#нещастя

[justacynicalromantic]

СУКА Я ПОВИННА ЦЕ ПЕРЕКЛАСТИ АНГЛІЙСЬКИМИ СУБТИТРАМИ!!!!😂😂😂

Но бля вже 22 години, а мені завтра на 8 на роботу. Тож перекласти буде час тільки післязавтра😭

Якщо хтось візьметься - ДАРЮ!!!

Тіко мене тегніть, щоб я у вас це репостнула. БО ЦЕ СКАРБ!!!

На "Не ной." меня тупо вынесло😂

"Вот американцы напали на индейцев - те что, ноют?"

[gwenllianwales]

Різдвяні павуки

«Різдвяний «павук» — традиційна прикраса оселі в Україні на різдвяні й новорічні свята виготовлена з соломи. Таких «павучків» вважають оберегом та символом Всесвіту. «Павуків» підвішували в хаті до центрального сволока на довгій волосині з конячого хвоста. Завдяки колообігу повітря — через вхідні двері та з палючої печі — великий «павук» разом з приправленими до нього близнюками повертався в різні боки».

Стефанія Капустинська, етнографиня з Івано-Франківська розповідає, що ця прикраса ще праукраїнська.

За народними уявленнями, павук вважається вісником добрих новин. А на Різдво найголовніша новина: народження Божого Сина. За християнськими легендами, саме павуки виткали новонародженому Синові Божому ковдрочку, аби Він не замерз в холодну ніч у вертепі. Божа Мати, накривши святе Дитятко, поблагословила працю павуків та сказала, що віднині ніхто не має права їх вбивати, бо павуки — Божі помічники. Донині люди у селах, знайшовши павука, не вбивають його, а разом з павутиною згрібають та виносять надвір. А якщо хтось спеціально нищить цих комах, то кажуть, що його оселю «обплутають» нещастя і хвороби». За давнішими уявленнями, ця прикраса символізує Всесвіт та рід. 

За словами пані Стефанії, виготовляють різдвяних павуків лише із житньої та пшеничної соломи, яку збирають наприкінці липня. У цей час бадилинки тверді та не ламаються, а саме це треба для майбутніх виробів. Зрізані соломинки очищають від колосся та сортують за довжиною і діаметром. Уже перед самим виготовлення павуків соломинки проварюють та нарізають на шматочки-трубочки. При цьому треба стежити, аби жодна соломинка не переломилися навпіл, бо тоді, від роду хтось «відпаде». Соломинки для павука нанизують лише на білі нитки, аби увесь наступний рік життя було світле.

Знаменитий український дослідник Василь Скуратівський наводить повір’я про те, що павуки виткали світ. Це дозволяє припустити, що наші предки Павуком могли також називати сузір’я Геркулеса, що візуально схоже на павука. Це сузір'я розташоване на небі впритул до Чумацького шляху — Світового Дерева, яке, згідно з колядками, виникло раніше, ніж Земля, Сонце, Місяць, зірки.

Солом'яна геометрія, закладена в павукові, не має певних канонів. Шедевром вважають складний і багатогранний виріб, який творить гармонію форм і ліній.

Все ж у народі досі збереглися деякі повір’я, пов’язані з «павуком». Зокрема, якщо людина хвора, або ж коли жінка не вагітніє, то треба постояти під «павуком». Люди вірили, що «павуки» вбирають негативну енергетику і після Різдвяних свят їх спалювали.

Джерела: 1, 2, 3

п.с. у планах написати історію (чи фанфік) про павучків. Очікуйте)

[meowluox]

мене дуже зачепила історія алхіміка мішеля. все життя він прожив із залізним переконанням у тому що народився для того аби нести руйнування та нещастя. що отрута може бути використаною тільки щоб шкодити та вбивати. створивши речовину яку він хотів побачити у застосуванні зброї та веденні війн він хотів товкнути її нареченому ггшки — крон-принцу який віддав би перевагу саме війні.

але ггшка показала йому інше. і відкрилося друге застосування створеної речовини — не для зброї а для феєрверків. і обличчя мішеля просто безцінне... я так люблю спостерігати за тим як у людей перегортається світобачення.

кожен заслуговує щастя і ніхто з нас не є приреченим на щось чисто конкретне.

навіть отрута здатна стати для когось ліками.

аніме: сьома петля часу: Лиходійка насолоджується безтурботним життям у шлюбі зі своїм найлютішим ворогом.

[katalina27ua]

Про роги))

Я ніяк не могла зрозуміти, що в цій картинці мене непокоїло, поки нарешті пост на тумблері не допоміг мені розставити крапки над і)

Ці два нещастя - Кроулі і Вельзевул - сидять такі з яскраво вираженими рогами і думають, що їхні благовірні їх покинули і прямо зараз наставляють їм роги один з одним))) І хоч Вельзевул, можливо, і не в курсі, але ми-то в курсі, ми чули зізнання Гавриїла Азірафелю типу:

AZIRAPHALE: Then why did you come to my shop? GABRIEL: I don't know. I just thought I should. You know what it's like when you - when you don't know anything at all, and yet you're totally certain that everything would be better if you were just near one particular person?

