#сумуємо

[unhonestlymirror]

"В ніч на 25 листопада відбулася наймасштабніша, з початку війни, атака "шахедів" на Київ. Повітряна тривога тривала загалом шість годин. І хоча сили протиповітряної оборони збили 74 з 75 (!) ворожих безпілотників та одну ракету, соціальні мережі подекуди сповнилися скептицизму щодо зимових перспектив України.

Активізувалися мережеві віщуни, пророки, прогнозисти та експерти з народження.

Люди пишуть, що "це тільки початок", що "завтра буде балістика", що росія накопичила багато ракет, що "вони доб’ють нашу економіку та критичну інфраструктуру" і тд. Як правило, у людей, що пишуть подібне, немає жодної ексклюзивної інформації, інсайдів чи доступу до закритих джерел. Вони це пишуть "просто так", за власними "заводськими налаштуваннями". Окрім того, ці люди нічого не пропонують. Це просто "плач Ярославни", як окремий різновид комунікативного мистецтва.

І в цьому є велика загроза соціальних мереж для людської психіки. Часто ми шукаємо в соцмережах якоїсь об’єктивної правди, але замість цього лише зчитуємо чужі настрої, що мають виключно суб’єктивний характер та ніяк не співставлені з дійсністю. Грубо кажучи, ми схильні іноді в чиїйсь абстиненції, вбачати аналітику та візії.

Людині важко повертатися до психологічного й побутового дискомфорту. Ми пам’ятаємо перші дні вторгнення, зимовий блекаут минулого року, шум електрогенераторів, стигмати від налобних ліхтариків, безкінечні виття сирен. Нам не хочеться, щоб це було знову.

І цим самим, як це не парадоксально, ми й допомагаємо ворогу досягти мети своїх атак. Посіяти зневіру й песимізм, вбити надію, загнати в глибоку депресію – це головна мета російської агресії. Бо зруйновані сподівання це іноді ще гірше, ніж зруйновані електростанції.

Замість того, щоб сісти та бідкатися про свою лиху долю і відсутність перспектив, іноді варто озирнутися назад, і побачити той шлях, яким ми пройшли за ці майже два роки великої війни.

Нам ніхто не давав жодного шансу, ніхто не вірив в нашу перемогу, в те, що ми вистоїмо проти такого сильного ворога. Ми самі себе здивували. Ми раптом стали народом, ми стали нацією. Ми заговорили українською. Ми нарешті прочитали Винниченка, Нечуя-Левицького, Хвильового, Домонтовича і Підмогильного, все те, що варто було прочитати й затямити ще тридцять років тому. Ми виганяємо з наших храмів московських попів. Ми викинули на смітник чужі й не потрібні нам пам’ятники. Ми полюбили наш прапор, наш гімн, наші вишиті сорочки. Ми нарешті дізналися про Марію Приймаченко і Катерину Білокур. Ми осягаємо Григорія Сковороду й Юрія Шереха. Ми навчилися виробляти окопні свічки й плести маскувальні сітки. Наші жінки знають, чим "Стугна" відрізняється від "Верби". Наші діти грають в Бандеру й Довбуша, а не в "червоних партизанів". Ми донатимо, ми відправляємо посилки "на нуль", ми збираємо на мавіки і пікапи, ми розбираємося в політичних розкладах всіх європейських країн, ми сумуємо, ми знаходимо в собі сили жартувати, ми – живемо життя. Це абсолютно новий досвід. Можна сказати, що ми б цілком собі обійшлися без такого досвіду, але це саме те, що дає сили жити, дає той імпульс, якого має вистачити на цілі десятиліття.

За ці два роки ми пройшли такий шлях, на який, за нормальних умов знадобились би сто, або й більше. І це шлях догори, а не донизу.

Я вже не кажу про Збройні Сили України, які безумовно є одними з кращих у світі. Ті сили, які наводять жах на ворога. Ті сили, що звільняють наші території, проводять безпрецедентні спецоперації на землі й на морі, глибоко на ворожій території. Ті сили, які неможливо спинити.

Треба цінувати це, треба поважати самих себе, треба любити себе й свою гідність, свою гордість, свою незламність.

