#коріння

[fiangrey]

Viaraxia openly hates and afraid of implants and body cybernetics, to the degree when he falls into long depression episodes every time Arasaka takes something from his body, even something not visible. And rippers of Arasaka know that this is good strategy to punish it's soldier and make him be so scared, to obey every their absurd demand. This fear might be the product of his past and upbringing from his nomad family. Growing up in USSR, hopping from place to place across nuclear wasteland makes you cherish every part of your healthy body, and makes you throw scarce resources on every opportunity to restore health, to not let down your family on the move. Viaraxia underwent a full body conversion once, after a long unsuccessful battle with radiation sickness. This body was the most valuable present from his family, while they gave almost everything for it, not asking anything in return. This body is significantly different from the original, to the surprise of those around, but V was glowing from his deathbed (not only from radiation sickness!) seeing something people called "oops, sorry, we need to grow new one, because this came out with wrong body parts and some other conflicting details about it". This body is perfect, this is how Viaraxia seen himself all his life, he wants it, he want to be this person, and this is him, always has been. And now Arasaka mutilates (by V words) his perfect body. They took away his hands, to give mantis blades instead (what was bad about any other melee weapon he can grasp in his hands!?), they took away his real eyes, scarred his face and visible parts of body with ugly implants. Even so, he loves every little detail about what remains untouched, and this love spreads to other people. Viaraxia envies (in a good way) all real bodies and worships every inch of all his partners.

I miss the cyberpunk community posting OC lore so reblog this with a fun fact about your V or not-a-V. Share the lore. Share it.

(You can give one sentence or one essay or anything in between. Dealer’s choice)

[lisa-is-chilling]

коли ти виростаєш, то дивишся на динаміку в сім'ї зовсім по-іншому.

в сім років ти набиваєш живіт картоплею-пюре, котлетами і салатом (бо мама сказала) і йдеш з двоюрідним братом таскати кота.

в двадцять один, коли залишаєшся за столом, бачиш той аб'юз та наругу, які вчиняють над твоєю мамою.

у мене сім'я сильних жінок: хижий оскал, повищені тона, "або так, або ніяк" ставлення до усього; пробивні, тверді та часом жорстокі. моя мама ж вдалася у свого батька: м'яка та піддатлива. звичайно, вона кусає у відповідь, підвищує тон та скалить зуби, але не можна порівняти штучно нарощену броню в ім'я виживання, зі сталевим нутром.

і тут вже не треба проводити глибокий психоаналіз аби зрозуміти, чому всі три шлюби - невдалі, чому всі ті чоловіки - насильники, чому вона постійно нас критикує, і кричить, і не має терпіння.

чому вона так глибоко самотня.

якщо винести традицію поминальних обідів та різдвяних вечерь за дужки, залишається лише вервиця критики, яка вже перестає сприйматися як критика - це ненависть та злість, яка не має на меті нічого, окрім поранити. кожен раз моя мама погана, кожен раз її діти - поторочені, поки її сестра - найуспішніша людина у світі, і діти її в америці, і вищу освіту має, а ти чого в житті досягла?

ось так і душать особистість. ось так вмирає індивідуальність. ось так тебе збивають до рівня бездушної істоти, сенс якої - нарешті догодити, хоча б разочок, щоб мама пишалася.

але мама не пишається. і ніколи не буде, бо місце улюбленої дитини уже зайнято, і воно не твоє.

ось тобі виповнюється двадцять один, і претензії вже пред'являють тобі - доросла. питання "а що збираєшся робити далі", "а чого не за кордоном", "а чого не спитала" ставлять тобі. з одного і того ж рота: "слухайте, це історія роду" та "а чого в канаду не поїдеш? може, вивчиш польську, в нас є польське коріння?" це вже лицемірство, чи ще жага навчити когось життя?

моя бабуся не розмовляє зі своєю сестрою. моя мама передчуває, що те саме станеться із нею, і лише в двадцять один рік - усвідомлюєш чому.