Я вже не кажу про:

GABRIEL: You're funny. I love you. AZIRAPHALE: Oh. Thank you. I...

А Кроулі-то взагалі "голого чоловіка" у книгарні Азірафеля на власні очі бачив добре що хоч не чув)) От дарма Вельзевул не зізналась Кроулі, чого вона так Гавриїла шукає, ото була б сцена))))

[littleminmari]

Солодкий сон

Один.. два.. три. Я бачу солодких баранців. Я міцно-міцно сплю, щоб побачити хоч краплину щастя, побачити краплину любові.

Страшні сірі будні мене зжирають; як давно я не бачила ясного сонця, окрім цього всього страху, що мене з кожним днем все більше і більше пожирає.

Просто спробуй на трохи потрапити у світ, де не потрібно більше ні про що перейматися, ні про що думати. Нехай усе, усе закінчиться.

Поділися з кожним хоч краплиною свого щастя. Поділися хоч краплиною своєї любові. Нема часу на зволікання. Нехай нас всіх трохи відверне від нещастя, від сірості. Щоб сум нас не поїдав.

Спробуймо разом відпочити. Поки ми всі будемо спостерігати за місяцем, за його неймовірним шляхом, сидячи на солодких баранцях, що літають.

До нас потихеньку буде летіти наше маленьке щастя, наша маленька любов. І ми будемо весело уві сні за ними летіти на солодких баранцях.

Нехай же ніколи цей солодкий сон не закінчується, нехай же цей солодкий сон мене поглине. Нехай же краще він мене навічно тут триматиме.

Щоб я могла..

Поділися з кожним хоч краплиною свого щастя. Поділися хоч краплиною своєї любові. Нема часу на зволікання. Нехай нас всіх трохи відверне від нещастя, від сірості. Щоб сум нас не поїдав.

Я не маю бажання повертатися назад. Я не маю бажання знову бачити ті сірі будні. Я не бажаю, щоб цей солодкий сон закінчувався. Тому що я хочу трішки щастя, трішки любові.

Для мене не існує, де б те щастя з'явилося, де б та любов взялася. Я просто погрузла в тому сірому сумі. Немає для мене виходу, немає.

Тож я краще віднайду тут своє щастя, свою любов та знову зможу вийти, щоб подарувати хоч краплину чогось хорошого. Хоч на трохи забуду про сум, хоч на трохи. Дай мені ще трохи часу : часу так мало.

Та ж якщо маєш змогу, то подаруй мені тут вічність. Щоб ти мене любив, любив, живився моєю фантазією, убив за потреби. Убий заради вічного солодкого сну.

Поділися з кожним хоч краплиною свого щастя. Поділися хоч краплиною своєї любові. Нема часу на зволікання. Нехай нас всіх трохи відверне від нещастя, від сірості. Щоб сум нас не поїдав.

Серед заблуканого вічного сну - я зможу позбутися сірих буднів, позбутися суму та нарешті знайти те бажане щастя, ту бажану любов.

Щоб нарешті поділитися краплиною щастя, краплиною любові.

P.S. Це мало бути опубліковано всюди ще у середу, але я просто як завжди.

[yournextexmistake]

роблю все, щоб не малювати прайс та не писати збірку сторій.

людина 99 проблем

людина 66 справ

людина нещастя

[senpaishishio]

Чому люди, які є гарними, чесними, ввічливими, добрими. Мають якісь цілі в житті, досягають їх, стараються навіть якщо не виходить. Мають друзів, що поділяють з ними свої інтереси або буденні справи.

Чому такі люди, що здавалось би, живуть і відчувають - часто себе ненавидять і зневажають? Хвилинку, а за що ненавидять?

За те, що хтось сказав щось їдке? Може тому що все з рук валиться? Можливо десь не вистачає навичок і терпіння? Десь сказав зайве, а десь навпаки змовчав?

Чому справді хороші люди, які хоч і роблять помилки, але живуть і чогось досягають, щось мають і щось люблять, так себе в чомусь звинувачують? Звідки взагалі узялась оця огида до самого себе?

Зазвичай, цей стан виникає, коли ми не відповідаємо власним встановленим стандартам - це якщо логічно. А якщо чуттєво? Ця в'язка огида сильно псує життя, тому, для себе, стараюсь у цю безодню надовго не впадати.

...

Справді погані люди, не думають про те, що вони погані. Можна заплутатись і наробити шкоди собі чи іншим. Є дурні вчинки, але ці вчинки не скасовують можливість щось виправити в майбутньому. Це буде просто історія, просто досвід, на основі якого зроблені певні висновки для кращого майбутнього - як на мене, це ріст, а не занепад.

...

Може я і дурна, якщо вважаю, що більшість речей можна виправити, або хоча б пережити.

Тому навіть злочинці є для мене просто нещасними, ніж поганими. Проблема лише в тому, що своє нещастя вони тягнуть за собою і створюють його для інших.

[chthontoya]

Люди є космічними орками

"Ніколи не закохуйтеся у людей".

