puzzlewordss

[puzzlewordss]

A song in stranger's sky

A SONG IN A STRANGER'S SKY

All characters are original and were created by the author of the story. Any coincidences with real people are coincidental.

Look for the information marked with an asterisk (*) at the end of the page.

***

January, 1875.

“My dearest Alan, 

Please forgive me for not telling you in person. I simply couldn't. My strength was gone, because I knew that yesterday's meeting was the last. I became a chrono pilot*. My dream had come true, my love. That's why I'm writing this letter as a farewell. Even though I'm being rude, I know that if I had stayed with you for one more day, one more minute, I would not have gone anywhere. My heart wouldn't let me go. And neither would you. But please, do it. Forget me. Go on with your life, because I'm not coming back. There's no return. I don't want to look for it. So please try to live happily. Don't torture yourself with your memory and hopes. Fulfil my second dream.

Yours, swallow.”

Alan's hands limply dropped down. His fingers trembled, but even so, they didn't let go of the slip of paper where his heart had just broken. The crumpled, tear-stained piece looked like a death sentence, and the faint lipstick stain in the corner was a poor attempt at consolation. The man huffed bitterly - even so, she was trying to take care of him. What a woman...  

Alan slowly sank to the floor, feeling his eyes sting. His body shivered under the icy air, but he didn't pay attention, just kept re-reading the lines. Desperately, over and over, unable to believe he wasn't dreaming. The Swallow was asking for the impossible. “Forget”? His head was a museum in her honour. Every gesture, every smile, was engraved in his memory with the most precious treasure. “Try to live happily”? She was his life. A living fairy tale that he never had time to get enough of.

Alan wiped a wet trail from the cheek and lowered his face. He should have been happy for his Swallow, shouldn't he? She had finally spread her wings and flown away to where she belonged. Hadn't he himself said that the earth was too small for her? Admired her intelligence, her thirst for the endless azure...Or did he break her cage in order to want to lock her in a new one? He couldn't pull down the bird's wings. Even if it had broken his heart when it flew away.

With trembling hands, the man folded the letter in two.

***

October, 1876.

- Have a seat, the doctor will be in a moment.

Alan looked skeptically at the boy who pointed to the sickbed. Confused, with a fresh scrape on his forehead, he looked more like a troublemaker than a doctor. The white coat was clearly too big, making him look clumsy. Like a bird in the wrong feathers. He hadn't learned to fly yet, and was already in a hurry to get out of the nest, just to get a hold of something with his immature beak.

- Didn't I tell you not to run around the hallways? Where did you smash your forehead?

A tall woman glided into the office. She was sharp as a needle, with a pile of papers in her hands. She didn't speak harshly, but the guy quickly became flustered and lowered his head, hiding behind a short bang. The woman sank down at the table with a tired sigh, not noticing that Alan was also feeling awkward. 

- Do that again, and you'll be back to your books. Now off to the archive.

The young man was swept away like a wind, and the man couldn't help but smile faintly.

- So, you're having surgery? - the woman asked as her hands rustled between the pages. - Have the item*?

Alan shook his head in the affirmative, trying not to look up. He took a box wrapped in dark velvet from his pocket and turned it around in his hands. He hesitated, because if he went ahead with his plan, he would be going against the Swallow's wish. Contrary to what she had asked for in her letter. But eventually he handed the item to the woman opposite. It would be better that way. His bird had dreamed of happiness for both of them, so now there was only one way to achieve it. 

The doctor frowned as she pulled out a wedding ring from the velvet. It was gold, intertwined with thin branches, with a hollow crown for the stone on top. She grabbed the tweezers more securely and tilted the lamp, looking at something through the large lens. Then she sighed again, but quietly, as if tired.

- The metal is excellent. It's clean, so there shouldn't be any complications with the fusing. I'm sorry for your loss.

She stood up and dropped the jewellery into a flask, where a cloudy, red substance immediately foamed. Then she pulled on gloves, gesturing for Alan to take off his shirt. She reached for the stylograph* as the man gave a dry laugh.

- Selena. - He undid the button under her intense gaze. - She's alive. My wife is alive, just gone travelling.

- Become a chrono pilot?

