#Я люблю його персонажа

[lastivkaa]

[paularamari]

Про відеоігри та консервативність

Одразу зазначу: я не вважаю себе геймеркою. Я проходжу ігри на низькому/середньому рівні складності, не бігаю локаціями в пошуках всіх пасхалок та не доколупуюся до деталей. Для мене досконалість управління персонажем вимірюється суб’єктивним критерієм «зручно/не зручно», а мої нариси на тему геймплею і геймдеву — це суто теоретичні роздуми людини, яка має уявлення про розробку ігор виключно по книзі «Кров, піт і пікселі».

Проте ігри я люблю. Дуже. Я пам’ятаю як виглядали старі ігри на моніторах-пушках та пам’ятаю квадратну Лару Крофт. Мої перші спроби самостійної гри — це стрибки Маріо на приставці Dendy, до якої постійно губилися картриджі. Саме тому зараз, дивлячись на те, чого досягла індустрія відеоігор я не можу стримати захоплення. Графіка, дизайн персонажів, геймплей і, що найголовніше для мене — сюжет.

Отут виходить дуже цікава історія: чим більше розвивається ігрова сфера, тим менше ігри стають схожими на, власне, ігри. Більше сюжету, глибше розкриття персонажів, мотивація, рефлексія, та й загалом — створення складного оповідання з додаванням інтерактиву. Не подумайте, що я бідкаюся, навпаки — мене це дуже тішить. Світ Horizon — неймовірний, зворушливий, в нього поринаєш з головою й буквально не можеш відірватися від екрану; сюжет The Last of Us — драматичний, надривний, той, від якого стискає горло й іноді доводиться стримуватися аби не заревіти в голос; варіативність вибору в The Witcher 3 та Cyberpunk2077, яка доводить до сказу, коли буквально доводиться обирати між поганим і дуже поганим, знаючи, що досягти щасливого фіналу в окремих квестах просто неможливо. Прикладів можна навести ще дуже багато, але, сподіваюся, головний момент ви вловили: на фоні всього переліченого ігрова динаміка відходить на другий план. Особисто мені пофіг на збалансовану розкачку персонажа, мені все одно яку зброю крафтити та наскільки розробники добре продумали траєкторію польоту гранати. Там на екрані таке коїться: трагедія, катастрофа, загинув герой, треба витягти друга з перестрілки — який, блін, крафт?

Тож… До чого це я? А, до консерватизму.

Мені здається, що багацько геймерів продовжують оцінювати ігри за старими шаблонами. Їх більше цікавить як проапгрейдити спорядження та де роздобути фіол, щоб зробити меч 1000 левела. В першій частині Diablo всі бігали по підземеллях, валили скелетів та й горя не знали, а тут на тобі — сюжет, ще й якийсь хитромудрий. Отут ламаються шаблони, бо гра перетворюється на художню повість і… починаються дойоби. Лицарка в обладунку, а не бронеліфчику, Еббі схожа на мужика й не могла так накачатися, Еллой бісить, бо постійно щось патякає, ще й «павєсточку» в сюжет запхали — не гра, а підлітковий серіал від Netflix, ховайтесь в жито! Люди сіли за комп розслабитися, постріляти як тоді, в далекому 2007, коли в Контру з пацанами рубилися, а їм підсовують казна-що! І починається обсирання гри на всіх доступних платформах: занижуються оцінки, пишуться гнівні коментарі, сходить з рейок потяг хейту, безлад, хаос та розруха. Й іноді мені спадає на думку, що справа не у поганому сюжеті та не у героях, які не зайшли аудиторії. А справа у великій прірві між реальністю та очікуваннями. Бо якщо людина подумки застрягла в нульових, коли ігри більше скидалися на шахи (я не тільки про стратегії на кшталт Heroes of Might and Magic, а й про RPG-ігри кажу, бо файно завалити високолевельного дракона, загнавши його в пастку між текстурами, егеж?), то їй навряд буде до вподоби інтерактивне кіно.

