#сорочка

[hoteldreamss]

Ivar the Boneless || imagine

Слов: 1 412

Твои ноги замёрзли настолько, что начали гореть. Лицо почти онемело от холода, ты боишься представить что будет, когда ты доберёшься до безопасного места. Если ты доберёшься до безопасного места. Бежевое платье из кружева и шифона почти примёрзло к твоему телу, сорочка под ним нисколько не придаёт тепла. Твоя фата каким-то чудом ещё на твоих волосах, хотя вуаль больше не прикрывает твоего лица, ткань всё ещё держится за расплетенные волосы. Твоя обувь в виде туфелек в какой-то момент затерялась где-то в сугробах во время твоих попыток побега.

Ты оглядываешься, в страхе, что кто-то будет гнаться за тобой, продолжать преследовать тебя в этом лесу, но каждый раз оборачиваясь ты никого не можешь найти взглядом. В ушах стучит и ты ничего не слышишь, кроме собственного пульса. Именно тогда ты врезаешься во что-то большое и твёрдое, чуть не падая назад, но тебя хватают за плечи, не позволяя свалиться в снег. Это не дерево.

Поднимая взгляд ты уже знаешь, кого увидишь. Мужчина, средних лет, у него кажется добрые глаза, но ты знаешь, это бывает обманчивой чертой внешности. Поэтому раскрыв рот ты планируешь закричать, даже не уверенная, что сможешь, учитывая как долго дышала холодным воздухом.

— Тихо ты, — он говорит ��а незнакомом тебе языке, и ты не понимаешь его, пока он не прижимает свою большую и тёплую ладонь к твоему рту. Ты не хочешь знать, где были его руки раньше и не хочешь.

— Что у тебя там? — другой мужчина появляется неподалёку, кажется слегка скучающим, когда смотрит на тебя, он будто бы и не удивлён.

— Сбежавшая невеста, должно быть саксонка.

Саксонка. Это слово ты знаешь. Северянки так называют часть англичан. Это северяне, доходит до тебя, и ты рыпаешься, желая выбраться из крепкой хватки мужчины, чьё лицо в рисунках, и возрастом он напоминает твоего отца.

— Отнесём её в лагерь. — Он перекидывает тебя через плечо так легко и просто, что ты на мгновение думаешь, что могла потерять немного веса за последние пару недель.

Тебе ничего не остаётся как просто ждать. Могли ли они растерзать тебя? Съесть тебя? Твои родители говорили, что вытворяют скандинавы. Могли ли они воспользоваться тобой в самом грязном смысле этого слова, унизить тебя физически и морально? В конце концов они мужчины. Они дикари. Тебе рассказывали, что оставаться наедине с мужчиной нельзя, если он не твой муж или родственник, а если это ни один мужчина? Всё будет в разы хуже? Ты не хочешь думать, что сбегая от одной участи, обрекла себя на худшую.

Он идёт по лесу не долго, мимо голых, в основном тонких, деревьев, пока снег хрустит под его ботинками. Заходя в лагерь, ты замечаешь, как некоторые кидает на тебя взгляды. Здесь есть женщины. Это немного успокаивает. Он заходит в шатёр, сажая тебя на что-то мягкое, должно быть импровизированная кровать.

— Попроси принести еды, и позови Ивара.

Один из мужчин уходит, оставляя тебя с тем, у кого всё лицо в рисунках. Это на самом деле пугает.

— Мы не тронем тебя, — он гладит тебя по плечу, и тянется к сложённому одеялу рядом.

Ты смотришь на выход. Могла бы ты сбежать? Определённо. Но куда, ты понятие не имеешь. Здесь тепло, и даже если ты не знаешь их языка, и уверена, что они могут воспользоваться тобой, реальность обстоятельств уже добралась до тебя. Твои глаза слезятся, когда ты смотришь в пол.

Как ты могла подумать, что так резко срываться, бежать в неизвестность будет хорошей идеей. Ты так сильно ошиблась, что даже не уверена, будет ли возвращение хорошей идеей. Твой отец наверняка покарает тебя. Может быть тебя будут пороть на площади прилюдно? Ты опозорила его, свою семью, сбежав перед самой свадьбой. И у тебя даже не было плана. Куда ты собиралась бежать? Где нашла бы тёплое место с едой и безопасность? Чем ты думала?

— Он идёт, еду сейчас принесут, — мужчина, который уходил, вернулся.

Шатёр, куда тебя принесли, просторный, очаг огня позволяет тебе постепенно согреваться, как и одеяло которое тебе набросили на плечи.

Мужчины продолжают говорить на незнакомом тебе языке, пока ты трясёшься от холода, постепенно отмерзая.

Твоё внимание переключается на другого человека, только когда он заходит. Метал на его ногах сразу же кидается в глаза, как и походка. Он хромает, опирается на костыль, пока добирается до тебя. Он смотрит на тебя так, будто ты дикий зверёк, которого двое мужчин притащили ему по глупости.

— Кто это? — ты не понимаешь, что он говорит, но понимаешь, что о тебе.

— Нашли её в лесу. Должно быть саксонка.

— Она в белом. В таком они выходят замуж. Наверное сбежавшая невеста.

Человек, который только что пришёл, хромая подходит к тебе.

Он смотрит на тебя оглядывая и изучая.

— Как тебя зовут? — интересуется он на своём языке.

— Она не понимает нашего.

— Как тебя зовут? — это английский и ты знаешь этот язык, но слишком долго медлишь, перед ответом, настолько, что они думают, ты вовсе глухая.

— Т/И.

— Я Ивар. Ивар Бескостный. Ты знаешь меня?

Ужас проходит по твоему телу. Ты знаешь его. Его боится сам король. Он сын Рагнара, он тот кем пугают маленьких непослушных детей, кого сравнивают со змеем, забирающего своих жертв в подземный мир.

Поразительно как страх сковывает тебя и ты не можешь даже закричать или сдвинуться с места.

— Да.

— Тогда ты знаешь, что я могу сделать с тобой, если будешь мне врать.

Ты киваешь.

Он отходит от тебя, взяв стул и немного протащив, Ивар ставит его и садится перед тобой.

Должно быть стоять для него слишком сложно. Ты продолжаешь осматривать его, внимательно изучая. Хотя для них ты такая же диковинка, он для тебя не меньше. Его голубые глаза завораживают, ты никогда не видела настолько голубых глаз. Его внешность не кажется пугающей, наоборот, его бы назвали очень симпатичным юношей, женщины могли бы быть в восторге от него. Хотя ты предполагаешь, что женщины его страны может быть на самом деле в восторге от него.

Его ноги, кажется, единственный недостаток. Но ты ни слова не говоришь, и отводишь от него взгляд, как только понимаешь, как откровенно пялилась. Невежливо так смотреть на людей.

— Почему ты была в лесу?

— Я бежала.

— От куда?

— Я бежала со своей свадьбы.

— Свадьба состоялась?

— Нет. Я сбежала до проведения церемонии.

Он кивает. Именно тогда женщина в брюках, и меховой куртке, появляется в комнате, неся небольшой деревянный поднос. Ты не можешь заметить что именно в тарелке и в чашке, но от этого исходит пар и ты понимаешь, как сильно хочешь есть.

Она ставит еду на стол, пока ты наблюдаешь за ней и Ивар замечает, куда ты смотришь. Твой голод очевиден для него.

— Почему ты без обуви? Почему ничего не взяла с собой?

— Я не знала, что у меня получится сбежать, — признаёшься ты. — Думала, если меня поймают без ничего, я смогу избежать наказания.

— Какого?

Ты молчишь пару секунд, обдумывая ответ.

— Они бы придумали.

Ивар вбирает прохладный воздух. Он ещё не знает, что делать с тобой. Девушка, которая каким-то чудом оказалась здесь. Выгнать в лес кажется совсем бесчеловечным, ты вряд ли выживешь там. Делать рабыней кажется излишне жестоким, его сердце сейчас не такое огрубевшее и подобное издевательство совсем не позабавило бы его. Но оставлять Харальду, потому что он притащил тебя сюда, кажется глупым, он рано или поздно решится прикоснуться к тебе, как мужчина к женщине. Ты кажешься слишком молодой, для такого человека как Харальд.

