katiapuzderko

[katiapuzderko]

✨ reblog if you want some aesthetic setting moodboards for your writing inspiration ✨

[katiapuzderko]

Я шукав мідь, а знайшов золото

AU, де Обі-Ван — сит і на боці сепаратистів.  Пейринг: Обікін(невзаємний) Таємнича особа в чорному бажає придбати “товар” і знаходить продавця, що має його. “Товар” перевершує всі очікування покупця. УВАГА! ЗГАДКИ НАСИЛЬСТВА, СМЕРТІ, ПСИХОАКТИВНИХ РЕЧОВИН, ВИКРАДЕННЯ, ТОРГІВЛЯ ЛЮДЬМИ.

    Забігайлівка була дуже вбогою і дуже брудною. Але це не зупиняло її відвідувачів від сидіння на напів розвалених стільцях за імпровізозованими столами і пити якусь міцноалкогольну бридоту й грати в азартні ігри. 

    Відвідувачами такого місця були особи, що нехтують законом і добряче на цьому заробляють. Контрабандисти, пірати, мисливці за головами, работорговці та десятки інших персон сумнівних професій нині пиячили і розважалися в цих глухих застінках. 

    Серед наведеного розмаїття осіб різних рас і статей, дуже виділялася особа в чорній мантії, що манірно сиділа в найвіддаленішому кутку закладу. Невідома персона сиділа рівно, випрямивши спину і склавши руки на столі, демонструючи свою вищість над рештою. Обличчя незнайомця не видно, лише два бурштинових ока, що з презирством дивилися на всіх присутніх. Невідомий когось чекав. І цей хтось прийшов.

    Чоловік, не надто приємної зовнішності, у брудному одязі, підсів до невідомого у мантії. 

— Товар готовий? — невдоволено, з натиском запитав бурштиновоокий.

— Авжеж, — закивав чоловік.

— Молодняк чи когось досвідченого змогли зловити?

— О! Молодняк, але який! — із захопленням у голосі промовив прибулець. — Дуже талановитий! А хитрий який!

— Мені байдуже, хитрий чи ні, — грубо перервав розмову невідомий у чорному. — Я хочу знати, в якому званні?

— Ну, про це тут говорити не варто, — лукаво сказав торговець. — Чимало, хтось нас почує. Але повірте, ті 150000 які ви заплатите того варті.

— Де? — роздратовано запитав невідомий.

— Спочатку гроші.

— Гроші тільки тоді, коли впевнюся, що ви мене не дурите.

    Продавець трохи злісно зітхнув, але жестом запросив покупця слідувати за ним.

    Ангар з кораблями був неподалік від забігайлівки, тому довго йти не знадобилося. Корабель торговця був досить великим і вміщував у собі багато що. У тому числі і десятки камер для невільників.

— Я вам скажу, що ці лови — найуспішніші в моєму житті, — тараторив продавець, ведучи покупця на корабель. 

    Невідомому схоже було байдуже, що торохтів той. Бурштиноокого цікавив лише “товар”.

— … знайте, що хоч ми і ловили “таких” раніше, але “цей” — це справжня знахідка. Такого спіймати — справжня вдача! Спочатку ми справді націлилися на молодняк, на якому зазвичай спеціалізуємося, але…

— Ближче до справи, — буркнув незнайомець у чорному, коли вони стали під дверима однієї з камер.

— Це справжня вдача, — очі мисливця засяяли.

    Чоловік відчинив двері камери.

— Ось, власною персоною! — гордий собою промовив торговець вказуючи рукою у камеру.

    Незнайомець увійшов і поглянув на “товар”. Зіщулена постать, скута по рукам і ногам, з мішком на голові, напів лежала напів сиділа. “Товар” били жахливі судоми: щомиті тіло здригалося в конвульсіях. Жертва притискала руки до грудей, ніби намагаючись вгамувати судоми, але це не сильно допомагало.

    Покупець на мить завмер, ніби в нього перед очима постало якесь дежавю. Темно-коричневий джедайський одяг з синьою безрукавкою здалися до болю знайомими. 

— Покажи мені його обличчя, — глухо промовив бурштиновоокий. Він придивився до темних наплічників і нагрудника. Напівстертий помаранчевий символ Ордену джедаїв відлунював далеким ехом у пам’яті невідомого.

    Торговець підійшов до “улову” і одним рухом зняв з голови жертви торбу.

    Серце покупця на мить спинилося, але потім продовжило свою роботу.

    Ніколи ще генерал Скайвокер не виглядав так… жахливо. Обличчя бліде, майже біле, з синцями. Блакитні очі, з почервонілими білками, нажахано дивляться довкола. Зіниці розширені, що майже не видно райдужки. Лицар-джедай уривчасто дихав, ніби йому не вистачало повітря. Його продовжувало судомити.

    Побачивши двох прибульців, джедай видаючи незрозумілі звуки, забився якомога далі в куток, намагаючись якомога сильніше втиснутися туди і сховатися. 

— Скайвокер? — запитально промовив покупець до мисливця, не відводячи погляду від бідолахи.

— Я ж кажу — велика вдача… 

— Покажи мені його зброю, — перебив того бурштиновоокий, наблизившись до жертви. 

— А вам навіщо цей шмат заліза? — здивовано спитав торговець.

— Хочу впевнитися, що не підробка, — незнайомець в чорному пильно розглядав риси обличчя в’язня. 

    “Це не може бути…”

— Хочу вас запевнити…

— Де. Зброя. — прочеканив чоловік, на мить відвівши погляд від “товару”. Бурштинові очі злісно блиснули на торговця ��душами”. Той трохи перелякано пробелькотів:

— Та залізячка в іншому відсіку!

— Тоді волочи її сюди! — гаркнув покупець. Мисливець перелякано побіг.

    У камері лишився лише невідомий у чорному і Скайвокер, що ще гірше побілів побачивши очі невідомого.

— Невже це ти? — прошепотів незнайомець. Він обережно підняв руку, збираючись торкнутися лицаря, але той пронизливо закричав. Від того крику кров холола у судинах: відчай, страх, біль — все змішалося в ньому. Але вереск швидко припинився, бо несподівано голос жертви осів і крик перетворився на хрипи. 

    Незнайомець обережно забрав пасмо скуйдовженого волосся з обличчя бідолахи.

— Ось! — влетів торговець, подумки радіючи, що він та його спільники не продали річ на чорному ринку. Він простягнув предмет покупцю. Той встав і, безцеремонно висмикнувши предмет із рук торговця, узявся розглядати. Металічний циліндр з характерними для світлового меча елементами. Чоловік натиснув на кнопку. Дзижчання і камеру осяяло слабке блакитне світло.

    Незнайомець деактивував зброю.

— 5000 кредитів, — твердо сказав чоловік і причепив зброю до свого пояса, поруч із іншим світловим мечем. 

— Агов, ця штуковина на ринку вартує мінімум 15000! — обурено вигукнув торговець.

    Покупець насупив брови, але несподівано в його очах щось зблиснуло.

— Добре, 15000, — відказав він. — А під чим нині “товар”? — він кивнув у бік, ніби з воску виліпляного Скайвокера.

— Психея, — задоволений угодою промовив продавець. 

    Покупець за мить помовчав.

    “Тремтиш і сяєш барвами ясними,

     Доля тебе, лицарю, не омине,

     Психеї цілунками пристрасними

     Зі свідомістю зробить страшне”

— Я хотів би придбати ще кілька ампул “Психеї”, — сказав покупець. Щось лихе з’явилося в тих бурштиново-жовтих очах. 