Справа у вподобаннях, звичайно. Тим паче, досі існують прості лінійні ігри, де сюжет і близько не стояв, досі є великий попит на стратегії, сендбокси, онлайн RPG, де найбільше досягнення фантазії розробника — це завалити не сто гоблінів, а сто двох. Однак мені здається, що чим далі, тим більше ігрова індустрія буде рухатися саме в бік розкриття нових всесвітів, орієнтуючись не стільки на ігрову механіку, скільки на «глибину» своїх витворів.

Отакі от думки на тему, без прив’язки до статистики та без натяку на серйозний аналіз. Не сприймайте близько до серця, а якщо вас щось сильно обурило, пийте водичку та донатьте на ЗСУ ❤️

[juls-tsim]

"Доктор Хто" (60й ювілей + новий Доктор)

Додивилась наразі всі серії Доктора ��то, що повиходили включно з першою серію з новим доктором і новою супутницею І. заради цікавинки, вирішила чєкнути коменти хосподи, я ще ніколи так не помилялась

Як можуть люди з на стільки обмеженим мисленням взагалі дивитись такий серіал? Так, я згодна, что в 13ї докторки (Джоді Уітакер) та її супутниці хімії було аж ніхуя і нахєр там була та кострубата любовна лінія - то велике питання але взагалі репетувати на фразу Донни після того, як 14й (Теннант) погодився з нею, що Ісаак Ньютон був красенем, а вона йому відповіла, що завжди це про доктора знала емммм

Знала шо? Шо іноземне створіння, яке живе і перероджується вже ледь не мільйони років, може не обмежуватись в сексуальних вподобаннях? Ви ж мої наївні діти літа Відкрию вам очі - скоріш за все, за всі свої довгі життя Доктор 100% перекохався, переїбався, переженився і т.д. з усім чим тільки завгодно Ми в принципі можемо відкинути навіть таку банальну причину як скука та одноманітність Він завжди був відчайдухою та авантюристом Завжди тяжів до нового та до експериментів Камон Ви про капітана Джека Харкнреса забули? Ви ніколи не бачили тієї напруги та хімії, що є між Доктором і Майстром ще з класичних часів? Ваш момент доїбатись - це фраза про те, що Доктор може не обмежуватись самими жінками? Жалюгідно З великим задоволенням додаю цю гіфку щоб нагадати, де ми з вами були у 2005му році

Це те, на що ви звернули увагу в 14му сезоні? Не на чудову хімію між Теннантом та Кетрін Тейт? У вас нічого не тьохнуло в серденьку? З чого ви блять зроблені взагалі?

Те, як 10й (чи правильно вважати його 14м🧐 ?) нарешті знайшов свій спокій та родину Що він нарешті призупинився Перестав "бігти", на що весь час скаржилась Донна і просто дав собі можливість пожити? Вам було важливіше пропиздітись, як він зацінив зовнішність Ньютона? Ото вам, душніли, важко в реальному житті напевно Це ж просто пізда

Для мене було важливішим, що оригінальні автори повернулись зняти прекрасну історію на честь 60-річного ювілею Я дійсно подивилась з великим задоволенням і з нетерпінням чекаю, що нам принесе новий, 15й сезон та новий (як символічно) 15й доктор

Так, я сама не люблю, коли в сучасному кінематографі пхають "повєсточкі" Але якщо на цьому не буде будуватись сюжет, то я не бачу аж нічого поганого Бо ми говоримо про персонажа, який буквально не обмежений жодними рамками Мені навіть прикро, що перший його одностатевий любовний інтерес показали ось так тупо через двох акторок, які поруч одна з одною відігравали дві каменюки Нічого поганого в том, що це одностатеве кохання Пагано те, що воно було хуйово прописано та зіграно Не на те люди взагалі звертають увагу

А я вам нагадую, що на дворі зараз 2024й рік, на хвилиночку

Джеронімо, дорогенькі! Із величезним захопленням чекаю нових пригод Доктора :)

[flowernotaflower]

Подумавши секунди 3, я зрозуміла, що я таки люблю роботи японського режисера Хірокадзу Корееди(Кореєди, Корієди) як воно правильно читається, визначитись мені не вдалось.

