таким чином пiдтримати мене?

— Нi, ти ж сам затверджував, що я в цьому не мастак. Тому це правда.

Ти будеш гарним королем.

Артур схиляє голову, рiзноманiтнi роздуми труять його мозок.

— Сподiваюсь, це не лестощі. Я не люблю цього, — без натяку на веселощi заявляє той.

— Як i я.

Розумiння, що вiн аж надто довго тримає свого вiрного слугу, вдаряє в скро��i, як та блискавка.

Пендрагон вiдпускає Мерліна, випадково (а може й нi) зачепившись за його шкiру, вiд чого нутрощi всерединi згортаються, як папiр.

Вiн підводиться і швидко відходить до вiкна.

Мерлiн тим часом топчеться до виходу. Нiгтi дряпають матерiал порожнього полумиска.

Вiн старається не надто зосереджуватися на тому, що саме це було й що це значило для них двох.

— Мерлiне? — озивається Артур, навiть не здригнувшись.

— Мг?

— Я хотiв би, щоб завтра ти також поснiдав зi мною...

— Ти...маєш на увазi просто снiданок?

— Звичайно. Ти та я.

Нотка суперечливостi майорить в цьому запрошеннi.

— I краще нiкому не…не казати про це. Зрозумiв?

Тепер очi кольору уламку берилу зазирнули в майже такi самi, тiльки глибшi. У них вирує купа несказаних слiв, що так i зависають десь у просторi мiж ними.

— Так, Ваше Величносте.

— Можеш поки йти. Я покличу тебе...потiм, — лише й проказує наостанок Артур.

І Мерлiн іде, як його й попрохали.

Настала нова ера для Камелоту, яку очолить новий володар.

Й Мерлін буде поруч з ним завжди, якi б часи на них не насувалися.

Проходячи повз тронну залу, вiн пiдносить погляд на престол, де нещодавно засiдав Утер.

Злiсть та легка огида змiнилися на змирення та короткий полиск жалощiв, що згас за хвилину.

Доля привела до правління Артура, й вiн готовий слiдувати за цим поводирем, який є його життєвим дороговказом.

Вiтер з-поза фiранок колихає той самий гобелен, а свiтло фарбує його в багряно-вишневий колiр кровi, змiшаний з золотом величезного вишитого на полотні дракона.

*******

— Це четвертий раз в моєму житті, коли я радий тебе бачити, і я кажу про справжнього тебе, — видушує з себе Артур, знаходячись на смертному одрi, в обiймах Мерлiна. Тіло не слухається, а кiгтистi пазурi кончини прискорено пiдбираються до розуму, стелячи туман запаморочливостi, що все наростав, жадаючи втягнути його в чорнющу безодню.

Нi волога, нi багнюка вже не викликають жодних переживань.

Одне твердження крутиться в його головi - Мерлiн чаклун.

Як на диво, немає ненавистi, яку так хотiв привити його тато, немає жадоби знищити "магiчне порiддя" (як iнодi Утер кликав чародiïв).

Чому? "Чому?", кричить голос в ньому та відповідь вiдома.

Не може та, певно, нiколи б й не змiг. Не щодо Мерлiна.

Хоч мiркування-гадюки болюче кусають його душу, шепочучи:

"Вiн обвiв тебе нав��оло пальця. Хiба не бачиш? Що, як вiн зрадник...?"

Та розчавленi словами "Я робив це лише для вас. Заради вас", вони гинуть у млi.

Лишився лише вдячнiсть, сум, любов, провина i … хирлявий згусток невiри, переконаностi в тому, що це лише жарт. Мерлiн розiгрує його.

Та його очi, переповненi дещо пригнiченою правдивiстю, не брешуть.

Все всерединi Пендрагона зламалося від цих новин. Та образа за приховування такоï важливоï деталi зникає, змінюючись на усвiдомлення чому його слуга не розкрив таємницi.

Лежачи посеред лiсу, маючи глибоку травму вiд меча Мордреда, Артур осмислює всi роки життя поруч з цим простим на перший погляд хлопцем.

Йому нiбито дали ляпаса, до того ж не одного. Зрозумiлими постають "те саме чуття Мерлiна", його дивакуватiсть, достоту все.

Артур видихає, кривлячись вiд страждань, якi приносить рана.

Вiн заплющює очі, лише на хвилинку уявляючи, а що, якби все було iнакше та вiн не був настiльки позбавлений спостережливостi. Що, якби вiн не iгнорував цi сигнали, про якi натякало його єство?

Все могло бути інакше. Не так.

Не так … неправильно.

Його знову кличуть. Хто ж, як не Мерлiн?

Вiн сидить оплiч нього, сльози течуть щоками.

— Артуре … ти не можеш пiти ...

Король дивиться на передсвiтанкове небо. Маленькi цяточки-зорi востаннє миготять.

— Мерлiне...послухай мене… — розпочинає вiн.

— Нi, нi, нi...бережiть сили...ми ...ми вже скоро дiйдемо ...ми зможемо...

— Мерлiне ...— в голосi звучить прохання все ж почути його, — нi...ти не ....я не можу....

— А я не можу ось так покинути тебе.