— Ох, повірте, препарат недешевий, — заторохтів ділок.

— Не турбуйтеся, мої кишені не збідніють.

    Покупець дістав з-за пазухи запечатаний пакунок зі штампом.

— Рівно 200000 кредитів. 

    Мисливець недовірливо взяв пакунка і уважно почав розглядати печатку. Він задоволено посміхнувся і сховав пакунок. 

— Сподіваюся, ви знаєте, як користуватися цим? — широко посміхаючись торговець простягнув п’ять ампул з отруйно-зеленою рідиною.

— Авжеж, — посміхнувшись відповів чоловік у чорному. Бурштин у його очах почав набувати червонуватих відтінків.

* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *

    Задоволений зробленим, покупець зняв каптур мантії. Трохи розпатлане рудувато-світляве волосся легенько ворушив вітерець. 

    Ні разу за останній місяць Обі-Ван не відчував такої розважливості, як у цю мить. Тепер крім темряви всередині нього ще текла радість.

    Останній місяць видався проблемним, важким і нудним (принаймні для Кенобі). Сепаратисти продули дві важливі битви у зв’язку із тим, що Дуку відсторонив його від керування. Ото Обі-Ван сміявся, коли почув ці новини. 

    Але не відсторонення нудило і дратувало сита. 

    Його улюблений суперник, ненависний і водночас жаданий джедай Анакін Скайвокер, з яким він неодноразово бився на полі бою, кудись зник. Цей наївний юний лицар-джедай, який завдав великого клопоту Кенобі під час однієї з перших місій, і який своєю впертістю, нахабством і вродою причарував сита, немов розчинився в повітрі після битви на Калатеї. Ніде він не з’являвся, ніде й згадки про нього нема, а його мала “Шпилька” та решта нікчем з 501-го ніби в воді намочені. Німі, пригнічені, тільки злісно зиркають на супротивника. 

    В основному це й стало причиною роздратування та спонтанного гніву сита. Чвари, бійки, погроми — явища не характерні для Дарт Ревера — спокійного, розсудливого і завбачливого. Гірка досада і гнів кипіли в ньому в ті моменти. Його улюблений ненависний джедай зник.

    Складалося враження, що в Обі-Вана забрали улюблену іграшку й не хотіли віддавати.

    Дуку, після двох грандіозних програшів, передчуваючи третій провал, сказав рудому ситу, що той може повернутися до керування армією.

    Маючи зуб на Тирануса та будучи роздратованим пропажею, але маючи надію що перестріне своє блакитнооке “нещастя” на полі бою, Кенобі сказав, що спочатку владнає особисті справи, і через два тижні з повною впевненістю розтрощить наступальні угрупування Республіки.

    Два тижні Дарт Ревер планував зібратися з думками і прийти до тями після незапланованої “відпустки”. Два тижні знадобилося б для того, щоби Кенобі вимістив свій непотрібний гнів на “живій мішені”.

    Банда Ніппера займалася ловами екзотичних і дуже дороговартісних “товарів”. Такими “товарами” були ті, кого на звичайних чи, навіть, зайгерійський работорговчих ринках не знайдеш. І одними з таких були джедаї. Прудкі, швидкі та розумні служителі Світла вважалися невловимими, якщо мисливець не володіє Силою або кількісною перевагою. Проте, Ніппер зі своїми спільниками, не маючи ні перше, ні друге, робили неможливе: ловили джедаїв. 

    Зазвичай це були недосвідчені падавани, які відбилася від своїх майстрів під час боїв або важко поранені лицарі-джедаї, які фізично не могли відбитися від  нападників. Майстрів майже ніколи і нікому не вдавалося впіймати. Та й навряд чи хтось придбав би старого і досвідченого майстра-джедая, який як тільки прийде до тями втече. Тому, основним і найціннішим товаром вважався молодняк. Ціни стартували від 50000 кредитів у випадку “бракованого товару”(поранені чи напів живі падавани) і невпинно зростали залежно від якостей “товару”. 

    І ось, Кенобі, в котрого свербіли руки організувати дуель на світлових мечах не на життя, а на смерть, і до того ж не мати загрози померти, вирішив придбати такий “товар”. Тим паче, зайві тренування ніколи не завадять. 

    Ніппер дуже хвацько за першої зустрічі впарив йому “лялечку” за 150000 кредитів, яка за його словами “трапляється раз на всю кар’єру”. 

    Кенобі мало уявляв джедая, який вартував би скажених грошей, потрапляв би під термін “молодняк” і “траплявся раз на кар’єру” одночасно. Проте, він планував придбати “це” лише за вміння пречудово фехтувати(на диво, торговець не збрехав, якщо вірити Силі). 

    Оборудка мала відбутися на якійсь відбитій планеті в якомусь занедбаному містечку з космодромом. Прибувши туди, Дарт Ревер не очікував отримати те, що мав зараз. 

— Шукав мідь, а знайшов золото, — пробурмотів він, стоячи на трапі корабля Ніппера і споглядаючи небо. Блаженство, яке сит нині відчував не можливо було передати словами. Двоє зайців одним пострілом — справжня вдача. 

    Обі-Ван усе ще не міг повірити в одне: як? Як ці п’ятеро мисливців могли спіймати “таке”? Як живий, цілий, неушкоджений він потрапив у їхні руки? Відповідь на це питання Кенобі навряд чи отримає. Та й на тлі “джекпоту”, це вже й не так його турбувало.

    Кенобі озирнувся довкола. Нібито ніхто не поспішав до судна мисливців. 

    Сит обернувся і почимчикував, щось весело насвистуючи, до відсіку з камерами. 

    Дві камери були відчинені. Перша — з “товаром”, а навпроти неї інша — порожня. Була. 

    Нині там, всередині, на підлозі лежав Ніппер. 

    Обличчя мисливця на джедаїв набуло блекотно-зеленуватого відтінку, а тіло били судоми. Судини чоловіка набули чорного відтінку і чітко виднілися на покійницьки-блідій шкірі. Почервонілі від “Психеї” очі погрожували залишити голову і викотитися назовні.

    Сит насмішкувато посміхнувся, дивлячись на конвульсії торговця “душами”. 

— Сподіваюся, мсьє Ніппер, наша угода була вигідною для вас, — іронічно-насмішкувато сказав Кенобі. Його веселило це все.

    Бандит видав якісь нечіткі звуки, після чого в нього з рота пішла піна, а тіло востаннє вигнулося і заклякло в неприродній позі. 

    Широка посмішка, що більше нагадувала оскал, з’явилася на лиці рудуватого сита. 

    Один є. Ще чотири.

— І з тобою битися не знадобиться, мій любий, — Дарт Ревер звернувся до джедая.

    Ще більше Скайвокер збліднути не міг, бо він і так вичерпав усі можливі ліміти. 

    Генерал 501-го, важко дихаючи, забившись у куток камери, зіщулився і, заплющивши очі, намагався заспокоїтися. Тепер його трусило не тільки від дії наркотику, а й від подій що відбувалися перед ним. Хоч і одурманений мозок не міг чітко сприймати інформацію довкола, але він чітко сприймав один факт — небезпека. Небезпека, що може йому загрожувати. Небезпека, від якої він не може втекти.

    Сльози потекли з запалених очей. Страх, відчай, біль. 

    Коли це все скінчиться?