Ось це останній фільм, який я дивилась його. Ну він дуже сумний. Але і ДУЖЕ красивий, від чого робиться ще сумнішим, ось так. Ситуація там дуже печальна, бо на початку стається подія, з якою ніяк не вживеться один перснаж(чи персонажа, точно не скажу, щоб не спойлерити) і ти сам як глядач теж прийняти це не дуже можеш, тому і переживаєте ви це разом, а на фоні є життя, і досить таки непогане, від чого стає боляче ще більше.

Maborosi (1995)

[lumimeyer]

Я стала надто одержима цим персонажем. Я створила його, і тепер бачу його в кожному своєму русі, бачу цього персонажа на кожній локації, що оточує мене. В уяві оживає те, що вона могла б зробити і яким чином зробити прямо зараз. Тепер інше питання: чим відрізняється одержимість письменника своїм персонажем від закоханості в людину? Можливо я створила її і закохалася в неї, але, в той же момент, я хочу, щоб вона була мною, або бути нею, я її вже занадто люблю, вона вже занадто я, цікаво, те саме відбувається і при закоханості?

І начебто самій треба мало не зійти з розуму, щоб вдалося написати про неї

[uageek]

Запекла книгожерка: Тези з інтервʼю Скотта Снайдера про жанр горору

Запекла книгожерка поділилася основними тезами з інтерв'ю автора Скотта Снайдера (Американський вампір, лінійка про Бетмена, Болотяна істота, Wytches тощо) зі збірки «Razorblades» про особисте, про любов до жахів, про улюблених персонажів і кілька порад для письменників у жанрі горору:

👉 «Я вважаю себе горор письменником. Озираючись назад, я розумію, що горор завжди надихав мене найбільше, він у моїй письменницькій днк»

👉 «З дитинства я захоплювався слешерами 80х, Стівеном Кінгом і Френкенштейном - це взагалі моя улюблена книга»

👉 «Я був дуже тривожною дитиною, постійно через щось переймався. Думаю, горор дав мені можливість заспокоїти власні страхи дуже агресивним і чистим, і в той же час абсолютно безпечним шляхом»

👉 «Коли горор зроблено правильно, я відчуваю, що монстри - це не страшні вигадані потвори, а продовження страхів персонажа і автора стосовно світу, самих себе, людської природи»

👉 «Головний урок [щодо писемницької майстерності], що я вивчив - можна вигадати будь-який неймовірно неочікуваний і заплутаний сюжет, та якщо в ньому нема чогось особистого і емоційного, твір вийде ніяким»

👉 «Бетмен - це персонаж, що народжується на піку жаху. І все, що він робить далі - це намагається відвернути інших від переживання такого ж жаху, бо якщо йому не вдастся, він змушений буде і сам пережити його знов»

👉 «Кожен автор пише свою версію Джокера. Думаю, серце мого по-справжньому чорне. Джокер - повністю адаптивний персонаж, що намагається відкопати ваші найглибші страхи. І власне в цьому є певне благородство - бо якщо ви зможете перемогти його, ви переможете власні страхи і станете сильнішим. Я люблю його, бо він генератор страху. Він двигун, що призводить до життя страхи усіх людей, навіть мої»

👉 «У творах я завжди озвучував свої власні найглибші страхи»

👉 «Я дуже добра і тактовна людина, але письменництво дозволяє мені висказати найгірші і найжорстокіші речі, які я ніколи б не озвучив в голос в реальному житті»

👉 «Історія людства сповнена реальних жахів, і деякі з них досі живуть. Поїдьте у будь-яке маленьке містечко, або озирніться на історію своєї родини, і побачите купу речей, які люди воліли б забути. Та й власне є вбудований жах у самій думці про те, наскільки ми малі перед обличчям історії»

👉 «Я дуже схильний до думки, що найстрашнішими є речі, що мають в собі щось надприроднє і фентезійне, але і твердий звʼязок з реальністю. Так, щоб не можна було чітко визначити, де завершується наука і починається надприроднє»

��� «Я дуже часто замислювався над тим, чи не перетнув межу і не написав щось занадто моторошне. Буквально щоразу»

👉 «Якщо історія недостатньо страшна, це зазвичай означає, що вона не демонструє найбільш вразливих, бентежних, потворних рис героя, не ставить його у достатньо незручне положення. Що вона недостатчно емоційно заглиблюється»

[aiwo-tirres]

Сумно, що не можна від цього відволіктись. Алкоголь, одноразка - все це таке гівно. Може, якийсь косяк би міг допомогти, але я ніколи не пробувала.