[greenpostua]

🇺🇦 Сьогодні відзначається Всесвітній день вишиванки: свято, що єднає українців.

👩Цей день відзначається щороку у третій четвер травня. Ідея свята зародилася у 2006 році серед студентів Чернівецького національного університету. Студентка Леся Воронюк запропонувала обрати день, коли всі охочі просто одягнути вишиванку — без парадів, офіціозу чи політики. Ідею підхопили спочатку однокурсники, потім викладачі, а згодом — вся країна й діаспора.

👦У цей день українці надягають вишиванки на роботу, до школи, на прогулянку чи навіть у військову форму. Це — спосіб продемонструвати гордість за своє коріння, єдність та любов до традицій. У містах часто влаштовують флешмоби, виставки, концерти та благодійні ярмарки.

🗺 Цікаві факти

• Найстарішій збереженій українській вишиванці, яка наразі відома науковцям, понад 155 років. Вона датується 70-ми роками XIX століття (орієнтовно 1870 рік).

• Вишиванка — не просто одяг, а сакральний оберіг. У давнину вірили, що вона захищає від зла.

У кожному регіоні України свій унікальний орнамент:

▪️Поділля — червоно-чорна геометрія, ромби, хрести. Символіка: життя і земля.

▪️Полтавщина — білим по білому, гладь, мережка. Символіка: чистота, шляхетність.

▪️Гуцульщина — яскраві кольори, спіралі, «гуцульське сонце». Символіка: енергія, природа.

▪️Буковина — барвисті квіти, виноград. Символіка: краса, достаток.

▪️Галичина — стримані кольори, гачки, хрести. Символіка: оберіг, сила.

▪️Бойківщина — стримана геометрія, темні кольори (чорний, бордовий, коричневий). Часто смуговий орнамент.

▪️Верховина (Гуцульщина) — яскраві кольори, густе заповнення, спіралі, «гуцульське сонце». Насичена і декоративна.

▪️Лемківщина — дрібна геометрія, червоний, синій, зелений. Вишивка часто на плечах і манжетах, з виразною симетрією.

▪️Полісся — чорвоно-чорна гамма, ромби, свастики, спіралі. Популярні змії й птахи — символи здоров’я.

▪️Волинь — чорно-червоні геометрія і стилізовані рослинні мотиви, символ «дерево життя». Стримана, оберегова.

▪️Слобожанщина — квіти, ��тахи, ромби, багатоколірна. Символіка: надія, молодість.

▪️Наддніпрянщина — вазони, виноград, квіти. Символіка: життя, духовність.

▪️Південь (Таврія) — мікс стилів, червоний і чорний, геометрія і рослини. Символ — єдність.

▪️Приазовʼя — прості геометричні орнаменти, червоно-чорна гама, козацькі впливи.

▪️Кубань — вишивка переселенців з Полтавщини й Чернігівщини, багаті рукави.

▪️Сіверщина — стримана геометрія й квіти, червоний, чорний, іноді синій. Обереги.

▪️Буджак — мікс болгарських, молдавських і українських мотивів. Рослинні орнаменти, яскраві кольори. Техніка — гладь, хрестик.

Крим і етнічні традиції:

▪️Українці Криму — полтавський стиль, червоно-чорна геометрія.

▪️Кримські татари — тюльпани, гранати, золота гладь. Вишуканість і спадщина.

▪️Гагаузи — квіти, хрести, яскраві кольори, болгарський вплив.

▪️Караїми — рослинні мотиви, золота нитка, поєднання з ткацтвом.

▪️Кримчаки — скромна вишивка з татарськими мотивами, темні кольори.

👧У сучасному світі вишиванка також стає символом сталого споживання. Багато майстрів шиють сорочки з натурального льону або конопель, які не шкодять довкіллю. Все більше людей купують речі в українських брендів, підтримуючи місцеве виробництво й уникаючи fast fashion.