— Мерлiне, менi шкода.

Маг блимає та спрямовує погляд на нього.

— Ти не мусиш...

— Мушу. Ти маєш знати, що...

Кашель перериває його.

— Я не хотiв, щоб ти ...приховував це...свою...частину себе...я не хотiв, — як молитву-вибачення бурмоче Артур.

— Ти не винен. Такою була моя доля.

Мерлiн болюче посмiхається.

— Я мiг змiнити ïï, але ....

— Забудь про це, Артуре, чуєш? Все це вже не важливо.

Артур кладе голову на його

плечi. Мертвий крижаний холод обпiкає тепло тунiки Емрiса.

Вiн шукає якомога бiльше дотику.

— Я мушу сказати тобi дещо, чого не казав ранiше ....

Знову кахикання, трохи тихiше.

Пальцi Артура торкаються пасм волосся слуги, гладять, наче пестять, тягнуться вгору й завмирають поблизу пiдборiддя Мерлiна.

Вiн вiдкриває та закриває рота.

— Дякую… — врештi проказує вiн.

��ерлін бачить в його зiницях домiшки знайомого почуття.

— Дякую тобi за все.

Вони зависають в сантиметрах один вiд одного.

— Дякую...що ти завжди був поряд зi мною, — звертається Пендрагон. Рука падає до Мерлiновоï, й той одразу ïï стискає, ще дужче притягаючи того до себе.

Райдужки скляніють, тьмянiшають, життя згасає.

"І завжди буду", хоче вигукнути чарiвник, проте не в силi. Замiсть цього лиш повторює:

— Не вмирай...Артуре ...Артуре, прошу ...

Просить Мерлiн його, але вiдгуку нiякого.

І тодi вiн кричить, випускаючи розпач на волю. Оклик тоне десь в гущi лiсу навкруги, лякаючи пташок, що злiтають у височину до хмар, цвiрiнькають.

Мерлiн схиляє голову, його лоб зачiпає блiде чоло Його Величностi.

— Пробач, що я пiдвiв тебе, Артуре.

Вiдхилившись, вiн висловлює тяжкi думки вголос.

Лещата здавлюють його серце.

Долонею поправляє бiлявi пасма останнiй раз, втираючи струмки солоних слiз.

Тишу руйнують лише схлипування.

Аж поки через деякий час вони не зтихають зовсiм, похованi в шелестiннi листя.

*******

— Це перший раз у моєму житті, коли я радий тебе бачити.

Каже Мерлiн, стоячи по щиколотки в освiжаючiй водi Авалону. Хвильки озера гойдаються, розбиваються об нього, змочують штани, викликаючи бажання почухатися, забратися подалi.

Вiн й думати забув про те, що вже втратив юну наснагу так швидко долати кiлометри до визначеного мiсця.

Ноги ступають пiщаним дном.

Очi споглядають постать, не маючи вiри, чи ж насправдi це, чи сновидiння з загальновiдомим кiнцем.

Артур, його король, повернувся з потойбiчного свiту. Як i прорiкав дракон.

"А Каллiгара, старий чорт, не збрехав", ледь не заволав щасливо Мерлiн та все ж стримався.

Похитуючись, Пендрагон зводить погляд на того. У ньому проступає впiзнавання та зерна радостi, спантеличення, розгубленостi та iнтересу.

— Мерлiне? Що сталося? Як я ....

Вiн не встигає договорити, як чаклун згрiбає його в обiйми, забуваючи про обачнiсть чи можливi вiдмовки Артура.

Півтори з гаком тисячі рокiв тягнулися як те пекло, з рiдкiсним мерехтливим посвiтом уповань на скору зустрiч з його вiрним другом, коханням, що загинуло на його руках.

На диво, той не заперечує з такого вчинку й сам лине в цю хватку, вiдповiдаючи акурат як i його слуга.

Його мокре волосся лоскоче шию Емрiса. Краплi води потрапляють пiд сорочку, ��ле це викликає лише радісне тремтіння.

Вони туляться один до одного, не звертаючи уваги на все навколо.

А потiм Мерлiн вiдпускає Артура.

— Де ми? Це не ...надто схоже на...на Камелот, — з неохотою вiдводиться той.

— Це майбутнє. I ти ...та й я ...ми в ньому.

Поблизу прноситься вантажiвка, гуркочучи колесами та лишаючи по собi стовп куряви.

Артур легенько.здригається, простягаючи долоню до пояса в намiрi взяти меч, та враз Мерлiн обхоплює його зап'ястя.

— Не треба. Все нормально. Це лише машина.

— Машина?

— Потiм поясню, — слабко посмiхається він, відпускаючи руку Артура.

— Ти пам'ятаєш хоч щось...? — уточнює вiн зтурбовано.

— Не надто...тiльки як прокинувся тут, на березi ...здається, я налякав жiнку, яка ...була вдягнена дивно та прогулювалася тут.

Артур видихає.

— Вона заверещала та втекла.

— Нам варто пiти.

Мерлiн робить крок, та Пендрагон знову продовжує розмову.

— Знаєш ...я ще дещо пам'ятаю.

— Мм?

— Те що було тодi...перед тим як я...