— Расскажешь мне всё, что знаешь, от куда ты, сколько людей там, откуда именно ты бежала? Из какой ты семьи? — он поднимается, продолжая говорить с тобой на английском, пока ты смотришь на него с осторожностью.

— Оставьте нас, — произносит он на неизвестном тебе языке, смотря на мужчин, которые до сих пор наблюдали за вами.

Они кивают и уходят.

— Можешь поесть. Это тебе.

Ты поднимаешься со своего места, стремясь сесть за стол, но ты настороженна. Тебе не хочется никого предавать, кто раньше мог бы считаться твоим близким человеком. Сколько ты можешь рассказать? Разве эти люди не твои враги? Учитывая, как они милы с тобой, может тебе не следует бояться?

— За еду? Я должна рассказывать за еду? — Держа одеяло на плечах, ты стоишь в паре шагах от кровати.

— Нет. Ты можешь поесть, ты в гостях. Как я могу быть таким грубым с бедной девочкой.

Ты не доверяешь его словам, уверенная, что Ивар просто пытается обвести тебя вокруг пальца, заставить продаться за меньшее.

— Если я что-то и расскажу, что потом? Ты выгонишь меня в лес? — Ты всё ещё немного мёрзнешь, но твой голос хоть и тихий, не робеет.

Ивар замирает, смотря на тебя. Ты смышлёнее, чем кажешься. Что он может сказать, если и сам не знает, чтобы сделает с тобой дальше. Может у тебя и ничего значимого нет.

— Нет. Можешь быть здесь, пока мы здесь. Дальше посмотрим.

Ты еле заметно киваешь, чувствуя себя немного неловко, когда он смотрит на тебя. Подойдя к столу, ты всё ещё держишь одеяло, прикрываясь и не способная отказаться от тепла.

[danaelita]

Искала новую аву. Нашла шедевры из снэпчата.

На первой пикче как раз моя сдавшаяся сорочка 🤣😂

[laefreth]

The Spinner

It took me about a month to finish this, but it is done!

My Forsaken OC Yustynia Galagan, the Spinner

I had this idea of creating slavic themed (and particularly Ukrainian themed) WoW OC quite long ago and I've finally done this!

– Сьогодні щось не так, – почувся голос із дальнього кутка шинка. – Веретено недобре крутиться. Теж відчуваєш?

За маленьким хитким столиком під забитим дошками віконцем сиділа жінка. Вбрана в чорне: чорна хустка на голові, чорна сорочка, прикрашена однотонною червоною вишивкою, чорна, в ледь помітну смужку, спідниця. На шиї поблискували численні разки намиста, з-за пояса стриміла куделиця, а в лівій руці крутилося веретено – Пряля, як завжди, була вся в роботі.

[miserable-tea]

Сходила в секонд. Купила штани та сорочку...Я сорочок штук 15 точно переміряла. Вони або завеликі в довжину, або рукав наскільки великий що можна шити окрему сорочку....Я всеодно взяла сорочку з великим рукавом, але прийнані там немає 1000 складок по всьому рукаві коли сорочка на мені 😭😭😭😭😭

[vallxlkzal]

ЧАСТИНА НОМЕР 5 (П'ЯТЬ🥀)

🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔

Кожен сантиметр в домі Воллі було обшукано, кожну шафу, кожну шухлядку і комірчину, кожну кімнату, горище, підвал — все безрезультатно.

Магічної палиці ніде не було, проте речі Воллі і Вуф були вдома. Це наштовхувало Одлава на думку про те, що Вальдіні десь поруч і треба почекати. Всього-лише годину, дві, три... Просто почекати.

На жаль чи на щастя, до смугастих жовто-чорних рук потрапили знайдені у Воллі старі фотографії. Хах, як мило, він не викинув їх. Більшість з них робила Венда ще з дитинства і більшість з них були про подорожі, цікаві речі і Воллі. А ще зовсім трохи про ��д... Од...

Одлав проковтнув важкий ком в горлі і криво посміхнувся, дивлячись на один зі знімків. Там, щасливі і веселі, Воллі і Венда обіймають похмуру і сердиту Одлулу, яка в черговий раз наробила хаосу, але згодом все виправила і відчувала роздратованість від того, що мандрівники, як ні в чому не бувало, пробачають їй знову і знову, обіймаючи і називаючи своїм другом. Ця фотографія була в рамочці і стояла на доволі видимому місці. Дивні змішані почуття викликало це...

Але в руках Одлав тримав ще декілька знайдених знімків. На них Воллі обіймав Одлулу, цілуючи в щічку, і робив селфі. І Одлав там ще трохи розгублений, але вже з коротким волоссям і в штанях.

В якийсь момент фотографіїй з Одлулу стало меншати. Ось вже дорослі Воллі, Венда і Вуф. Ось нові подорожі, нові всесвіти. Але Одлава в них вже нема. Він став гіршим, підступнішим і приховував своє існування від мандрівників, хоча Венда прямим текстом казала, що вони й так знають, що він ходить за ними.

Він... Вони дійсно, без сміху та іронії сприймають його Одлавом. Як мило. Невже вони справді досі сумують за ним? Він же стільки лайна наробив і досі не припиняє... Як все складно.

Перегляд старих фотографій чомусь зайняв стільки часу, що почало сідати сонце і довелося погодувати Вуфа, насипавши йому корму і води в миски. Довелося нарешті нормально відпочити і навіть виспатися, що Одлаву вдавалось так рідко, бо він постійно намагався лише викрасти магічну тростину і забував виконати якісь власні потреби. І чомусь саме в домі Воллі Одлаву було так спокійно і так тепло, і так приємно. І ковдра, пухка і ніжна, так солодко пахла, що злодій сам не помітив, як загорнувся в неї і впав на подушку, вдихаючи цей запах солодкого шампуню, яким користувався хазяїн цієї затишної домівки. З роками Одлав втратив і сором, і ніжність, і відчуття хоч якоїсь провини, тому його зовсім не занепокоїло скористатися ванною Воллі і повернутися до його чудового ліжка з таким же самим запахом на собі, скинувши свій жовто-чорний одяг і замінивши його на червоно-білу нічну сорочку з шафи.

Нехай Вальдіні приходить, нехай бачить. Треба було краще стерегти свої речі, треба було бути пильнішим. Одлав посміхався, ніжачись в ліжку Воллі, в його одязі і з думками про нього. Про його дурні пригоди, дурну наївність і дурну доброту, яка колись рано чи пізно приведе його в погану ситуацію... І про його магічну тростину також подумав! Бо ж тільки по неї прийшов Одлав, тільки по неї і ні по що інше! І залишився тут не тому, що захотів і розплакався від перегляду старих фотографій, а тому, що чекав, щоб викрасти цю кляту палицю! Нічого особистого. Просто ліжко приємне, і сорочка м'яка. Просто очі самі закриваються...

Просто Воллі і Венди чомусь немає цілий день. І Чарівник Білобород теж не з'являвся.

Просто цього разу Одлав дійсно захотів, щоб Воллі його побачив і знайшов.

То чому б нарешті не дозволити собі те, що ніколи не покажуть в книзі чи мультфільмі? Дозволити собі нарешті бути вдома.

І хоч вмів Одлав розмовляти на мові тхорів, але на мові собак — ні, тому так і не зрозумів, чому Вуф нічого не їв, а увесь час поводив себе збентежено і скулив.

Напевно, він сумує за Воллі, бо вони завжди разом, але Воллі немає вдома. Одлав махнув на це рукою і солодко заснув, очікуючи хазяїна будинку.

***

— Одлав!

— Ммм... Відчепись, Воллі, це тепер моя територія...

— Одлав, це Венда, вставай! Воллі зник!