Alan remained silent, unable to swallow the lump in his throat. He wasn't going to bury his Swallow early, nor was he going to admit that her profession went hand in hand with death. It was easier to know that the bird was somewhere else, living a dream, while he was here, voluntarily lying down in a coffin. The man shuddered as soon as the cold stylograph touched his skin.

- Congratulations, then.  - The doctor said gruffly, drawing a dotted line. - ‘She deserves a place up there. Hope you're proud of her.

At this, Alan just smiled out of the corner of his mouth. Selena was right, as always, but her sincerity was hard to believe. She was just trying not to pour salt on a fresh wound, even though she didn't know how to comfort a hurting soul. Neither someone else's nor her own. After all, she loved this man almost as much as the Swallow loved her dreams, but she never dared to hint. She just watched, long and intently, while the feelings slowly ate her alive. Even now, she was holding herself so dignifiedly, not trying to take an empty seat in the nest - she knew that wouldn't happen. There was never a place for her there. 

- Of course.

Selena bit her lip and reached for the syringe. She tapped it, as if trying to disperse not only the bubbles but also her own thoughts. Then sighed again.

- You read the contract carefully*?

- Yes. - Alan frowned as the needle pierced his skin. - The responsibility is on me.

- No, no. That's not the point. Few people understand what they are signing when they agree to such a surgery. Even of their own free will, not many people dare to do it...

The man didn't answer. He knew that Selena cared, but at the moment she was just cradling her own grief. Well, of course - it was her own hands that would turn his heart into a piece of metal. Cold, indifferent, but with an eternal memory of the Swallow. It's like cutting off your wings for someone else's happiness. But did Selena ever have them?

A thin hand held out a roll to Alan. A hospital gown.

- Dress code. You're about to be taken away, so you need to be ready.

The woman tried to smile, but her bitterness was obvious. She didn't even look at the man. She just stared at the flask with the ring still floating in it, somewhat resignedly.

- Just don't worry. Everything will be fine in my hands.

Selena seemed to be consoling herself more than her patient.

***

December, 1876

Sharp fingers flipped through the documents. Eyes darted tiredly between the lines of the reports, picking out just the improvements. Most people healed well after heart replacements, so Selena read without much attention. Nevertheless, she tensed at the familiar name. Alan. His report from the recent examination wasn't much different - he boasted about the results of the operation, his life afterwards... she found herself smiling. He seemed to be looking for happiness again.

She put the report down, reaching into her apron pocket. A shapeless, small piece of platinum that she had taken from the operating room long ago flashed out. An extra piece of Alan. One of his spares, in case of an emergency. Selena twirled the metal in her fingers until it was warm. Her gaze dropped to the completed surgery form tucked under the other papers. Without hesitation, she signed it.

A tear fell on the document, along with the rough stamp.

***

*A chrono pilot is a special profession of people who control vehicles (airships, ethereal ships, etc.) that travel through time zones or time layers. In steampunk, these are journeys through the unstable spaces of the ether, where time flows differently than in the ordinary world.

**Upon request, metal from memorabilia/dear things can be infused into the patient's heart.

***Stylograph - a writing instrument in the form of a rod with a pen at one end and a pencil at the other; pen-pencil

****Heart replacement surgery, details. It dulls most emotions, takes away the ability to feel them deeply and feel attached. Of course, the operation, which requires full anaesthesia, is performed gradually so as not to kill the patient. Before the procedure is performed, the patient must sign a document accepting responsibility for irreversible emotional and psychological consequences. It is considered a last resort. Severe stress is contraindicated - there is a risk of overloading the mechanism.

[puzzlewordss]

Пісня в чужому небі

Всі персонажі оригінальні і були створені авторкою тексту. Будь-які збіги з реальними людьми випадкові.

Те, що помічено зірочкою (*) шукати в кінці сторінки.

*** Січень, 1875.

«Любий Алане, 

Прошу, не сердся, що не сказала тобі особисто. Я просто не змогла. Сили не стало, бо розуміла, що вчорашня наша зустріч була останньою. Я стала хронопілотом*. Моя мрія збулася, коханий. Тому пишу цього листа, як прощання. Роблю підлість, проте знаю, що якби затрималась ще на день, на хвилину поруч з тобою, то нікуди б не ділася. Серце не відпустить. І ти не зможеш. Але прошу, зроби це. Забудь мене. Живи далі, бо я не повернусь. Назад шляху немає. Я не хочу його шукати. Тож будь ласка, спробуй жити щасливо. Не мучай себе пам’яттю і надіями. Сповни мою другу мрію.