Я уявляю, на скільки абсурдним звучатиме для вас це попередження, але ніколи не закохуйтеся у терран. А якщо із вами вже трапилось таке нещастя, то краще зітріть собі спогади будь-яким доступним методом.

Коли із приєднанням Терранської конфедерації (Терри та її колоній) галактикою понеслися чутки про дивних істот, що не створюють пар для кохання, у це мало хто повірив. Навіть коли теранці нарешті почали приєднуватись до інтеррасових екіпажів це не надало правдоподібності чуткам: врешті решт, багато космічних мандрівників не мали пари і тому мандрували самі.

Пересвідчитися у цьому нереалістичному факті мені вдалося лише, коли на нашому кораблі опинилася одразу ціла група терран. Це було дивно.

Я тоді були молодими, як більшість на тому кораблі. Це норма для довгих, небезпечних науково-дослідницьких експедицій, коли у випадку загибелі не можливо буде знайти когось на заміну ззовні. Що вже казати про загибель двох одночасно. Саме тому відсутність пари була значною перевагою при заявці на борт. Поява не трьох, не п’яти, а десяти нових членів екіпажу стала нечуваною новиною. Ще більшою стала відсутність пари у кожної і кожного з них.

Причина стала зрозу��іла через місяць польоту. Уночі усі сусіди і сусідки офіцерки Томсон були розбуджені її крикам, яких до цього ніколи не чули. У коридорі, вище згадана терранка кидала речами офіцера Сміта і сипала лайкою, яку перекладачі залишали в оригінальному варіанті. Сміт намагався якось виправдатися, доки у розмову не втрутився ще один терранець – офіцер Джонсон. Той розібрався у ситуації швидше за всіх спостерігачів, хоч і прибув останнім, та зайняв бік Томсон. Безперервна, брудна сварка продовжувалася до прибуття старшого офіцера, який забрав їх до себе у кабінет. За словами свідків сварка продовжувалася і там.

- То… Що трапилося цієї ночі? – не втрималися Детеріан, що жили зправа від Томсон. Казали, що вони непогано ладили.

- Цей *лайка* мені зрадив.

- Зрадив? – Детеріан і всі інші за столом не могли зрозуміти цього слова у цьому контексті. «Зрадити» можна було країну, компанію – не особу.

Томсон закотила очі.

- Цей сучій син спав, тобто займався сексом, і зі мною, і з Джонсоном, уявляєте?! – Томсон стукнула по столу.

Ми не уявляли. Це звучало безглуздо. Ні, звісно полігамні пари із трьома і більше особами були можливі, але у такий спосіб – це було абсурдно.

Я трохи потягнули час, але ніхто не збирався говорити.

- Тобто… Чому Террани не формують пар? Як для виховання дітей.

- Формуємо, - здивовано і буденно відгукнулася Томсон і продовжила їсти.

Ніхто не знав, як на це реагувати.

- Ну зрадив цей *лайка*. Не помирати ж тепер. У мене ще повно обов’язків. До того ж, схоже, я знайшла собі чарівного друга – із таким же жахливим смаком на чоловіків, що і й у мене.

- Я чули, що у парі хтось може бути не до кінця щирим, але щоб одразу усі, - цього разу заговорили Арго.

Томсон оглянула присутніх і на певний час задумалась. Вона не була особливо зацікавлена у ксенобіології, як ми дізналися вже пізніше, тож це зайняло певний час.

- Ах. Ми, террани, дійсно не часто формуємо настільки сильний психологічний зв’язок. Ми постійно сходимось і розходимось. Я навіть і не згадаю, ким був мій перший партнер.

- Але ж, постійні пари забезпечують кращій розвиток потомству.

Томсон пожала плечима:

- Що ж, людство на ранніх етапах, схоже, було достатньо плодовитим що б це не стало у заваді.

Томсон просто посміхнулася, але мені стало дуже не затишно. Тож зараз, навіть якщо мені ніхто не повірить, я попереджаю нещасних: не закохуйтесь у людей.

[karen-chan-nya]

Душа митця

І в найкращі, і в найгірші часи, і імперії Сяньле в пошані було мистецтво. Що вишукані картини, що ніжні мелодії, що буйні танці, що людські скази. Про великих митців складали легенди, з часом про них забували й складали нові. Але є серед них усіх одна, що пройшла скрізь сторіччя, ще з самого заснування країни й аж до сьогодення.

Кажуть, що якщо в людину закохується душа істинного митця, то ця людина стає безсмертною. В тій легенді розповідалося про талановиту композиторку та її коханого. Вона була відома своєю грою на арфі й часто виступала у палаці імператора, а її коханий був охоронцем в тому палаці. Там вони й зустрілися, закохавшись один в одного. Вона писала йому поеми, він — оберігав її як скарб.

Але одного дня сталося нещастя — напад на імператора на банкеті. То була жахлива різанина, у якій загинуло багато людей, і серед них та композиторка. Її коханий же вижив і виконав свій обов’язок, захистивши імператора. Тоді імператор хотів його підвищити, але він, здоланий горем, відмовився і подався світ заочі в пошуках покою для себе.