👨Як святкують в інших країнах

Українська діаспора по всьому світу також долучається до святкування. У Канаді, Польщі, США, Німеччині, Японії проводять паради вишиванок, фотовиставки, зустрічі в громадах. У 2022 році навіть Канадський парламент вшановував цей день — кілька депутатів прийшли у вишитих сорочках.

👚Вишиванка — це не просто одяг. Це код нації, свого роду "нитка", що поєднує всі покоління українців на всіх континентах.

Нехай цей день надихає берегти своє, ділитися красою української культури зі світом і творити нову історію — у вишиванці, з гордістю, з любов’ю.

[benjamiina]

дрібні шматочки скла й каміння термітами пробитий шлях наверх на мене падають земля й коріння морозний подув вітру обдає

підвожусь, та продовжую лежати навколо почасти хрести тужливу пісню прокувати зозулі всілись на гілки

[maarchelll]

Я та @fatalwa, написали коротку, спільну оповідку (розповідь)!!!!

Я мандрую широкими стрічками, що стеляться попід лісами та відділяють їх від полів. Люди звуть їх дорогами. Вони, як річки, стрімко охоплюють луки своїми руслами та притоками-стежками. Я довіряю цим досвідченим провідникам, що ведуть мене незнайомими місцевостями - вони були тут задовго до мене й будуть, коли я мину.

Я стою на вершині могутньої скелі, даремно намагаючись спіймати запах океану чи бодай пустелі у вітрі. Він омиває моє обличчя, як хвилі, що накочуються на берег. Па́вітер подорожував цим світом задовго до мене й не зникне, коли зникну я.

Я блукаю лісами самонасадженими, які віками ростять коріння у землю, тиснуть на мене своєю мудрістю і шумлять, галасують у вухо - переповідають останні новини. Їх крони лагідно переплітаються, немов волосся у коси. Цим пестливим розмовам я не бачив початку, і не зустріну кінця.

Я пливу оксамитовим морем, що всмоктує історії човнів та слова мореплавців заблукавших у бурі. Охоплює їх, ніби ковдра, й ховає на дні, ба то скарб. Воно робило це задовго до мене й не зупиниться, як поглине мене.

[sharp-as-c]

я: напишу розділ про тренування.

також я, на середині розділу:

Саюліс розшукав мої губи і поцілував. Той доторк немов хотів викрасти мене всю, аж до останньої частинки, але, трясця, я жадала бути викраденою! Я відповіла на цілунок, і наші язики зустрілись. У моїх грудях розцвіла вогняна квітка, пожираючи думки і здоровий глузд, і пустила коріння глибше, аж до низу живота, закручуючи стебла між стегнами, обгортаючи полум’ям кожну клітинку мого тіла.

[crookedpuppyfox]

До Києва приїхав голлівудський актор Майкл Дуглас , коріння його роду походять з України

[poisonousmelissa]

Шампунь на травах добив моє волосся після освітлення. Та за шо.

Я освітлювала тільки коріння, плюс фарба наносилась тільки на корені і розтягувались на довжину щоб оновити колір, бо я фарбуюсь раз на півтора місяці в кращому випадку, частіше раз на два місяці і колір просто вимивається за цей час. І це не так щоб прям сильно псувало стан мого волосся. А тут ці засобі трав'яні при митті голови змочалювали волосся в один комок і поки я намагалась все це промити то сіпала волосся. А воно не витримувало і ламалось. І в цілому воно почало сильно ламатися саме після цих шампуню і маски.

Якщо раніше було не помітно, що щось десь обломалось, то зараз на рівні вух купа обломаних волосин. І вони ж пушаться. Це не прям критично, щоб бігти стригтися, хоча думаю щось на кшталт вульфкату зробить ці волосини менш помітними. Але я думаю, що можливо варто перестати освітлюватися, щоб хоча б волосся нормальне відросло.

