prymarnaa

[prymarnaa]

Ця історія про аукціон і двох незнайомців про яких чув кожен, і яким не повезло

Це оригінальна історія

Написана ще минулого року

З того часу текст не редагувався

[prymarnaa]

Історія чоловіка з аукціону, або ж... Демона? З яким чутки і він сам зіграли поганий жарт

Оригінальна історія якій рік, текст не редагувався

[prymarnaa]

от знаєте, мені мій сьогоднішній стант схожий на глибоку прірву, в яку я сама себе й вкинула.

от я зважуюся, знаходжу якусь опору, починаю вилізати, іду скелястою стежкою або повзу, тримаючись за виступи-камінці-цеглинки, а тоді — бац! — і зриваюся, лечу головою вниз.

і там, сидячи на дні, я чекаю одну вічність. інколи вона триває кілька годин або днів, а інколи, якщо дуже не повезе, тижнів чи місяців. і от я знову беру себе в руки, наважуюсь спробувати знову і йду.

і десь дорогою я розумію, що це безодня. там немає дна, я або падаю вниз, або стою в якійсь точці, або рухаюся вгору. просто коли падаєш — то вже стрімголов, і зупинитися важко. залишатися у одній точці небезпечно, бо якщо не зібрати себе до купи вчасно, знову доведеться падати. а падати я не хочу. але дорога вгору надто важка, і мені ще ні разу не виходило не зірватися, принаймні це "не зірватися" поки не тривало довше тижня, бо один неправильний крок, очі топить у емоціях, які я недокінця розумію, оступаюся — і падаю.

а ше ж є точки неповернення. це коли ти розумієш, що привезти себе до тями і рухатися вгору буде в рази складніше. до них я поки-що, здається, не дібралась. кілька таких точно є, я їх перетнула дуже давно і колись. якщо вийде рухатися вгору, я до них дістануся.

але ще більше таких унизу, �� кожна з них чекає на мене з нищівним нетерпінням, спостерігає своїми темними очима без зіниць і усміхається.

одна з таких, до речі, втрата стипендії. наступна, мабудь, виліт з університету, але ця настільки глибоко, що я не можу уявити, що під нею, а ще більше боюсь туди впасти.

і, знаєте, там, де я зараз стою, темно, але я хоча б розумію, куди мені рухатися. і найбільше що мене лякає це факт, що не зірватися, в мене не вийде :)

(пі сі для мене це "зірватися", яке я тут постійно повторюю, це бути настільки зайобаною, шо замість того, шоб шось із цим робити, хоча б не збільшувати борги з навчання, я йду спати. і сплю я до 16 годин на добу😕)

[prymarnaa]

HELLO

[prymarnaa]

вона зачепилась ногою за власні ж штани, біжучи на зупинку, до якої уже під'їжджав автобус, і впала.

розхуярила шкіру між кісточками руки і отримала кілька синців, які не сходитимуть місяці, на коліні. зате почувалася живою як ніколи.

на автобус таки встигла, але стояла, похитуючись від руху транспорту, і дивилась на свою руку. ранки приємно пекли.

[prymarnaa]

🍂вона🍂

мініоповідання

Вітер вкотре розносив пожовкле, а почасти й багряне листя. Воно волочилося вологою бруківкою та час від часу чіплялося за траву обабіч, ближче до напів голих дерев.

Першим у око впали тонкі коси, каштанові, закріплені десятками яскравих кольорових резинок. Вони лежали на плечах і підскакували в такт крокам. Вона віддалялась. Я бачила її спину в довгому чорному пальті та литки в помаранчевих, майже як опале листя, шкарпетках.

Щось у її постаті вислизало з мого усвідомлення… Щось подібне на похмуре небо над нами.

Можливо, це були зморшки під очима, які я помітила тоді, коли вона повернула свою голову вбік, оглядаючи останні зелені листочки на верхів’ях дерев? А, може, це була неприхована тривога в погляді карих, здавалося, трохи червоних очей? Її щось турбувало? Мабуть, осінь видалася занадто складною? Захотілося підійти, легко торкнутися каштанових кіс, приголубити цю малу, наче її от-от здує вітер, статуру зрілої жінки і прошепотіти, що все буде добре, що осінь обов’язково закінчиться… проте ми були недостатньо знайомі… ми взагалі не були знайомі. Я лиш налякала б її. Адже, можливо, їй зовсім не була потрібна моя турбота.

Зрештою, я мовчки дістала цигарки зі свого пуховика й підняла погляд — небо для мене тепер асоціювалося лише з її поглядом. Угору, до голого гілля, линув білий дим. Час на мить зупинився.

— Можна закурити? — мовив м’який голос. Тіло пройняли дрижаки ще до того, як я встигла опустити голову. Серце пропустило удар.

— Звісно, — я усміхнулась і простягнула темно-червону коробочку. Короткі пальці вхопили золотаву цигарку й піднесли до вузьких рожевих губ. Переді мною стояла жінка в темному пальті, на плечі якої спадало з десяток тонких каштанових кіс.

І я, видихнувши чергову смужку диму, врешті наважилась:

— Дозволите… запросити вас на каву?

26.IX.2022