— Не хвилюйся, — промовив сит, підійшовши і склавши руки за спиною. — Тобі вже більше ніхто не зашкодить.

    Ехом пролунали ці слова у камері. Що вони значили — знало лише майбутнє.

[katiapuzderko]

Прощення. Частина сьома, остання.

    Дим. Марево вогню. Останній бій. Життя і Смерть. Вони борються. Асока Тано і Дарт Веррадер. Останній танок Світла й Темряви, Добра і Зла. 

    Щось зламалося всередині.

    Вона зі слізьми дивиться на це все. Всіяне тілами клонів і рештками дроїдів. Той останній бій. Поле, на якому вона померла…

    Вона знає що робити. Минуле не вернеш, Майбутнє не знайдеш, а Теперішнє… Вона знає, що робити.

    Позаду неї тіні минулого з осудом дивляться на неї. Привиди тих, кого вона вбила.

    Поруч з нею постаті теперішнього стоять і мовчки спостерігають. Вони чекають завершення двобою.

    За полем битви, перед нею, майбутнє ховає завіса білого сяйва. Тільки їй вирішувати, хто стоятиме там.

    Дуель продовжувалася із такою запеклістю, що бува світлові мечі зламати можна. 

    Синій, Червоний, Іскри. Святая трійця її Життя.

    По обидва боки від бійців стоять вони. 

— Перетвори страх на гнів і ненависть та знищ їх!

    Веррадер вибила з руки Тано меч.

— Ти ще не втрачена, Шпилько. Тебе ще можна врятувати…

    Асока контратакувала і позбавила супротивницю другого меча.

    Блакитна примара та чорна тінь. 

— Обирай, хто з них переможе, — промовив містичний голос. — Хто стоятиме перед тобою.

    Тогрута активувала мечі. Кров почала стікати з них. Леза стали білі. 

    Вона рушила до дуелянтів. 

    Раз, два, море іскр. 

    Веррадер не переможе. 

    Асока не програє.

    Анакін простягає до неї руки і кличе.

    Сідіус хапає за ноги і тягне до себе.

    Асока не програє.

    Веррадер не переможе.

— Я вже зробила свій вибір, майстре, — не знати до кого звернулася вона.

    Завіса майбутнього впала.

- - -

    Веррадер рішуче прямувала коридором Інквізиторію. Всі хто зустрічав її по дорозі розходилися, даючи прохід леді ситів. Постать у чорному не зважала ні на кого. Її цікавило лиш одне.

    Охоронці біля камери з ув’язненим джедаєм, помітивши лише постать Дарт Веррадер, і не бажаючи потрапити під гарячу руку, швидко дематеріалізувалися. Та гніву Леді їм не вдалося уникнути…

    Кенобі сидів на підлозі камери, абсолютно спустошений. Жорстока правда вибила його з колії. Він, навіть, не поглянув, хто прийшов проводити допит над ним. 

    Силове поле зникло. Постать у чорному зробила крок у камеру.

    Тогрута пожбурила Кенобі меч і чіп. Обі-Ван здивовано поглянув на новоприбулу.

— Передаси своїм повстанським покидькам, — промовила вона. — Там все, що їм знадобиться.

    Леді в чорній броні пішла геть, лишивши Обі-Вана дивуватися. Голос не був модульований.

    Силове поле не ввімкнулося назад.

- - -

    Море іскор, крики, мертві інквізитори.

    Дежавю? Ні. Наказ 66 2.0. 

    Асока озирнулася довкола. Підлога всіяна тілами. 

    Вона зробила це знову. І знову в Храмі джедаїв. Але це не мало значення. Головна ціль ще жива.

    Тогрута не глянула на чоловіка, що стояв позаду неї. 

— Не стовбичте, наче пам’ятник, — прогарчала вона. — Шатл на майданчику. R2 вам допоможе.

    Не чекаючи відповіді, тогрута пішла. 

— Ще не втрачена вона… — прошепотів Обі-Ван з надією в очах.

- - -

— Вітаю тебе, моя ученице, — у своїй манері привітався Сідіус. Він сидів у своєму кріслі спиною до тогрути. 

    Асока поглянула на краєвид, що відкривався з кабінету Імператора. Схід сонця скоро осяє Корусант.

— Ти добре впоралася зі своїм завданням. Кенобі дуже небезпечний злочинець…

— Порівняно з вами — ні, — промовила Асока. Вона міцно стиснула в руках мечі. 

— Що ти маєш на увазі, дитя моє? — Імператор обернувся до неї.

— Не називай мене так! — тогрута накинулася на ситха. Блакитні леза вмить активувалися.

    Сідіус не пальцем роблений. Він одразу ж  контратакував. 

— Зрадниця! — прошипів він, гнівно дивлячись на супротивника.

— Ти сам мене так назвав! — Асока накинулася на ситха з новою силою. Блакитні леза зіткнулися з червоним. 

    Атака. Удар. Атака. Контрудар. Напад. Блок. 

    Танок Смерті. Бій, що ведеться не на життя.

— Нікчемне дівчисько! — крикнув Сідіус, вільною рукою посилаючи блискавку в Тано. 

    Асока заблокувала атаку. Вона на мить поглянула на панораму. От-от зійде сонце. 

    Асока рвучко штовхнула ситха до вікна і завдала удару, вибивши з рук ворога зброю. 

    Перші промені почали визирати з-за обрію.

    Сідіус хоч і втратив меча, але рішуче не здавався. Він вчепився в Асоку, б’ючи її струмом. 

    Рожевіє небо. От-от зійде сонце.

    З останніх сил Тано кинулася вперед, розбиваючи скляну панораму. Вона стрімголов кинулася вниз, тягнучи за собою Сідіуса. 

    Вона ні про що не шкодувала. 

    Сонячне проміння ніжно торкнулося її. Востаннє.

    Тиша.

    Асока подивилася на землю. Її тіло лежало, оточене кривавим місивом та склом. Поруч, посмертно  вчепившись кістлявими пальцями в неї, був Сідіус. Зморщений, страшний, але мертвий. 

    Асока зробила це. Вона виконала свою місію.

    Люди довкола заметушилися. 

    Примарна долоня поклала руку на її плече. Шпилька обернулася. 

    Ласкаві блакитні очі дивилися на неї. 

— Майстре? — в очах тогрути заблищали сльози.

    Анакін усміхнувся. Він обійняв ученицю.

    Сонце зійшло. Вона отримала своє прощення.

Вітаю! А ось і сьома, остання частина "Прощення"! Це мій перший і завершений фанфік. І це вже має для мене велике значення. Сподіваюся, вам сподобалася історія! Будь ласка, ставте лайки та залишайте коментарі! Для мене важливо знати, що моя творчість має відгук у спільноті.

P.S. Прошу пробачення за можливі помилки!

[katiapuzderko]

Кросинговер. І

    Похмуре, затягнуте сірими хмарами небо. Напів зруйновані будівлі моторошно оточували Асоку. Здалеку чулися гуркіт вибухів та пострілів. Війна невблаганна.

    Молода тогрута обережно йшла слідами, що ледве можна було розгледіти в багнюці. Вони вели до однієї з ледве вцілілих будівель. 

    Вибиті вікна, потрощені шибки, всіяні тріщинами голі стіни. Колись тут було життя. Але зараз це пустка. 

    Тано обережно перелізла через вікно. Підлога всипана рештками скла та штукатурки, які тріщали ��ід її ногами. Асока озирнулася. 

— Майстре? — гукнула вона.

    Тиша.