[chicken-tea-party]

{ "ягня" }

Це був неначе дощ. Такий прохолодний, різкий, який з кожною краплею заземляв всі можливі вируючі почуття, лишаючи по собі ледь помітний димок байдужості, апатії; такий, який можна застати лише взимку: температура повітря недостатньо морозна, аби утворилися чудні візерунки сніжинок, але водночас і достатня, аби дощ здавався крижаним. І неначе дощ, вода помірними струменями стікала десь згори, краплі ритмічно відбивалися від білосніжного дна ванни, від її шкіри.. кожна із собою приносила частинку холоду, і, здавалося, без зайвих зусиль прорізалася вглиб неї, аж до самісіньких кісток. Їй би зараз не завадила тепла ванна, мляво відгукнулася якась частина її серед темного скупчення думок, ба навіть гаряча -- заспокійлива. Але, попри це, вона не потягнулася до перемикача води, не повернула його в потрібний бік; вона продовжувала сидіти, як непорушна статуя -- у неї не було сил на щось інше. Просто не було. Вона вже навіть перестала слідкувати за часом, скільки вона провела тут: п'ять хвилин? Двадцять? Годину? Дві? Яка різниця. Від пізнання цієї змінної нічого не переінакшиться. Особливо в цей момент, коли час немов зупинився, перейшовши в свій ефемерний стан. Вона вже навіть не тремтіла від настільки студеної води. Ззовні -- ні. Однак всередині неї була воістину какофонія з почуттів, переважно негативних. Переважно тих, які приносили за собою болючі спогади, від яких їй ставало млосно. В дитинстві батьки часто лагідно називали її ягням. Моє маленьке ягня. Що ж, виявляється, вони такі були праві -- вона була ягням, цим наївним, беззахисним створінням, чиї білосніжні кучері були заплямовані засохлою кров'ю, і на чиєму тремтячому тілі лишилися величезні, ніби урвища, рвані, жорстокі рани. Ті рани, які неможливо побачити неозброєним оком, лише помітити в дріб'язковій зміні в поведінці; ті рані, які залишають синці лиш як побічний ефект, лиш як фізичний доказ скоєного; ті рани, які вже ніколи не загояться, які навіть з плином часу будуть віддавати гострим болем в саменьке серце. Її рук�� злегка здригнулися, вона тугіше притисла зігнуті ноги до свого тіла, міцніше вчепилася у власні плечі. Воно не змивається. Подих помалу, але почав втрачати чіткості ритму, ніби хтось ізсередини тримав її легені в залізній хватці, агонічно поволі витискаючи з них кисень: кожен вдих здавався здавленим, уривчастим, а на кожен видих припадав все більш зболений хрип. Картинка перед очима почала втрачати фокус, понижаючи чіткість до переплетіння темних, млявих й похмурих тонів барв ванної кімнати, а новоутворена пелена сліз лиш більше нівечила виразність абрисів навколишнього оточення. Воно не змивається. Десь з глибин її єства, немов коріння паразитичної квітки, проростала паніка, розкриваючи свої пелюстки в усій красі, й тим самим напускаючи туману на будь-яку залишкову раціональність думок, лишаючи по собі лиш спогади й тривогу. Воно не змивається. Ніби фантомний біль, вона знову відчувала це -- знову відчувала доторк рук на її тілі. Як вони стискають її, як нігті впиваються в її шкіру аж до почервоніння, немов крикуче тавро її немічі. Як вони знову знаходять свій шлях туди, куди їм не дозволено потикатися. Як вони нівечать її саму душу, як безсоромно калічать її беззахисне тіло. Її крики безсилі, її сльози безсиллі, адже монстр був сліпим та глухим до її болю. Вовк невпинно продовжував плюндрувати ягня. Воно не змивається. Воно не змивається. Воно не змивається. В- Аж раптом, коли вже все довкола перетворилося на чорну пустку, цей кокон паніки дав тріщину і крізь неї пустив їй повітря, лише через один єдиний звук. Стукіт. На неї немов вилили відро крижаної води -- як би дивно це не звучало зважаючи на її нинішню ситуацію -- настільки різко її вивело зі стану задушливого кошмару. Вдих вийшов занадто різким, через що тихенький схлип все з зійшов з її вуст. Вона молилася, аби цього не було чутно, точно не для новоприбулого за дверима.