Твоя, ластівка.»

Руки Алана знесилено опустились додолу. Пальці затремтіли, та навіть так не випустили клаптик, в рядках якого щойно розбилося його серце. Пом’ятий, зі слідами сліз папірець нагадував смертний вирок, а слабкий відбиток помади в кутку - погану спробу втішити. Чоловік гірко хмикнув - навіть так вона намагалась про нього подбати. Що за жінка…  

Алан повільно опустився на підлогу, відчувши, як печуть очі. Тіло сіпнулось під крижаним повітрям, проте той уваги не звернув - лише перечитував рядки. Відчайдушно, знову і знову, не в змозі повірити, що не спить. Ластівка просила неможливого. “Забудь”? Його голова була музеєм на її честь. Кожен жест, кожні посмішки, були викарбувані в пам’яті найдорожчим скарбом. “Спробуй жити щасливо”? Вона і була його життям. Живою казкою, якою він так і не встиг насититись.

Алан витер вологий слід зі щоки опустив обличчя. Він мав би радіти за свою Ластівку, чи не так? Вона нарешті розправила крила і відлетіла туди, де їй належне. Хіба не сам він говорив, що земля для неї занадто тісна? Вихваляв її розум, жагу до безкрайньої блакиті…Чи ламав її клітку для того, щоб бажати замкнути у новій? Не міг він стягувати крила пташці. Навіть якщо вона, вилетівши, розтрощила серце.

Тремтячими руками чоловік склав лист надвоє.

*** Жовтень, 1876.

- Сідайте, лікар буде за мить.

Алан скептично глянув на хлопчину, що вказував йому на кушетку. Розгублений, зі свіжим садном на чолі, він походив на бешкета більше, ніж на медика. Білий халат явно був завеликим, з-за чого той виглядав ну зовсім недолуго. Як пташеня в чужих пір’ях. Ще літати не навчився, а вже квапився вилізти з гнізда, аби тільки вчепитися у щось своїм недозрілим дзьобом.

- Я ж просила не гасати коридорами. Де ти вже лоба розбив?

У кабінет ковзнула висока жінка. Гостра, як голка, зі стосом паперів у руках. Говорила не суворо, проте хлопець швидко знітився, і опустив голову, сховавшись за коротким чубом. Вона ж, із втомленим зітханням, опустилась за стіл, не помітивши, що Алан теж зніяковів.  

- Ще раз таке утнеш, назад за книжки сядеш. Марш в архів.

Юнака мов вітром змело, на що чоловік не стримав слабкої посмішки.

- Ти на операцію? - жінка питала, поки її руки шелестіли між сторінок. - Предмет маєш*?

Алан лише ствердно хитнув головою, намагаючись не підіймати очей. Дістав з кишені коробочку, загорнуту в темний бархат, і повертів у руках. Вагався, бо якщо втілить задумане, то піде всупереч Ластівці. Всупереч тому, чого вона прохала в листі. Та врешті передав річ жінці навпроти. Так буде краще. Його пташка мріяла щастям для них обох, тож тепер це досяжне лише в один спосіб. 

Лікарка насупилась, щойно витягла з бархату обручку. Золоту, переплетену тонкими гілками, з порожньою коронкою для каміння зверху. Зручніше перехопила пінцет і нахилила лампу, роздивляючись щось крізь велику лінзу. Після чого знову зітхнула, але тихо, неначе втомлено.

- Метал чудовий. Чистий, тож при сплаві не має бути ускладнень. Співчуваю твоїй втраті.

Вона підвелася, і кинула прикрасу у якусь колбу, де одразу ж запінилась мутна, червона речовина. Після чого натягла рукавички, жестом запрошуючи Алана зняти рубашку. Вона потягнулася за стилографом*, коли чоловік сухо розсміявся.

- Селено. - він розстібнув гудзик під її напруженим поглядом. - Вона жива. Моя дружина жива, просто у відрядженні.

- Стала хронопілотом?

Алан змовчав, не в силах ковтнути грудку у горлі. Хоронити Ластівку завчасно він не збирався, так само як і визнавати, що її професія йшла пліч-о-пліч зі смертю. Так було легше: знати, що пташка десь там, живе мрією, поки він тут, добровільно лягає у гроба. Чоловік здригнувся, щойно холодний стилограф торкнувся шкіри.