— Що??

Одлав різко підскочив з ліжка і стикнувся з Вендою, яка стояла поруч. Вона виглядала втомленою і наляканою в порівнянні з відпочившим і розслабленим лиходієм.

— Що значить зник? Де він? Де його магічна тростина?

Венда подивилась на замріяного, поки що сонного Одлава в сорочці Воллі і слабко усміхнулась. Його питання про палицю було тільки для того, щоб приховати хвилювання, яке злодій старанно намагався замаскувати під свою звичну емоційну прохолоду, проте від Венди у нього сховати ніколи і нічого не вдавалось. Ні свої злочини, ні почуття.

— Зник у іншому світі. Я не знаю, як туди дістатися без його тростини.

— Зате я знаю! — Чарівник Білобород з'явився миттєво і теж виглядав занепокоєним, якщо не наляканим.

— Тату, Воллі зник! Як нам бути? — звернулася Венда до Білоборода, стримуючи сльози, тому що дуже хвилювалась за Вальдіні. Один він без них і палиці зовсім беззахисний перед будь-якими небезпеками в інших світах. І смертний. Дуже-дуже смертний.

— О, не хвилюйся, люба, я маю для вас дещо! — Білобород повернувся до Одлава і простягнув йому магічну палицю Воллі. — Хтось інший викрав її і замінив на звичайну, але вона змогла повернутися до мене. Вона знає, де Воллі, тому ви повинні знайти його разом.

— Ти даєш чарівну тростину МЕНІ? — Одлав здивовано кліпав очима, приймаючи в свої злодійські руки те, за чим ганяється вже багато років. — Чи ти не забув, що я в цій історії лиходій, а не герой?

— Цього разу, якщо тобі так зручніше, вважай себе кимось нейтральним, але допоможи Воллі, інакше він може померти. Просто знайдіть його і поверніть сюди, більше нічого не робіть, чуєте? Знайдіть Воллі, поверніть і зачиніть портал якомога швидше.

— Старий бовдур, ти будеш ламати мізки своїми загадками Воллі, а мені кажи прямо, що я мушу зробити і конкретно з ЧИМ я маю справу, — Одлав примружився, підозрюючи, що Чарівник щось приховує.

— Гаразд. Я розкажу тобі. Ти, Венда і Вуф маєте справу з Валдо — повною, небезпечною протилежністю Воллі, проте ваша задача не сплутати його з саме з Воллі, бо вони в тому всесвіті схожі. І, по можливості, старайтеся не траплятися на очі Одлаву з того ж всесвіту, якщо не хочете, щоб вас з'їли, — Білобород вже поспішав зникнути, але на кінець додав ще дещо: "Я не можу піти з вами, але я постараюсь берегти вас в цій небезпечній подорожі. Нехай вам щастить".

В домі знову запанувала тиша, якщо не рахувати скуління Вуфа.

— Одлав, будь-ласка, не кидай нас в біді. Допоможи... — Венда дивилась Одлаву в очі, а той відводив погляд, міцно тримаючи тростину Воллі. Тепер сюжет закінчено, ця річ в руках злодія, можна йти куди завгодно. Але Одлав чомусь сумнівався. Чи справді йому хочеться йти кудись, де немає його надокучливих мандрівників? Чи справді йому буде в задоволення сіяти хаос, як раніше, якщо ні Воллі, ні Венда, ні Вуф не будуть заважати його планам? Чи справді це все буде таким веселим, коли Одлав нарешті залишиться один?

Він дивився на сумну дівчину, яка безнадійно схилила голову. Сама вона не зможе впоратись з цим завданням, їй потрібна допомога. Потрібен Одлав.

І, в якомусь сенсі, ці червоно-білі смугасті дурники теж потрібні були Одлаву. Іноді він віддалено спостерігав за ними і нічого не робив. Просто спостерігав. Йому подобалось бачити їх разом щасливими і усміхненими. І живими. Нехай навіть якщо і без нього поруч.

Бо тільки він міг намагатися вбити їх. Більше ніхто інший не мав на це права! І, хоч Одлав завжди терпів невдачу, але своїми спробами позбутися Воллі все одно пишався. Ці спроби були дурні, не дієві і лиходійно-комічні, тому що насправді Одлав ніколи б не змін вбити Вальдіні. Ніколи. Це просто була гра.

Венда розуміла, що її прохання може бути проігноровано, бо це ж негативний персонаж. Його хороших справ небагато і...

Важко видихнувши, Одлав змінив нічну сорочку Воллі на свій звичайний одяг, що до цього так недбало валявся на підлозі зім'ятою жовто-чорною купкою, щоб потім мовчки подати руку Венді, яка від подиву просяяла щасливою посмішкою, і дозволити тростині відкрити портал, беручи дівчину за талію і пса — під мишку. Стрибок в піксельний світ обіцяв бути трошки болючим.

***

— Отже, будемо орієнтуватися на твою зовнішність, бо ви доволі схожі з ним, я так підозрюю... — сказала Венда, роздивляючись нове тіло Одлава і торкаючись його нового обличчя. Він на це лише закотив очі і криво усміхнувся, проте руку Венди не прибрав. Не міг, бо теж погляд його зачарований повернувся на нову Венду.

Одлав любив її в будь-якому вигляді. Її і Воллі. Саме тому він зараз зробив це заради них.

Проте довго один одного вони не стали роздивлятися, одразу починаючи пошуки і стрибаючи по піксельному всесвіту за допомогою телепортації тростини в різні проміжки часу, в різні ситуації і місця. Траплялися на очі різним людям.

Траплялись на очі спостерігаючого за хаосом Валдо.

— Одлав, ти це бачив?! — збентежено питала Венда, краєм ока помітивши цю деформовану, жахливі посмішку серійного вбивці, але Одлав вже переніс їх в інше місце.

— Я це не бачу, але відчуваю. Будь-ласка, не відходь від мене далеко... — тихо відповів злодій, дозволяючи Вуфу обнюхувати нову місцевість і брати слід Воллі.

Шокований Детектив, шестерні в голові якого крутилися аж до диму від злості, напруги і здивування, не вірив власним очам. Це Одлав, Вуф і.... І... І вони зникли так швидко, як і з'явились.

Не може бути, але воно, блять, є!

Ці пошуки обіцяли бути довгими, але вони хоча б почалися. Вуф взяв слід Воллі, а Детектив — слід трьох нових сутностей. І першим "ефектом метелика" подібних часових махінацій стало те, що він, стираючи з носа підсохшу кров, мчав вже на новій, на поліцейській машині туди, де розростався густий туман, зміїне шипіння голодного піксельного агресивного Одлава і тяжкі видохи Воллі, намагаючогося врятувати не стільки себе, скільки дитину на руках.

Так вже повелося, так вже було звично — Воллі завжди думав про добробут інших і дуже мало — про власний. Це додавало йому сил долати підступне болото, але в той же час ламало нещадно зсередини, розбивало, трощило разом з солоним потом і кров'ю, витікаючою з ран на тілі.

Незважаючи ні на що, Воллі все ще вбачав в собі хороше створіння. Не Валдо. Зовсім не нього.

Воллі ніколи не буде таким, як Валдо, навіть якщо знову буде під прицілом пістолету, зраджений і наляканий.

Стоп.

— Детективе, це ви? Ви знайшли мене! Я тут! — Воллі слабо посміхнувся і привітно кивнув рукою, поставивши цілого і неушкодженого Джуніора на тверду землю і не одразу помітивши, як злий Одлав пірнув в болото, сховався непоміченим, а Детектив в люті натиснув на спусковий крючок пістолету, взявши Воллі на приціл.

Якби тільки Одлав і Венда з книг і мультфільмів знали, що потрапили поліції і Детективу на очі, буквально вказуючи йому шлях своїми пошуками і наступними появами все ближче до болотяної лісової місцевості, вони б зупинились, бо куля вже була випущена просто чисто з-за емоцій, зі злості і вирваних вщент нервів. З-за того палкого поцілунку, в якому Детектив втратив не просто кермо, а й контроль над власним збудженим тілом.