Чесно кажучи, спершу їй здалося, що стук був всього лише витворо�� уяви, що це їй тільки примарилося, якби він не повторився. А вже за другою серією стукоту, подався і голос, знаний своїм жвавістю та теплом, "Аню, ти ще довго там? У тебе там все гаразд?" Вона хотіла відповісти, однак всі слова ��іби застрягли їй в горлі, шок від нещодавньої панічної атаки досі тяжкою пеленою лежав на їх плечах. Коли ж мовчанка затягнулася, юнак озвався знову, на цей раз в тембрі мелькали помітні нотки неспокою, "Аню..?" З другого разу, їй вдалося віднайти свій голос, і заспокоїтися достатньо, аби він не вийшов тремтячим, "Так, я.. зі мною все гаразд.. А що..?" З тої сторони дверей почулося як голосно Дайске зітхнув з полегшенням, "Йой, ти так мовчала, я вже було подумав щось сталося, хах! Не лякай мене так більше, я ще надто молодий і гарний для серцевого нападу!" Аня не змогла опиратися посмішці, яка поволі, ледь-ледь, боязко розквітла на її вустах. Цей хлопчина був завжди для неї немов промінчик сонця, саме те що їй було необхідно, особливо зараз. "Так, шо я хотів сказати.. А, точно! Я планував приготувати нам по какао, от. Просто я помітив що ти якась ніби більш похмура, то я й типу захотів чимось тебе розрадити. Ну.. планував, але Свонсі мене вигнав з кухні, сказав, що такому бевзню як я, у якого лиш тирса й вітер в голові, не можна довіряти плиту- ну ти тільки уяви це! Тотальний мінус вайб!" Аня могла детально уявити, як хлопець там, по той бік дверей, насуплено схрестив руки на грудях та з пхиканням закотив очі. "Не те щоб я надто довіряв його навичкам готовки, знаєш, хоча він типу до цього готував не настільки крінжові блюда, тому тут хз.. Ну то як, ти там ще довго будеш?" Попри те, що зараз вона почувала себе так, що ліпше би сховалася десь, у найтемнішому закутку, де її б ніхто не зачіпав, і не виходила б ні до кого, вона розуміла, що самоізоляція -- наврядчи вдала ідея. До того ж, вона не хотіла, аби інші почали непокоїться, і через це ставити надто багато незручних питань, відповідь на які вона б фізично не змогла із себе видушити. Тому, намагаючись притупити внутрішні терзання, вона відповіла, її звичний меланхолійний й лагідний голос вже майже не тремтів, "Ні, не довго.. лише пару хвилин і я вийду.." Дайске ця відповідь вдовільнила, це було очевидно по його захопленим звукам та сміху, "Відпад! Тоді чекатиму на тебе, оке? Тільки не затримуйся -- якщо те, що приготує Свонсі, виявитися не настільки ��оганим, то я беру собі дві порції! … Ну, але якщо воно буде якесь стрьомне типу, то я великодушно віддам свою порцію тобі, так уж і бути, ха-ха", після чого Аня слухала як кроки Дайске віддаляються, їх луна в коридорі стихає, і поволі навколишні звуки знову звелися до ритмічного стукоту води. Ніби дощик. Холодний і непривітний. Однак на щастя для ягняти, у неї був її сонячний промінчик. Не настільки яскравий, аби зігріти, але все ж защихає від зливи й нещадних поривів вітру. І у Ані він був. Цей безглуздий промінчик сонця. І можливо, цілком можливо, він їй допоможе -- притупить її нестерпний біль, бодай на певний час.