Ковтнувши важку грудку в горлi, Мерлiн бубонить:

— Помер?

Гiркота обпiкає язик та пiднебiння.

— Так...той день в лiсi, коли ти зiзнався, що вмiєш ...чарувати, — непохитно вимовляє вiн таке ще декiлька столiть тому грiзне слово,— ти намагався врятувати мене вiд рани, яку нанiс Мордред.

— І не вдалося.

Зажура проштрикає цей вислів наскрiзь. Та минуле варто лишити в минулому. Мерлiн не бажає ще раз пригадувати, як час вiд часу прокидався посеред ночi у холодному поту та гарячих сльозах, хитаючись на тремтячих руках - i все лише через одну й ту ж картину-жахiття смертi Артура.

Враз той пiдходить до нього.

Вода вже не хвилює нiкого з них.

— Все, що я казав тодi....це правда, Мерлiне. Та лише частина....

— Що ти маєш на увазi?

— Я справдi...вдячний тобi за все,— вiн розводить руками, нiбито в спробi зобразити, про що йде мова,— ти надто багато зробив для мене ....

— Артуре, я не потребую...

— Нi, цього разу, Мерлiне, ти дасиш менi скiнчити. Бо хоч я поки не второпав, що це за новий ...свiт, та дещо лишиться незмiнним - я твiй король. І ти ...— Артур ткнув йому в груди вказівним пальцем,— мусиш мене слухати.

Мерлiн полегшено осмiхнувся. Йому не вистачало цього зухвальства. Не вистачало цих суворих синiх очей, що дивилися на нього рiшуче. I хай Мерлiн буде проклятий, якщо хоч часточка його противитиметься судженню того, що вiн сумував за Артур��м.

Сам його покiрний вираз обличчя заохочує володаря.

— Все це мало бути iнакше...не в клятому озерi невiдомо де...та, мабуть, я сам винен, потрiбно було сказати про це ранiше. Ще тодi, але я не змiг, бо в той день це здавалося згубною справою.

Пендрагон вагається. Казати про своï багаторiчнi (поправочка — багатовiковi) почуття не так вже й легко.

— Проте от ми знову зустрiлися тут, в цьому мiсцi, та Мерлiне...чорт, ти мусиш знати, скiльки б я не був вiдсутнiм, я...кохав тебе.

Мерлiн зберiгав мовчанку.

— Я шкодую, що я не ...не зробив так само багато як ти для мене за допомогою магiï....

Вiн нахиляє голову, в роздумах, як краще роз'яснити причини мук з цього приводу.

Чаклун провiв, мабуть, вiчнiсть, вичiкуючи на нього. Це тривало так довго, й сумнiви пазурями шкребуть Артурову душу.

Враз Мерлiн легенько зачiпає передплiччя того.

— Ти зробив. Так само багато. Навiть бiльше. Не лише для мене. А й для королiвства. I я вдячний...як i твiй народ.

Очі Пендрагона зволожуються.

Його давнiй товариш посмiхається ласкаво.

— I Артуре ....

— Так?

— Я теж тебе кохаю.

Той набирає якомога бiльше кисню в груди. Невиразна тiнь проскакує його обличчям.

— Можливо, Ґаюс був правий, знаєш?

Мерлiн збентежено глипнув на нього.

— Щодо чого саме?

— Що ми просто бовдури.

— То виправмо це?

— Залюбки.

Наближаючись, Артур неспiшно накриває його губи у вiдчайдушному цiлунку, вiдчуваючи, як тягар, що навис над ним, спадає.

Цiлувати Мерлiна було навiть лiпше, нiж Пендрагон собi уявляв. Довгий перiод розлуки лише розпалив ïх обох.

Тепер тi мали години, тижнi, мiсяцi, щоб вивчити один одного та своî поривання.

Брижi пiдiгрiвали ïхнi п'яти.

— Все ж варто забратися звідси геть. Тобi треба перевдягтися, щоб привертати менше уваги, — запропонував Мерлiн, коли поцiлунок обiрвався і його тепер вже коханець розмiрковував, що, здається, це найдивнiше, що вiн чув пiсля такого.

Та з його трохи чудернацьким Мерлiном це видавалося звичною рiччю, яка була Пендрагону до вподоби.

Вiн побрiв слідом, дивуючись його бадьоростi та жвавостi.

"Певно, справа в чарах"

Та з цим Артур вирiшив розiбратися пiзнiше. Зараз його чекав принципово новий свiт з його дивацтвами.

Та вiн був певен, що вони з Мерлiном якось впораються з цими труднощами.

Два молодих на вигляд парубки йшли все далi.

Водяна гладь озера, що була подiбна до величезного дзеркала, затягнулася ра��ковим туманом ще сильнiше. А за небокрай зринув ворон-альбiнос, червонi очі якого полиснули в свiтi малого промiнчика сонця.

#merlin #merthur #мерлін #укртамблер #укрфанфікшн

4 notes · View notes

msmorpheus2001 · 2 years ago

Text

marauders era list:

123 notes · View notes

msmorpheus2001 · 2 years ago

Text

Мелодiйне теленькотiння малого позолоченого дзвiночка вгорi над входом розiтнуло тишу затишного квiткового магазину, оповiщаючи про прибуття нового клiєнта.