Минулої зими, коли Київ кожного вечора занурювався в блекаутну темряву, вмикав генератори, я іноді ловив себе на здогаді, що наше місто дуже подібне на щось таке, що я вже десь бачив, але ніяк не можу згадати де саме. І потім раптом осягнув: на Лондон часів другої Світової війни… Звісно ж, я ніколи не бачив того Лондона. Але в книгах і кінофільмах, в спогадах і мемуарах тих часів, я часто вбачав таку ж неймовірну солідарність людей, взаємодопомогу і взаємоповагу, як стала в моєму Києві.

Замість того, щоб сісти та бідкатися про свою лиху долю і відсутність перспектив, іноді варто озирнутися назад, і побачити той шлях, яким ми пройшли за ці майже два роки великої війни.

Коли летіли до нас російські ракети минулого року, і ще не був зрозумілий напрям атаки, одна жінка написала в фейсбуці: "Хай би краще на нас, на Київ, ми принаймні найкраще захищені ППО"… Я називаю це "київством", або "киянством" — окремим унікальним різновидом самопожертви, благородства і гонору. І мова тут не тільки про Київ та киян, але й про Харків, Львів, Одесу, Херсон, Миколаїв…

Ми платимо велику ціну, але ми й здобуваємо великі цінності.

Звісно, легкої перемоги не буде, її й не може бути, бо проти нас стоїть сильний і підступний ворог. Ворог, який заповзявся нас знищити, зламати, уярмити. Але він прорахувався цей ворог, бо не взяв до уваги наш головний ресурс – віковічний потяг до волі, до свободи, до права вільно жити на своїй рідній Землі. І жоден ворог з цим нічого не зробить.

Психолог і письменник Віктор Франкл, якому випало пережити Другу світову в концтаборі "Аушвіц", писав: "Першими ламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них – ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань про те, що може чи не може статися".

Ми йдемо цим же шляхом. Не буде легкої перемоги, але й не буде безкінечної війни. Ми вистоїмо, здолаємо і переможемо!

Ми з вами живемо на такій Землі, де війна тривала майже завжди. Через наші території пройшли майже всі загарбники у світовій історії. Оці півстоліття відносного мирного життя, в якому випало жити моєму поколінню, радше виняток з правил, а не традиція.

Але саме на цій Землі, і на цій території знайшли свою погибель щонайменше п’ять "віковічних" імперій. Здолаємо й шосту. Ми були, є і будемо!

Я зараз пишу цей текст, рано вранці, ще темно надворі, і в мене немає ані світла, ані інтернету. Але не через ворожу атаку, а через негоду, певно десь вітром обірвало електромережі…

Але настане день, зійде сонце, з’явиться світло. І Світло. Так завжди буває!

Тримаймося!"

(с) Віталій Чепинога

[sharp-as-c]

здебільшого ми сумуємо не за людьми

за часом, який проводили разом - так

за приємними подіями в минулому - так

за емоціями, які тоді відчували сумуємо

за тими, ким ті люди були раніше і поряд з нами

але вони вже давно змінились, ті люди; роки пройшли, ми виросли, щось віднайшли, щось втратили, десь надломились, десь здійняли себе з землі, ми любили, мріяли, ненавиділи і плакали, розчаровувались і захоплювались, і, зрештою, наші криві уже ніколи не перетнуться зі збільшенням шкали часу

тому ми не сумуємо за тими людьми.

ми сумуємо за минулим з ними.

[mademoisellekittenuablog]

Це історія однієї української русалоньки, із якою я познайомилась у сні. Вона поперелила мене про небезпеку, а на цей раз мені було боляче й погано всередині, і я попросила її переоповісти її історію.

✨цікавого читання!✨

Кілька чоловіків у балаклавах. Військові. На руках вони тримають дівчину. Вона досі жива. Чорне волосся її спуталось, шкіра ледь не біла, як сарафан, що на ній. Кидок із пагорба. Хлюп!

