#горори

[bayraktarka-hanma]

Не розумію, що відбувається. В голові паморочиться, все тіло ніби не моє і не слухається. Я лежу на запилюженій підлозі — кволий і ослаблений. Що сталося після того, як я випив настійку доктора Лейка? Він же обіцяв, що все буде добре. Що не раз перевірив формулу. Що побічних ефектів не повинно бути.

Я просто хотів одужати.

Це було експериментальне лікування. Доктор Лейк не давав ніяких гарантій. Лише сказав, що, можливо, знайшов універсальні ліки. Але нічого конкретного не казав. Я ж у надії вилікуватися був готовий на що завгодно.

Підвождуся. Тіло небезпечно хитається, наче я смертельно п’яний. У кімнаті темно. Пил забиває ніздрі. До нього примішується важкий нудотний запах... чогось. Не можу пояснити, чого саме. Таке враження, ніби мене тут знудило. На долонях відчувається волога. Нічого не бачу. Сяк-так відновивши рівновагу, рухаюся вперед з витягнутими руками. Кроки мої повільні. Нарешті долоні торкаються стіни. Рухаюся вздовж стіни, шукаючи вимикач. Де ж доктор Лейк? Чому він залишив мене тут? За вікнами глуха безмісячна ніч. Мене починає тривожити ситуація, в якій я опинився. І хоча звичних симптомів хвороби я не відчував, щось було не так. Хоч я і не міг пояснити, що саме.

Долоня намацала вимикач. Світло на мить засліпило мене. А тоді відкрилася жахлива картина. Тіло доктора Лейка лежало в кріслі у кутку. Хтось вирвав йому трахею. Я задихнувся від жаху й прикрив долонею рот. І помітив, що моя рука в крові. Моя рука з гнилою шкірою й нігтями, які відшарувалися і от-от мали випасти. Я став часто дихати, бо було таке відчуття, ніби кімната стала тісною, а стеля звалилася на мене. Ні, цього не може бути... Я не міг цього зробити. Я ж не...

На тремтячих ногах підходжу до непорушного тіла. Доктор Лейк виглядає жахливо. Одяг подертий і скривавлений. Ніби на нього напав якийсь звір. Може, так і було? На доктора напав звір, а я приніс його сюди і знепритомнів?

На стіні за кріслом висіло дзеркало. У каламутній поверхні я побачив себе. Ні, ця істота із хворобливо-зеленуватою шкірою, вкритою струпами і гнилими ранами, не може бути мною. Ця істота з кров’ю на обличчі, з кривими зубами, у яких застрягли рештки чужої плоті — це не я.

Хто я, в біса, такий? Ким я став?

@ukrfanficshn

[olefireval]

Намалювала страшилку за декілька днів. Мене надихнув один ютубер, котрий з дитячих розмальовок робить горори (Jordan Persegati) і я така так, клас, мені теж треба помалювати горори, теж хочу.

[bayraktarka-hanma]

А я з новою історією, на яку мене надихнув канал Ukrainian horror. В кінці я лишу посилання на історію, що мене надихнула.

Я збирався поїхати з Костиком, бо те, що він задумав, було приголомшливо. Поїздка у Прип'ять! А ще - приятель поділився, що ми вирушимо у закинуте метро. Про нього Костик вивідав у якогось шукача пригод, котрий те метро і надибав. Я цілий тиждень готувався до цієї поїздки, взяв відпустку, хвалився всім, що буду, як той герой з гри про сталкерів, вивчив правила поведінки у Чорнобильській зоні...

І зламав ногу, коли виходив з маршрутки.

Тож я лишився вдома і заздрісно прощався з Костиком і його друзями, які склали йому компанію у цій подорожі.

Як виявилося пізніше, я попрощався з ними назавжди.

Через тиждень з новин я дізнався, що майже вся компанія Костика зникла за вельми загадкових обставин. Їх ніде не знайшли. В крайньому випадку, в тих місцях, які вважалися безпечними. Про метро в новинах не було ні згадки.

Я довго перебирав версії про те, що сталося з Костиком і друзями, аж поки не дізнався, що один з компнії вижив. Віталій зараз знаходився у психіатричній лікарні. Його знайшли коло одного селища неподалік від Прип'яті - закривавленого, в подертому одязі, з широко розкритими очима й сивим волоссям. Віталій постійно щось белькотів, та його слів ніхто не міг розібрати.

Я таки відвідав Віталія і вжахнувся, побачивши переляканого чоловіка, котрий, забившись у куток палати, дивився в одну точку. Він не стежив за собою і постійно озирався. А ще - як сказали мені лікарі - до втрати свідомості боявся темряви і манекенів.

Я довго намагався розговорити Віталія. Він не впізнав мене, хоч ми раніше часто бачилися. Чоловік просто сидів на підлозі й хитався в такт невідомої музики. Але здригнувся, коли я згадав Костика.

- Манекени, - пробурмотів Віталій, - манекени, манекени, дивляться на тебе. Вони всюди, йдуть нечутно і забирають твій одяг... Всі одягнені. Їм теж холодно...

Я не знав, що Віталій мав на увазі, та від його слів стало моторошно.

- Які манекени? - запитав я. - Віталію, ти був �� Костиком у метро. Що з вами сталося?

- Манекени забрали наш одяг, - спокійно відповів чоловік, а його порожні очі вп'ялися в мене. - Манекенам холодно, їм потрібен одяг. Я сказав, що приведу когось, тому мене відпустили. Те метро належить їм. Піди до них, Миколо. Їм не вистачає одягу.