— Скайхлопче, я знаю, що ти тут! — гукнула вона знову. 

    Усередині почувся шурхіт. Асока попрямувала на звук. 

    Джерело звуку закутавшись у коричневу мантію сиділо в кутку суміжної кімнати.

— Скайхлопче! — Асока попрямувала до нього. 

    Дівчина смикнула Анакіна за мантію. Той щільніше закутався в цупку тканину. Скайвокер сидів, обійнявши коліна та опустивши голову на них.

— Що сталося? — вона сіла навпочіпки перед ним.

    Тогрута спробувала забрати його руки з колін, але тільки вона торкнулася, Анакін міцніше стиснув руками коліна і заповз глибше в куток.

— Майстре! — з розпачем вигукнула Тано.

— Шпилько, залиш мене в спокої, — глухо промовила грудка, закутана в мантію, не підводячи голови. 

    Запала тиша, лише чутно тихе сопіння.

— Щось сталося? — вона обережно торкнулася його. Нуль реакції, лише тихе буркотіння.

— Майстре, прошу, розкажіть мені! — вона обережно потрусила його. — Можливо я вам зможу допомогти…

— Навряд чи… — знову глухо він відповів.

— Будь ласка… — тогрута поклала долоню на плече друга.

   Несподівано для неї, Скайвокер різко підвів голову і поглянув на неї. Очі червоні, ніби він мить тому плакав.

— Шпилько, залиш мене в спокої, — тремтячим голосом промовив він. Сльози зібралися в очах.

— Скайхлопче, я можу допомогти, — Асока торкнулася плеча Анакіна. — Просто розкажи мені, що сталося.

    Дві цівки покотилися його щоками. Він знову сховав лице від учениці. Почулися схлипи. 

    Асока насупила брови. Вона схо��ила вчителя за голову, змушуючи підвести її. 

— Що. Сталося. — сказала вона дивлячись йому в очі.

    Зо мить він хотів відвернутися й уникнути відповіді, але потім, не стримуючи плачу, обійняв Асоку.

— Я втомився… — схлипуючи, промовив він. Сльози рікою текли обличчям Скайвокера. — Я втомився від цього всього… Від війни, від смертей, від цього безглуздя…

    Шпилька обійняла майстра у відповідь. Вона обережно гладила його по голові, примовляючи:

— Все буде добре. Скоро це все скінчиться…

    Похмуре сіре небо. Вітер свище. Здалеку чувся гуркіт вибухів та пострілів.

    Вони довго так сиділи, обійнявшись. 

    Війна невблаганна.

[katiapuzderko]

Прощення. Частина шоста

    Що ж, у хованки Обі-Ван грати вмів. Тим паче, на Набу було де ховатися. 

    Імперці прочісували все довкола, але нічого не знаходили. Подумки джедай сміявся. Імперські солдати ні разу не поверталися на місце попередньої перевірки. А даремно вони цього не робили. Кенобі майже “ходив їхніми слідами”. 

    “Єдиною проблемою стане Веррадер”, — подумав він. Головна маріонетка Сідіуса (Хвала Силі!) особисто ще не очолила лови джедая, а доручила це інквізиторам, що приїхали разом із нею. І яких Обі-Ван успішно обдурив. Варто було лише застосувати фокус з розсіюванням, і ті немов навіжені женуться по всій планеті, не розуміючи, чому його ніде нема і він водночас усюди. Та на жаль такий трюк не спрацює з нею… Сит розумніша за це. 

    “Дивно, що вона й досі не взялася за мене  особисто…” — дивувався Кенобі, сидячи під розлогою кроною дерева. 

    Венарське кладовище — тиха місцина. Хоч і багато тут могил, але сюди рідко хто приходить. Ідеальне місце для перепочинку, з урахуванням того, що солдати й інквізитори ні за яких погроз сюди не повернуться знову. Чимось особливо відлякувало їх це місце. Можливо тим, що привид генерала Скайвокера бува блукав тут? Хтозна.

    Справді ходили байки, що себто хтось бачив тут вночі привид джедая, що ходив межи могил. Навряд чи це правда. Але підґрунтя ця історія мала. Принаймні його знав тільки Кенобі(якщо не рахувати Падме, яка йому це повідомила). На Венарському кладовищі й справді був похований джедай, а конкретніше раніше згаданий генерал Скайвокер. Якимось дивом Падме вдалося забрати тіло з моргу до того, як усіх жертв Наказу 66 кремували і закопали в братській могилі десь на сміттєзвалищі. Ще великою вдачею виявилося, що без зайвих питань і перешкод вона змогла перевезти покійного до Набу та поховати. 

— Я все ще сумніваюся, чи правильно я вчинила, — казала вона. — Я його поховала як звичайну людину — закопала в землю. Чи варто було спалити його, як ви це робили?

— Це твій вибір, Падме, — відповів він, коли Амідала зверталася до нього. Принаймні могила учня буде нагадуванням про те, що колись було інше життя…

    Шелест листя, подих вітру і попередження Сили.

    “Терпець леді ситів урвався” — подумав він. Тепер мусить він битися, і бій цей буде нелегкий. Але він має вистояти, заради всіх, заради Падме, заради Анакіна… Він обіцяв…

- - -

    Зла, немов диявол, Веррадер прямувала до кладовища. 

— Якщо хочеш зробити щось добре, зроби це сам, — шипіла вона. Інквізитори та солдати — рідкісні йолопи! Диво, що Кенобі й досі не чкурнув з планети.

    Венарське кладовище — поле всіяне могилами, над якими нависають важкі крони столітніх дерев. Мертва тиша, лише інколи вітер свище межи надгробків і гілок, змушуючи листя шелестіти. 

    Вона відчуває його. Джедай-утікач, зрадник, ворог Імперії, повстанський колаборант… 

— Війна скоро скінчиться.

— Авжеж, і ми будемо не останніми, хто доклав до цього зусиль.

— До зустрічі, майстре Кенобі! — помахала рукою Асока, скочивши на трап корабля.

— Нехай прибуде з вами Сила! — попрощався він. 

    Це було прощання назавжди.

    “Забудь!” — сціпила зуби сит. Вона з ненавистю подивилася на могили. Абсолютно чужі люди, абсолютно незнайомі імена. Вона їх не знає — вони для неї ніщо. 

    Дивне сум’яття промайнуло в ній. Поле, на якому вона померла…

    Одна з могил здалася  знайомою…

    Веррадер на автоматі відбила атаку. Кенобі. 

    Джедай стояв неподалік з активованим мечем. Побитий життям, але повний рішучості. 

— Вдале місце обрав, — промовила тогрута. — Далеко везти не знадобиться.

    Вона накинулася на нього.

— Я мало вірю в те, що ти поховаєш мене як годиться, — відповів він, відбиваючи атаку.

— Тоді на кой чорт саме тут? — ударила вона.

— Тебе й справді це цікавить? — заблокував він.

— Хочу зрозуміти заради чого ти приволікся сюди, — продовжила агресивно нападати пані в чорному.

— А тобі не байдуже? — вправно він відбивав її атаки.

— Просто цікаво, чи в тебе клепка з’їхала сюди з’явитися, чи ти щось для повстанців відкопав? — червоний зіткнувся із синім.

— Не діждешся, Веррадер, — джедай відбився і в моменті атакував супротивницю.

— Це ми ще побачимо, — сит відбила атаку і посилила напад. 

    Град ударів двома мечами з кривавими лезами полетів на Обі-Вана. Але він вміло відбивав атаки. 