***

На мить здалося, що я не потону. Та лише на секунду залишилось моє тіло на водяній поверхні, наче все відражаючому склі. Одяг мокнув і тяжішав, починаючи тягнути мене на дно ріки. Я не могла чинити опір, бо була зовсім без сил, тож прийняла свою долю. Як вдихнула... Так і не видихнула. Докладно не можу пояснити, що відбувалось тоді. Наче морок застлав мої очі на мить. Після того я повільно опускалась на дно, нічого не роблячи. Було гарно. Не бурхлива, це була така річка, у якій купилась люди родинами, то того, як вони прийшли. Тепер тут оселилась я. Мабуть, я досі пам'ятаю те, що відбулось, бо зовсім нещодавно мені прийшлось стати русалкою. Та, як кажуть старші люди, імені свого я пригадати ніяк не могла. Потім я убила їх. Тих військових. Роздерла на шматки зубами, як вони колись роздирали мене зсередини й збиткувались із моєї недолі. Ці окупанти (і кілька інших, ха-ха), вдосталь я напилась їхньою кров'ю, як тільки вони вступили до води, бо тепер мала міцні зуби: спереду справджні ікла. І така я не одна. Досталь дівчат вони згвалтували, образили й знищили. Із них постав наш полк. Ми на сторожі. І не дамо топтати пісок. Вони підуть на корм карасям, а нам на забаву. Шкода, що й багацько наших загинуло. Лише потім змогла я розгледіти нашивку. От, яка важлива мова. По ній же ми й вичислювали чи ворог, чи друг, чи простий чолов яга, із яким можна пожартувати й пустити. Так же, хто говорив московською, – нікого не стало. Наші сестрички свою справу знають: спокусити чоловіка та й тягнути, а силу величеньку маємо! уже й не випливе, як тільки хвиля накотить. Це, мабуть, і все, що проживаємо щодня: гріємось на сонечку, чатуємо на ворога та вже й сумуємо, що не є звичаєвими дівчатами, і ніяк цьому не зарадиш. Та ми не сумуємо. Є доста радощів і в нашому житті, і всяких танців, співів, лестоців, ласувань смаколиками. Не варто й нарікати: ми вічно молоді, вічно гарні, а як позабудеться минуле, то й щасливими будемо.

ІЛЮСТРАЦІЯ: @kashiomi-art

[marusiakstepstep]

Реквієм: "Пам`ятаємо, сумуємо, молимось...", Сорока Іван Васильович, 60 ...

[botslon-blog]

5.06. Перше слово в житті кожної людини - "мама". Є таке твердження, що "мама" - синонім слова "любов". Це слово зрозуміле абсолютно всім жителям нашої планети, на якій би мові вони не говорили його. Кажуть, "незамінних людей не буває", та ніким, і ніколи не замінити Матері... Я не пам'ятаю свого першого кроку, не пам'ятаю свого першого слова. Із першого дня у нас із @den4ik_boltuan була найрідніша людина, яка пам'ятала і знала все, яка створила нам щасливе дитинство, яка навчила нас бути Людьми. Дякую, мам. Люблю. Сумую. Пам'ятаю. p.s. бережіть і не забувайте своїх мам #зднемнародження🎂 #happybirthdaymom #мама #mom #65 #сумуємо #памятаємо #привітання #зднемнародженнямама https://www.instagram.com/p/ByVRRNYCEQ-qKKT-aEs1UZD_ig0sYvlmRJOTcw0/?igshid=1so8m7flvx4qa

[momentomoreblog-blog]

Від COVID-19 померли проректор ХНУ Войнаренко та декан Сорокатий

Перший опікувався науково-педагогічною роботою,  другий очолював кафедру комп’ютерних наук та інформтехнологій.

Михайло Войнаренко кілька днів тому був госпіталізований з підозрою на COVID-19, й разом з цим мав інші хвороби, що ускладнювали лікування.

Покійний був доктором економічних наук, професором, членом-кореспондентом Національної академії наук, заслуженим діячем науки і техніки України.

Руслан Сорокатий мав звання доктора технічних наук та профессора.Висловлюємо щирі співчуття родинам.

Сумуємо разом з рідними та близькими померлих хмельничан!

[natasha-kopyl-blog]

МИ СУМУЄМО ЗА ВАМИ НАШІ УЧНІ!!!

