#пробач хоч ти мені

[sicheslavchyk]

Я нарешті можу закінчити розділ, який так і не закінчила в день її смерті

Наче маю почуватися вільніше, але так їбано на душі

Я ж хотіла її цим розділом порадувати

А коли зайшла в мережу, знайшла тільки записку

Тільки два роки потому його закінчую

Вже нема кого радувати

[cozy-stacy]

2 years

Вчора було 9 грудня, пройшло рівно два роки з того вечора, коли ми гуляли з Джоном засніженим Луцьком. Два роки з того моменту, як я позичила йому свою шапку, бо вечір видався сніжним, а в нього не було навіть каптура і він мусив повертатися з центра міста додому пішки, а автобуси вже не ходили.

Два роки як ми обоє знехтували колишніми стосунками і вирішили дати шанс чомусь новому і продовжуємо давати шанс одне одному кожного дня. Чому я пишу це все, бо для мене зараз стало дуже важливо розуміти як  мені пощастило з цими стосунками і як мені пощастило зустріти Джона саме в той момент, не раніше і не пізніше, з тим кругозором та життєвим досвідом який мала за плечима в той момент, так само і з Джоном. Тому лише зараз, обертаючись назад, я можу оцінити ту роботу, яка була зроблена за увесь період цих стосунків. 

Без всяких сумнівів скажу, що Джон - це людина яка найбільше повпливала на мене (окрім мого батька) за все моє життя, в чомусь позитивно, в чомусь негативно також (хоч він сам ніколи не хотів повпливати на мене негативно). Наша з ним історія нелегка, ми пережили купу неприємностей, емоційних вибухів та просто несправедливості. Колись, можливо наступного року, я розкажу про все що відбувалось з нами увесь той час, коли все стане більш стабільно, а зараз я завершу на словах, які м�� кажемо одне одному перед сном та зранку...коханий, я тебе люблю, пробач, що іноді я буваю зарізка, примхлива та загалом неслухняна, але іншою ти мене б не любив, але дякую, що продовжуєш кохати мене з усіма бзіками, повір це все взаємно. 

Ми нарешті почали будувати своє, звісно ми почали будувати то всьо значно раніше, але ніколи я не бачила це настільки чітко я бачу зараз, і це враховуючи що ми живемо в різних містах і змушені місяцями терпіти розлуки і все таке. Для багатьох це крок назад, але для нас це просто невеличке випробування, яке ми пережевем, як і все те лайно, яке нам довелося переживати раніше. 

Ну тепер точно все, бережіть своїх коханих.

[stuckonlandofillusions]

✨

Мені потрібно жити не очікуваннями, а теперішнім закриваючи очі на незгоди part 5.

Мої догадки виявилися не марними, що додало мені впевненості, яку можна було так же легко розвіяти реальністю, як і вона легко навіялася моїми думками. Співпадіння, як того вечора я ніколи не забуду, - від нього стає лячно. Відпочиваючи як нічого не бувало я почула стукіт об шибку. Не відводячи погляду від вікна я не лише почула, а і побачила як птах вдаряється об неї. Біля 12 ночі, мабуть щоб не відповіла одразу, я отримала повідомлення від ще не забутого нього. Він писав люб'язно, але моє серце сприймало це як погрози не зменшуючи кількість ударів за хвилину.

Він: "Привіт. Не знаю навіщо і вибач що турбую. Можливо не варто тобі це писати. В тебе нове життя, нові стосунки. Хотів сказати просто... Все що ти мені дарувала, все є. Досі бережу як зіницю ока. Тоді як ми розійшлися, це все через мене. Я бандит. Я не хотів щоб хтось через мене постраждав. Мої почуття ні краплі не пройшли. Я сам проблема, от через що. Вибач що турбую."

Я: "Привіт. Всерівно ти міг пояснити, а не мучити мене."

Він: "Як? Ти б злякалась. Хіба ні? Хотів тебе вберегти."

Я: "Нехай тебе не мучить, я зла не тримаю."

Він: "Чесно?"

Я: "Чесно."

Він: "Я не хотів зробити тобі боляче. Просто я так зайшов далеко, що втратив всіх. А зараз нема нікого. Вибач ще раз що турбую так пізно."

Я: "Все гаразд."

Він: "Просто я знаю як ти ставилася до мене, а я сам винен. Я не живу в 90-х, а тепер ледве ��иліз і залишився сам. Пробач, ти дуже хороша, я знаю це. Якщо образить хтось, чи допомогти якось - не бійся, звертайся. Я простий як двері."

Я: "ІМ'Я, заспокайся. Все гаразд, я не ображаюся."

Він: "Та не можу."

Я: "Я тобі ніколи не брехала, цього разу також не брешу."

Він: "То карма, чи що? Хлопець хоч хороший? Не моє діло звичайно."