Алкоголь є, але від нього болить голова і думки стають ще гірші. Не хочу і не можу дозволяти собі валятися півдня або день потім з мігренню.

Від одноразки нудить. Мені ніколи не подобалося палити, це взагалі не моє.

Все, що може відволікати - власні думки про щось інше, не дотичне до цього їбаного життя. Про те, наприклад, який Микола гарний, і який він божевільний. Про те, як відгукуються в мені його думки про свободу та клітку. Люблю цього персонажа все трохи понад трьох років, і досі не набридло. Пробувала чат-бот з Миколою, але десь на другому тижні трохи набридло. Бот не пам’ятає нічого після десь реплік п’яти-десяти, це чисто ситуативка. Коли пішла пробувати з ним хоча б якийсь сюжет, то трохи втомилась. Хотіла відволіктись на те, як хтось щось робить краще, ніж я, зануритись в те, що хтось пропонує, але все треба створювати самій, а я щось не дуже хочу цього зараз.

Коли вже там технології дійдуть до того рівня, коли можна буде взаємодіяти з улюбленим персонажем більш активно. Бачити його в 3d, щось таке. Може, щоб це було як Джой в BladeRunner Вільньова.

[newermindiary]

майор гром(2021) і студія “бабл”, санкт-петербург 2012

пригадуєте, я тут вже зауважувала, що люблю фільми про супергероїв? 

так ось, я НЕ дивилася кінокомікс про російського супергероя “Майор Гром”, що вийшов на початку цього місяця. насправді, я про нього навіть нічого не знала. на ютубі у запропонованих просто перебіжно мигонув якийсь огляд від блогера, якого я не дивлюся, і я згадала про короткометрівку, здається, 2017 року, що здивувала мене на той час своєю якістю. складно було уявити, звідки у невеликої розвиткової студії коміксів стільки грошей.

так ось вчора я загуглила і подивилась трейлер. я маю деяке представлення про персонажа і його історію не тільки з короткометрівки. студіює як феноменом я цікавлюся цас від часу, тому що вони - цікавий прецедент спроби повторити успіх Marvel/DC у прискореному темпі(і мені теж не дає спокою прагнення зазіхнути на цей успіх). 

в колективі студії працюють талановиті художники, одна з яких відома мені за артами по “Сільмарилліону”, тому їхні комікси все ж інтригують і віддаля викликають бажання познайомитися з ними ближче. але все ж таки, при близкому погляді, просто читаючи опис, мені стає якось нудно. знову ж таки, я не читала жодного коміску цієї студії.

до того ж, коли я тільки дізналась про них десь у 2015(звісно, відтоді вони встигли вдосконалитись), у мене виникло багато претензій до, наприклад, “Червоної фурії”. річ навіть не у комічно-надмірній сексуалізації а втому, яка пустоб’яха за нею приховується. це дуже мене розчарувало. не вірю, що студія, яка допускає подібну нісенітницю в одному місці, може показати щось гідне в іншому тому я швидко забула про них. досі вони не запропонували попкультурі жодного культового образу, а той же “Майор Гром” - це дійсно найперспективніше, що є.

тож, трейлер цьогорічного фільму здався мені дуже красивим, але не більше того. 

в трейлері були знайомі мені місця. зокрема, місто Санкт-Петербург. я двічі була в Санкт-Петербурзі до війни: взимку і влітку. з другої поїздки навіть привезла акварельні фарби “Ленінград”. це гарні фарби.

січень 2012 року, до речі. кожного разу мені дуже дивно і ніяково дивитися на ці фотки.