[andybs]

Ще вчора від деяких одеситів можна було почути оптимістичне «Одесу не чіпатимуть», але сьогодні показав, що нормою «російського світу» є вбивство ракетою тримісячної дитини в Одесі. Їм все одно на пам'ятники, історію, людей та на власних сволочів зі зброєю в руках їм теж начхати. 5 убитих, 18 поранених. Сумуємо по одеситам і всім іншим убитим українцям. Even yesterday one could hear the optimistic “Odessa will not be touched” from some Odessans, but today has shown that the norm of the “Russian world” is the murder of a three-month-old child in Odessa by a rocket. They don't care about monuments, history, people and their own bastards with weapons in their hands, they don't give a damn either. 5 killed, 18 wounded. We mourn for the inhabitants of Odessa and for all other killed Ukrainians. https://www.instagram.com/p/CctE6MjsokE/?igshid=NGJjMDIxMWI=

[iunnat]

Вічна память...Сумуємо...

Посилання на джерело: Читати далі »

[advocatmatviychuk]

4 роки тому сталось ДТП. Автомобіль здійснив наїзд на велосопедистку. Не складна справа, перетворюється на багатосерійний серіал, тому що відповідачем є працівник поліції Дзюбенко Анатолій Віталійович. Шановний відповідач, запрошуємо вас до судового засідання! Сумуємо без Вас! #адвокат #суд #адвокатукраина #адвокаткиев (at Деснянський районний суд м. Києва) https://www.instagram.com/p/CLmOQ7wBKnr/?igshid=9i4m5ktcsjmn

[awkwardbritishscientist-blog]

Opus Urbem

Теплі траси водяних труб Розрізають собою райони, немов тектонічні плити Старші Й новіші Тим часом Хтось присипає згори Ароматною білою стружкою снігу Немов кокосовою Точно з таким вмістом цукру Як в дешевому блиску для губ

Ну що за бздура Я зовсім не скучила

На проспекти спадають затори На ліхтарі шляхопроводів рушиться нічне світло І рікошетить в твоє вікно

Пересипається на твоє обличчя Яке зовсім не виражає емоцій Бо ти дивишся рандеву Чи Ісландію Чи Дудя Як це роблять люди Які думають про велике Які на за ким не сумують

Година пік диригує належними звуками Пасажири торохкотять втомою Водії витягують арію продовженого гудка Світлофор видає бітбокс звукового сигналу І якби у розшереної локації би був звук То я б теж привнесла свою частку до вуличної сюїти

А якби можна було почути, як вона трекається То ти би шумів на все місто

Розбудив би свого сусіда

Ось цим шух-шух-шух Або пум-пум Або Гоп

І весь центр збагнув би на цьому акорді Що це така бздура - Твердження Що ми не сумуємо зовсім Один за одним

[zhitomir]

У Житомирі від COVID-19 померла жінка, яка зверталася до мера через брак кисню в реанімації лікарні

У Житомирі від коронавірусу померла жінка, яка зверталася до мера зі скаргами на те, що в реанімації лікарні, куди вона потрапила, не вистачає кисню для хворих, тоді як раніше повідомлялося, що для забезпечення лікарень киснем направлено 571 млн гривень.

Про це повідомили близькі жінки на її сторінці в Facebook під постом, адресованому меру Житомира. В неділю 15 листопада, Ольга Грабар написала пост на своїй сторінці в Facebook. У ньому вона заявляла, що в житомирській міській лікарні №1 в реанімації хворим на коронавірус не вистачає кисню, і просила мера міста Сергія Сухомлина розібратися з цією ситуацією.

"Сергій Іванович, терміново потрібна ваша допомога для людей, що лежать в міській лікарні №1!!! Для людей в реанімації на ковід-19 вже немає кисню!! Сьогодні реанімація працювала через раз! А це єдиний наш шанс на порятунок!!!Втрутьтеся!!! Я знаю, ви в цьому місті можете все!!!! Я не знаю, як нам зараз пережити ніч, а на ранок кисню немає взагалі!!! Я зараз сама тут лежу, кисень відключали за сьогодні вже 8 разів!!! Бідні лікарі в реанімації не знають що робити !!! Врятуйте!!! Найстрашніше, що у нас немає часу!!! Друзі, максимально репост по місту, благаю!!! ", - написала Грабар.

В коментарях до цього посту заступник мера Житомира Марія Місюрова написала, що за станом на 22:00 15.11.20 кисень є, всі відділення працюють..