Тепер Детектив знайшов Воллі швидше за Венду, Вуфа і Одлава. І це була справжня трагедія, тому що Вальдіні в очах цієї людини знову був Валдо. І крики "стій" десь вдалечині ще від двох смугастих створінь не зупинили тверду, напружену руку, міцно стискаючу вогнепальну зброю.

💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀

[goshminherz]

Один развратник как-то сказал мне: «Когда вы наедине с девицей, не позволяйте ей раздеваться догола - исчезнет все ее очарование. На ней всегда должно оставаться хоть что-нибудь - чулки, сорочка, трусики, туфельки или шубка, - все равно что: лишь бы не нагишом». Из этого и проистекает чистота и красота обнаженного человека.

Э.М. Ремарк

(Приют грез)

[panifelicia]

Кроулі визнав, що ідея Азірафеля податися до Італії після всіх тих подій, що ледь не призвели до Армагедону, виявилася напрочуд непоганою.

Не зважаючи на те, що його зміїна природа погано переносила спеку і він більшу частину днів забувався у сні, липневі італійські вечори вони проводили з Азірафелем разом.

Утомлені спекою вулиці, приємні мелодії, що лилися з кав'ярень і ресторанчиків до їх вух, яскраві, наче діаманти, вогні вечірнього Риму, дарували відчуття чогось нереального.

Наразі начальство, як одного, так і іншого, рішуче назвало б їх обох втікачами. Вони дійсно знаходились тепер десь посередині. І цим дивовижним життям, яке створювалось ними протягом тисячоліть, тепер Азірафель та Кроулі можуть насолоджуватися дещо по-іншому.

Вони бачили багато жахливих речей, вони пронесли все це крізь себе, і все ж таки вибороли свій шматочок щастя, який зараз як янгол, так і демон, вбачають у приємному рідному обличчі навпроти і їх наелектризованих душах.

Це був один з тих прекрасних вечорів, коли двоє вирішили зупинитися у ресторані «Beatrice» і вибрати столик на веранді, оточеній квітами, і відокремленій від основного залу з відвідувачами, щоб пригоститися місцевими делікатесами, посмакувати дорогим вином та просто провести час, як зазвичай вони полюбляють.

Азірафель та Кроулі сиділи, милуючись зорями в духмяному римському небі. Розмови вже замовкли, всі слова, що накопичилися в обох за день вже були сказані, а дві пляшки червоного напівсолодкого якогось там року витримки вже малювали рум'янці на їх стомлених обличчях.

Приглушені марні розмови людей перепліталися із дзвінким співом цвіркунів у кущах неподалеку, та вони й не бажали їх чути.

Азирафель обережно і м'яко торкається чужого передпліччя. Демон одразу видає своє приємне здивування посмішкою.

— Знаєш, що зараз приведе мене до тями, янголе?

"І чому кожен доторк до нього такий хвилюючий?"

— Навіть не уявляю, які думки можуть вирувати у твоїй голові, демоне, — посміхнувся Азірафель, злегка нахилившись до його вуха. Той замість відповіді схильовано клацнув пальцями і вечірнє солодке повітря довкола них наповн��лося нотами пісні "Young and beautiful".

– Танець! Ти і я! Зараз же!

Янгол тільки і встиг, що різко вдихнути і видати нерозбірливий звук замість якогось слова, коли відчув його руку у своїй, і як вона швидко потягнула його в центр просторої веранди.

– Заспокойся, янголе, я танцюю гірше за тебе, – підтримав Кроулі, помітивши його вагання.

– Боюся, що ні. Ти досить гнучкий та спритний, щоб стати справжнім танцюристом!

– Тут нічого складного, ну-бо, віддайся цьому музичному кайфу, відчуй це.., – він несвідомо притягнув його за талію ближче до себе, – всередині.

Щоки Азірафеля вмить спалахнули червоним.

"Якщо тільки ти навчиш мене", подумав Азірафель, але мовив:

– Зачекай, тут же треба рахувати, щоб не збитися з ритму.

Аби тільки не потрапити в пастку демонічних очей, Азірафель кидав погляд на їх ноги, орієнтуючись як робити наступний крок у танці.

— Ні-ні, не треба рахувати, – швидко заперечив Кроулі, мотаючи головою, – просто прислухайся до мелодії, можливо вона тобі здасться кращою, ніж твоя нескінченна мелодія небесних сфер.

Кроулі притих, прислухаючись до пісні, і повів Азірафеля в танці.

«Hot summer nights mid-July

When you and I were the wild

The crazy days, the city lights

The way you’d play with me like a child»

Біла бавовняна сорочка янгола була напрочуд приємною на дотик, а волосся демона чарівно виблискувало міддю у світлі ліхтарів. Слідуючи впевненим рухам Кроулі, Азірафель намагався бути більш плавним у танці, та недостаток практики в цій справі давав про себе знати. До того ж.. Як важко тримати свої рухи під контролем, коли заважає стільки думок! Ось ненароком і зачепився взуттям за кам'яну кладку, якою була викладена веранда, і залився схвильованим сміхом.

– Тш-ш, – по зміїному зашипів Кроулі і в ту ж мить підхопив партнера, що втратив рівновагу.

.. і серце пропускає удар, відчувши себе цілковито в руках Кроулі, і суперечливі почуття зовсім змішуються докупи від усвідомлення, що сильна рука демона не дозволила йому оступитися. Азірафель не в силах стримати пориву чи то янгольських, чи то диявольських почуттів, подається вперед і міцно обіймає худощаву статуру.

– Я боявся, що тобі на ногу наступлю, – винувато сміється йому на вухо і одразу повертається у вихідне положення.

Кроулі зовсім не чекав на даний вчинок. Проте дуже давно прагнув стати свідком подібного пориву емоцій, ЙОГО прекрасних емоцій, які янгол навчився гарненько приховувати (дякуючи його начальству і всій небесній канцелярії). Кроулі зашарівся і вирішив за потрібне внести трохи пояснень, все ще тримаючи Азірафеля у танці:

– Я б нізащо не дозволив тобі впасти, – і на секунду підвів очі до неба, – я б нізащо не дозволив відчути тобі те ж саме.

Янгол швидко перевів погляд на зміїні очі, в яких відбивалися багаті вогники ліхтарів, і подумав, що готовий віддати не тільки Полум'яний меч, а і все на світі за можливість бачити їх навпроти, відчути під своєю рукою це мідно-руде волосся, розмовляти ночами без упину, шепотіти йому, що він "хороший десь у глибині душі"... І торкнувся ніжно його щоки, не впізнаючи при цьому самого себе, погладжуючи пальцем збентежену щічку демона і м'яко посміхаючись.

Кроулі зупиняється. Музика вже не привертає його уваги, його взагалі більше нічого не цікавить, окрім цього світлого дива навпроти.

– В мене що, крем на обличчі? - наївно поцікавився демон.

Плутані думки надають обличчю Кроулі рис розгубленості. Він же "грішний", "занепалий янгол", "непрощений". Демонічне нутро відмовляється й на мить прийняти такий розклад подій, що пані Богиня подарувала йому Благословення у подобі Азірафеля – найсвітлішого ангела, який тільки існував у Едемі; янгола, який здатний прийняти його чорну душу і стати до нього, демона, пліч-о-пліч. Інших пояснень їх почуттям Кроулі просто не міг знайти. Він ніколи не був так їй вдячний, як зараз.

Кроулі затамував подих, він точно знав, що зробить далі.

— Небеса.., — прошепотів неймовірно тихо, як тільки він міг, плавно наблизився до Азірафеля, і ніжно торкнувся його м'яких губ своїми.