- Тоді вітаю.  - сіро мовила лікарка, креслячи пунктир. - Вона заслуговує на місце там. Сподіваюсь, ти нею пишаєшся.

На це Алан лише посміхнувся кутиком рота. Селена як завжди мала рацію, проте у щирість її слів вірилося слабко. Вона просто намагалася не сипати солі на свіжу рану, хоч і не знала, як розрадити зболеній душі. Ані чужій, ані власній. Вона-бо кохала цього чоловіка майже так само, як і Ластівка свої мрії, проте ніколи не наважувалась і натякнути. Лише дивилась - довго і пильно, поки почуття повільно з’їдали заживо. Навіть зараз вона трималась так гідно, без спроб сісти на вільне місце в гнізді - знала, що цього не станеться. Там ніколи не було для неї місця. 

- Ще б пак.

Селена прикусила губу і потягнулась за шприцом. Постукала по ньому, немов намагалась розігнати не тільки бульбашки, а й власні думки. Знов зітхнула.

- Контракт уважно читав?*

- Так. - Алан супився, коли голка штрикнула його шкіру. - Відповідальність на мені.

- Та ні. Не в цьому справа. Мало хто розуміє, що підписує, коли дає згоду на таку операцію. На таке навіть з власної волі небагато наважуються…

Чоловік не відповів. Знав, що Селена піклується, та наразі вона просто колихала власне горе. Ну звісно - це ж її власними руками його серце зміниться на шматок металу. Холодного, байдужого, проте з вічною пам’яттю Ластівці. Все одно, що зрізати свої крила задля чужого щастя. Та чи були вони колись у Селени?

Тонка рука простягнула Алану згорток. Лікарняна сорочка.

- Дрес-код. Зараз тебе заберуть, тож маєш бути готовим.

Жінка спробувала посміхнутись, та її гіркота була очевидною. На чоловіка вона навіть не дивилася. Лишень дещо приречено дивилась на колбу, у якій досі плавала обручка.

- Головне не переживай. В моїх руках все буде в порядку.

Здавалося, Селена втішала більше себе, ніж пацієнта.

***

Грудень, 1876

Гострі пальці гортали документи. Очі втомлено бігали між строками звітів, вихоплюючи самі покращення. Більшість людей після заміни серця чудово гоїлися, тож Селена читала без особливої уваги. Проте, на знайомому імені все-таки напружилась. Алан. Його висновок з нещодавнього обстеження мало вирізнявся - він хвалив наслідки операції, власне життя опісля…жінка спіймала себе на тому, що посміхається. Схоже, він наново шукає щастя.

Вона опустила звіт, запустивши руку у кишеню фартука. Звідти блимнув безформний, маленький шматок платини, який вона ще давно взяла з операційної. Зайва частинка Алана. Одна із запасних, на випадок чогось екстреного. Селена вертіла метал в пальцях, поки той не став теплим. Її погляд опустився у заповнену форму на операцію, зариту під іншими паперами. Більше не розмірковуючи, жінка поставила підпис.

На документ, разом із грубою печаткою, впала сльоза. ***

*Хронопілот - це особлива професія людей, які керують апаратами (дирижаблями, ефірними кораблями, тощо), що подорожують крізь часові зони або часові шари. У стімпанку це подорожі через нестабільні простори ефіру, де час тече не так, як у звичайному світі.

**За бажанням в серце пацієнта може вливатися метал від пам’ятних/дорогих йому речей.

***Стилограф - письмове приладдя у вигляді стрижня з пером на одному кінці та з олівцем на іншому; перо-олівець

****Операція по заміні серця, деталі. Притуплює більшість емоцій, забирає можливість відчувати їх глибоко, і відчувати прив’язаність. Ясне діло, що потребує повної анестезії, виконується поступово, щоб не вбити пацієнта. Перед виконанням він має підписати документ, що приймає на себе відповідальність за незворотні емоційні і психологічні наслідки. Вважається крайнім заходом. Сильні стреси протипоказані - ризик перевантаження механізму.

[puzzlewordss]

BAKED APPLES

BAKED APPLES

All characters belong to their authors.