    В одну прекрасну і неочікувану мить, коли сит на мить втратила зв’язок із реальністю, джедай наніс удар…

    Тиша розірвана виттям, важким тягарем впала на плечі Обі-Вана Кенобі. Чорний метал, здертий синім лезом світлового меча, увесь цей час крив за собою…

— Асоко? — голос його осів.

    Тогрута стискала рукою обпечену щоку. Її налиті кров’ю очі з ненавистю дивилися на джедая.

— Асока Тано мертва! — прокричала вона.

    “Врятуйте її…” — ці слова стосувалися не Падме…

— Вона мертва! Її більше не існує! — здається, тогрута почала плакати.

    … а Асоки.

— Але цього не може бути… — джедай відмовлявся сприймати реальність. Асока, така добра й віддана — Дарт Веррадер? Вбивця, тиран і монстр у чорному? Людина, що знищила майже весь Орден джедаїв і вбила Анакіна? Ні, він не міг повірити у це!

— Вона мертва! Асока мертва! Як Анакін, як вони всі, кого я вбила в той проклятий день! — продовжувала кричати вона. Її голос от-от зірветься. — Я їх усіх вбила!

— Ні… — прошепотів він.

    “Їй все ще можна допомогти…”

    Тиша, роздерта всхлипами та важким диханням. Тінь, яку ніхто не помітив. Небесна блакить, яку добряче розвели водою…

Вітаю! А ось і шоста частина "Прощення"! Сподіваюся, вам сподобалася історія! Будь ласка, ставте лайки та залишайте коментарі! Для мене важливо знати, що моя творчість має відгук у спільноті.

P.S. Прошу пробачення за можливі помилки!

[katiapuzderko]

Прощення. Частина п'ята

    Було страшно. Вона не знала що робити. 

    Синій проти червоного. Світло проти темряви. Скайвокер проти Сідіуса. Танок Смерті — її внутрішній стан.

    Бій був не на рівних… І на жаль перевага була в сита. Але джедай не здавався. Поранений, знесилений, але продовжував битися…

    Синій, червоний, іскри. Синій, червоний, іскри. Полум’яний блакитний і крижаний жовтий. Синій, червоний, іскри.

    Асоки ніби не було. Вона неначе спостерігала це збоку, немов сторонній глядач. Тано не могла ані втрутитися, ані піти. Вона мусила спостерігати за боротьбою. 

    Синій, червоний, іскри.

    Сідіус безжально вів бій. Атаки летіли немов град на супротивника. Немов тоді, у пастці з дроїдами…

    Анакін відбивався. Йому не вистачало сил і маневреності, але він продовжував. Так, ніби тоді, відбиваючись від них…

    Це була вона. Дві частини її свідомості танцювали шалений танець Смерті. Дарт Веррадер і Асока Тано. Мечі стикалися, створюючи іскри та неприємне дзижчання. 

— Я тебе переможу! 

— Та чи надовго ти мене подолаєш?

    Контратака і знову іскри та дзижчання.

— Тебе більше не існує!

— Тоді з ким ти б’єшся?

    Надзвичайно близьке до поразки світло, але ще не втрачено все. Тіні минулого, що зникли з блакиттю небес, постають феніксами з попелу. Їхні голоси, тихі, мов шелест листя, шепочуть, набираючи сили та гучності:

— Тобі вирішувати, кому допомогти: тій, кого ніби нема в живих чи тій, яка й досі жива…

— Але хто — жива? — промовляє тогрута, заворожено дивлячись на двобій.

    Світло і темрява. Добро і зло. Минуле і Сьогодення б’ються за Майбутнє.

— Перетвори страх на гнів і ненависть та знищ їх!

— Ти ще не втрачена, Шпилько. Тебе ще можна врятувати…

— Я не маю порятунку, майстре, — промовила тогрута. Вона взяла мечі до рук. Перше активоване лезо було червоне.

    Веррадер збила з ніг Асоку і приготувалася проштрикнути її мечем.

— … Але я маю каяття, — промовила вона. Друге лезо виявилося блакитним.

    Тано вбила Веррадер.

— І я виправлю свою помилку.

- - -

    Веррадер злісно просичала. Пошуки нічого не дали, але присутність Кенобі на Набу не зникала. Невже вона повинна вдатися до катувань Амідали, щоб дізнатися де цей бісів Кенобі?!

    Леді-сит, гнівно тупаючи, ходила взад і вперед по кімнаті, яку так люб’язно їй надали на час перебування тут. Простора, зі світлими стінами та великими вікнами, через які відкривався чарівний краєвид.

— Йому би тут сподобалося, — пробуркотіла вона, ставши перед вікном. 

    Біло-молочні занавіски ворушив приємний вітерець. Чарівні, смарагдово-зелені сади та насичено-блакитне небо змушували радіти очі, що звикли до біло-чорного монохрому. Межи дерев та клумб вигадливою павутиною стелилися доріжки, майстерно викладені бруківкою. Хоч і була денна та приємна пора, але відпочиваючих було мало: лише кілька жінок у світлобарвних сукнях сиділи на осліні. Більшість нині була зайнята: хто в цей час працював, а хто зараз був заклопотаний приїздом Правої руки Імператора.

    Серед зелені та доріжок, межи розлогих дерев, у тіні тогрута помітила дивну постать. Ніби поблякла на тлі оточення. 

    Невідомий зробив крок з тіні, але повністю не вийшов на сонце. Він підняв очі й подовився на тогруту. 

    Веррадер стиснула кулаки та заскреготіла зубами. П’ять років. П’ять років неначе у сні. 

— Я вбила тебе! — модуль не міг передати її емоцій. Суміш розпачу, гніву, болю і каяття. З очей покотилися сльози. 

    Постать не зрушила з місця. Він продовжував дивитися на неї. Небесна блакить, яку добряче розвели водою.

Вітаю! До вашої уваги п'ята частина "Прощення"! Сподіваюся, вам сподобалася історія! Будь ласка, ставте лайки та залишайте коментарі! Для мене важливо знати, що моя творчість має відгук у спільноті.

P.S. Прошу пробачення за можливі помилки!

[katiapuzderko]

Прощення. Частина четверта

   Дарт Веррадер гордовито стояла на містку і спостерігала космос через ілюмінатор. Її горда та висока постава випромінювала цілковиту впевненість у собі. 

    Команда “Виконавця” швидко, чітко й безперестанно виконувала свої обов'язки. Кращі з найкращих, еліта, яку Веррадер збирала звідусіль, становили весь склад “Виконавця”. Потрапити сюди працювати, напевне, було мрією кожного офіцера… якщо не враховувати того, хто командував тут. 

— Леді, ми наближаємося до Набу, — повідомив офіцер.

— Чудово, — промовила вона. Кенобі найсправжнісінький бовдур, якщо прилетів на Набу, та ще й до Наберрі…

- - -

    При королівському дв��рі Набу, Веррадер не надто раді були бачити, хоча всіляко намагалися це приховати. Особливо колишня сенаторка Амідала. 

— Ми раді вітати вас… — почала вітатися вона, коли ескорт Веррадер, у складі кількох інквізиторів та решток 501-го легіону, безцеремонно ввалився у палац.

— Де він?! — замість привітання прогуркотіла Веррадер, рішуче прямуючи до колишньої сенаторки.

— Леді, я вас не розумію… — здивовано промовила Падме, зі щирим подивом на лиці.