Пальцi вiдпустили трохи закручену в подобi спiралi ручку дверей. I ось показалася й вся постать, прискiпливо озираючи невелике примiщення.

Це був високий русявий чоло��iк, вбраний в звичний буденний одяг: темно-зелена куртка, чорнi джинси та коричневi черевики.

Вiн зробив крок, вiд якого поверхнею пiдлоги пройшлося рiзке рипiння.

Його очi пробiглися поличками та столами, повними рiзноманiтних рослин.

Десь з лiвого боку вiд нього виднiвся жасмин, гладiолуси, троянди.

По праву лiлiï, орхiдеï, ромашки.

А були такi, назви яких той і не знав, а мiг лише здогадуватися.

Вiд ïх кiлькостi та яскравостi аж паморочилася голова.

Були тут i маленькi, й великi, з овальними, круглими, хвилястими пелюстками, на всякий смак, здавалось би, знайшовся догідний вибiр.

Ïх голiвки виструнчилися прямо до стелi та широкоï лампи на нiй.

Листочки деяких смiшно загиналися на кiнцях.

Пiднявши погляд, вiн помiтив акуратнi горщечки з землею, з яких виднiлися зеленi паростки.

В повiтрi, перемiшуючись, кружляла купа ароматiв.

Рiзкий поєднувався з легким, ледь вiдчутним, солодкий був розбавлений гiркою ноткою.

Проте часу на розглядання вiтрин в нього було не так вже й багато.

Тому Дiн, а саме так його звали, попрямував помiж них в пошуках того, що йому потрiбно.

Варто зiзнатися, Вiнчестер не був великим фанатом вiдвiдування таких мiсць.

Та сьогоднi це був особливий випадок — день народження дiвчини його брата — Джессіки Лi-Мур.

I оскiльки той хотiв скласти про себе гарне враження — квiти були чудовим варiантом.

Бiлявка була вельми приємною особою, так що непогано поладнала з ним ще при ïх знайомствi.

Розумна, спокiйна, проте водночас весела й з краплиною сарказму — якраз чудова партiя для Сема. Принаймнi, так вважав Дiн.

"Врештi хтось вислуховуватиме твоï зануднi бурмотiнння й лекцiï, будучи в захватi вiд них", — це було друге що сказав старший, коли дiзнався про те, що цi двоє зустрiчаються.

(Першими звiсно ж були слова гордостi).

"Нiчого вони й не нуднi", — лише й вiдказав тодi каштановолосий.

Спогад про це змусив вуста Дiна трохи смикнутися догори, створюючи в ïхнiх кутиках привабливi ямочки.

"Зосередься", — подумки промовив вiн собi та знову став роздивлятися все навкруги.

Вручити троянди або ж лiлiï здавалося Дiну надто... банальним.

Вiн хотiв порадувати синьо��ку чимось цiкавим.

Враз до його слуху долетiли приглушенi кроки.

Певно, це була власниця закладу. I його вже точно очiкували запитання: "Вам допомогти? Щось шукаєте?", — якi майже завжди дратували Вiнчестера.

Та обернувшись, той на превиликий подив зiтнувся з неймовiрною блакиттю о��ей поряд.

Це була зовсiм не жiнка середнього чи лiтнього вiку, як уявляв собi чоловiк.

Перед ним стояв незнайомець, що можливо був на рiк чи два старший вiд нього та мав темне волосся.

Проста бiла сорочка з закоченими рукавами чудово пiдкреслювала мiцнiсть тiла й широкi плечi.

Синi штани були трохи довгуватими, проте це не позбавляло його шарму.

— Бачу, ви шукаєте дещо визначне та для людини, що дорога вам, — проникливо вiдзначив вiн.

— I як же ви здогадалися?

— Я екстрасенс, — ледь посмiхнувся той.

Вiнчестер хмикнув.

— То може ще й вгадаєте для кого саме?

— Мм... — вiн на декiлька секунд зробив замислений вигляд, вiд чого його брови зсунулися майже досередини, — це дiвчина, — спокiйно промовив той, — i можу припустити: Ви знайомi з нею досить тривалий час.

— I що такий "Шерлок Голмс" забув тут? — весело уточнив Дiн: — Слiд вирушати в Скотланд-Ярд.

Вони тихо засмiялися. Така обслуга клiєнтiв була точно до вподоби Вiнчестеру. Ще й з таким вельми симпатичним продавцем.

— То окрiм iм'я Шерлок, у Вас наявне ще одне, тiльки вже справжнє?

— Кастiель, — сказав вiн з корткою запинкою.

Можливо, це було спричинено сумнiвами щодо того, чи варто розкривати йому цю невелику таємницю.

— Кас-тiель, — наче смакуючи слово, вимовив той, — непогано… що ж це правда, що цей дарунок для жiнки. Здогадка була правильною. То що пiдкажете?

— Хм ... — запала мовчанка, сповнена лише вдихами й видихами, — ...гадаю, в мене є те, що ïï вразить. Ходiмте зi мною.