Знайомі Грабар відповіли Місюровій в коментарях, що Ольги більше немає в живих.

Ольга Грабар була викладачкою Житомирського державного технологічного університету.

Їй було 39 років.

Пост Ольги Грабар про брак кисню в лікарні Житомира. Скріншот: facebook / olga.grabar.16

Коментар заступника мера Марії Місюровій і повідомлення про смерть Грабар. Фото: facebook / olga.grabar.1  

Сумуємо...

Колектив та студенти Державного університету “Житомирська політехніка”  висловлюють щирі співчуття  рідним, близьким та друзям  з приводу передчасної смерті кандидата технічних наук, доцента Грабар Ольги Іванівни. Ольга Іванівна все своє професійне життя пов’язала з Житомирським державним технологічним університетом, потім Державним університетом “Житомирська політехніка”. У 2003 році здобула ступінь магістра з програмного забезпечення автоматизованих систем. Ольга Іванівна успішно закінчила аспірантуру університету та захистила кандидатську дисертацію з технічних наук. Протягом багатьох років Ольга Іванівна сумлінно працювала доцентом кафедри інженерії програмного забезпечення університету. Життєвий шлях Ольги Іванівни був насичений подіями, здобутками та емоціями. Любляча мама, дружина, донька, гарний друг та надійний колега. Світла пам’ять про Ольгу Іванівну назавжди збережеться в наших серцях… from Журнал Житомира http://zhzh.com.ua/news/2020-11-17-8526 Читай Новости Житомира на zhzh.info

[botslon-blog]

5.06. Перше слово в житті кожної людини - "мама". Є таке твердження, що "мама" - синонім слова "любов". Це слово зрозуміле абсолютно всім жителям нашої планети, на якій би мові вони не говорили його. Кажуть, "незамінних людей не буває", та ніким, і ніколи не замінити Матері... Я не пам'ятаю свого першого кроку, не пам'ятаю свого першого слова. Із першого дня, у нас із @den4ik_boltuan була найрідніша людина, яка пам'ятала і знала все, яка створила нам щасливе дитинство, яка навчила нас бути Людьми. Дякую, мам. Люблю. Сумую. Пам'ятаю. p.s. бережіть і не забувайте своїх мам #зднемнародженнямама #happybirthdaymom #мама #mom #65 #сумуємо #памятаємо #привітання #деньнародженнямами https://www.instagram.com/p/ByVPgJwC529EooQihRJuXWv4FYr7H81LLptIJE0/?igshid=igo39btni0el

[lingdanglingdang]

прогулянки Карпатами.. сумуємо за ними.. хоч і минув один день... особливо чотириногий 🦮🏞️ #прогулянка #пес #курцхаар #карпати #відпочинок #відпочинокукарпатах #літо #поляна #ліс #гори (Pilipets, Zakarpats'Ka Oblast', Ukraine) https://www.instagram.com/p/CDorCioghWc/?igshid=r59ykuymso0j

[buchanews]

Вчителі Блиставиці "Діти, ми сумуємо за вами!"

Вчителі Блиставиці “Діти, ми сумуємо за вами!”

Педагоги школи № 6 Бучанської ОТГ приєдналися до флешмобу, адже під час довготривалого карантину сумують за своїми учнями і колегами. І хоча звичний ритм життя зараз не доступний, вчителі продовжують навчати учнів необхідним знанням.

«Карантин триває, робота в школах відбувається у режимі дистанційного навчання, – розповіли вчителі Блиставицького закладу середньої освіти І-ІІІ ступенів” № 6. –…

[electroua]

Рік зустрів Україну трагічно. Вчора на території Ірану розбився український пасажирський літак, рейс PS752, «Тегеран-Київ». 9 січня в Україні – день жалоби за загиблими в авіакатастрофі. Група компаній Electro United Association висловлює щирі співчуття родинам та друзям загиблих в цій катастрофі. Поділяємо Вашу втрату, сумуємо разом з вами. Ми ніколи не усвідомимо всю силу вашого болю, але разом з усією країною схиляємо голови перед Вашим горем. Ніякі слова зараз не зарадять. Подивіться в небо, присвятіть хвилину мовчання тим, хто віддав цій блакиті життя. UR-PSR: 167 + 9 Вічна пам'ять…