— Все ви розумієте! — гаркнула сит. — Де він?

— Що ви…

— Не що, а кого! Не випробовуйте моє терпіння, міс Наберрі! Де він?!

— Пробачте, міледі, але кого ви маєте на увазі? 

    Леді-сит міцно стиснула кулаки. У неї виникло непереборне бажання стиснути горлянку цій жінці, але….

    Він кохав її. 

    Асока давно підозрювала, що в її вчителя роман з сенатором. Проте, це були тільки здогади, підкріплені лише поглядами та невинними посмішками… 

    Веррадер у правдивості цієї думки впевнилася лише тоді, коли загадковим чином з моргу зникло тіло генерала Скайвокера, а одразу ж по цьому пані Амідала негайно залишила Корусант. Але сказати точно, чи саме Наберрі викрала тіло, вона не могла…

— Не дуріть мені голову, Наберрі, — прогарчала тогрута у чорній масці. — Ви добре знаєте, де Кенобі! 

— Я й гадки не маю, де він… — зі щирим подивом промовила жінка. Карі очі невинно дивилися на співрозмовницю, але Веррадер знала, що Амідала бреше.

— Міс Амідала, я б вам рекомендувала чесно зізнатися та сказати де Кенобі. 

— Але я й справді не знаю, де він…

— Я вас попереджала, — промовила сит і віддала наказ: 

— Обшукати все! Заблокуйте повітряний простір, не дайте йому втекти!

— Так, мем! — хором відповіли клони.

- - -

    Обі-Ван сидів на підлозі в прохолодній печері. Татуїн був не надто приємним місцем, але принаймні тут він зміг сховатися після стількох місяців утеч. Нова посіпака Сідіуса, Дарт Веррадер була дуже наполегливою у спробах його спіймати. Вона організувала всі заходи задля його арешту, надіслала десятки пошукових груп… Сит ніби передбачала його перші кроки, що дуже заважало джедаю спочатку. Та з часом її чуття притупилося, що дало змогу Обі-Вану дещо вільніше пересуватися. Тепер, він не тільки за допомогою своїх трюків оминав імперські патрулі, а й мав певну долю несподіванки, яка дуже часто була необхідною під час втеч.

    Співпраця з Постанням хоч і благородна справа, але досить небезпечна. Особливо коли тебе розшукують усі, кому не лінь. Але це того вартувало. 

    Жага до помсти — не шлях джедая. 

    Хоча, яка вже різниця? Орден знищено, Республіка пала, а він немов останній злочинець, переховується в тіні. 

    Допомога Повстанню була своєрідним відомщенням за все: за Орден, за друзів, за учня, за життя, яке в нього забрали… 

    Неначе вчора був цей триклятий день… Він переміг Грівуса, все було спокійно, а потім…

    Першим знаменням Лиха став не гидкий голос Палпатіна, який промовляв “Виконати Наказ 66”, ні. Першою ознакою став неспокій у Силі та відчуття порожнечі. А потім, ніби когось поглинула пітьма, перетворюючи порожнечу на ненависть… А далі смерть Анакіна. Несподівана як для Обі-Вана, так і для нього. Ніби хтось підступно, напав ззаду і завдав смертельного удару…

    Якщо вірити Падме й архівним записам імперської бази, то Скайвокера вбила та ж особа, яка нині очолила гоніння на джедаїв-утікачів — Дарт Веррадер. Ця загадкова пані певне й відповідальна за смерть Асоки. Обі-Ван був майже впевнений, що падаван Анакіна саме мертва, а не як значиться в базі “ЗНИКЛА БЕЗВІСТИ”. Він не відчував її в Силі саме з того клятого дня!

    Як боляче звучали слова графа Дуку зараз.

    “Сенатом керує ситх”. Ой, який Тиранус був правий! Якби Обі-Ван повірив цим словам тоді, якби він тоді… 

    Але часу нема вороття. Їх вже не повернути. Лишається протистояти Сідіусу й Веррадер та допомагати повстанцям.

    Тиша, лише прохолодний вітерець ворушив його волосся, яке добряче пронизала сивина а останні п’ять років. 

    Джедай підняв очі. Щире здивування з’явилося на його обвітряному обличчі. 

    Перед ним стояв Анакін. Один в один такий же, яким Обі-Ван його бачив п’ять років тому, перед відбуттям на місію. Довге, хвилясте волосся, синьо-коричневі мантії, опік на щоці від іскри, який він заробив за тиждень до того… 

— Врятуйте її… — ледве чутно промовляв лицар, благально дивлячись на вчителя. Очі сповнені смутку і відчаю, блакить, яку добряче розвели водою…

— Кого? Кого я маю врятувати? — питав Кенобі, зачаровано дивлячись на привид учня. Анакін не приходив до нього з тих пір, як…

— Врятуйте її… — жалібно благав він. — Їй все ще можна допомогти…

— Падме? — це перша людина, яка спала йому на думку. Вона єдина про кого ще міг турбуватися Анакін після загибелі. 

— Врятуйте… — продовжував промовляти привид. Його голос став схожим на вітер.

— З нею щось станеться? Анакіне, скажи… — але Обі-Ван не встиг договорити. Примара зникла, неначе розчинившись у повітрі, лишивши по собі прохолодний вихор.

    Цей візит збив з пантелику джедая. Невже якесь лихо загрожувало колишній сенаторці Амідалі? “Врятуй її…” Від чого він мав її врятувати? Кенобі не знав. 

    Майстер-джедай встав з долівки та почав збирати речі. Сьогодні йому доведеться шукати корабель, який би довіз його до Набу без зайвих питань.

Вітаю! А ось і четверта частина "Прощення"! Сподіваюся, вам сподобалася історія! Будь ласка, ставте лайки та залишайте коментарі! Для мене важливо знати, що моя творчість має відгук у спільноті.

P.S. Прошу пробачення за можливі помилки!

[katiapuzderko]

Прощення. Частина третя

    Останні промені сонця слабко відблискували об рештки дроїдів та броню клонів. 

    Безкрає піщане поле, всіяне тілами та брухтом, що простягалося у безкраю далечінь. Таке порожнє, ніби тут не було життя… 

    Вона почувала себе самотньою…

    Багато життів забрав цей бій. Армія дроїдів безжально наступала, не бажаючи втратити останній форпост. 

    Війна має закінчитися… Але якою ціною?

    Та��о дивилася на захід сонця. Щось змінилося всередині неї. Ніби… щось зламалося. 

    Вона подивилася клонів, що копали домовини. Багато побратимів загинуло. Сотні вірних братів по зброї… Заради чого?

    Асока спостерігала як несуть та ховають тіла у вже викопані ями. Неподалік, довго стояв генерал. Він прощався з Рексом. Найліпший друг, хороший капітан і… 

    Рекс загинув у бою. У бою за що? 

    Асока не наважувалася підійти. Вона мовчки спостерігала, як Аполло і її майстер несли покійника до могили. Скайвокера сильно хилило на ліву сторону, проте, незважаючи на всі вмовляння решти, він продовжував нести тіло вірного капітана.