The idea belongs to Aurum - my friend, without whom I wouldn't have dared to write for the public.

Everything described in this work is fan fiction and in no way claims to be true.

The events take place in the modern-day AU (alternate universe) and relate to the original Undertale or Underverse only in minor ways.

***

Dream recalled that day, shuddering. 

He faced many things in his life. Upon emerging from the stone ‘shell’ with the dubious designation of Positive Guardian, the skeleton had encountered various horrors. From illness to death, sometimes even ashes on his own hands; tears and blood that soaked his clothes many times, screams of despair that echoed inside his skull - Dream had encountered such things quite often. Perhaps even more frequently than he metaphorically breathed. In other words, he became tough. He had gained experience, and so was resolutely convinced that nothing would ever impress him again. Except for the news of the devastation caused in some AU by Nightmare, but even with him, a truce had long been declared. 

It would seem that the life of the light Guardian was gradually falling into place. And so much so that he started a family, when previously he couldn't even think about it. But, with a drastically reduced workload and a nice monochrome skeleton by his side, the chance seemed too tempting. However, no happiness lasts forever, and Dream got one more direct proof of that, as soon as he had children. 

Lux was a masterpiece. A literal embodiment of strength, in every sense of the word, as the huge hole in her skull eloquently hinted. The Guardian's daughter was boldly called a paragon, but his son was only greeted with disappointed looks. Starcross, being an outright troublemaker and a fidget, didn't fit into such a ‘perfect’ family. In society's opinion, of course, since both Cross and Dream loved their children equally, no matter how difficult or restless they were. But it would be an outright lie to say that the son's behaviour hadn't bothered the two skeletons, for after all, Starcross was quite fragile. Remarkably active and emotional, forced to hold back because of the painful code under his ribs. As if it were a time bomb that began to count down, as soon as his emotions crossed the usual brightness limit. However, he never paid much attention to it, taking everything from life, regardless of the consequences. But that's what played a cruel joke on the guardian's family.

The blow came externally, when Starcross and Lux's common friend died. She was quite close to both of them, but deeply wretched: unable to withstand the pressure of her own sick brains, she hanged herself, deciding to end this labour once and for all. The two children almost followed her. And if Lux was mentally breaking down, for the first time within a while, Starcross broke physically. Such a shock stabbed him with a knife, which cut into his rib as a deep wound.

It turned into a sort of trigger. The code took all the stress as an invitation and clung to the skeleton like a leech. Starcross was melting away: his strength lessened, his body went limp, becoming nothing more than a pile of heavy bones burning with pain. He barely stayed conscious, afraid to even close his eyes, clinging to one of his parents with stiff fingers. He was dying. He was burning so fast, like a match under the flames. The code was being tried to be pacified for too long, and now it grew so much that it took almost all the magic out of the body. The only option would be a transfusion, but Starcross simply won't live long enough for the search of an ideal donor. As for having someone from his family take on the role, such an option wasn't even considered due to the enormous risks involved. His body wouldn't be able to handle his sister's magic, let alone Cross, whose role would only worsen the code's effect. The perfect option would have been Dream, but the donor's role required a lot from him, which was unacceptable for a Guardian and the importance of his magic for balance.

But the skeleton stubbornly stood his ground. With the advent of his husband and children, the multiverse he defended narrowed down to them alone. Previously, Dream sacrificed everything for the sake of the global, but now he did the opposite without hesitation. He argued with the doctors, putting pressure on them with his own status and paying them back in their own coin, while Cross barely comprehended anything. Where to run and who to shout to if his own son is dying in front of him, and his husband was going to die too, even if it's a noble death? What will happen to Lux if the only person she will have left is her father? Why, when happiness finally grew into a battered soul, it was threatened to be torn out with its roots?

With a glassy gaze, he watched the Guardian being led into the ward. Rage burned in monochrome eyes, desperation stirred, and somewhere, in a far corner, fear whimpered. The hum of the bright hospital lamps intertwined with the ringing of his own thoughts, making him feel drowsy. Cross hadn't noticed when his heavy legs brought him out onto the street.