Вiн покрокував кудись прямо, помiж буйного цвiтiння.

Дiн слiдував за ним, не допитуючись й не заперечуючи.

Вони спинилися, та Кастiель обережно вiдсунув громiздку лiлову вазу, і на свiт з'явилися червонi, як сама кров, квiти дивовижноï форми.

— Що це?

— Лiкорiс або ураганна лiлiя.

В денному свiтлi лiнiï, що йшли прямо з бутону, переливалися блiдо-рожевим кольором.

Дiн був переконаний, що Джессіка прийме такий сюрприз з розкритими обiймами, адже в ïх з Семом квартирi ��iнчестер бачив достатньо рослин, i ще одна точно не завадить.

Кас (якого вiдтепер зеленоокий так i називав) став розповiдати якiсь факти про них, якi вiн слухав уважно, хоч запам'ятовував лише частину iнформацiï, яку той йому надавав.

Це не було величезним описом переваг одного товару над iншим, аби лише "втюхати" його споживачу.

Схоже працiвник знав багато про все, що знаходилося в цьому прилавку, i справдi був задоволений, що його вислуховують не перебиваючи.

— Гарненькi, я вiзьму ïх, — врештi пiдсумував Дiн.

Слабкий кивок.

— Я запакую Вам ïх.

Опiсля обговорення деталей щодо цiни та кiлькостi, Кастiель став виконувати свою роботу.

Вiнчестер спостерiгав за його рухами звiддаля.

Руки того поводилися з ними там обережно, наче це були найцiннiшi форфоровi статуетки.

Обличчя того було трохи нахмуреним, а губи стиснутi в тонку лiнiю.

Через декiлька митей до реальностi Дiна повернула фраза:

— Готово, ось прошу — Вашi квiти.

Припинивши так вiдверто витрiщатися, той клiпнув.

— Ага, так. Дякую.

Вiн простягнув руку та торкнувся паперу, що огортав букет, але трохи промазав, зачепивши шкiру чоловiка.

Вона була трохи жорсткою, але приємною на дотик.

— Менi, — з паузою продовжив вiн, вiдсмикнувши ïï та забравши рiч собi, — менi справдi пощастило, що Ви так обiзнанi в цьому всьому.

— Звертайтеся, — посмiшка розцвiла на його губах. — Завжди радий допомогти.

Вiнчестер дiстав з кишенi купюри та поклав тi на касу.

— Бувайте. Хорошого дня.

— Ага, i вам.

Той рушив до виходу, але в свiдомостi все ще плавала картина посмiшки брюнета, тож вiн ледь не влетiв в дверi, стукнувшись лiктем.

— Все впорядку? — долинуло з глибин кiмнати.

— Угу. Так. Прощавайте, — та Дiн швидко зник в проходi.

****

Джессіка й справдi прийняла дарунок з щасливим блиском в очах, мiцно обiймаючи того й плескаючи по спинi.

Слова вдячностi для обох братiв прозвучали, коли вона вже заховала величенький пакунок Сема та поставила квiти у воду, щоб тi не зiв'яли.

Чмокнувши обох Вiнчестерiв у щоки, жiнка запросила ïх до столу.

Вечiр пройшов в дружнiй, жвавiй атмосферi розваг, розмов, смiху та малоï, але жартiвливоï, суперечки чоловiкiв.

Коли стрiлка годинника опинилася на цифрi 10, Дiн вже прощався з парою, стоячи бiля виходу.

— Звiдки ти дiзнався про цi квiти? Я нiколи не думала, що ти розбираєшся у чомусь подiбному.

— Менi пiдказав один... помiчник, — загадково промовив русявий прочиняючи дверi.

— Ого... то передай йому мою подяку також.

— Гаразд. Хоч вiн й не знає, кому вони призначалися.

Та засмiялася.

— Бувай, Дiне.

— Ага, тiльки благаю не починайте цiлуватися, поки я не пiшов.

— Ти iнодi просто нестерпний, — повiдомив йому молодший.

Але останнє, що вiн почув, спускаючись, це клацання замка (або ж, можливо, вiн просто проiгнорував шпильку Семмi).

Але Мур все ж була права — Кас заслуговував простого "дякую" за те, що зробив таку маленьку послугу.

*****

Наступного дня опiсля завершення своïх робочих обов'язкiв та корткого дiалогу з Боббi щодо справ, Дiн стояв на вже знайомiй йому вулицi бiля квiткового та, зробивши глибокий вдих, знову увiйшов всередину.

Все було так само. Навiть запахи.

Пiднявши голову, вiн враз зустрiвся з зовсiм не блакитними, а лукавими мигдальними очима, власник яких стояв за декiлька сантиметрiв вiд того.

Прутко вiдскочивши, Дiн скривився.

— Вiтаю в нашiй "крамницi", — зробив пальцями кавички каштановолосий, — я Габрiель.

"Хай йому... — просковзнула перша думка у старшого Вiнчестера, — навiщо ж так лякати?"

— Ви шукаєте щось конкретне? Можу я щось порадити? — забелькотiв вiн.

— Ее... так, я б взагалi-то хотiв... побачити Кас..тiеля, якщо можна.