    …Він захищав її. Асока так безросудно кинулася в розпал бою, ніби тоді її інстинкт самозбереження зник, немов вранішня роса на сонці. Уміло відбивала постріли ворога, різала на шматки сепаратистських бляшанок. Ейфорія, адреналін, усе змішалося всередині неї в ту мить. Вона ніби не почула крик Анакіна. Тогрута безрозсудно кинулася у гущавину бластерних пострілів. Сповнена сил і піднесення… 

    Лише через хвильку вона зрозуміла свою помилку. Дроїди… Не ті бляшанки, що сотнями й тисячами відправляються на смітник після першої ж атаки, ні… А ці… Силове поле, яке майже нічим не проб’єш… і кулемети… Піднесення наче рукою зняло, а в очах з’явився страх. Наврядче вона втече від них зараз… Машини обступили її щільним колом і одномоментно почали стріляти. Під таким шквалом вогню вона точно не зможе провернути черговий маневр, аби бодай вирватися з цього кола Смерті.

    Певне стільки ж безросудності й ще більше відчайдушності мав її вчитель, бо тільки він міг кинутися в руки Смерті, аби рятувати її. З таким божевіллям, яке він мав у ту мить, можна було руйнувати всесвіт, а не просто на шаленій швидкості відбивати атаки дроїдів…

    … Не знати як, але через секунду Асока приземлилася на землю, поза колом Смерті. Тогрута з жахом поглянула туди, де щойно була вона. Дроїди, місиво червоних іскор та блакитна змія, що рухалася з шаленою швидкістю… Не встигла вона достатньо оговтатися, як їй в руку тицьнули гранату, а кілька дроїдів деактивовано покосилися. На мить можна було розгледіти його… 

    Хтось її штурхнув і отямившись, тогрута обережно пожбурила гранату. Один дроїд дезактивувався…

    …Здається, Тано почула крик. Генерал Скайвокер, незважаючи на біль, продовжував відбиватися, правда, не так шалено як раніше…

    Це була її провина… Але, зараз, немов хтось забрав у неї почуття… І лишилася тільки порожнеча. Вона спостерігала, як ховають її побратимів, друзів, людей, яким вона завдячувала багато чим… Але в цю мить їй було байдуже. Вони мертві, вже нічого не зміниш. 

    Армію сепаратистів розбито. Місію виконано. Час вертатися… 

    Сонце зникло за обрієм. Асока поглянула на імпровізоване кладовище. Поле, на якому вона померла…

— Шпилько! — від цього голосу в неї скрутило в животі. 

— Так, майстре, — відповіла вона. 

    Вона востаннє поглянула на краєвид. Поле, на якому вона померла…

Вітаю! Це третя частина мого фанфіку! Сподіваюся, вам сподобалася історія! Будь ласка, ставте лайки і залишайте коментарі, аби я знала, що моя праця не марна та має відгук у спільноті.

P.S. Прошу пробачення за можливі помилки.

[katiapuzderko]

Прощення. Частина друга

    Імперія. Велика і могутня. Величні будівлі, могутні армія та флот. Імператор Палпатін править мудро та справедливо своєю залізною рукою… 

    Асока була цією залізною рукою. 

    Дарт Веррадер — її нове ім’я. Темна і загадкова маріонетка Сідіуса, що завжди тінню блукає серед військових та вбиває невгодних своєму господарю. Ніхто не знав звідки вона з’явилася, і хто вона взагалі. Знали лиш одне — з нею краще не зв’язуватися. 

    П’ятий рік поспіль Імператор наводив нові, свої порядки на території колишньої, павшої Республіки. П’ятий рік поспіль вселяла страх і повагу Дарт Веррадер. П’ятий рік поспіль Асока Тано вважалася мертвою. 

— Я бачу, тебе щось турбує, моя ученице, — звернувся Сідіус до тогрути в темних обладунках. Імператор, як завжди, возсідав на своєму чорному троні, височіючи над всіма присутніми. Його бурштиново-жовті очі пильно вдивлялися у постать, що схилилася перед ним.

— Так, майстре, — тихо відповіла вона. Модульований голос різав слух, але вона звикла.

— І що ж тебе турбує? — фальшиво спитав лорд ситхів. Сідіуса ніколи не цікавили проблеми та почуття інших.

— Ці сни, мілорде… Вони… Переслідують мене…— промовила Веррадер. — А також… Видіння… 

    “Не називай його імені” — пролунав голос Асоки в її голові.

— Зрадник, що командував 501-м легіоном… — продовжила вона. — Він і досі заважає мені…

    “Заважає чинити зло” — продовжила Тано. 

— Це дуже прикро, — награно, вдавано співчутливо почав ситх, — що тебе турбують ці кошмари. Я майже на сто відсотків впевнений, що це підступи джедаїв-утікачів. Та повір мені, дитя моє…

    “Досить фальші! Скажи як є!” — майже прокричала Асока.

— … Їм не вдасться зламати тебе. Ти хоробра і відважна. Я впевнений, ти здолаєш їх усіх…

    “Уб’єш як і його?” 

— … Перетвори свої слабкості на свої сильні сторони. Перетвори страх на гнів і ненависть та знищ їх!

    “Тих, хто і досі вірить, що Асока Тано — їх друг?”

— Так, майстре, — відповіла Дарт Веррадер.

— Вільна, — прогримів Сідіус. Ніби й не було того солодко-нудотної приязні й турботи про свою “ученицю”.

    Сит вийшла із зали, ніби й не заходила до неї. Незважаючи на слова Імператора, важкий тягар не впав з плечей тогрути. 

    Боротьба Дарт Веррадер із Асокою Тано продовжувалася. 

    “Коли ти вже замовкнеш?!” 

    “Коли ти підеш!”

    “Я тут головна! А ти — помилка минулого!”

    “Допоки є це тіло, доти і буду тут я”

    Під маскою з’явилася гримаса гніву.

    “Я позбудуся тебе, Тано, будь-якою ціною!”

    Очі на мить стали блакитні.

    “Спробуй — тоді ти вб’єш себе!”

    “Ти слабка, ти завжди була такою! Якби не Анакін, то ти б вже давно сконала під час Війн Клонів!”

    “А хіба ти —- сильна? Вбиваєш слабких і беззахисних, загнаних і доведених до відчаю своїми посіпаками!”

    “А ти краща? Наражала свого вчителя на небезпеку, провалювала місії…”

    “Я не кажу, що я краща. Всі ми робили помилки, та принаймні я не була маріонеткою в руках майстра Скайвокера!”

    “Пф! Це ти так думаєш…”

— Благаю! Помилуйте! — задихався черговий офіцер, який мав необережність трапити на очі Дарт Веррадер у цю мить. 

    Зо мить голоси в голові замовкли й тогрута розімкнула пальці. Чоловік впав додолу й поплазував геть. Сит поглянула йому навздогін. 

    “Сподіваюся, це востаннє ти когось намагалася вбити” — промовила Асока.

    “І не сподівайся!” — сміючись промовила Веррадер.

    Темна постать попрямувала до колишнього Храму джедаїв. 

    Велична будівля, що роками служила домівкою та прихистком для служителів Світла, нині перетворилася на цитадель Зла, або іншими словами — Інквізиторій. Місце, де спійманих джедаїв піддавали тортурам, намагаючись зламати й перетворити на інквізиторів; місце де змалку виховували майбутніх темних слуг Сідіуса; місце, де сумління гризло її найбільше…

    Високі охоронці в чорній броні шанобливо вклонилися перед ситкою. Вона підняла руку на знак привітання і попрямувала далі.

    На шляху вона перестрілася з Гранд інквізитором. 

— Вітаю вас, Леді Веррадер, — привітався він, шанобливо вклонившись.

— Ваші пси знову впустили Кенобі! — гаркнула вона у відповідь.