***

The sweater slid down, hiding a wondrous soul under the soft fabric - a golden apple. Small, with a wrinkled, as if baked, skin, but with an unfailing lustre. Dream's eyes had the same shine - his current state of gut was far from satisfactory, but his pride sparkled, burning away any other feelings. The Guardian didn't seem to care in the slightest about how weak he was, or that he wouldn't be able to stand up to Nightmare if the truce was broken; he looked at the dull gold with such tenderness, as if he had finally realised the extent of its power. No amount of lives saved could compare to Starcross', which eventually went on.

A smile touched Dream's face. Not that his son had changed much after being on the brink of death, but at least he had gained some caution. He hasn't become any more reserved, but now he's at least aware of the limits of his own body, which is a pretty good start.

- Dan, come 'ere. Let's go for a walk.

The Guardian patted his thighs, calling Dan, a white, shaggy dog whose tail wagged happily at the familiar word. This extremely friendly creature was a gift for Starcross on his fourteenth birthday. The dog and the little skeleton were birds of one feather, who hopped on people's heads and didn't yield to any discipline, driving the adults crazy. But the son eventually moved away. Yet, never took the dog with him, soberly assessing his ability to care for one. The skeleton was home occasionally, if not precisely on holidays, but he found time to visit his parents' house. That's where he spent the lost hours with Dan.

However, now the dog was a cover, an actual ticket to the street for Dream. Because, after becoming a donor, the skeleton was now surrounded by Cross's attention from day to day. However, at first, he wouldn't even come to the hospital, afraid of what he might hear or see. Absolute cowardice, but justified, as Monochrome knew that he would not cope if he loses his loved ones again. But now, having realised how selfish he was, he tried to make amends. He behaved smooth as a silk, even though the Guardian held no grudges against him.

But Dream knew the skeleton he had loved for decades too well to know that there was much more to his behaviour. At least the worm of conscience that made Cross behave like a hen that pulled already grown chicks back under her wing. When he found out how fragile his husband was, Monochrome even stopped letting him out of the house alone, working as a self-appointed bodyguard. This, of course, didn't sit well with Dream. Although he moved with difficulty, he wasn't yet old enough to need supervision. So he restored the boundaries: gently, in his usual manner, but stubbornly. After all, in his case, the Guardian is also a psychologist.

Dream turned round the corner, mindlessly following his dog. It confidently led him where he wanted to, paying close attention to the melting snow piles. The skeleton also enjoyed his surroundings, breathing in the frosty air. People and monsters were scurrying around, deep in their own business, but his face remained smiling. How he missed being a part of the universe. Extra-fast and noisy, but one that revived his soul.

The hound let out a happy bark and lunged forward, leash pulled tight. His paws, dirty from the muddy roads, landed on the blue cargos that, no doubt, belonged to some policeman.

- Dan! - the Guardian called out sternly. 

The last thing he needed was trouble because of the dog's habit of jumping on anyone it liked. So Dream prepared to apologise, but the words got stuck in his throat as soon as the skeleton glanced into the familiar white eyes.

- Oh. Hey, Cross.

- Love.

There was a tense silence between the skeletons. Cross scratched the pup behind the ear, trying to calm the storm inside, while the guardian restrained a smile. There couldn't have been a better coincidence - he felt like a teenager caught red-handed running away from home. And the Monochrome's uniform only added to the amusing drama, making Dream a figurative thief.

- Dan missed you. Found you even in the middle of the crowd, eh? We're not distracting you?

- Not even a bit. Wish I'd seen such beauty on every patrol. - Cross muttered with a hint of a smile. After all, no matter how much he panicked, seeing his husband always made the day better, not to mention the monotonous work. - Why aren't you home? Hasn't the kid come over yet?

- He should be late, he's skating. Lux is also up to her neck in business, there's a lot of patients. But with the slippery roads today, it's not surprising.

Monochrome snorted merrily, knowing his lover perfectly well - he himself almost fell over when Dan jumped on him. What can be said about the number of unfortunates who could barely take a step without wobbling. But such a scenario only brought Cross back to earth: Dream, who was now smiling so gently, could easily have broken something, or even...

- Precious things without security is a crime, you know? 

- Cross. - the Guardian sighed, already knowing where this hint was leading. - I'll turn around, but not now. I need some fresh air.

The dog barked again, immediately interrupting all further talk. It seemed as if it was telling its owner to keep his warnings to himself, only in a more rude manner. Noticing how his beloved's face darkened, Dream left a kiss on his cheekbone, just where a bright scar curved.