Вуста того розтягнулися в хитрiй, майже лисячiй, усмiшцi.

— Звiсно.

Розвернувшись на носаках, той вигукнув:

— ТЯГНИ СВОЮ ПРЕГАРНУ ДУПУ СЮДИ КАССI, ТУТ ТЕБЕ ЧЕКАЄ ГАРЯЧИЙ ХЛОПЕЦЬ, ТРОХИ ВИЩИЙ ЗА ТЕБЕ.

Звузивши очi до щiлин, Вiнчестер ледь стримував бажання зацiдити тому.

— Нема потреби так кричати, ще й при покупцях, — сказав враз, Кас вигулькнувши нiби нiзвiдки та змусивши Дiна знову здригнутися.

Схоже, раптова поява була схильністю цих двоїх.

Щоки брюнета вкривав легкий рум'янець.

— Вiтаю, — кивнув вiн русявоволосому.

— Ви щось хотiли? — пiсля мовчанки врештi запитав Кас.

— Поговорити, — лише й вiдповiв Дiн.

Обпершись стегнами на полицю, Габрiель життєрадiсно хмикнув.

— Схоже це буде весело та вееельми цiкаво, — заявив вiн, схрестивши руки на грудях й спостерiгаючи за ними.

Вiнчестер гадав, що скрегiт його зубiв мали почути ��ж на сусiднiй вулицi.

— Я б хотiв поговорити НАОДИНЦI, — уточнив вiн рiзко.

Губи кароокого витягнулися в смiшну подобу лiтери "о", та вiн за пару секунд капiтулювався, наостанок гукнувши:

— Я тебе прошу, Кассандро, не з'ïжте тут один одного.

— Габрiель! — роздратовано шикнув на нього вже червоний, як та троянда поряд з ним, Кастiель, але той вже заховався десь в комiрчинi, вiд грiха подалi.

— То що Ви...

— Давай на ти...

— Але...

— Будь ласка.

— Гаразд. То про що ТИ хотiв поговорити?

— Лише подякувати за те, що показав менi лiкорiс. Джессіка була просто в захватi.

Кутики губ Каса трохи смикнулися догори.

— Радий, що змiг вгодити твоïй дiвчинi.

— Оу... вона не… це дiвчина мого брата Сема, — почухавши потилицю, трохи знiяковiло проказав Дiн.

— Оу... так ну... це добре. Моï вiтання ïй.

— Я передам, — ледь посмiхнувся той.

Вони мовчали, стараючись пiдiбрати пiдходящi слово.

— Я хочу якось вiддячити тобi.

— Це не...

— Знаю. Просто скажи, як я можу це зробити.

— Хм... скажи менi своє iм'я.

— Iм'я? — спантеличено поглянув вiн на нього. — І все?

— Угу.

— Дiн Вiнчестер.

— Що ж… тодi, Дiне Вiнчестере, я буду радий бачити тебе тут коли завгодно.

Зеленоокий мовчав.

— ...може я все ж пiдкину тебе додому чи...

— Не перенапружуй себе, я не зробив нiчого героïчного, — знизав плечима Кастiель.

— Добре, що ж... тодi я мабуть… пiду, — запропонував Дiн, крокуючи до дверей, — ще побачимось?

— Дуже сподiваюсь.

Чоловiк вийшов назовнi та ще декiлька хвилин неначе очiкував чогось.

Але нiчого не сталося.

Тодi вiн рушив дорогою прямо, роздумуючи про слова Кастiеля й точно знаючи, що вiн туди повернеться.

***

I Дiн дотримав обiцянки, яку вiн собi дав. Кожного тижня в четвер вiн навiдувався до квiткового магазину братiв Новакiв (про те, що вони брати, той дiзнався на 2 тиждень, коли завiтав туди).

Щоразу вiн придумував рiзнi приводи та бувало купляв букети, якi вiддавав своïм друзям (якi починали турбуватися з такоï його поведiнки) чи ставив у себе в квартирi.

Варто було Кастiелю й Дiну зустрiтися, як вони починали розмовляти. Точнiше, Вiнчестер говорив, а Новак уважно слухав.

Оскiльки вiдвiдувачiв в час, коли приходив русявий (iнколи вiн прибував ввечерi та очiкував до кiнця змiни Каса, щоб пiдвезти того до його будинку) було не так вже й багато, вони могли спокiйно перемовлятися. Габрiель лише закочував очi на це.

Обидва усвiдомлювали, що ïх зацiкав��енiсть один одним зростає, змiнюючись з дружньоï симпатiï до чогось бiльшого.

Чогось що лякало та окриляло ïх двох одночасно.

Дiн й сам не змiг вловити той момент, коли стояти поруч з Кастiелем було його звичною, правильною й такою рiдною рiччю, коли легка посмiшка й сяйво вогникiв синiх очей стало необхiдним. Вiн не рахував години чи днi, бо це неважливо.

Спостерiгання за рухами брюнета, коли той вдягає плащ чи просто загортає букет троянд або пiвонiй, з недавнiх пiр стало улюбленою справою Вiнчестера.

Ïхнi випадковi дотики чи погляди тепер значили бiльше.