Янгол відразу відповів на поцілунок, подаючись до демона ближче. Гаряче дихання Кроулі приємно лоскоче його шкіру. Рука ковзнула зі спини до шиї і шовкового мідно-рудого волосся. Ззовні здаються жорсткими і стирчать у різні боки, але наразі переконався, що це зовсм не так. Їх хочеться торкатися. "Суцільне поєднання суперечностей", - майнуло �� голові Азірафеля. Янгол цілує його знову і знову, ніби намагаючись одразу занурити його у всю свою "Любов?.." , але не знаючи, як це зробити.

Від цілющого поцілунку Азірафеля і його дивовижно мяких вуст на душі ставало неймовірно легко і приємно, наче ефемерна хвиля благодаті поширювалася його душею. Кроулі знову відчув себе янголом.

Азірафель заплющує очі. Йому здається, що він бачить свої великі білосніжні крила, які обгортають Кроулі, відмежовуючи від усього світу. "Тобі більше ніхто і нічого не зможе нашкодити", і пам'ять миттєво переносить його в той самий Перший День у Саду - день їх знайомства.

«Dear lord when I get to heaven

Please let me bring my man

When he comes tell me that you’ll let him

Father tell me if you can..»

[sharp-as-c]

сьогодні були в Мурсії

нічого особливого, звичайне красиве старе місто, вишуканий собор в центрі, витончена архітектура, цікаві балкони, вузенькі вулички

я трішки зажрана по старим містам вже стала, так

що сподобалось - висока скеля з фортецею і статуєю Ісуса, що розкинув руки, на околиці міста, такого ще не бачила, вражає

після пригоди з глютеном поїхали в тц зняти стрес і я купила собі ту зелену спортивну кофту, яку не купила в місцевому тц декілька днів тому… а ще сукню, кофту, спідницю, піжаму, шкарпетки, білизну; стрес, да, знову в кредитному ліміті

до речі, міряла ще одну сукню, увесь подруж-контроль обрав її, але я б не стала брати сукню за 100+ євро енівей, тому просто буду іноді дивитись фото і гнобити себе, що не заробляю більше

такий день, сьогодні вперше зробила хлопцю салат з крабовими паличками не з креветками, а з крабовими паличками, бо вони тут без глютену

хехе сорочка з тиграми

[kori-astreia]

Дурниці

[bungou stray dogs | soukoku]

Яка це за рахунком цигарка? Скільки попелу він всадив у свої легені за ці кілька годин? Але, здається, це не мало значення. Зараз. У цей момент. Тільки в цей момент.

Накахара повільно видихав дим, роздивляючись панораму міста, яка відкривалася очам з його невеликого балкону. Уся Йокогама здавалася крихітною звідси, але й водночас нагадувала про свою велич. Місто, заради якого боролися сотні людей. Воно захоплювало своєю відкритістю вдень, і таємничістю вночі. Як іронічно, що Накахара досі так мало прогулювався нічною Йокогамою не заради завдання. Просто, для себе.

Порив вітру здмухнув вологе волосся з обличчя, відкриваючи чоло нічній прохолоді. Чорна ат��асна сорочка була завеликою для чоловіка. Вона опускалася подолом до середини стегна й повільно починала оголювати плече, сковзаючи з нього все через той же вітер. І Накахара сам цьому посприяв, остаточно спершись ліктями на огорожу.

Дорога тканина – матовий атлас – пахла чужим парфумом. Це були нотки хвої у поєднанні з чимось терпким і солодким. Цей запах ще давно закарбувався в пам'яті Чюї. Здається, власник цього парфуму ніколи й не думав про його зміну, як, власне, і сам Накахара. Скільки вже років він купує один і той же парфум?

Знову питання, яке не мало сенсу.

«Чомусь голова забита такими дурницями», – Чюя посміхнувся, підносячи цигарку. Фантомний присмак вишні знову лишився на внутрішній частині губ і піднебінні.

«І правда дурниці».

Погляд впав на відчинені настіж скляні двері. Нічне світло проходило крізь дверний отвір і потрапляло прямо в спальню, розсипаючись в ній сатиновими плямами. На двомісному ліжку, розвалившись зірочкою, спала без задніх ніг причина нічного паління.

Дазай завжди з'являвся несподівано, гучно. Створював гармидер і не бажав думати про наслідки. Проте якою ж насолодою було потім переводити його гучність зовсім в інше русло. Коли вже й сам не контролюєш, що саме кажеш, повільно потопаючи. Він не міг визнати, що любив такі моменти. До біса любив, коли Дазай починав благати його, коли він був повністю підвладним йому. Коли цілував палко й коротко – цього було достатньо, аби зрозуміти все.

Вони самі створювали гармидер, нещадно лишаючи свої сліди всюди – їхні тіла кожного разу були чистими полотнами. Накахара завжди отямлювався, коли бинти Дазая вже лежали десь поодаль ліжка, а його бліда шкіра де-не-де була вкрита багряними слідами. Деякі з них пропадуть до кінця ночі, а деякі не будуть сходити ще тижнями. Проте всі точно пропадуть до їхньої наступної зустрічі. І тоді точно Чюя не стримуватиметься.

Він казав так кожного разу. І кожного разу все закінчувалося в цей момент, потім – було багато поцілунків. Палких, жадібних, спраглих поцілунків. І руки, які блукали бажаним тілом, притискаючи його сильніше до себе.

Чюя брехав. Він просто не міг не поводитися стримано поряд із Осаму. Занадто солодкими були його благання нарешті подарувати бажану розрядку. Занадто солодкими були ці моменти уразливості, коли не хотілося тиснути. Тільки не в такі моменти.

«Повне божевілля», – кожного разу підсумовував Накахара, коли вже зранку сидів з горнятком кави й тарілкою лапші швидкого приготування, споглядаючи, як Осаму повільно «зализував рани» – сліди його повної приналежності. Він роздивлявся Накахару досі голодним поглядом, розуміючи, що найпотаємніші мрії досі лишалися нездійсненними. Що він так і залишатиметься спраглим до цього чоловіка, скільки б ночей вони не провели разом.

Саме тому це питання було несподіваним.

«Ти впевнений, що точно хочеш цього? Ти більше не в Мафії, Дазає. Навіть це вже має бути під питанням».

«Абсолютно».

А гармидер Чюя зможе прибрати й сам.

Проте не визнати, що сам зазвичай і створював ще більший безлад. Який навіть зараз панував над ним.

Залишки цигарки опинилися в попельничці. Накахара зайшов у приміщення, ховаючи оголені плечі від вітру.

Цей безлад вирував у голові. Цей безлад і був тими самими дурними думками.

Лише дурницями.

– Чює, ти холодний, – невдоволене буркотіння почулося від Осаму, коли Накахара ліг поруч.

Чоловік наступив брови, досі не розплющуючи очей, після чого трохи опустився вниз і сильніше притулився до холодного Накахари.

– Знову безлад у голові? – прошепотів він кудись у район ключиць.

– Є трохи, – тихо відповів Чюя, зариваючись спочатку пальцямі в густі каштанові пасма, а потім і носом.

Тепер аромат здавався ще терпкішим, а ноток хвої майже не відчувалося. Тепер аромат заспокоював.

А може зовсім не він. Можливо, це було рівномірне дихання й тихе сопіння Дазая, який знову так обережно обіймав за талію.

Чюя розслаблено заплющив очі.

Ці запитання знову не мали значення.

«Дурниці».

[hoteldreamss]

Ivar the boneless || imagine

Метки: 18+

Слов: 1 830

Выпивая чашку за чашкой, ты даже не замечаешь как тело постепенно расслабляется. Разум блуждает лишком свободно, позволяя мыслям, которые ты раньше не пускала в своё сознание, теперь комфортно поселиться там.

Люди в Большом зале также напиваются элем и медовухой, ты можешь позавидовать им, для них нормально такое состояние, для них нормально так праздновать зимнее солнцестояние. Для тебя же это впервые.

— Ты в порядке? — голос Ивара доносится до тебя неожиданно и немного отдалённо.

Повернув к нему голову, ты хмуришься, не понимая, почему он спрашивает тебя о таком.

— Т/И?