Я: "Не хвилюйся за мене."

Він: "Просто як тобі сказати..."

Я: "Кажи як є."

Він: "Не всерівно на тебе, та й сам хотів авторитет. І що маю? Нічого. Мама відмовилася від мене, вигнала з дому. Сестра спілкується рідко. Прости мене за все. Життя моє коротке, хочу на останок в всіх кого образив попросити пробачення."

Я: "Ти ж не надумав покінчити з життям?"

Він: "Та пробував, але спинили. Не можу вже, плачу день в день. Бог все бачить, от і маю. Вибач що турбую, воно тобі не треба, але просто не міг вже."

Я: "Все гаразд."

Він: "Якби міг вернути все назад, сто разів не зробив би це. Пробач. Хороших снів, на добраніч."

В мене залишилися двоякі думки на рахунок цієї розмови. Я і вірила, і ні. Він часто вигадував, але не щоб себе вигородити, а щоб здаватися кращим перед мною. Єдине про що він точно не збрехав - що мене любив.

It's not the end, it's new beginning.

[sunshine-peach]

Під тонкою перепоною капронок на твоєму стегні гусяча шкіра

І мої пальці танцюють на твої нозі

Побіжно

І твій сміх такий голосний,

Що я хочу випити його гук,

що зависає поміж нами в повітрі

Поцілунком, якого не відбудеться,

Бо ти відвернешся від поцілунку

І я промахнусь знов,

Попаду вустами у вилицю

І твої пасма лоскотатимуть моє обличчя

А твої руки втискатимуться в мою спину так сильно,

Ніби твої пальці коріння і ти хочеш проп'рости в мене

Пробач мене кохана за те, що я занадто фізична

І не можу не торкатись тебе хоч на мить

І не взмозі стримати

Видих з облегшеням,

Що ось ти зі мною і ти приймаєш

Мої дотики,

І ти п'єш жадібно з губ моїх стогони

І забираєш тепло з моєї шкіри:

Живіт, плечі, стегна

І так нестерпно хороше

Так як ніколи знову не буде

І ти мені шепочеш на вухо,

Що ми цілий всесвіт зараз

Одна для одної

І ці слова зупиняють моє поранене серце

А твої дотики ніби дефібрилятор

Запускають заново,

Щоб я відчула силу твого кохання,

Щоб зрозуміла, що життя продовжується,

Хоча за вікном повномасштабна!

[anyonelikeyou]

весна.

чудова пора року, чи не так?

все квітне, навкруги світ оживає,

природа всяко натякає,

чи то від неї для нас знак?

хотілось би писати про майбутнє,

птахів, що повертаються додому,

та певне в світі цьому не існує,

пера, що пише навідріз душі.

пробач мені, моє майбутнє,

в середині мене пітьма,

чи там зостанеться хоч тінь добра?

ти ж знаєш, що це все не дарма.

[a-eclectic-blr-blog]

"діти, що не намагались неуміло будувати дорослі стосунки"...

Як завжди чекаєш під моїм будинком сидячи в автомобілі. Спускаюсь по сходам, маю звичку запізнюватись тому немає навіть часу щоб перевести дух, чи обдумати як буду на тебе реагувати - теплі обійми чи холод.... Відкриваєш дверку і одразу відводиш погляд навіть не глянувши в мою сторону. Ніколи не дозволяєш сідати на переднє сидіння біля тебе, боїшся за мою безпеку, сьогодні навіть так краще, чим подалі від тебе. -Привіт,-кидаю тобі, стараюсь не бути стервом, натянуто нервово усміхаюсь. -Як день пройшов ?,-із вічливості чи справді робиш вигляд що тебе цікавить моє життя. Без перестанку та як завжди на емоціях розповідаю тобі про практику у школі, про діток які захопили половину мого часу, кота якого ти мені подарував на моє 18-річчя і якого жартомал називаємо нашим сином, про подруг за якими безмежно сумую, ділюсь думками про навчання. Вперше говорю лише я, ти лише махаєш головою, іноді видавлюєш із себе посмішку, і таке інформаційне "ага", "угу", "хм" і "ясно"...А раніше ми перебиваючи один одного, без перестанку говорити цілу добу, так... я сумую за цим. З яких пір тобі не комфортно бути зі мною поряд ?! Чухаєш потилицю, не акуратно ведеш авто, різко тормозиш бо не вчасно помічаєш світлофор, вистукуєш пальцями по керму в такт музики, яку включив ніби натякаючи мені - "Ти можеш вже помовчати і їхати в тиші ? Не роби гірше !", не говориш це в слух але я занадто вже добре тебе знаю.  -Увімкни голосніше....,- мовчки розвертаюсь до вікна,-дякую, що погодився мене завести, у тітки не було часу, а ці документ�� дуже важливі. 