Йшли роки, а він залишався незмінним. Він продовжував подорожувати по світу, поки не почув легенду, про душу закоханого митця. Тоді він зрозумів, що це його кохана, неперевершена мисткиня, дарувала йому можливість жити вічно. Усвідомивши це, він закінчив мандрувати й знайшов собі ціль у житті — допомагати іншим митцям, як була його кохана. Він створював школи, організовував вечори, спонсорував, підтримував. Про його школи для митців навіть ходять окремі легенди. Можливо, він досі ховається серед людей і продовжує свою справу.

Кажуть, що душі митців мають силу дарувати безсмертя тим, у кого закохуються. Але людські почуття мінливі, кохання може прийти, а може й піти. Тому легенда закінчується словами, що лише якщо митець помирає кохаючи, людині дарується вічне безсмертя.

Юний принц Сє Лянь любив читати легенди й серед усіх ця, сумна, але така щира, була його улюбленою. Щоразу коли він читав, всередині все стискалося. Але він би не хотів, щоб у нього закохалась якась мисткиня. Який сенс у вічному житті, якщо не можеш провести його з коханою людиною?

Якось він запитав вчителя, що він думає про цю історію. Його відповідь була, як він і очікував.

— Кохання це чисте почуття, що гідне поваги, але не можна покладатися на нього у своїй культивації. Безсмертя можна досягнути лише своїми силами, тому ми тут і тренуємося.

***

Дивлячись в очі Дзюнь Ву, він знав на що йде, просячи забрати його божественні сили. У нього більше немає причин залишатися безсмертним. Він зміг виправити помилку, яку зробив, на цьому його шлях закінчується.

***

Вісімсот років опісля, він зрозумів чому прожив всі ці сторіччя, хоча відмовився від цього небесного дару. Він дивився на скульптури та мурали перед ним і зрозумів, що безсмертя було дане йому не небесною силою, а коханням. Душею істинного митця, що загинула, кохаючи його.

Але він не сумує. Бо попри все, він зможе провести цю вічність з тим, кого кохає.

[stanislaw-nast]

Мої OCи в світах Наталії Матолінець!

Академія Аматерасу - Ганеша Кірк

Ганеша походить з доволі простого світу. В нього було не багате й не бідне життя позбавлене турбот. Його божественна пам'ять відмовляється згадувати друзів і рідних, але пригадує запах дому - пахощі чаю та книжок. Навіть якби спогади з минулого життя існували, Ганш, як він просить себе називати, не спішив би ними ділитися. У своєму світі він справді жив без турбот. Він плив за течією, славлячись пасивним та мирним характером. Йому щастило оминати будь-яких труднощів, що мали б торкатися людей його віку. Він чудом міг вгадати достатню кількість відповідей на тестах, щоб не вигнали зі школи. У нього не було близьких друзів чи сімейних негараздів, щоб перейматися за когось поряд. Пасивне життя, аж поки його не Покликали. Так Ганш опинився в Академії Аматерасу за директорства Адіті Агні. Його майже оминуло потрясіння від факту, що він - бог. Пасивна натура закликала його просто прийняти це й плисти за течією далі. На його стороні ж бо вдача. На жаль, у світі серед безлічі унікальних богів, вдача була дріб'язком. Після першого ж місяця навчання йому дали знати - або він змінюється, або його чекає карколомний крах. Так Ганш і запровадив дві головні зміни. Перше - він завів морську свинку, на ім'я Одді. Друге - він почав діяти. Пасивність тягнулась за ним інерцією, з чим допомагала морська свинка. Кожен раз як Ганш відчував тиск та стрес від різких змін та виходу з комфортної бездіяльності, він просто "переливав" це все на тваринку. Без такої складної душі як людина чи бог, стрес просто зникав (принаймні, він так вважав). Такий легкий спосіб справляння з душевними негараздами дозволяв Ганшу рости. Він пройшов шлях від плавця за течією до того, хто міняє течію. Йому навіть вдалося відкрити свою схильність до чаклунства. Але талан штука мінлива. А тваринки не вічні. Через кілька років навчання він помер, вивільнивши всі закладені в нього тривоги. На той момент Ганш вже досяг найбільшого успіху будь-якого бога Академії - став кандидатом у Тріаду. Хто б знав, що кандидат у Тріаду, той хто мав би бути найсильнішим, виявиться жертвою того, від чого мають страждати слабкі? Ганш почав чути голоси. Його колишні старання позбавитися ще людської схильності до стресу виявились даремними, а то й шкідливими. Він нікому не насмілився зізнатися, що він не лише кандидат у Тріаду, а й на зникнення. Голоси глузували з нього, запевняючи, що йому тут не місце. Він почав погано спати, гірше вчитися й дратуватися по дрібницях. Все дійшло до того, що під час дуелі зі стихій він страшенно покалічив свого опонента й був відсторонений від навчання. Здавалось, що цьому не буде кінця. Він почав шукати в книжках хоч щось, що дасть раду з ними. Таємно, щоб ніхто не дізнався про цю слабину. Але в бібліотеці нічого не було. Книги, що згадували синдром зникання та голоси були приховані ще колишньою директоркою академії, Аматерасу. Єдине, що він зміг знайти, це побіжну згадку про Слова, що нібито вказують богу на його місце, його призначення. Якщо він дізнається про своє минуле життя, хіба це не дозволить йому краще опиратися голосам, які змушують його сумніватися? Залишилось лише дістати ці Слова. На допомогу прийшла Морґана Де Дананн. Студентка й подруга Ганша мала пророчі здатності. Їй вже кілька днів снились сни, де Академія тоне в пітьмі. Спершу вона вважала це натяком на можливі погіршення стосунків з тіньовим боком, але згодом замість пітьми Академію ковтав звір, який походив ні з тіні, ні зі світла. Морґана думала, що про цю істоту будуть записи в Словах. Ганш вирішив підтримати задум Морґани пробратися до кабінету директорки, хоч і не з щирими намірами допомогти.