— Да, всё хорошо. — Ты надеешься, что собственный слух тебя не обманывает и ты на самом деле смогла сказать всё нормально.

Как всегда, подозрительный, наблюдательный и любопытный. Ты не хочешь выглядеть так, будто перепела, будто не знаешь меры или тебя что-то тревожит, поэтому ты решила безостановочно пить чашку за чашкой.

— Я хочу прилечь. — Ты поднимаешься со своего места.

Твои проблемы с координацией очевидны, для Ивара не отрывающего от тебя взгляд.

— Разве не рано спать, для такой ночи?

— Я уверена, что ничего страшного не произойдёт, если я уйду сейчас.

Ты обходишь его стул, направляясь в вашу спальню. Ивар пытается уследить за тобой, и стоит тебе пройти чуть дальше, ты чувствуешь хватку на своём запястье.

— Ты королева, и должна оставаться на празднике со своими людьми. Они должны верить, что ты разделяешь традиции своего народа.

Ты глубоко вздыхаешь, смотря на своего мужа уставшим и затуманенным взглядом. Твоя рука тянется вверх, взяв венок из цветов и трав со своей головы, ты надеваешь его на голову Ивара. Его глаза округ��яются, и недоумение легко просачивается в его взгляде.

— Достаточно. — Ты не уверена, что вообще сказала, но не услышав ничего в ответ, тебе кажется разумным уйти.

Он выпускает твоё запястье из своей хватки, и ты уходишь.

Ивар провожает тебя взглядом, не до конца поняв, что ты сказала на родном для тебя языке и чужом для Ивара. Он немного знает твой язык, но всё ещё хуже, чем следовало бы.

Добравшись до кровати ты падаешь на неё. Мягкие меха приятно ласкают открытые участки твоего тела. Ты почти погружаешься в сон, когда тебя будет движение рядом.

Ивар забирается под одеяло, рядом с тобой. Распахнув глаза, ты даже сначала не понимаешь, что происходит. Он смотрит на тебя, также сидя, когда замечает твою растерянность. Опуская взгляд, ты видишь, что на тебе твоя ночная сорочка, а не роскошное платье, в котором ты была.

— Ты в порядке? — Интересуется он, подавляя в себе желание коснуться тебя в успокаивающую жесте.

— Да.

Ты снова ложишься, устремив свой взгляд в потолок. Ты стараешься вспомнить, что переоделась и на мгновение задумываешься скольким из всего происходящего было сном и было ли.

— Т/И?

Ты переворачиваешься на бок, пододвигаясь к Ивару и ложась на его грудь, обнимая его. Он кладёт руку на твою талию, прижимаясь щекой к твоей макушке. Его запах проникает в тебя, а тепло обволакивает. Ты слышишь стук его сердца и его дыхание.

Твои пальцы скользят по его груди, поразительно мягкой коже. Ты уверенно направляешься к краю прикрывающего вас одеяла. Тогда он ловит твою руку, сжимая крепче обычного.

— Не надо.

Приподнявшим, чтобы встретиться с ним взглядом, ты всё ещё настроена получить то, что хочешь.

— Пожалуйста. — Твой голос тихий, но Ивар всё равно слышит тебя, как и собственный разум, который переполнен мыслями о том, что он не лучший муж для тебя. Ты могла получить кого-то полноценного, кто смог бы удовлетворить тебя, кто-то кто не он. — Я знаю, что делать. Мы просто попробуем, только ты и я. Это останется между нами, клянусь. Что бы не произошло, здесь только ты и я.

Его взгляд недоверчивый, но уязвимость так легко считывается. Ты хочешь успокоить его, но твой разум всё ещё пропитан медовухой и элем.

— Ты говорил, что любишь меня, — произносишь ты, зная, как это подло, но ничего лучше тебе не приходит на ум.

— Не делай этого.

Он просит тебя, прекрасно понимая, что ты используешь его ��е чувства и слова против него.

— Пожалуйста, — твой голос проникает в его разум, а слова в сердце.

Ты склоняешься к нему, не получив прямого отказа снова, решаешь, что можешь продолжить свои попытки.

Несколько твоих поцелуев остаются на его коже, на его щеках и шее. Ты стремишься ниже, перекидывая ногу через торс Ивара и спускаясь. Он никогда не чувствовал этого раньше. Девушка, которую он любит, одаривает его лаской. Он следит за тобой, знает, что должен остановить тебя, прежде чем ты разочаруешься им. Но это приятнее, чем он мог представить.

Ты чувствуешь слегка солоноватый привкус, попавший на твои губы. Ивар прожигает тебя взглядом, ожидая худшего. Ты расшнуровываешь его брюки, и тогда поднимаешь взгляд на своего мужа.

Его голубые глаза смотрят на тебя одновременно с обожанием и страхом.

Он будет унижен прямо сейчас, ты сделаешь это с ним, напомнишь ему о его неполноценности. Но почему это так сладко и приятно, Ивар искренне не может понять.

— Тебе нужно расслабиться, — произносишь ты, поднявшись и потянувшись к губам своего мужа.

Стоя на коленях, естественно прогибаясь в пояснице, ты стараешься передать всю заботу об Иваре, в своём поцелуе.

— Просто расслабься.

Ивар нервно сглатывает. Он следит за тем, как ты отползаешь назад, чтобы тебе было удобнее, и достаёшь его полу твёрдый член. Ему одновременно не хочется смотреть на это и одновременно любопытно. Он хочет смотреть на тебя, и продолжает делать это. Желание сильнее страха. Когда ты кончиком языка касаешься его головки, тогда это заставляет чуть ли не выть Ивара. Он прикрывает глаза, даже не осознавая какое удовольствие мог испытывать раньше, если бы решился и если бы с ним была женщина, которую он любит и желает сам, а не потому что она была у всех его братьев.

— Боги.

Его губы приоткрываются, он инстинктивно кладёт ладонь на твою голову, но не давит. Ты поглощаешь его больше, двигаясь и давясь, от непривы��ки. Это первый раз, когда ты пробуешь такое с мужчиной. Ты даже не уверена, что делаешь всё правильно, но если его член твёрдый, а до тебя доносится его глубокое дыхание, ты думаешь, что делаешь всё правильно.

Ты планируешь остановиться совсем скоро и оседлать его. Но на твоём языке чувствуется странный вкус, заставляющий тебя немного сморщиться и сразу же проглотить.

С языка твоего мужа срывается ругательство. Ты отрываешься от него, выпуская его член изо рта, всё ещё твёрдый.

— Я... я не должен был?..

Ты не знаешь, должен ли он был. Ты просто смотришь на него, немного удивлённая, видя его таким разгорячённым. Становясь на четв��реньки, нависая над своим мужем, ты тянешься к чаше с неизвестным напитком. Как только делаешь глоток, то понимаешь, что это медовуха. И тогда ты выпиваешь её полностью.

— Ты проглотила, когда я?..

Отставив чашу, ты смотришь на Ивара. В его взгляде читается удивление, но его ладони, лежат на твоей попе, когда ты нависаешь над ним.

— Я не знала, что делать... — Твой невинный и странно наивный взгляд заставляет Ивара чувствовать себя не таким неумелым мальчишкой.

Он приподнимается, утягивая тебя в поцелуй. Это жадно, но в этом чувствуется благодарность.

Когда вы отрываетесь друг от друга, ты ложишься рядом с ним. Даже не подозревая, что твой муж теперь захочет намного большего, чем получил сейчас. Его ладонь проходится по твоему бедру и талии, поглаживая тебя, уже слыша твоё сонное посапывание.

***

Ты просыпаешься, чувствуя сухость во рту. Ивар спит рядом, прижимаясь к тебе, обнимая и делясь своим теплом. Тебе не хочется вылезать из-под одеяла. Очаги уже погасли и зимний холод пробрался в вашу спальню. Ты чувствуешь, что твой мочевой пузырь не будет терпеть, тебе необходимо выбраться из вашего тёплого гнёздышка.

Воспоминая сами собой достигают тебя. И твои щёки пылают.