не буду загострювати увагу на тому, що “майор гром” запозичив багато засадницьких для історії речей з багатьох голівудських стрічок(що помітила не лише я). наприклад, маски грабіжників явно натхнені “Темним Лицарем” Нолана, а стратегія продумання ходів наперед - з “Шерлока Голмса” Гая Річі. навіть весь образ головного персонажа надто нагадує Іллю Курякіна з “Агентів Анкл”(2015); хоча комікс наче яки виходить з 2012 року, тож запозичення спірне. і голівуд теж практикує запозичення. наприклад, “Рая і останній дракон це якась спрощена версія мультсеріалу “Аватар”.

ось що дійсно мене зачепило в трейлері - це переспів “Час для змін” Віктора Цоя. я одразу знайшла трек окремо і почала слухати його на повторі. взагалі, трек і відеоряд, що його супроводжує - це найкраще, що є у фільмі(попри те, що я його не дивилась). так у “Лізі справедливості” Відана була “Усім відомо це”, що захопила мій розум і завдала враження про фільм на початку перегляду.

мені хочеться поділитися з кимось враженнями і думками про це. розповісти всім про цей шматочок краси.

але.

я не втрималась і подивилась кілька оглядів фільму. у різних російських блогерів дуже розійшлись думки щодо фільму. деякі схвалюють його за амбіційність поза контекстом, а інші ганьблять за “повістку”, що він проштовхує у маси. я багато чого дізналась з цих оглядів. мені не було відомо, хто є лідером “Баблу” і що стоїть за створенням цієї студії. 

тож тепер мені хочеться мовчати про це усе. дивно, що я написала стільки тексту, про те, про що мені хочеться мовчати, чи не так? в якомусь сенсі, до того я й вела, що більше ані слова не скажу. 

мені не вдалося до кінця втримати в собі бажання поговорити, про що я дізналась, але речі з таким підспідком не заслуговують гучного розголосу. я не писатиму про них там, де це може викликати відгомін. наприклад, я знаю, що в твіттері по багатьом причинам мене б осудили за те, що я взагалі згадала про російський кінокомікс. наскільки я зрозуміла, укртві не помітив його виходу. тобто, інакше, люди б не дізналися про нього, якби я не написала.

останнім часом я багато думаю по те, що зараз дуже складно перебувати в незнанні, навіть за власним бажанням. і що іноді хтось інший, а іноді, ми самі позбавляємо себе можливості уникнути нав’язливого спаму. якщо ти сидиш в соцмережі, ти не захищений від небажаного сповіщувального вливання, бо так працюють її алгоритми.

думаю, якщо я не розмовлятиму ні з ким про “Майора грома”, то зроблю внесок у суспільний інформаційний імунітет. 

сьогодні без гештегів.

[natalyaartemieva]

#пишузнікуліною9 @innspirit ВИБІР! Хто б зробив його за мене? - таких слів я ніколи не казала. Собі так точно. Також я ніколи не робила вибір між життям та смертю. Цей вибір зробили за мене батьки і я визнаю його. Шекспірівський вибір, - бути чи не бути - теж не для мене. Дивно, як для філософа;) Просто я завжди, навіть в своїх філософських дослідженнях, вибирала та вибираю Буття, а ще вибір, що несе з собою Буття. Бути в процесі вибору. Вільного виборо. Та визнавати відповідальність за нього. Це часом важко (а часом дуже важко), бо наш вибір може не подобатись іншим, що звикли до нас - «зручних» та «комфортних» у використанні. Але наш вибір на те й наш, що передбачає звучання власного Я, власного голосу, власної пісні. Бути керманичем свого життя та мати вибір, - це класно, це мотивуюче... Це стимул рухатися далі від одного вибору до наступного. Говорячи про вибір, я згадую перші сторінки Біблії. А саме про Адама та Єву. Хто з цих двох робив вибір, а хто піддався спокусі чи вмовлянням? Ще пам’ятаємо про одного персонажа, що робив пропозицію. Так-так, про змія. Чому він вибрав Єву, як першого кандидата на пропозицію? Я запитую це не для сум’яття у наших релігійних поглядах. Мене цікавить, в більшості, останнє питання. Чому змій обрав Єву, а не Адама? І на мою думку, це тому, що вибір в цьому житті доводиться робити саме жінкам. Чоловіки ж, частіше, слідують плину подій та вибирають лише з поміж бути чи не бути. Всі тонкощі та відповідальність завжди на нас, - на жінках. Тому, я люблю вибір з його вибором та відповідальністю, що дає мені безліч варіантів та можливостей впливу. Це Моє відчуття свободи! Це Моє відчуття влади над обставинами! Це Я - така, як є! Далі буде.... #пишизнікуліною (Obukhiv) https://www.instagram.com/p/CMWviigFCFZ/?igshid=j23bng8n2ih8