Дiн нiколи не був прихильником робити перший крок, але невизначенiсть ïх стосунків мучила його, неначе та нав'язлива муха чи огидний слизький черв'як всерединi його душi, що, обвиваючи, стискав ïï своïм кiнцем.

Сем неодноразово вiдмiчав дивну поведiнку брата й, не витримавши, все ж вирiшив вивести того на чисту воду.

Пiсля приблизно годинних перемовин, вiн все ж змiг усвiдомити що та до чого й порадити все ж просто сказати про своï почуття.

Але Дiн був би не Дiном, якщо б прислухався до нього безвiдмовно.

Взявши до уваги фразу "поговорити про почуття", той злегка перекрутив ïï i вуаля — в нього вже був наявний план, про який вiн звiсно анi словом не обмовився з Семюелем.

****

Це був четвер. Такий самий, як i всi попереднi.

Проте, можливо, з малюсiнькою змiною. Бо саме сьогоднi був той самий день, коли план Дiна увiйде в дiю, i якщо той справдi буде успiшним — вже скоро вiн буде разом з Кастiелем.

Вiдчинивши дверi магазину Новакiв, Дiн видихнув та впевнено покрокував до прилавку.

Тихий дзвiн вже знайомого дзiночка вiдволiкав вiд набридливих думок про "можливу невдалiсть мiсiï".

Там спиною до нього стояв Кас, який був зайнятий поправлянням квiтiв в вазi.

— Здоров, Касе.

— Привiт, Дiне, — навiть не обертаючись, вiдповiв той.

Та йому це й не було необхiдно, адже Вiнчестера вiн вмiг впiзнати й за голосом.

— Як справи?

— Непогано, — врештi розвернувшись, сказав синьоокий, — а ти... виглядаєш свiжим та радiсним, ще й парфум змiнив, — вiдмiтив вiн.

Дiн посмiхнувся. Кастiель завжди знав такi дрiбницi про нього.

— Якась особлива нагода? — поцiкавився чоловiк.

— Ага.

— Подiлишся?

Не тиснув, скорiше пропонував та м'яко пiдштовхував.

— Я... хочу запросити одну особливу людину, яка менi вже деякий час подобається, на побачення.

На декiлька секунд Дiну здалося, що на обличчi Каса промайнула тiнь болю й смутку.

— Оу… ну то я щасливий за тебе, — надривно, наче витягуючи це з себе силомiць, тихо промовив вiн.

Крива посмiшка торкнула його вуста, але одразу ж згасла.

— То хто вона?

— Чому ти вирiшив що це вона? — скосив на того погляд Вiнчестер.

— А... я ... — рум'янець рожевими плямами вкрив вилиці та шию Каса, — вибач, я не... просто це було перше що спало на думку, тож... — забубонiв той.

— Гей-гей, Касе, — його руки торкнулися пальцi русявого, — все в порядку. Забудь.

— То це… хлопець?

— Угу.

— То ти хочеш щоб я...

— Допомiг обрати квiти для нього, — закiнчив той речення.

— О... ну я залюбки... тiльки, якi рослини вiн полюбляє?

— Не маю анi найменшого поняття.

— Ти питав про це у нього?

Дiн спохмурнiв. Можливо це б спростило задачу, але тодi б Новак здогадався, та все пiшло крахом.

— Нi... це ж сюрприз.

— Оу... ну, так. Тодi... може дасиш якийсь... короткий опис твоєï майбутньоï другоï половинки?

— Ну-у... вiн трохи нижче мене, має темне волосся, блакитнi очi.

Кастiель клiпнув та враз засмiявся.

— Це чудово. Але я кажу про його iнтереси та гобi, щоб я змiг знайти пiдходящу пiд темперамент квiтку. Сподiваюсь, про це ти точно щось знаєш.

— Вiн любить книги i бiльше всього класику, проте пару разiв читав щось сучасне, старi фiльми з прихованим сенсом, знає багато цiкавих наукових фактiв та подає ïх зовсiм не так занудно, як Сем, — Дiн хмикнув, — в нього є старий бежевий плащ, який йому личить, хоч i робить вигляд злегка кумедним та схожим на Констянтина.

— Констятина?

Вiнчестер трохи закотив очi.

— Не суть. А ще дивитися на зорi, тодi його очi стають темнiшими та глибокими, як дно колодязя чи озера, а вуста трохи розкритi, i ïх так i хочеться поцiлувати.

Вiн замовк.

— Схоже ти справдi... закоханий в нього, — проговорив Кастiель.

— Так... схоже на те, — неясно здвигнув плечима Дiн, — то що порадиш?

Новак пройшов помiж полиць.

— Хмм...

Зупинившись бiля однiєï з них, той торкнувся пальцями пелюсток блакитних квiток.

— Гортензiï.

— Це твiй вибiр?

— Вони такого ж кольору, як його очi та личить до його характеру... принаймнi, як я мiг зрозумiти за уривками твоєï розповiдi, — ледь посмiхнувся той.

Та Дiн все ще бачив нервове кастiелеве посмикування рукою кiнця сорочки.

— Окей.

Тодi я вiзьму ïх, бо довiряю твоєму смаку.