Вы никогда не делали раньше ничего подобного. Ивар говорил о том, что не способен иметь детей, и он никогда не требовал от тебя чего-то большего. Ты знаешь, что перешла вчера черту. Что если он вовсе всего этого не хотел, даже если это так, тебе кажется ему не следовало стесняться. Определённо, не следовало. Ты знаешь, что была пьяна, и твой разум просто издевался над тобой. А ты была неосторожна с собственным мужем.

Тебя удивляет, что он спит дольше обычного. Но ты не мешаешь ему. Рабы прибираются, после праздника. Ты сидишь в большом зале, продолжая пить заваренные травы.

— Как ты себя чувствуешь? — голос Хвитсерка отвлекает тебя, заставляя поднять взгляд на него.

— Могло быть лучше. — Твоя улыбка вежливая, но натянутая.

Он садится рядом с тобой.

— Как ты?

— Кажется, лучше, чем ты. — Его взгляд добрый и мягкий. — Хочу показать тебе кое-что.

Он лезет под свой меховой плащ, ища что-то в карманах. Когда он достаёт небольшую фигурку, ты хмуришься, стараясь уже разглядеть что находится в его руках.

— Это Будда Шакьямуни, — произносит он, ставя перед тобой фигурку маленького толстого человечка.

— Ты вырезал его сам?

— Нет. Я купил его. У одного человека на рынке. — Хвитсерк смотрит на тебя, с лёгким замешательством. — Почему ты решила, что я вырезал его?

— Не знаю... просто ��вои пальцы... я видела как ты ешь яблоки, — ты пожимаешь плечами, не видя ничего такого в своих словах.

Хвитсерк не хочет, чтобы его мысли блуждали, но чувство в его груди странное и приятное. Он редко был кем-то замечен. Поэтому это так будоражит его, когда ты говоришь, что заметила его маленькие причуды или детали.

— Мне показалось, что ты мог бы заниматься деревом, вырезать что-то.

Хвитсерк опускает взгляд. Ты воплощение чего-то хорошего, слишком хорошего для его эгоистичного брата.

Знакомый стук металла об деревянный пол, заставляют Хвитсерка убрать улыбку с лица и перевести взгляд за твою спину. Ивар приближается к вам, выглядя странно спокойным, когда садится рядом с тобой.

Хвитсерк хочет спросить своего брата, как он себя чувствует после вчерашнего, но ему так легко удаётся поймать взгляд обожания направленный на тебя от Ивара, что Хвитсерк не стесняясь хмурится. Конечно, его брат влюблён в тебя до одержимости, но теперь это что-то другое. Хвитсерк мог бы знать лучше, будь он проницательным человеком. Но он не такой, и просто отводит взгляд от тебя и Ивара.

Ты можешь заметить небольшой огонь в глазах своего мужа. Твои щёки заливаются краской, когда ты опускаешь взгляд, вспоминая, что сделала ночью. Конечно, он твой муж, но смущение в тебе ни куда не девается.

— Что это? — интересуется Ивар, указав на маленькую фигурку на столе.

— Ничего. — Хвитсерк встречается с тобой взглядом, и схватив фигурку убирает в карман.

Ивар замечает этот маленький момент между тобой и своим братом. Он знает, что ты предана ему, его дорогая жена и королева, но параноидальное чувство ревности сильнее разума.

— Я пойду. Нужно сходить кое-куда ещё.

Хвитсерк поднимается со своего места стремительно направляясь из зала, пока ты смотришь на его отдаляющуюся фигуру. Он хотел найти единомышленника и по иронии судьбы он нашёл его в тебе, в жене его жестокого и кровожадного брата.

— Чего он хотел? — в тоне Ивара слышится лёгкая злость и недовольство.

— Просто поговорить. — Ты пожимаешь плечами.

Ивар кладёт ладонь на твою, привлекая твоё внимание.

— Вообще-то я тоже хотел поговорить с тобой о вчерашнем.

Ты хочешь сказать ему, что переборщила. Что была слишком настойчивой из-за всего выпитого, и твоё любопытно не давало тебе покоя. Но ты не хочешь говорить лишнего, поэтому молчишь, с ожиданием смотря на своего мужа.

— То, что ты сделала. — Он переплетает свои пальцы с твоими, играясь. — Я не думал, что могу.

— Я... если ты хочешь большего, мы могли бы зайти дальше.

Ты не хочешь давить, но тебе кажется, что твой муж желает того же, чего и ты.

Его взгляд светится надеждой, когда губы растягиваются в кошачьей ухмылке.

[danaelita]

У меня чёт начали мои любимые вещи ломаться/рваться. Сначала заколка прям в руках развалилась, хотя конструкция крепкая и часто не использовала.

То теперь ещё сорочка моя любимая сдалась. Встала такая с дивана, лямка пока-пока и boob привет-привет. Благо хоть не ��еред материнскими учениками 😂😂😂😂😂😂

Маман пред��агает на 8 марта новую подогнать. Мы с ней дарим друг другу пижамные штуки в последнее время ахаха. Ну что, выберем новое домашнее одеяние для одинокой лисички? 😁

[lisa-is-chilling]

за приблизно 2 тижня я подивилась 7,5 сезонів "анатомії ґрей". у кожному сезоні більше 20 епізодів (від 22 до 27), по 45 хвилин кожен. математику математьте самі аби дізнатися наскільки я скажена, і наскільки фази гіперфіксації розйобують моє життя. на цьому моменті зізнаюсь у коханні моєму рдуг - най би він горів у пеклі.

якщо ви думаєте шо це просто прикольний зайоб який робить мене нетакуською (шо частково правда, не буду брехати), то спробуйте їсти одну і ту саму їжу, дивитись один і той самий серіал і носити один і той самий одяг тижнями, а то й місяцями, бо без них тобі здається, що життя летить в пізду, і тебе кидає в істерику. а це просто червона сорочка в клітинку із секонд хенду. це просто томатний суп. це просто черговий серіал.

стає взагалі не смішно коли університет дихає мені в шию, в мене нічого не зроблене, а я фізично не можу зупинитись дивитися серіал, і починаю плакати коли мені все ж вдається зробити надзусилля та вимкнути той ноут. як я на фул тайм роботу піду я не знаю, але там мабуть будуть інші речі, на яких я буду фіксуватися. це лише одна частина великої катастрофи під назвою нейронетиповість.

у мене погана пам'ять. я не можу нічого робити без чітких інструкцій. я не можу змусити себе робити щось, що мені не подобається. якщо я не можу зрозуміти, що хочу поїсти, я не буду їсти взагалі або піду куплю чіпси, бо це універсальне рішення для цієї проблеми (це одне з небагатьох рішень, які мені вдалось знайти на сьогодні). у мене бувають епізоди надмірної стимуляції, коли мені хочеться існувати у абсолютному вакуумі, бо навколо дуже багато всього: звуків, текстур, обов'язків, і це все в буквальному сенсі склянка з водою, яка переповнюється і у мене починається істерика. я постійно рухаюсь, трясусь, роздираю обличчя або голову, гризу кутикули та нігті. мені майже постійно тривожно. я або відчуваю/роблю щось на 200%, або не відчуваю/не роблю зовсім. моє життя складається з фаз та етапів довжиною в декілька місяців або в найкращому випадку декілька років. я завжди хочу спати, і можу спати по 12 годин на день. і найгірше це те, що мене хочуть переробити під "норму". мені нещодавно поставили діагноз, я лише вчуся розпізнавати свою поведінку, тригери та кліки, але мене постійно тикають в це носом, і це виснажує. я намагаюся прийняти свої п��терни як норму, виставити кордони, але люди вважають за потрібне постійно нагадувати мені, що я не така, як більшість населення цієї планети. ну дуже дякую, це саме те, чого я потребую...

[adeseya]

За що картає себе ця сорочка?(

[slobozan-shitposting]

Шароварщина - погане явище?