[novikovapaintcraft]

🌿Котячий Світ або Котячі історії з Майстерні🌿 . 🎨мій кіт Моне дуже просив мене розповісти вам, як я люблю малювати тварин і показати ось цей портрет кота - звати його Кузьма... як можна не любити пухнастих 🌿 Карантин дає повно часу, тому маю для вас і ваших пухнастих супер пропозицію⬇️ . 🌼😄 якщо ви так само їх обожнююте як я, відмічайте мене на фото ваших пухнастиків - можливо саме вашого намалюю🙃 . 🌱обожнюю створювати ілюстрації та персонажів, захоплює це неймовірно, придумувати історії про улюбленців теж цікавий процес⬇️ 🌿 якщо бажаєте ілюстрацію персонажа з вашого улюбленця, відмічайте мене на фото ваших улюбленців, і обов'язково в пості опишіть характерні особливості, що обожнює ваш пухнастий 😇 Якщо вам подобається така творча ініціатива створити ваших улюбленців, постав ♥️ 🌿😉найцікавіше, що після ви зможете надрукувати цей малюнок з вашим пухнастим на будь-який предмет чи одяг 🙌 . Якщо з'явилися інші ідеї, пиши в дірект 📩 . 🏞 🌿🌼 через карантин маю більше вільного часу, тому відкрита до співпраці, консультацій, онлайн уроків та чекаю ваших творчих запитів....ручки моїй як завжди хочуть творити... #novikova_paintcraft #novikova_oil #novikova_catstories (Ukraine) https://www.instagram.com/p/B-K49hln9d0/?igshid=1w287do4q1hjr

[telegid]

Актор, режисер, викладач у творчому виші, молодий татусь — Дмитро Ступка достойний представник славетної династії! Ми привітали Дмитра з прем’єрою комедії «Гола правда», де він зіграв одну з головних ролей, та поцікавились, коли ж чекати наступних робіт…

— Дмитре, як вам сподобалася картина «Гола правда»? Чи були моменти напруження, коли герої зізнаються про свої зради та приховані скелети у шафі?

— Картина дуже сподобалась! Як на мене — це комедія, тому напруження я зовсім не відчував (сміється). Подивився фільм три рази, насамперед, щоб оцінити свою роботу. Дуже прискіпливо ставлюся до своєї гри, завжди уважно слухаю режисера. Після кожного дубля підходжу і цікавлюся, як вийшло.

— На презентації шанувальники помітили вашу гарну засмагу. Звідки повернулися і як пройшла адаптація в Києві?

— Повернувся з В’єтнаму. Адаптація пройшла успішно. Але спочатку відчувався контраст — після сонячного яскравого В’єтнаму дома все видавалось зимовим і сірим. Коли приїжджаєш з країни, де тепло, співають пташки, блакитні хвилі, екзотичні фрукти, то в мегаполісі, де панує робочий ритм і всі поспішають, все здається нудним. Пригадую, що на парковці здавав назад, мало не зачепив круту іномарку. Її водій відразу почав кричати, сваритися…

Мене це дуже засмутило: чому, навіщо? Невже не можна спокійно поспілкуватися? А у В’єтнамі люди спокійні, посміхаються, і це створює дуже доброзичливу атмосферу.

— Вам би хотілося переїхати жити в теплі краї?

— Щодо «переїхати» — не знаю. Та якби не був так зайнятий роботою в Україні, ��адо провів би у В’єтнамі всю зиму, адже не люблю холоди. Багато моїх друзів так і роблять — їдуть на «зимовку» ще наприкінці листопада, а повертаються зараз, навесні.