[welovelofi]

Це була старіша пісня, яку написав учасник групи, Метт, і записувати її було дуже весело! Це класична рок-пісня, яка дещо відрізняється від звичного матеріалу, який ми писали. Ми всі шанувальники найрізноманітнішої музики, але цей був просто вибухом повернутися до нашого класичного рок-коріння. Самостійний стиль тексту пісні Метта також є символом боротьби, з якою ми іноді зазнаємо труднощів, щоб виправдати очікування інших.

[lisa-is-chilling]

коли віддала/продала більше половини своїх книжок, якось дуже сумно та боляче стало.

саме тому я купила нові.😀👍

але якщо без жартів, я б хотіла собі домашню бібліотеку. величезну, на цілу кімнату, щоб я могла просто бездумно купувати книги і ставити на полиці, і читати що захочу у будь-який день. бейсіклі, я б хотіла бути багатою. але в тих умовах, в яких я живу зараз, збирати бібліотеку це: а) напряжно, б) дорого, в) при перевезенні вилізе їбуча грижа.

я намагаюсь не прив'язуватись до матеріального, бо час показав, що в цьому немає сенсу, і в результаті тільки страждаєш. але купувати книжки для мене - це пускати коріння, надавати своїй реальности ваги, миритися з цією реальністю та приймати її.

та й в цілому все зводиться до того, що не можна постійно відкладати щось хороше до кращих часів, будь то купити книжку чи завести кота. найкращий час ніколи не настане, завжди буде якась хуйня, яка буде заважати - бідність, чи росіяни, чи війна, чи економічна криза, чи токсичні стосунки, чи душні батьки. радіти потрібно, бо з часом просто загнешся.

(але щодо кота я все ж таки досі думаю, бо давайте будемо реалістами, в цей гуртожиток мені до слимаків в раковинах, тарганів на кухні та якихось незрозуміл��х сороканіжок в кімнаті лише кота не вистачало. в мене вже є хом'як, над яким я трясусь, як скажена, і йому б не завадило купити клітку побільше.)

[ashesofrosesss]

належати цьому місцю, пропустити його коріння крізь себе, змішатися зі стражденною землею, просоченою вже чорною кров'ю з мазутом, котра омивала пласти вугілля і довжелезні залізничні колії. потяги на них вночі заколисували в оксамитово-червоні жахи. вічний гуркіт, постійні пожежі та колючі вітри таїли в собі відгомін спогадів про похованих під фруктов��ми деревами серед самотнього степу. вони більше не знайдуть прихисток для неосяжного, що тяготіло до своєї першої простої труни. за ними будуть інші, більш вишукані, легкі та важкі, а з часом вони стануть цілим всесвітом, де буття - це захарещене подвір'я у тимчасовому прихистку серед незнайомих людей.

там вирувало життя і вибудовувалися на руїнах гірких спогадів історії. тут не було нічого окрім спокою та самого перебування у згасанні пам'яті про задушливі яблуневі сади, безкраї поля соняшника та гіркого аромату полину, який становив єство жорстких і готових до полону існування людей. ним пахло всюди, хоча навіть тепер втрачені істоти можна знайти саме за його важким неприємним запахом, котрий назавжди, навіть після раптового забуття коріння, окропив собою наче водою зі святого джерела їхні тіла.

[strawberryspider777]

Цвітіння

Чорні метелики під білим снігом

На кучугурах, на їх білому хутрі

Чи то розкиданий букет польових квітів

Чи то зірок багряних жменя

Цвітіння

На мармуру й слоновій кістці

Блакитно-фіолетові узори

Барвінка п'яного

Це все живе ледь-ледь

І дихає в пів сили

Мов потайки, мов грає роль

Вмирання

Ці квіти,зорі

Проросли, засяяли

Із пекла. З якого починав свій бунт, сам Сатана... Шукаючи для себе Рай і Рай у Пекло закортівши палко

Перетворити

Цвітіння

Прокляте?

Блаженне?