У нас, українців, є одна така погана риса, як завищені очікування від себе та інших. Щодо інших, то вони ще хоч якось виправдані - очікувати від крупних міжнародних організацій дій стосовно усіх наших гуманітарних, екологічних і технічних криз, які викликані російською війною, цілком справедливо, просто ми не помічали, що до нас ООН та подібні організації робили те саме і нічого нового в цьому нема.

Куди більшою проблемою є завищені вимоги до нас самих. Є патріотичний мерч - погано, бо надто поверхнево. Ні, я не кажу про геть сатанинські випадки, як "Буча-комбуча". Оці всі брілки, футболки, чашки та інші штуки з псом Патроном чи "русскій воєнний корабель, іди нахуй" не є злом самі по собі. Мати патріотичний мерч не несмак в усіх випадках. Та й проблема не в несмаці, вона криється в товарному фетишизмі (чому Сорос досі не платить мені за згадки Маркса?) - коли продукт набуває певне культурне значення, яке виходить за межі прямого призначення. Тобто футболка це не просто футболка, а символ того, що ти точно підтримуєш правильну сторону у війні. В них нема нічого страшного, від них наша культура не паде. Те саме з вишиванками. Вишита сорочка у домодерні часи була одягом простолюду, вишивати її вручну було банально дешевше, ніж купувати якісний одяг, який зроблено повністю на заводі. Але потім што-то проізошло і тепер навпаки дешевше купувати вироблену на машині вишиванку, ніж вишивати самостійно. Це ідейне продовження тих самих вишитих сорочок - народні сорочки з вишивкою, які так обожнюють історичні пуристи. Тоді в чому ж проблема таких вишиванок? В тому, що вони дешеві?)

Ну і куди ж без українських пісень. Пісні з юґославських війн кумедні, але наша воєнна творчість є проблемою? Західна попса прикольна, але наша попса має надто прості текст і мелодію?

Висновок: треба простіше до себе ставитися і підходити до аналізу певних культурних явищ комплексно. Варто відкинути історичний пуризм в культурі, елітарність та класизм. Ні, в жодному разі не кажу, що попсові пісеньки та вишиванки з маками є витвором мистецтва, однак я також розумію, що порівнювати ��х з шедеврами Бетховена та дизайнерським одягом не варто, бо вони їми бути і не намагаються. А також варто поважати інших людей, які можуть не бути достатньо забезпеченими, щоб купити якісний патріотичний мерч із сенсом, "професійними" українцями, які знають тисячі видів візерунків вишиванок з різних регіонів та періодів історії, або поціновувачами високого мистецтва, яким просто хочеться відпочити під приємні пісеньки.

[zvychaynedivchysko]

Вирішила тут чекнути ґердани, як говорить Вікіпедія то це шийна прик��аса з бісеру, але в деяких областях їх ще носили на голові.

Наткнулась на пост "з чим носити", пост російською, тому ви його не побачите. Там розповідається, що це універсальна прикраса, підходить під все.

Я чула що вони були створені щоб прикрасити прості сорочки, це була альтернатива вишиванці, сорочка могла бути одна й так ж, але її сприйняття залежало від ґердану. Це історія саме про ґердан, який має медальйон, якийсь період я думала що вони основні, є також стрічковий і кутовий.

Я напевно в цьому році вперше побачила людину в ґердані на вулиці, просто так. Я звісно носила деякі, але це було досить рідко, на якісь свята. А тут просто людина можливо на роботу їхала, в неї був ґердан на білому фоні режеві квіти, можливо троянди, я особливо не розглядала, просто була приємно вражена.

[mmwe0il]

мій коханий початківець

[soukoku, magic, nsfw]

темно у кімнаті.але вона не зовсім темна, бо горять свічки. їх багато. вікна зашторені. двері закриті. Дадзай креслить на підлозі зірку. він креслить, він шморгає носом. він поглядає у стару книгу з жовтими сторінками. він пальцями проводить по сторінках, ніжно торкаючись. Осаму підіймається на ноги та домальовує ту зірку вже нахиляючись до неї.

в голові порожньо. 

чорна сорочка та джинси того ж кольору що на відміну  від сорочки обтягували його довгі й стрункі ноги. але коліна були усі білими від крейди, та край сорочки теж, бо повзала по полу, коли Дадзай стояв на колінах для цього малюнку на підлозі. він стояв би на колінах для когось іншого.. але не для малюнку..

чоловік підкочує рукава та бере у руки книгу та пробігається очами по інструкції. треба взяти свічку полити її віск на кути зірки. а потім проливати кров у центр.. говорячи певні слова. Осаму відчуває як його коліна трясуться, а долоні стають ще мокріше, і мокріше. ось тільки у роті сухо. його наставник казав не читати цю кляту книгу, не робити нічого без нього. але ж так хочеться. хочеться показати що ти вже це вмієш. Дадзай хоче, щоб його поважали. хоче, щоб його помітили з п’яти таких як і він початківців., щоб його виділили.

усе було дуже швидко та лячно. кімната мовби крутилася у різні боки, свічки погасли. долоня здригалась від болю, а сторінки книги розліталися по кімнаті… настає тьма, а в центрі стоїть рудий. руденький чоловік. він важко дихає, та дивиться на підлогу.  Осаму налякано дивиться та трішки відходить назад. у нього вийшло! вийшло… Осаму дивиться вниз, та бачить, що у того кого він викликав прозорі ноги. що робити далі? чому так? чому цей рудий дивиться униз та мовчить? цей рудий… він на когось схожий..

— привіт..? — його голос здригається. йому у відповідь тиша. а потім усе знову почало крутитися у кімнаті. ніби то піднявся вітер. Осаму відчуває як усе в ньому здригнулося. світло мерехтить . а він підіймає голову на лампу та дивиться на неї.

його зап’ястя схопили чужі та холодні  долоні. а перед очима, ніс об ніс стояв той. холодний та сильний. знайомі світло-блакитні очі..

— що таке? чому такий красень мене викликав? — сутність посміхається великою та приємною посмішкою. вона дурить. вона не справжня.

— що ти таке?.. — коліна трясуться. він помічає як цей рудий підіймає його руки, щоб пальці було видно по боках від обличчя. серце стукає швидше. не може бути.., щоб зараз у його кімнаті..

світло стало менше мерехтіти, а цей малий перебирає їх пальці та мовчить. його очі блукають по шиї Дадзая.  жадібно. погляд цієї сутності голодний.

— я хочу почути твоє ім’я… будь ласка...

— Чюя. я Чюя Накахара, красунчик. — щоки Чюї червоніють, він опускає очі та робить декілька кроків, штовхаючи Дадзая до стіни. він робить це швидко та сильно, щоб маг не міг нічого зробити.

— Чюя… хто ти такий Чюя?

— а як ти гадаєш? — його хіхікання гучно розносилося по кімнаті, а потім між стегнами шатена, по паху почало щось тертися. ніби то колінкою. Осаму здригнувся та спробував відштовхнути від себе Чюю. але як на зле, той сильніше. 

— що ти робиш.. ? — щоки червоніють. дихання збивається. він відчуває запах вишні. він літав у повітрі… це не просто вишня.. це особлива вишня.

— ну ти ж мене викликав… щоб кохатися.. — Накахара потягнув свої губи до шиї. від цього Осаму почервонів ще більше. він зробив помилку? він не для розрядки того викликав. і ніде не було написано, що той кого він викликав буде тебе їбати!

— ні.. ні..! чуєш? це помилка!

— тобі усе одно треба буде розплатитися за це.. — тепер Чюя залишає червоні сліди, доводячи початкового мага до збудження. Дадзай не може себе стримувати. бо той кого він викликав виглядав так само, і звали його так само як і його наставника… через це зриває да��. бо той хто тобі подобається лізе до тебе, щоб подарувати тобі перший раз. Дадзай віддається. з головою. він дозволить цій сутності обдурити себе та втілити мрію...тому, що не може бути, щоб в його кімнаті з’явився справжній Чюя Накахара.