Слова розповіли їм усе.

Всі мої ключі і Ґайя - Аласдер Лонан Верволет

Якщо хтось і вірить у вдачі, яку дарує ім'я та рід, то точно не Аласдер. Певно, єдине в чому йому справді пощастило - це його власне народження. Народившись, він одразу почав притягувати нещастя. Наприклад, після пологів здоров'я його матері похитнулось й вона померла. Так Ал залишився спадкоємцем дрібного чаклунського роду з Асторії. Його батько неймовірно кохав дружину, тому уявіть його розчарування отримати за таку велику втрату Аласдера. Хлопця, що більше цікавиться людською технікою та тим, як правильно замішати тісто на пиріжки, ніж дипломатія, світські обіди та дуелі. Які дуелі?! Ал страшенно боїться болю, тому ніколи не був та й не буде великим бойовим чаклуном. Що ж ще могло споганити такого спадкоємця? Правильно мислите, гомосексуальність. Аласдер наперед знав реакцію батька тому й не розповідав, та той якось сам довідався. Здається, в ту мить він побачив пік його розчарування.

Що може зробити такого жахливого спадкоємця ще більше? Правильно, злочин. Ні, аж ніяк. Аласдер ніколи б не вкрав і не вбив би когось. Йому б забракло духу. Але от дядько Флегенс вирішив, що міг. Тому створив до біса просту й ефективну схему. Як один з головних охоронців скарбниці Амріарі, він викрав звідти кілька ключів. Щоб на нього раптом не вийшли, він подарував один своєму небожу, себто Аласдеру. А потім заявити на нього, як на крадія. Коли на день народження Ала, на його дев'ятнадцятиріччя, вдерлись мисливці за головами, заявивши, що він крадій та вбивця, першим інстинктом була втеча. І з того часу він тільки цим і займається.

Ал худорлявий. Ще живучи у батька він не виділявся м'язистістю, а коли почались перегони з життям, коли часом поїсти кілька днів нема що, то про якусь масу годі й говорити. Його родина мала переважно темно-русяве пряме волосся, але завдяки матері його голова повна нехай і русявих, але кучерів. Ал загалом вдався в матір і навіть має її темно-зелені очі. Від батька хлопцю дістався хіба що кирпатий ніс.

Аласдер – маг. Чаклуни використовують для магії свої ключі. У Ала 5 ключів:

Заїр Головний ключ у В'язці Аласдера. Найдавніший серед усіх, що є у хлопця та найсильніший. Переданий у спадок від родини матері. Дозволяє торкатися магії та відчиняти Двері. Нагадує старенький ключ від шафи, срібний з різьбленим верхів'ям, що нагадує два пера павича, що сходяться в колі.

Таларій Стихійний ключ. Подарований батьком. Дозволяє атакувати стихійною магією. Найлегше кориться вітру. Бронзовий ключ з чотирма вилитими лініями по боках. Верхів'я кругле, з вилитим рослинним візерунком.

Кер'їр Ілюзорний ключ. Вкрадений Флегенсом Верволетом і подарований Аласдеру. Через цей ключ за Алом ведеться полювання. Неймовірно потужний та корисний ключ, що здатний прикликати настільки сильні ілюзії, що лише кровопивці можуть створити кращі. Золотий ключ зі склом у верхів'ї. Верхів'я кругле, схоже на кільце всередину якого поклали скло. Зусібіч ключа є криві лінії, що сходяться на зубцях.

Чакла Ключ-кровопивця. Подарований на сімнадцятиріччя тіткою Флемет зі сторони матері. Чакла мовчазний, не вимагає крові, навіть коли щойно торкнувся пальця Аласдера. Він гірший. Чакла ненаситний. Він завжди бере більше ніж по��рібно. Аласдер використовує його не часто, адже навіть під час бою може зомліти від сили Чакли. До того ж попередній власник Чакли вмер від обезкровлення ключем. Є темно-бронзовим ключем з гострим зубцем, що на кінчику почорнів від крові чаклунів (Ал боявся пробивати собі палець спершу, боячись заразити кров). Верхів'я просте, за винятком маленького сапфіру в центрі звивистого візерунка.