- I understand that you're worried, I really do. But I will be fine. Moreover, I have the dog you trained with me. It'll figure it out.

The soft touch seemed to pierce his soul, leaving behind a pleasant feeling of sparks. Cross hated when Dream did this to appease him. He knew that it would work in a split second, and he would be ready to lay the entire multiverse at his husband's feet to make him happy. Seeing that the desired effect had been achieved, the Guardian kissed Monochrome again and grabbed Dan's leash more comfortably.

- What's your next point? I'll bring you some milk chocolate.

- The North Bridge. - Cross grunted, unsuccessfully trying to hide his blossoming lilac blush. - Two. Otherwise, I'll fine you for bribery.

Dream just laughed and nodded, watching his lover turn away, trying not to show how amused he was by the situation. It seems that a chance meeting was better than any sweets.

[puzzlewordss]

ПЕЧЕНІ ЯБЛУКА

ПЕЧЕНІ ЯБЛУКА Всі персонажі належать їхнім авторам. Ідея належить Аурум - моя подруга, без якої я б так і не наважилась писати на публіку.

Все, описане у даній роботі є фаноном і у жодному разі не претендує на істину. Події розгортаються у сучасному АВ(альтернативному всесвіті) і стосуються оригінального Андертейлу або Андерверсу тільки побічними натяками.

***

Дрім згадував той день, здригаючись. 

За своє життя він бачив багато. Вийшовши з кам'яного "панциря" із сумнівним призначенням Хранителя Позитиву, скелет стрічав різних жахіть. Від хвороб до смертей, подекуди навіть праху на власних долонях; не злічити сльози і кров, якими безліч разів була просякнута його одіж, вересків відчаю, які відлунювали усередині черепа - із подібним Дрім стикався часто. Можливо, навіть, частіше, ніж метафорично дихав. Інакше кажучи, він зачерствів. Набрався досвіду, і тому рішуче впевнився, що вже нічого його не вразить. Хіба що новина про розрух, спричинений у якомусь АВ Найтмером, але і з тим вже давненько було укладено перемир'я. 

Здавалося б, життя світлого хранителя поступово ставало на місце. Причому так, що він завів сім'ю, коли раніше навіть думати вагався про подібне. Але, із різко зменшеним обсягом роботи і приємним монохромним скелетом поряд, шанс видався аж занадто привабливим. Втім, ніяке щастя не вічне, і Дрім отримав черговий, прямий на це доказ, щойно завів дітей. 

Люкс була чудом. Буквальним уособленням сили, в усіх розуміннях цього слова, про що красномовно натякала величезна діра у черепі. Доньку хранителя сміливо називали взірцем, але на його сина лишень розчаровано хитали головами. Старкрос, як відвертий бешкет і дзига, ну аж ніяк не вписувався в подібну "ідеальну" родину. На думку суспільства, звісно, бо що Крос, що Дрім любили своїх дітей однаково, якими б складними або невгамовними вони не були. Але відвертою брехнею було б твердження, що синова поведінка не тривожила двох скелетів, бо врешті-решт, Старкрос був доволі крихким. Напрочуд активним і емоційним, змушеним стримуватися з-за болючого коду під ребрами. Мов бомбою уповільненої дії, що починала вести зворотній відлік, варто було емоціям перетнути звичну межу яскравості. Щоправда, він не надто на це зважав, беручи від життя все, незважаючи на наслідки. Але це і зіграло з родиною хранителя злий жарт.

Удар нагрянув зовні, коли у Старкроса і Люкс померла спільна подруга. Доволі близька для них обох людина, але глибоко нещасна: не витримавши під тиском власних хворих мізків, вона повісилася, вирішивши раз і назавжди покінчити із цією каторгою. Діти ледве не пішли слідом за нею. І якщо Люкс - ментально, вперше за довгий час даючи глибоку тріщину, то Старкрос фізично. Подібне потрясіння встромило в нього ніж, який врізався в ребро глибокою раною.