Виправдовуюсь, так мені й справді не хотілось знову тебе тривожити, знову чіплятись за минуле, знову шукати лише привід зустрітись з тобою. -Та мені не важко...,-дивишся лише на моє відзеркалення у зеркалі заднього виду. Жодних питань про Польшу, сім'ю, друзів, роботу, навчання, Київ... Не хочешь - не розповідай, тільки не говори згодом, що мені начхати на тебе, знаєш сам так буде краще. Питаю лише "Як у тебе справи ?", Пару секунд заминки, скидаєш шапку, поправляєш волося, щоб відв'язалась кажешь "Все добре". Відповідаю теж інформаційно "Мммм ясно...". Емоції рвуть із середини, багато накопилось, вирвалось пару сльозин, "я сильна, зберись ганчірка" ! Ще понад дві години їхати у Київ у такій обстановці, закриваю очі, влягаюсь добре у сидінні, роблю вигляд що засинаю, не хочу ніяких розмов. Думаєш напевно що сплю, торкаєшся рукою коліна, накидуєш на мене ковдру, мені не вистачало твоєї турботи... -Приїхали,- відкриваєш дверку, забираєш мій рюкзак собі на плече,не зміг приховати своє здивування що він такий легкий. В мої плани не входить залишатись у тебе на ніч, тому з собою ніяких речей... Твій замок у дверях заїдає ще гірше чим раніше але тобі подобаються цей старий вінтажний  шматок металу в якому ти ось ось зламаєш ключ. З плеча відчиняєш двері. Лише стіни цієї квартири чули і бачили усю правду...плач, сміх, істерики, болючу тишу. Швидко знімаєш куртку, кросівки і кидаєш мій рюкзак на ліжко у своїй кімнаті. Я ж взута й одягнена сідаю за барний стілець що стоїть біля входу і намагаюсь ще раз зрозуміти чому знову сюди повертаюсь...Що тягне мене до тебе, що тягне мене у цю квартиру, чому ми не можем провернутись у різні сторони з високо піднятими головами і бачитись раз в два роки на вулиці перекинувшись привітними поглядами ?! -Роздягайся, я поставив чайник, будемо пити чай...,-як завжди бігаєш по квартирі і намагаєшся хоч трішки прибрати вічний безлад, а раніше мені подобалось тобі допомагати, бачити потім твої вдячні очі, робити щось разом,-ти так замучено виглядаєш... Не віриться але ти вирішив вберегти нашу дружбу чи щось біл��ше...А мені вже чомусь нічого не хочеться. Обіцяю собі сказати це сьогодні, не відтягувати, бути правддивою з собою та твоїми почуттями, закінчити вже мучити тебе і себе, пробач... Вилкою кулупаю торт, купив мій улюблений "Київський" так його хотілось але щось в горло не лізе. Ти голосно сьорбаєш чай і не відриваєш від мене погляду. -Ти залишишся до понеділка ?Я тебе в понеділок рано відвезу і до 7 вже будеш вдома.Якщо речі не брала то підем щось купимо і можеш по квартирі мої шмотки таскати. .Домовились ?

Я надіялась що ти почнеш усе з чистого листка. А я з тобою порву вже з понеділка, що колись нарешті за два роки настане...Але коли ?!

-Я приїхала по справам і завтра мені потрібно вже бути вдома, пробач...

-Ти мене так і не пробачила, а на День Народження не хотіла просто мене ображати тому й приїхала так ?

-Мені не має за що тебе пробачати, у тебе були проблеми, ти не хотів мене втягувати у це, я розумію усе...Просто...Не бреши собі...Ми не можемо бути друзями. Нам навіть не комфортно сидіти за одним столом, не комфортно бути разом в чотирьох стінах.

Мені вже час...

-Ти пиши мені хоть інколи...

-Ага...Пробач.

Ти мої перші серйозні стосунки, ти перший кому я довірилась, ти перше моє кохання...Ти правий вже немає тієї закомлексованої, милої дівчинки з якою ти познайомився на Дні Народження свого друга, що всім усміхалась та щиро розповідала тобі усілякі дурниці з першої ж секунди знайомства. Я виросла разом із тобою, подорослішали думки, вчинки, взагалі змінилось уявлення про життя, коло спілкування, ставлення до оточуючих. Я не взмозі стати твоєю подругою, не взмозі бачити тебе щасливим ще з кимсь, не взмозі іноді тебе підтримати...Обіцяю що з кожнем днем я буду старатись бути все далі і далі від тебе, щоб ми розійшлись без образ та з усмішками на обличчях, адже я вдячна тобі за "секунди", "миті", "дні", "години" щастя разом. Але я вірю що ми подорослішаємо і зрозуміємо, що ми просто ще були не зовсім "дорослі", "розумні", "щирі із собою", ми просто "діти, що не намагались неуміло будувати дорослі стосунки"...