Відверте, хаотичне, дарує біль

В його ароматі навзрид харкаєш кров'ю

Воно тебе обіймить, воно тебе задушить

Не до кінця, а так щоб як воно

Його коріння Дихало ледь-ледь

В пів сили

[zvychaynedivchysko]

"Приблизно через чотири тижні роботи нашої першої групи прокрастинації у Каліфорнійському університеті в Берклі студент здивовано зауважив: «Прокрастинація — як кульбаба. Ти її вириваєш і думаєш, що позбувся, а потім з’ясовується, що у неї глибоченне коріння і вона просто проростає знову»."

Це так образливо, ще б саме з кульбабою аналогію я б не привела, але б з будь яким бур'яном — так. Ось ти все переробив, клянешся що не будеш все відкладати на останній момент, аж ось ти знов перед тим же краєвидом з бур'яну що вже засіяв площю.

[koichizeni-dunkminimi]

A game that I would recommend to everyone who is interested in the theme of mermaids...

Aquaria is an incredible metroidvania of the early 2000s. This game, despite its already authoritative age, will forever remain a warm memory for my heart. In it, together with the main character Naija, we explore the depths of the ocean, while studying the history of past races and kingdoms,while trying to find an answer to the question that worries Naija so much - is she the last of her kind?/Акварія це неймовірна метроїдванія раніх двохтисячних. Ця гра,не ��важаючи на свій вже авторитетний вік, назавжди залишиться теплою згадкою для мого серця. В ній ми разом з головною героїнею Наїджою досліджуємо глибини океану, водночас вивчаючи історію минулих рас та королівств, намагаючись знайти відповідь на запитання,що так турбує Наїджу- чи вона лишилася останньою з свого роду?

Aquaria has breathtaking locations, a gameplay element very unusual for games of this genre, in which singing is an important part of progress, as well as soundtracks, from which you yourself fall into melancholic sadness, filled with a bone-chilling feeling of loneliness.

Maybe I, like Naija, will one fine day be able to get out of my cave and also find answers to the questions that bother me./

Акварія має просто перехоплюючії подих локації, дуже незвичний для ігор такого жанру елемент гемплею, в якому спів є важливою частиною прогресу, а також саундтреки,від яких ти й сам впадаєш в меланхолічний сум, сповню��чись пробираючим до кісток почуттям самотності. Можливо я,як і Найджа,в один прекрасний день зможу вибратися з своєї печери і теж знайти відповіді на питання,що мене турбують

А поки що я біжу плакати,бо в грі так гарно розкривається те жахливе почуття відірваності від власного коріння, яке головна героїня намагається перебороти одна однісінька.

[unhonestlymirror]

Олександра Томашевська:

Про квітучі і засихаючі дерева.

Усі вулиці Барселони засаджені деревами, приблизно кожні два метри вулиці - дерево. Ці дерева висадили геометрично рівно. І деякі дерева потрапили у сприятливе середовище, для їхнього коріння достатньо місця, води, для їхньої крони - сонця, і вони стоять зелені і квітучі.

Але деяким деревам пощастило менше. Я б сказала, не пощастило. Чи коріння не має куди рости, чи мало води, чи темно, але ці дерева просто всихають. ��рак основних життєдайних ресурсів. Можу сказати, що цим засихаючим деревам за певний час кінець, вони помруть. І сумно те, що буквально у двох метрах від місця, де вони ростуть, є все, що ім потрібно. Але вони не можуть переміститися, бо дороги вимощені камінням чи заасфальтовані, і взагалі - вони ж дерева.

Людина, на відміну від дерева, може залишити місце, де їй бракує ресурсів, і переміститися. Мені здається, іноді з нами все добре. Просто ми не там, де нам потрібно бути, щоб вирости і розквісти. І єдиний спосіб вижити - це змінити навколишнє середовище. Не шукати помилки чи відповіді у собі. Не адаптуватися до місця, де нам дуже-дуже погано. Просто змінити оточення на сприятливе. І перестати бути засихаючим деревом.

Приємного понеділка.

Елвіс - для привернення уваги 😉 і просто для краси.