Цісар Ключ-ліхтар. Придбаний на Тіньовому ринку. Виявився надто необхідним у поході, щоб зважати на ціну (думав Ал), що становила кілька сотень купюр валюти (половину заощаджень Ала). Сталевий ключ з бідним оздобленням. Варто виділити лише маленький жовтий топаз на кінці.

Варта у Грі - Олесь Гордій

Олесь, він же Зорепад, цілитель з Тернополя. Його батьки світлі, хоч і не є таємницею, що деякі предки були нащадками змішаних шлюбів з темними. Ще з дитинства він не дуже вписувався в тусовку світлих. Починаючи з пліток про темне походження, закінчуючи нерозумінням цієї ворожнечі. Зорепад радо дружив з темними, через що впав у немилість серед радикальної (і переважної) частини світлих Тернополя. Особливо це проявилось, коли Олесю було п'ятнадцять. Перша повноцінна бійка. Проти "своїх". Що міг протиставити цілитель, що не має здатності торкатися павутини проти двох чаклунів та алхіміка? Нічого. З того часу Олесь й не мав віри тим, хто звали його "своїм". Він, попри "світлість", став частиною темної тусовки. Хоч це було й довго, але там його прийняли.

Хоч йому не доступна магія в тій повноті, що її мають чаклуни та алхіміки, у сутичках Олесь покладається на свою фізичну силу та одну хитрість. Як справжній цілитель, він не лише може повернути людину до норми, а й примножити її сили. Якби пафосно це не звучало, ця навичка дуже допомагає, щоб спершу дезорієнтувати суперника. Олесь поширює свою силу на відстані до іншого чаклуна, підвищуючи його силу та чутливість до павутини. Так, стається ефект неправильно налаштованої комп'ютерної миші. Від одного необережного поруху павутина летить значно далі, ніж цього хотів чаклун. Цих кількох секунд цілком достатньо, щоб розквасити супернику носа. Можна сказати, його навичка протилежна до тієї, що мала б пригнічувати силу чаклуна й ослаблювати його доторк до павутини.

Здається, з опису це доволі грізна людина, однак варто знати одну деталь. Олесь зростом сягає всього якихось 168 сантиметрів. Й попри це, йому вдається виглядати так, наче за його спиною сила щонайменше судді, якщо не всього Конгломерату (ні судді, ні когось іншого з Конгломерату він, звісно, не бачив).

[booksstigmasun]

Опівнічна бібліотека (Метт Гейґ)

Вона розуміла, що має відчувати жаль, відчай, скорботу за своїм чотириногим другом. Так і було, але треба визнати і ще дещо. Коли вона дивилась на спокійний, мирний вираз мордочки Вольтера - безболісний, - у темній глибині її душі зароджувалось ще одне почуття. Заздрість.

Не стала казати, що хоча і вугілля, і діамант - це форми карбону, вугілля має забагато домішок, щоб стати діамантом, хоч як на нього тисни. Наука говорить: якщо ти від початку вугілля - вугіллям і лишишся.

Вона придивилась до обкладинки - зображення чорної діри - і зрозуміла, хто вона така. Чорна діра. Зірка, що гине, провалюючись у себе.

Щасливі моменти можуть обернутися болем - це тільки питання часу.

Життів у тебе стільки, скільки є можливостей.

-Ця книжка - джерело твоїх проблем, і вона ж - відповідь на твої питання. -І що ж це за книжка? -Вона зветься, моя люба, "Книга жалів".

Бертран Расселл писав, що "боятися кохання - це те саме, що боятися життя, а ті, хто боїться життя, уже на три чверті мертві". Може, в тому її проблема. Може, вона просто боялася життя. Але з огляду на те, що шлюбів та інтрижок у Бертрана Расселла було більше, ніж домашніх обідів, чи так уже варто дослухатися його порад?

Людина - як місто. Не можна дозволяти, аби окремі, менш привабливі райони псували тобі загальне враження. Може бути якийсь нелюбий тобі закапелок, якісь провулки й передмістя, але те, що в місті доброго, визначає його цінність.

Томас Гоббс сприймав пам'ять і уяву як практично те саме, і відтоді Нора виявила, що ніколи повністю не покладалась на пам'ять.

І, хай їм чорт, вони щасливі, що в них усе вдалося, і на них не ображаєшся, зате ображаєшся на себе, що не можеш так.

Я ретельно прорахувала: мій біль від того, що я житиму як отаке чортове нещастя, значно більший, ніж біль, який відч��є будь-хто інший, якщо я помру.

-"Хочу", - зважено промовила вона, - цікаве слово. Хто хоче, той відчуває брак чогось. Іноді, якщо ми заповнюємо порожнечу, де чогось бракує, чимось іншим, то зникає й те хотіння, з якого це починалось. Може, ти хочеш не померти, а тобі бракує іншого.

-От бачиш? Іноді жалі взагалі не мають підстав. Іноді це просто... - місіс Елм пошукала відповідний вирах і знайшла: - ..фігня.

Ну що вибрати ми можемо тільки напрям, а не те, що буде в результаті.

Якщо ви ставите мету стати кимось, ким ви не є, ви завжди зазнаватимете поразки.

