oldsunnyroad

[oldsunnyroad]

пауза

     Зловив невеликий застій у творчій частині себе. Часто знаходжу вираження себе у музиці або просто у творенні чогось.

     У дитинстві я дуже непогано малював. Десь навіть була папка з малюнками. Можливо, вона ще існує десь у дальніх кутках однієї з шаф у мене дома, але це не точно. Дуже сильно радів, коли мама купила перший випуск “Весёлого художника”. А потім засмутився, коли на ньому, власне, все і закінчилось) Благо, тоді у мене вже був компухтєр і я умів правильно формувати запити у Гуглі. Так у мене з’явились всі випуски журналу у форматі pdf, чому я був несказанно радий. І десь тоді ж зароджувались думки про навчання програмістом. Ніби будь-яка інша дитина мого віку до такого б не додумалась, пфф. Мамкин програміст. 

     Ближче до універу звідкись взялась любов до музики, зокрема інструментальної. Рок, хардкор, місцями навіть класика (але то було недовго). Але конкретно зараз я не про музичний смак, а саме про гру на інструментах. Десь у 10 класі я взяв до рук татову стару фанєрну Трембіту і почав вчити свої перші Am-и Dm-и. Відстань від струн до грифу у саме цієї гітари була достатньо великою, щоб від натискання на них на подушечках пальців з'являлись червоні сліди, які потім поступово перетворювались у мозолі, грубі і тверді. Бажання було настільки сильним, що я годинами міг не випускати її з рук, про що потім трохи шкодував. Спочатку відчуття були незвичними, бо раптом подушечки пальців перестали взагалі щось відчувати. На дотик це було трохи мерзенно. Але потім це все швидко прийшло у норму. 

     Першою піснею, яку я вивчив без надто складних зусиль, була “Квітка” Океану Ельзи. Чотири акорди. Послідовність запам’ятати було легко. Пам’ятаю, як хизувався перед другом, що у мене вийшло першим зіграти пісню. Так склалось, що ми одночасно почали вчитись грати на гітарі: я - сам, а він - з викладачем. Зовні могло здаватись, що ми просто вчимось грати на інструменті, але насправді це було змагання. І ми обоє це знали, хоча ніхто не проговорював цього вслух. Будь-що, що ми робили разом, майже одразу робилось змаганням, хто ж все таки крутіше. Хто швидше, розумніше, краще одягається, першим пройде складний квест у грі... Так ніби це визначало твою крутизну по житті. Але, звісно, це не так.

Ну а потім понеслось... Всякі "Пачки сигарет", Ляпіс, Лєпс, Один в каное і т.д.

     Написання своїх власних творів не завжди було успішним. Частіше всього, на мою дум��у, провальним. Постійна критика зі свого боку, в основному важила більше, ніж об'єктивний погляд на написане. Взагалі, завжди в цьому ділі було важко оцінювати свою роботу якось раціонально. Думаєш, "Клас, вийшло!"... Потім перечитуєш.. І ще раз перечитуєш.. і ще раз.. І вже воно не так тобі подобається. Десь слово не так, десь заримував банально... І сидиш, розйобуєш своє творіння в думках. І друг, з яким ви завжди змагаєтеся, не те щоб підбадьорює, а скоріше навпаки. Думаєш, що не такий вже він і друг, бо не підтримує у цьому ділі. Але з іншого боку, писати вміють не всі. Гарно писати - тим паче.

Можливо, весь цей сніговий двіж впливає на настрій і, відповідно, на бажання взагалі робити хоч щось. Скоріше б весну. Сонця. І тепла.

#шосьсобінакрутив

[oldsunnyroad]

Почну з того, що робиться в голові, а там як піде.

Близько року тому я створив цю сторінку, думаючи що буду писати щось тут. Ха. Але тепер, пишучи це, я згадав одну важливу причину, чому він почав взагалі існувати. Якось давно (близько року тому, так) мені порадили книгу про те, як розвинути у собі скілл писати вірші або просто творити щось. Я, звісно, так її і не дочитав, бо зрозумів основну ідею, а тому вона швидко перестала бути цікавою. Ідея полягала у тому, що для того, щоб розвинути у собі навичку писати вірші, або в принципі будь що, потрібно перестати себе критикувати. Адже, так воно і є: більшість всього того, що є у моїй голові, так і не потрапляє ні у які блоги, бо кожна ідея і думка розкритиковується самим же мною.