— Ви з акторської династії. Чи тісні у вас зараз стосунки з батьком, актором Остапом Ступкою, чи користуєтеся ви його порадами в кіно?

— Так, тісні. Він мені допомагає, я раджусь — як робити. Я брав участь в антрепризі харківського режисера «Злочин та кара» за Достоєвським. Грав Раскольнікова. Було дуже мало часу, ми буквально за два тижні поставили всю виставу. Я днями і ночами вчив текст російською — мовою оригіналу: «намедни», «давеча», які зараз у сучасній російській мові не вживаються. Але батько мені дав пораду: роби його на нерві цього персонажа. І мені його порада дуже допомогла. Потім ми їздили по Україні, було 10 чи 12 міст — Каховка і Кам’янське, потім пішло-поїхало. І люди сприймали дуже добре, стоячи аплодували, кричали «Браво», виходили з театру і плакали. Таке відчуття, що ми все зробили правильно. Тому що, якщо людина отримує якісь емоції, або вона посміхається, або вона плаче, це вже означає, що робота зроблена недарма, і ми якось у людини пробудили відчуття, за якими вона прийшла — поплакати чи посміятися.

— Як ваша родина сприйняла одруження з Поліною Логуновою?

— Гарно сприйняли. У нас ніхто ні до кого в життя не лізе, мій вибір — це мій вибір. Ми нормально спілкуємося, залишаємо з бабусею або сестрою Богданку.

Полина Логунова: “Счастье – это получение эмоций”

— Поліна знала, хто ваш дідусь, адже вона родом з Білорусі, не місцева?

— Так, вона знала. Ми були заочно знайомі — я багато приїжджав до неї на різні інтерв’ю, коли вона працювала на українських телеканалах. Також ми багато приймали участь у різних заходах. А отак ближче почали спілкуватися, і з першого ж дня не розлучалися.

— Яким ваш дід Богдан Ступка залишився у ваших спогадах? Можете поділитися якоюсь важливою порадою, яку він вам дав?

У моїй пам’яті він залишився дуже доброю гарною людиною, з почуттям гумору, і дуже була людина вихована, освічена, талановита. Давав мені такі життєві поради, що в першу чергу треба бути чесним перед собою, поважати свою сім’ю, поважати старших, не відповідати старшим, якщо вони навіть трохи неправі, то краще промовчати. Як він казав — «не пискувати». Є таке слово — «Не пискуй», тобто «не відповідай». З такими настановами я живу далі.

— Зважаючи на ваш щільний графік, чи є у вас час на спорт, книги, музику?

— Зараз поки що немає, адже багато різної роботи, і по сімейних справах, тому що ми з малою  в садочок, і студенти – кожен день щось є. Чесно сказати, на спорт не вистачає просто часу, тому що ти кожен ранок прокидаєшся, снідаєш, ідеш на репетицію чи до студентів.

— Що ви викладаєте?

— У мене вже другий курс. Я його набрав з першого курсу у Михайла Михайловича Поплавського в Університеті культурі. У мене дві групи — бюджетна і контрактна, і це будуть мої випускники. Викладаю на акторському курсі, проходимо те ж саме, що я колись проходив в університеті Карпенка-Карого.

Якщо чесно, у мене є навіть абонемент до спортзалу. Хочеться на плавання, хочеться трохи тіло підкачати, але це плани на майбутнє.

This slideshow requires JavaScript.

До слова, нещодавно закінчив зніматись у фільмі “Нереальний КОПець”, у того самого режисера — Олексія Біляка, що знімав “Голу правду”. Ми там в головних ролях з Богданом Юсипчуком. Це поліцейська комедія, яка буде виходити — вони так планують — або в цьому році, восени, або в наступному.

— Це будуть українські копи?