Я пішов, так і не отримавши відповідей на свої питання. Єдине, що я зрозумів - метро не порожнє. Хтось чи щось, прикидаючись манекенами з намальованими обличчями, живе там. І вбиває всіх, хто туди заходить. Віталій вижив випадково. Пізніше він розповів, де знаходиться те метро. Механічно посміхаючись, додав, що зачинив важкі двері, щоб не випустити тих істот.

- Не дозволяй їм вийти, Миколо, - шепотів Віталій, - не дозволяй нікому відчиняти ті двері. Бо вони цього чекають.

https://youtu.be/7T9i6QidLCA

@ukrfanficshn

[bayraktarka-hanma]

Я був найстрашнішим монстром на костюмованій вечірці.

О так, я тижнями шукав жахнючу маску в усіх магазинах, що підійшла б до мого костюма. Та все те барахло, що мені траплялося, не злякало б і дитину. Мене це злило, і свою злість я виплескував на людей, які знаходилися поблизу. Я встиг облаяти друга, який сказав, що не варто так переживати. Це всього лише костюмована вечірка. Потім я посварився з батьками, бо вони не хотіли дати більше грошей для придбання маски. Я гримав на школярів, які проходили повз, і ледь не побив листоношу.

Маску мені надіслали поштою без зворотньої адреси. Коли я її розпакував, то вигукнув: "Це те, що треба!”

Маска була важкою, масивною, гротескною, з асиметричними пропорціями. Здавалося, що вираз морди цього страхіття змінювався в залежності від кута падіння світла. Обвисла шкіра на дотик нагадувала щось слизьке й відразливе. Завдяки жорсткому чорному волоссю маска закривала потилицю, хоча, розглядаючи її, я сам відчув мурашки затаєного страху на шкірі.

У пакунку була записка. “Хай ця маска стане твоєю другою шкірою”.

У цей вечір мене боялися. І я був щасливий.

Маску я не знімав протягом усієї вечірки. Чекав, коли оголосять нагороду за найстрашніший костюм. Її, звісно ж, отримав я. По-іншому і не могло бути.

Я гидко шкірився, дивлячись, як здригаються всі ті нікчеми, що носили жалюгідні костюми нудних упирів, вовкулак і відьом. Кого вони намагалися переплюнути, якщо я найкращий серед них?

Коли я вертався додому, вирішив зняти маску, бо вона чомусь почала тхнути гниллю й тухлим м’ясом. Я потягнув її вгору за волосся. І зойкнув від болю. Відчуття було таке, ніби я смикав власне волосся. Тоді я став смикати маску за щоки, носа, вуха. Землисто-сіра шкіра потягнулась, і я скрикнув. Обмацав підборіддя, намагаючись знайти виступи маски, аби зірвати її ривком.

І панічно заволав, коли усвідомив, що клята маска зрослася з моїм обличчям.

@ukrfanficshn

[bayraktarka-hanma]

Коли я прийшов на фестиваль, була ніч, та, схоже, ніхто не збирався розходитися. Лунав гучний, чомусь неприродний, сміх упереміш із неритмічною какофонією барабанного дробу. Його заглушали розмови. Втім, я не міг розібрати ні слова. Схоже, сюди прибули туристи з інших країн. Абсолютно всі у гротескних страшних, химерних, масивних масках. Повз проходили ікласті, вухаті, рогаті істоти, вкриті шерстю, пір'ям, каскадом веселкового волосся з хвосами, копитами, пазурями. Слабке світло паперових ліхтариків немовби лякалося цих істот, бо сяяло невпевнено й залякано. Я йшов повз циркові намети, звідки вигулькували відвідувачі. Їхній одяг містян разом з огидними масками створював разючий неприємний контраст. Озираючись навсібіч, я шукав своїх друзів. Вони казали, що лишаться до ранку, бо після півночі починалося найцікавіше.

- Гарна маска, - повз прошелестіла фея у блискучому зеленому вбранні з прозорими крилами. Замість волосся у неї росло пір'я, а голос нагадував відлуння кришталю. Цікаво, яким чином вона домоглася такого звукового ефекту?

- Дякую, - машинально озвався я. Та коли фея зникла у різнобарвному натовпі, я спинився.

Бо був без маски.

Знизавши плечима, пішов далі. Крім мене, тут не було жодного людського обличчя. Всі наче змовилися. Я почувався незатишно серед монстрів, тому намагався швидше знайти друзів.

Тим більше, на мене зацікавлено зиркали допитливі очі. Пухнастий кіт-перевертень спитав, де я взяв таку чудову маску, а старезна відьма, опблутана павутинням, зауважила, що могла б сплутати мене з людиною й зварити у казані. Ці випадкові репліки посилювали мою тривогу. Я йшов усе далі до центру дійства. Там у великі барабани бив м'язистий чоловік, чию голову вінчав череп бика. Незрозумілий ритм і дивні слова, що він промовляв, чомусь мене вжахнули. Я відчув приховану загрозу серед містян, котрі вже відверто витріщалися на мене.

- Гарна людська маска, - вишкірився вовкулака, вкритий розкішною густою шерстю. Лапи, пазурі, вовча морда - все виглядало неймовірно реалістично. З його кривих ікол скрапувала слина. На мить я відчув себе героєм фільму жахів. - Де купував?

- Яка, в біса маска? - не витримав я. - У мене нема маски. Я така ж людина, як і ти.

Сказавши це, я смикнув вовкулаку за шерсть, очікуючи, що вовча голова відвалиться і я побачу, хто зі мною розмовляв.

Та цього не сталося.

Вовкулака навис наді мною, з насолодою вдихнувши мій запах.

- Чули? - голосно гаркнув він. - До нас на фестиваль завітала людина!

І тут я усвідомив, що ніхто з цих істот не носив масок.

Усі вони були справжніми.

@ukrfanficshn