Якщо візуалізувати цю сцену, то це щось схоже на похід у книжкове видання, до редактора, у досить консервативно оформлений кабінет. У ньому можна побачити стару гасову лампу на столі, яка освітлює половину приміщення, і кілька картин, обрамлених золотими візерунками. Прямо перед столом - шкіряний зелений диван, сівши на який відчуваєш себе достатньо комфортно і затишно, хоча атмосфера самої кімнати каже про протилежне. А за столом – вражаюча бі��ліотека з книжками, яких ніхто ніколи не видасть, проте – вони складають якусь колекцію. Хорошу чи ні – значення не має. Вся кімната теж обклеєна зеленими шпалерами, а за вікном тарахкотить дощ. Вткнувшись у стоси паперу за столом сидить гостроносий худорлявий чоловік, у класичному чорному костюмі з чорною краваткою. Він не реагує на твій візит, навіть не вітається. Строга зачіска, окуляри і ще мішки під очима складають враження людини серйозної, у якої явно проблеми зі сном. Злегка паруюча чашка кави біля нього чекає, поки він врешті покладе ручку і трохи перепочине від марудної роботи, але він все копирсається у тоннах папірців.

Ти невпевненим голосом видаєш щось схоже на «Перепрошую..», але виходить щось нечітке і невиразне. Тож це не відриває його очей і ти продовжуєш стояти, чекаючи поки він сам зверне на тебе увагу. Врешті, ти дочекався. Він ввічливо попросив тебе присісти і зачекати кілька хвилин, поки він не закінчить роботу над твоєю попередньою писаниною. Що ти, чорт забирай, знову приніс? Нащо? Чому тобі б просто не припинити цим займатись? Перебираєш думки в голові. Пройде цього разу контроль чи ні… Питання з зірочкою.

Тож, так, про творіння. Кажуть, що люди народжуються з якимось талантом: співи, танці, малювання, вишивання, ліплення і т.д. І вони будуть частково праві. Частково, тому що насправді, практикуючись у якійсь діяльності певну велику кількість часу, можна чогось у ній досягти. Зараз усі це знають, нічого нового, хєх. Це в тему про те, що талант дається з народження, це факт. Але будучи у свідомому віці ми самі можемо його вбити або розвивати. І у випадку розвитку – це колосальна робота, пророблена тобою. Це не просто так, взяти народитися і вміти співати уже в підгузках, а то і взагалі з голою дупою. Ні. Купа практики, ось що це. А якщо ти ніфіга зі своїм талантом не робив, а зараз лишень ходиш і кажеш “Та що тут такого, я теж так можу”, то попутного вітра тобі. Якщо ти не досяг чогось у цій діяльності, то немає чого пиздіти. Бо тоді підбивається віра в себе і людина припиняє тим займатись, думаючи шо вона цілковита невдаха.

Я досі шукаю себе, попри те, що багато в чому знайшов частинку себе. Все крутиться навколо мистецтва і творіння. Щось виходить, щось не дуже виходить і це нормально. Але коли не виходить, ти знову опиняєся у тому самому кабінеті, де тебе чекає той самий гостроносий чолов’яга.

Власне, навчитись його ігнорувати – основна ідея тієї книжки. Він часто тебе критикуватиме, говорити, шо ти недостатньо добре у чомусь шариш. Але ти повинен шліфуватись самостійно і не вішати носа. І, кажуть, що невдовзі він зникне, забравши із собою відчуття невдоволення і роздратованості, сорому і байдужості. Але це неправда. Він завжди буде у тому самому кріслі, за тим самим столом, так само втупившись у свої довбані папірці. Але ти, зайшовши до нього, вже не будеш так боятись. Будеш сміливішим і впевненішим. І його слова вже не так сильно битимуть по твоєму самолюбію :)

[oldsunnyroad]

Страждання. Щастя. Простота.

   Як колись сказав мій добрий друг: “Людина - це істота, яка любить страждати; це у неї генетично так закладено і нічого ти з цим не зробиш”. 

   Роки два тому я не надавав цим словам якоїсь серйозності, сенсу, так як достатньо твердолобий і мав свої переконання, та і бачення світу теж було інакшим. Але ж він був правий. Та і з часом мабуть такі речі до тебе доходять самі. Хоча хтозна? 

   Але добре, зараз не про правоту і впертість. Чому людина так любить страждати? І чи любить? Чи вона сама це придумує, щоб якось розкрасити своє перебування на цій планеті? Я так думаю, що відповідь якраз у останньому питанні. Хоча звучить не дуже. Але по великому рахунку ми самі ж створюємо собі проблеми, а іноді навіть там, де їх може і не бути або можна уникнути. Ну а потім так, сидимо в куточку біля батереї і п’ємо ромашковий чай. Ні-ні, я так не роблю. Та і будь-який трав’яний чай не люблю взагалі. Хоча все ж один є. Але не про це.

   Цікаво, коли люди починають звинувачувати інших у своїх падіннях чи нег��раздах. Ну тобто, коли результатом закону “причина-наслідок” (який спрацьовує, коли ти натискаєш велику червону кнопку з написом “НЕ НАТИСКАТИ”) є великий БУМ. Але винен не ти, ні. Винен отой чувак, який криво подивився на тебе у метро; викладач, який не поставив залік, бо ти навіть книжку не відкрив; ну і ще тисяча і одна причина, чому не ти, мені просто лінь вигадувати. Але відповідь завжди в тобі. 