Непослух є істинною основою свободи. Слухняний змушений бути рабом.

-І..річ у тому...у тому...що той шлях, який нам видається найбільш успішним, насправді ним не виявляється. Бо аж надто часто наші погляди на успіх пов'язані з якоюсь зовнішньою фігнею, ідеями про те, що треба щось здобути: олімпійську медаль, ідеального чоловіка, високу зарплату. І в нас перед очима - оці параметри того, що ми намагалися робити й досягали. А насправді успіх - це не те, що можна виміряти, і життя - не перегони, які можна виграти. Це все..та просто..фігня собача.

Бо життя - страшна річ, і неспроста, а причина тут у тому, що хоч яку гілку ми обираємо, ми завжди в межах того самого гнилого дерева.

Самотня душа у великому місті тужить за зв'язком, бо вважає: міжлюдські стосунки - це сенс усього. Але серед чистої природи самота набуває інакшого характеру. Вона сама стає різновидом зв'язку. Між людиною і світом. Між людиною і її "я".

Вона не хотіла помирати. І це було проблемою. Перед лицем смерті життя видавалось значно привабливішим.

Якщо надто довго сидіти на місці, то можна забути, наскільки широкий насправді світ.

Може, тільки цей сенс і важливий: бути світом, бути його свідком. Може, батьки почувалися нещасними не через те, що чогось не досягли, а передусім через те, що очікували досягнення.

Бути людиною - це постійно перекладати світ мовою таких образів, щоб усе було до безглуздого просто.

Але ти ніколи не будеш жити, якщо займатимешся пошуками сенсу життя.

Я хочу сказати, усі було б значно легше, якби ми розуміли, що жоден спосіб життя не дасть нам імунітету від печалі.

"Був". Такий жах у цьому короткому слові - наче великий камінь упав у воду: був!

Нора воліла б жити у світі, де немає жорстокості, але всі доступні світи населені людьми.

Ми знаємо лише те, що відчуваємо. Усе пережите - це, по суті, лише наші відчуття, пов'язані з подіями.

Важливо не те, куди ти дивишся, а те, що бачиш.

Нора зрозуміла: у житті з людьми можна говорити гранично чесно, але люди бачать правду тільки тоді, коли вона досить близька до їхньої дійсності.

Два прості слова, і в них - уся сила й потенціал множинності світів. Я ЖИВА.

Любов, сміх, страх і біль - це універсальні валюти.

Ми живі настільки ж цілком і повністю, наскільки в будь-якому іншому житті, і маємо доступ до того самого спектра емоцій.

Нам не треба робити все, щоб бути всім, бо ми вже нескінченні. Поки ми живі, в нас завжди перебуває майбутнє з багатогранними можливостями.

Справжнє одкровення - виявити, що те, куди хотілося втекти, є тим самим місцем, звідки почалася втеча. Що в'язниця - не місце, а точка зору.

***

Ви коли-небудь хотіли чогось настільки відчайдушно, щоб аж дихати було важко? Я хотіла. Померти. Це було сокровенно бажання. Це була молитва до бога чи диявола. Це була мрія.

Тоді мені не вистачило мужності. Чи навпаки? Вистачило?

Важко бути собою. Важко не досягати мрій. Важко не виправдовувати очікувань. Важко не жити оте життя, яке було б якби...якби що?

Автор влучно підмітив, що абсолютно щасливих життів не буває. Нещастя і горе - це невід'ємна частина будь-якого життя.

Так, можливо зробивши інший вибір ви були б щасливі в інший момент, але не були б в інакший.

Тре бути тут і зараз. Боротися з наслідками свого вибору, а не жалкувати про нього. І відчувати життя з усіма його смаками і фарбами.

Книжка класна, читається легко. Ідея фантастична. Раджу.

[jimunderscore]

Якщо усе таке напрасне чому кажуть що життя прекрасне з лоба кров червона красне бути в таки вічне нещастя

ой чому в таку білу годину с нас зібрали всю нашу силу ай як тяжко стояти та бути коли покруч тебе одні трупи ах скажи що є в цьому житті чи буде різниця в кінці Навіщо ці муки, дурні

Як знайти справедливість для душі Збігати від усій ганьбі де буде майбутнє буде для всіх хочу врятувати усіх у світі де ми усі живемо де мір повстав перед злом і прапорів більше нестало де одне людство руки держало

але я тільки мрійник що гине через очі хочу зробити інше знайти зчаста для усій земляни де для кожної людині життя було прекрасне

[wrldwizards]

простягнеш до мене руку

і ніжно промовиш:

“безтями тебе кохаю,

будь ,люба,зі мною поруч.

та я вже пішла далеко

пройшовши пустирь і хащі

обернулась до тебе здалека

не знайшовши слова підходящі.

пройманули роки...випадково 

зустрілися знову

зупиніть шалені хвилини

зустірлися дві приречені долі

посміхнулись,

та силв обох  бракує 

щоб нарешті відвести погляд

від зелених очей,що пристрастю

 завжди палали

і від других очей

,що вогню  так нестримно  жадали 

пірнувши в спогадів море,

що приємно нас огортало

перше кохання - назавждиі

 та сміливості , на жаль, бракувало

хотіли дві душі бути разом

та не змогли вберегтись від нещастя

довелось розлучити

[haviavi]

》═══════~◈~═══════《

Шип: Невілетт x Різлі

Застереження: може викликати сум, якщо ви чутливі до переживань персонажів.