— Там цікава задумка. Мого батька грає Стас Боклан. Він — генерал поліції. За новим указом нашого Президента всі діти високопосадовців мають жити і працювати на території України. А оскільки мій герой живе в Америці та тринькає батьківські гроші і нічого не робить, батько його викликає в Україну, в Одесу, і влаштовує працювати в патрульну поліцію. А оскільки мій герой ніколи в руках зброї не тримав, то його конкретний напарник вчить його усьому, і в них там відбуваються цікаві ситуації.

“Нереальний КОПець”

— У вас творче подружжя. Як знаходите час одне для одного?

— Намагаємось! Можемо якесь кіно глянути перед сном, або на вихідні поїхати разом на природу, до ресторану з відкритою терасою, подихати свіжим повітрям, послухати пташині переспіви.

— Попри такий щільний графік, знаходите час для доньки Богдани?

— Доньці я виділяю багато часу. Якщо є вільний час, забираю з дитячого садочка або гуляю з нею на вихідних. Можу відмовити у зустрічі друзям, аби побути більше з Богданкою. Адже в будні дні ми з дружиною ходимо на роботу, а Богданка — до садочку, і часу для спілкування зовсім мало. Та з нею так цікаво! Вона дуже талановита дівчинка. Малює, знає букви. Був дуже здивований, що вона бере IPhone чи IPad і може сама вибрати собі мультики. А от я, навпаки, коли вдома з родиною, намагаюся менше користуватися телефоном, навіть якщо потрібно відправити повідомлення по роботі, або вчити текст.

— Які були зворушливі ситуації?

— Пригадую, як на День батька вона вперше пішла, і я був дуже зворушений, розплакався, пригорнув доню. Дуже ціную такі моменти!

— Чи цікаво вам спробувати себе в ролі ведучого?

— Якщо будуть цікаві пропозиції — залюбки. Я вчився на телеведучого, знаю, як це все відбувається.

— Політичне, спортивне, соціальне – яке б шоу хотіли вести?

— Напевне, це буде розважальне шоу (сміється), бо від політичного голова болить. Також не проти соціального шоу, в якому б обговорювалися важливі для людей питання.

— Куди б хотіли поїхати найближчим часом з тих країн, де ще не були?

— Я був багато де. Подорожую з 10 років. Мене перший раз відправили, коли було 10 років, на Кубу. Там був дитячий табір під Гаваною, я там провів 1,5 місяці. Також кілька разів їздив в родину в Іспанії, коли ще були іспанські песети – навіть мови про євро не було. Оскільки я народився в «чорнобильський рік» 1986-й, то мешканці Іспанії брали до себе «чорнобильських» дітей. За це не треба було платити податки державі, це було дуже вигідно. Вони залюбки запрошували українських дітей, які жили в них місяцями, “батьки” всюди їх возили. Тому я з тих років люблю подорожувати, бував у різних літніх таборах. Все, що стосується подорожей, це моє.

Де б я хотів побувати — це Австралія і Японія, в першу чергу. Туди я ще не доїхав, тому б хотів залюбки подивитися Сідней чи Токіо, а також корейську столицю — Сеул.

— Що завжди берете в дорогу, куди б не їхали?

— Гроші (сміється). Все інше можна купити. Хоча у В’єтнамі, наприклад, я шопінгом не займався, вистачило того, що було у валізі. Тому привіз додому багато екзотичних фруктів.

— Чи були у вас ЧП у подорожах — губили паспорт, втрачались валізи, запізнювались на рейс?

— У нас була така ситуація, що колись летіли з Нью-Йорка і переплутали авіалінії. Буває так, що дві авіакомпанії виконують майже паралельні рейси. Ми стали в іншу чергу на реєстрацію, а потім нам сказали, що це інший рейс і ми запізнилися і не вилетіли з Нью-Йорку. Добре, що у мене були там знайомі, ми переночували, але на 1000 доларів ми точно попали, бо потрібно було купувати квиток. Більше таких ситуацій не було. Подорожі приносили лише приємні враження.

Дмитро Ступка готує своїх перших випускників Актор, режисер, викладач у творчому виші, молодий татусь — Дмитро Ступка достойний представник славетної династії! Ми привітали Дмитра з прем’єрою комедії «Гола правда», де він зіграв одну з головних ролей, та поцікавились, коли ж чекати наступних робіт… …