Кас не зронив анi слова, хоч було помiтно, що вiн злегка вражений.

— Але ж ти знаєш мене всього 3 мiсяцi, а той чоловiк невiдомий менi i ти просто...

— Так.

— Але чому?

— Бо це ти, Касе.

Темноволосий вiдчув, як його щоки палають.

— Я зроблю букет, — рiзко вiдчеканив той i, схопивши скляну посудину, рушив до мiсця пакування.

Вiнчестер попрямував за ним.

Рухи Кастiеля збивалися й трохи тремтiли.

Вiн заплющив очi та щось пробурмотiв собi пiд нiс, але Дiн не почув, проте побачив, як руки легко склали квiти на коричневий папiр й, спритно обгорнувши стебла, він зав'язав тi темно-синьою стрiчкою.

Пiднявши, простягнув його зеленоокому.

— Ось. Готово.

Вiнчестер прийняв той i витягнув доллари, поклавши ïх перед Касом.

— Решти не треба.

— Але...

— Касе, — схиливши голову докiрливо глянув на нього той.

— Вдалого тобi зiзнання, — пiдбадьорливо промовив Новак.

— Так... дякую...

Але, на здивування Каса, той нiкуди не йшов, та й здається не збирався.

— Дiне? Все добре? Хочеш повернути його назад? — вiн зиркнув на гортензiï.

— Що? Нi.

— То що трапилося? Я зробив щось не так?

— Навпаки, ти чудово впорався.

Той дивився з нерозумiнням на нього.

— Я переконаний, що хто б не була та людина, вiн точно вiдповiсть взаємнiстю — тож не хвилюйся. Вiн буде одним з найщасливiших людей на землi, бо тепер ти — разом з ним, — посмiхнувся Кастiель пiдтримуюче.

— То ти тiльки що назвав себе щасливчиком?

— До чого тут я? — смикнув бровою вiн.

— Бо та особлива людина — це ти, Касе. I цей букет — призначався тобi.

Запала тиша, яку порушувало лише дихання двох.

Серця гупали так голосно, вiдлунуючи в вухах.

Андреналiн ганяв кров по тiлу.

Дiн чекав вiдповiдi, наче в'язень, що чекає вироку вiд суддi.

Тепер ця iдея здавалася жахливою. Що як Кас НЕ вiдчуває того самого? Що як вiн НЕПРАВИЛЬНО все зрозумiв?

I тепер ïх тiльки набута дружба може розтрощитися об стiну його почуттiв?

— То... ти хотiв запросити мене на побачення? — нарештi поставив питання Кастiель.

— Так.

— I ти винайшов такий хитромудрий спосiб, щоб зробити це?

— Ага, — трохи винувато кивнув вiн, — то ти згоден?

— Жартуєш? — серйозно уточнив темноволосий. — ...звiсно ж так.

Вiнчестер полегшено видихнув.

Новак прийняв його букет та тихо засмiявся.

— Ти просто неможливий.

Дiн посмiхнувся.

— В хорошому сенсi?

— Так. Але я гадав що мова йшла не про мене... тому наступного разу, коли надума��ш запрошувати мене на побачення… просто скажи це прямо.

— Наступного...? Тобто ми... у нас будуть наступнi рази?

— Якщо хочеш, — посмiхнувся Кастiель.

— Чорт забирай, так.

— Чудово.

— Ага, чудовенько.

Зиркнувши на годинник, Дiн враз спохопився.

— Менi слiд йти. Мене чекає Сем, а ти — зазирни в середину букету, — враз таємниче сказав вiн.

Схилившись, той враз лишив слiд-цiлунок на його щоцi.

Кастiель шоковано поглянув на нього.

Вiнчестер завмер.

— Не слiд було цього робити? Зарано?

— Нi... просто незвично.

— Але ж... приємно?

— Безсумнiвно.

Чоловiк посмiхнувся та рушив до виходу.

— Не забудь про квiти.

Коли вiн зник за дверима, брюнет став роздивлятися букет в пошуках чогось, про що казав його "новоявлений бойфренд".

I наткнувся на невеликий аркуш-записку. На нiй кривим похилим почерком було написано

"Не проти сходити на побачення в невелике кафе в центрi мiста, де подають чудовi бургери?

Напиши менi за номером внизу (це мiй телефон), я заïду за тобою завтра о 20:30."

Внизу паперу виднiлися цифри.

Кас хмикнув та, взявши мобiльник, внiс контакт Дiна й одразу ж вiдповiв:

"Привiт. Це Кас. Я не проти сходити в мiсце, яке ти обрав.

Буду чекати тебе бiля магазину."

Й настиснув вiдправити.

Посмiхнувшись, вiдклав його.

Принюхавшись до квiтiв, вiн погладив одну з них.

Зiтхнувши, Кастiель поставив квiти на видне мiсце й вирушив працювати.

А тi ще довгий час незворушно стояли там, недоторканi нiким окрiм власника, й слугували нагадуванням тому про "оригiнальний спосiб зiзнання в коханнi" вiд Вiнчестера.

#dean and cas #destiel #укртамблер #укрфанфікшн #український тамблер #укртумбочка

11 notes · View notes