Коментар: лише невелика замальовка, нічого особливого. Починаю діставати це з тумбачькі.✌️😔

》═══════~◈~═══════《

Запах кави наповнює кімнату. Невілетт ніколи не пив нічого, окрім води, але зараз... Різлі оголосили зниклим. Ось вже пару тижнів.

«Нещастя в Фортеця Міропід» - кричали заголовки газет, а суддя викидав їх розлючено, лякаючи мелюзин. Серце дракона рвалося, адже він нічого не може зробити. Лише чекати... Століття витримки крошились під хвилинами очікувань новин про в'язничого. Тиша...суцільна тиша.

Перед паном суддею стояла чашка з кавою, запах якої підіймався тоненькою невагомою цівочкою паром. Улюблений напій Різлі. Невілетт ніколи не розумів його. Гіркий та важкий на смак, він в'язав рота та залишав після себе пригорклий післясмак. Але... Він також нагадував про його губи...

Тремтячими пальцями суддя вхопив тоненьку чашечку за вушко та підніс до свого рота. Гіркий, різкий але такий до біса рідний запах... Ковток... Він не зміг більше, і це чомусь відчувалось як зрада. Гаряча рідина просковзнула униз по стравоходу. Невілетт пив лише воду, відмовляючись від чаїв або кави, але от...

На губі залишилась крапля, яку чоловік зтер великим пальцем та розтер, вдихаючи запашний аромат... Яким пах і Різлі. Одинока сльоза виринула з ока пана судді та, просковзнувши вологою доріжкою до підборіддя, впала на пальці, перебиваючи запах кави - сіллю.

[fotoinform]

Молитва про захорону від нещастя є важливим елементом багатьох релігійних традицій, і час для читання цієї молитви може відрізнятися залежно від індивідуальних вподобань та вірувань.

[foolish-neko-reads]

"1795" Ніклас Натт-о-Даґ

Нарешті я маю на руках усю серію. Знаю, що ще є видання у вигляді коміксу, але дуже сумніваюся, що воно колись з'явиться в Україні.

Ця книжкова серія - чи не найкраще читання за цей рік. За довгі роки. Вона напевне увійде у мій перелік найулюбленіших творів. Під час купівлі першої книги мені й на думку не спало, що зрештою ці книги принесуть мені таке задоволення.

Мені подобається похмура атмосфера старого Стокгольму, де поєднується розкіш та занепад, море та дощі, приреченість та надія, моральний розклад та гідність. Історичний Стокгольм змальований без екзальтованого піднесення, Ніклас Натт-о-Даґ фарбує його у сірі кольори. Сонячного світла цій історії додають зворушливі персонажі.

Й Сесіл, й Мікель, й Еміль, й Анна Стіна - всі вони багатогранні, захоплюючі, цікаві. Вони викликають співчуття та співпереживання. В кожному із них є щось, що доторкається до серця та думок. Шкода з ними розлучатися, але у 1795 році їхня історія добігає кінця. Й хоч всі вони заслужили на дрібку талану та щастя, випадуть вони лише на долю Анни Стіни.

Якщо я правильно зрозумів, Мікель вчинив самогубство. Його можна зрозуміти, але разом з ним, здається, померла надія на визволення Еміля.

Еміля шкода більше за всіх. Життя над ним й так познущалося, а скніти у божевільні до скону - це взагалі пекло ще за життя. Хочеться сподіватися, що якимсь чином йому вдасться знов втекти звідти. І хоча Сесіл, який допоміг йому минулого разу, вже мертвий, мені все одно кортить видумати якийсь щасливий випадок. Може написати фікс-іт?

Я досі під враженням від цієї серії. Вона неймовірна і неймовірно мене зворушила. Але дуже засмутила. Найбільше, звісно, засмутило нещастя Еміля. Він не заслуговує на це. Не розумію, чому Мікелю потрібно було запроторити Еміля у божевільню, чому не виторгував йому забуття? Якщо вже він вирішив покінчити зі своїм життям, чому б просто не залишити Еміля на самого себе? Гадаю, Мікель добрими намірами вимостив дорогу до пекла. Можливо Булін його обдурив, не знаю. Навряд він розумів, що для Еміля майже неможливим буде втекти. І все одно... Трохи злюся на Мікеля. Врешті він виявився дійсно не дуже розумним, чи краще сказати обачним. Підставив єдину людину, яка його цінувала.

Одним словом, сумно. Мені дуже сподобалося читати цю серію, вона жодного разу не схибила у тому, щоб викликати почуття. Але на разі ці почуття сумні та неоднозначні. Не знаю, чи захочу коли-небудь перечитати ці книжки. Можливо. Але точно знаю, що якщо побачу у майбутньому новий твір Нікласа Натт-о-Даґа - точно придбаю та прочитаю.