— Повірте, моя Леді, ми все виправимо… — почав інквізитор, але тогрута його перебила:

— Я це чую вже вдесяте! Що я маю доповідати Імператору?! Що наш величний Інквізиторій знову провалив завдання? Що знову піддані Їх Величності дали можливість утекти джедаю? Знайте, що Кенобі небезпечний злочинець і ворог Імперії! Він ні перед чим не зупиниться, щоби зашкодити нашій державі!

— Запевняю вас, міледі, що ми його спіймаємо…— примирливо промовив чоловік.

— Ви! — леді-сит тицьнула пальцем в інквізитора. — І наступного разу особисто ви будете ганятися за ним!

    Не прощаючись, пані в чорному обминула Гранд інквізитора й попрямувала далі по коридору. 

    Вона зайшла до великої круглої кімнати, стіни якої були обвішані тисячами фото. Колишня зала Ради джедаїв стала едаким центром відділу з розшуку злочинців, котрими нині вважалися джедаї. У центрі приміщення сиділо кілька аналітиків за комп’ютерною панеллю. Побачивши Дарт Веррадер, вони шанобливо вклонилися та вийшли, зачинивши за собою двері. Ніхто не бажав поповнити список вбитих ситкою.

    Ставши у центрі кімнати, межи панелей та столів, Асока обвела поглядом кімнату. Тисячі облич: майстри, лицарі, падавани… Більшість загинула того проклятого дня… І часто, від її руки… 

    Вона підійшла до стіни. Майстер Йода, майстер Шаак Ті, майстер Пло-Кун… Асока знайшла шукане обличчя. Серце її стиснулося. 

    “Анакін Скайвокер. Лицар-джедай. Генерал 501-го легіону” — голосив напис під фото. З лівого нижнього кутка світлини до верхнього правого простягався великий червоний напис “ЛІКВІДОВАНО”. Асока не пам’ятала, коли було зроблено цю світлину… Здається, це було до їх місії на Елегі ІІ… Чи це сталося після бою на Венксені? Його фотографували здається на паспорт чи щось таке…

    Вона торкнулася фото. Ці очі… Вони дивилися на неї…

    Ніби чиясь примарна долоня торкнулася її плеча. 

    Асока заплакала. 

Вітаю! Це друга частина мого фанфіку! Сподіваюся вам сподобалася моя історія!

P. S. Вибачте за можливі помилки.

[katiapuzderko]

Прощення

Запах гару та металу різав ніздрі. Асока розплющила очі. Темні, пошарпані стіни коридору, освітлені далеким сяйвом вибухів, грізно нависали над тогрутою, погрожуючи обвалитися на неї за першого ж хибного кроку.

    Фабрика мала от-от вибухнути.

    Тано озирнулася довкола в пошуках вчителя. Сила підказувала їй куди бігти. 

    Коридор здавався їй нескінченним. Вона бігла чимдуж, але ніяк не могла дістатися своєї цілі. Уламки дроїдів, тіла давно мертвих клонів, шматки каркасу і металічних конструкцій загороджували їй шлях. Але Асока не зупинялася.

    Фабрика от-от вибухне.

    Нарешті жаданий вхід, але… Це глухий кут. Вона обернулася. Вхід у цех у протилежному кінці коридору. 

    Асока бігла не відчуваючи ніг. Вона мала його врятувати, мала… Вона не припуститься цієї помолки знову. 

    Ставало спекотно, ніби жар вибуху навздоганяв її… 

    Перестрибнувши через обвалену балку, “Шпилька” ледь не врізалася у стіну, що вмить постала перед нею.

    Фабрика от-от вибухне.

    Хвала Силі, вона знайшла вхід у цех. Він був збоку від новоутвореної стіни. 

    Варто було Асоці ступити крок всередину, як вона ледь не задихнулася. Спека, сморід горілого пластику і гар. 

    Вона подивилася перед себе. Залізні стіни, осяяні вогнем, що танцював пекельний танець унизу, під платформою, на якій вона стояла. З платформи відкривався жахаючий краєвид униз… 

    Висока постать, яка певне була тут доречною і водночас ні. Наче мить тому випрасувані, чисті синьо-коричневі джедайські мантії, що чудово пасували їх господарю, темно-русе, чудово причесане та вкладене волосся не вписувалися у картину довколишнього хаосу.

    Анакін Скайвокер власною персоною. 

    Джедай стояв до тогрути спиною, спершись об дивом вціліле поруччя платформи, і споглядаючи пекло, що робилося внизу. 

— Майстре! — гукнула вона до вчителя. — Нам потрібно негайно йти звідси! Тут небезпечно!

— Навіщо? — абсолютно спокійно відповів Анакін, не обертаючись. — Я не бачу тут ніякої небезпеки.

    Кров похолола в судинах: Асоку жахав спокій у голосі вчителя.

— Але ж, майстре! — здається в очах Тано з’явилися сльози. — Будівля от-от злетить у повітря! Нам потрібно тікати звідси, доки не пізно!

— Невже? — у голосі Скайвокера з’явилися нотки недовіри. Він повільно обернувся до “Шпильки”. 

    Здається крик застряг у горлі тогрути… 

    Незважаючи на тепле світло, лицар-джедай виглядав по-покійницьки блідим. Блакитні очі, що колись яскраво та жваво дивилися на юну джедайку, тепер були блідими, ніби небесну блакить добряче розвели водою. Його погляд виражав байдужість, а обличчя — спокій. 

    Він нагадував примару серед цього пекла.

— Майстре! Прошу, ходімо! — майже плачучи благала Асока. Вона схопила його за руку, намагаючись потягти з собою. Анакін вмить висмикує її, ніби його схопила не “Шпилька”, а ворог.

— Хто ти? — запитав він, ніби не впізнаючи свого падавана. У його голосі пролунало здивування, а лице на мить осяяла гримаса страху.

— Це я — Асока! Майстре, благаю… — тогрута простягла руки до джедая.

— Ти не Асока… — тихо проказав він, задкуючи до перил. Він зі страхом дивився на неї. На мить мертвецька білизна зійшла з його обличчя, а напів зруйнована фабрика змінилася на зелені сади Храму джедаїв. 

    Лише на мить… 

— Асока Тано мертва.

    Все повернулося на місця: вогонь, що танцює пекельний танець унизу, сморід, гар…

— Ні! — кричала Асока. Вона кинулася до вчителя, але було пізно.

    Скайвокер, перекинувшись через металеві поручні, полетів униз, розкинувши руки в сторони. Він летів у полум’я із заплющеними очима, випромінюючи абсолютні вмиротворення та спокій.

    “Асока Тано мертва” — жахливим ехом лунали ці слова промовлені ним…

    Мить. Полум’я внизу перетворюється на кривавий туман, пронизаний чорними тріщинами.

    Він розплющує очі… Вони червоні, з них летять блискавки… 

    З уст Анакіна злітає відчайдушний крик. Обличчя сповнене болю та…

    Ні. Ні. Ні! Асока кричала. Як вона могла? Як? Як вона могла з ним так вчинити? Він їй довіряв, він був її другом, він любив її… А вона його по-зрадницьки вбила!

— Ні! — вереск тогрути розрізав повітря, ніби скалки після вибуху. 

    Асока прокинулася. Серце калатало, немов навіжене. 

    Знову. 

    Асока заплакала. Вона не може собі пробачити його смерть. Не може…

Вітаю! Це мій перший фанфік як на Tumblr, так і взагалі. Прошу сильно не сварити за можливі помилки в тексті!