   “Справжнє хобі нашого покоління - це ниття і тупі теревені ні про що. Невдалі відносини, проблеми з навчанням, начальник-мудак... Це все повна фігня. Якщо у тебе нічого не виходить, то є тільки один мудак - це ти. І ти сильно здивуєся, коли дізнаєшся, як багато можна змінити, просто відірвавши дупу від ліжка!”                                      

              © Джордж Карлін

   Є речі, які відбуваються через твою волю і не через твою волю. Тобто, ти у певний момент часу (завжди) робиш вибір: піти перевулками серед ночі чи по освітленій вулиці; одягти червону футболку чи сіру; випити сьогодні чи просто нарешті виспатись. І так само є те, на що ти не здатен вплинути. Наприклад, погода, зомбі-апокаліпсис чи така інша хрінь. Важливим скілом є розуміння відмінностей між цими двома речами; усвідомлення факту того, що якесь лайно сталось через тебе або через хрінь, на яку ти не здатен вплинути. І цікаво, що потім настає етап прийняття того лайна, яке сталось. Варто лише задатись питанням: “Чи здатен ти щось змінити тут?”.Так? Вперед. Але ти у цей момент робиш свідомий вибір, а точніше свідомо обираєш собі нову проблему, над якою ще доведеться попихтіти (або ні). Відповідь - ні? Що ж, тоді проблема вирішена і тобі немає чого паритись.

   Можливо під впливом літератури, людей чи просто дорослішання починаєш розуміти прості речі, а ще-е-е з ��асом навіть приймати їх. І бачити відмінності між звичайним розумінням і прийняттям. Без страждання людина не може бути щасливою. Їй просто необхідно відчувати якусь біль, щоб розуміти різницю між станом “як же все хєрово” зараз і “як же все класно” післязавтра. Те, наскільки ти щасливий у даний момент часу, розумієш лише у порівнянні з будь-яким іншим днем у твоєму житті. Власне, отакий взаємозв’язок виходить між стражданням і щастям. Єдиний, хто здатен впливати на своє життя, бути щасливим або обирати нові проблеми, піти у Макдональдз чи додому пільмєшиків зварити, - це ти сам. Ти завжди робиш вибір і завжди за нього відповідальний. І ось це багатьом варто не тільки розуміти, але і приймати.

   У масштабі Всесвіту моя писанина в даний момент часу нічого не значить. Але це лише у масштабах Всесвіту. Але вийшло непогано.

[oldsunnyroad]

Про блог або "Вступ"

Нащо я тут? Чесно, уявлення не маю. Як варіант - мені просто стало нудно від того як проходив мій день. Або моє теперішнє життя мене не влаштовувало і я вирішив щось змінити в цю ж секунду (насправді ні, мені стало нудно). Ну і далі по плану:

відкрити браузер;

знайти платформу для створення сторінки, яку сподіваєся у майбутньому назвати своїм блогом, щоденником чи тому подібною хрінню;

створити сторінку, яка буде відповідати твоїм дизайнерським поглядам, милувати око пересічних читачів (якщо такі будуть) і просто не викликати відчуття блювоти;

написати перший пост.

І от, власне, якщо з першими трьома пунктами проблем особливо не виникло (крім кількох ресурсів, які намагались впіхнути підписку, чому я не те щоб радий, хоча і не жмот), то написати перший пост, який би передав основну ідею цього всього, виявилось ще тим завданнячком. Та і нащо з цим морочитись, якщо є Твіттер: короткі речення, які передають суть думки автора, обмежившись кількома сотнями символів.

Мабуть, саме з цієї причини Твіттер мені не надто і зайшов, адже я люблю строчити кілометрові повідомлення в меседжерах, писати довгі речення, прикрашати свої історії красивими зворотами і метафорами, афоризмами і цитатами відомих людей... Ну добре, про останнє я все ж збрехав, але я цьому хочу навчитись.

Тож, все таки, метою створення цього всього є лише спроба вести власний блог. Спроба - бо я іноді (дуже часто) надто лінивий. Але бажання писати круті пости, статті, історії з життя чи просто щось видумане мною живе і досі. Тому, це одна з причин. Ну а про іншу я написав ще на початку.

Що про мене потрібно знати? Ну... Мені майже 22, я кароокий брюнет 1,75 ростом, маю улюблену роботу, хобі, друзів і наче все не так погано і навіть добре (звісно, завжди може бути краще, але можливо про це колись буде окремий пост). Ну і ще я завжди заходжу здалеку перш ніж перейти до суті. Завжди. Когось дратує, а мені вкайф) Власне, цей вступ є яскравим прикладом.

Я міг обмежитись реченням "Ласкаво прошу!" чи "Хеееей, тут мав бути мій перший пост". Чорт. Але ніколи не пізно, тож ласкаво прошу:)

І так як на цій платформі все влаштовано не зовсім так, як уявлялось у моїй голові, введу кілька хештегів.

#oldsunnyroad_intro