Це спрацювало своєрідним спусковим крючком. Код сприйняв увесь стрес за запрошення і вчепився в скелета, подібно п'явці. Старкрос танув: сил меншало, тіло дерев'яніло, стаючи не більшим, ніж купкою важких, палаючих від болю кісток. Він ледве залишався у свідомості, і боявся навіть закривати очі, негнучкими пальцями чіпляючись за когось із батьків. Він помирав. Згорав настільки швидко, немов сірник під язиками полум'я. Код занадто довго намагалися втихомирити, і тепер він розрісся настільки, що забрав з тіла ледве не всю магію. Єдиним виходом могло б стати переливання, але до пошуків ідеального донора Старкрос банально не доживе. Щодо взяття на таку роль когось із його родини, то такий варіант навіть не розглядався, з-за величезних ризиків. Магію сестри його тіло банально не витримає, що уж там казати про Кроса, чия роль тільки погіршить дію кода. Ідеальним варіантом міг би стати Дрім, але від донора потребувалося чимало, що для хранителя і ролі його магії для балансу, було неприпустимо.

Але скелет вперто стояв на своєму. З появою чоловіка й дітей той мультивсесвіт, який він захищав, звузився виключно до них. Раніше Дрім жертвував всім заради глобального, а тепер без вагань діяв навпаки. Він сперечався з лікарями, тиснучи на них власним статусом і відплачуючи їхньою ж монетою, Крос же ледве розумів, що відбувалось. Куди бігти і до кого кричати, якщо перед ним помирає власний син, а чоловік так само йде на смерть, навіть якщо вона благородна? Що буде з Люкс, якщо єдиним, хто у неї залишиться, буде батько? Чому, коли щастя нарешті вросло в побиту душу, його грозили вирвати з коренем?

Скляним поглядом він прослідкував, як хранителя провели в палату. У монохромних очах горіла лють, метушився відчай і десь, у зовсім далекому кутку, скиглив страх. Гул яскравих лікарняних ламп переплітався із дзвоном власних думок, від чого ставало млосно. Крос не помітив, як важкі ноги вивели його на двір.

***

Светр ковзнув униз, ховаючи під м’якою тканиною дивакувату душу - золоте яблуко. Маленьке, зі зморшкуватою, мов спеченою, шкіркою, але з незмінним блиском. Схожий виднівся і у Дрімових очах - теперішній стан його нутра був далеким від задовільного, але гордість іскрилася, спалюючі будь-які інші почуття. Здавалося, хранителя аніскільки не турбувало те, наскільки він послабшав, і що у випадку порушення перемир’я він не зможе протистояти Найтмеру; він розглядав тьмяне золото з такою ніжністю, немов нарешті зрозумів, на які масштаби воно здатне. Ніяка кількість врятованих життів не могли зрівнятися із Старкросовим, яке врешті-решт продовжило битися.

Обличчя Дріма торкнулася посмішка. Не те, щоб його син сильно змінився, побувавши на грані смерті, але хоча б якусь обережність таки надибав. Стриманішим він не став, але тепер хоча б на межі власного тіла увагу звертає, що вже можна вважати досить добрим початком.

- Ден, до мене. Гуляти.

Хранитель похлопав по стегнах, підзиваючи до себе Дена - білого волохатого собаку, чий хвіст радісно скрутився у бублик при знайомому слові. Це надзвичайно дружелюбне створіння стало подарунком для Старкроса на його чотирнадцяте день народження. Пес вписався навіть характером - він так само, як і малий скелет, скакав по головах, і не піддався жодним дисциплінам, зводячи дорослих з розуму. Але син, врешті-решт, переїхав. Однак собаку не забирав, тверезо оцінюючи свої можливості за ним доглядати. Скелет бував вдома зрідка, якщо не зовсім по святам, зате на батьківське гніздечко час знаходив регулярно. Там він і проводив з Деном втрачені години.

Щоправда, зараз пес був прикриттям, фактичним квитком на вулицю для Дріма. Бо, ставши донором, скелет тепер з ранку до вечора був оточений увагою Кроса. Тільки от, той спочатку навіть у лікарню не приходив, боячись того, що може почути або побачити. Абсолютне боягузтво, але виправдане, бо монохромний знав, що не переживе, якщо загубить своїх близьких знову. Але тепер, зрозумівши, яким егоїстом був, намагався виправитися. Поводився як шовковий, хоча хранитель на нього образ не тримав.

Та Дрім надто добре знав скелета, якого кохав вже добрі десятиліття, тож розумів, що за його поведінкою є набагато більше. Хоча б той черв’ячок сумління, що змушував Кроса поводитись, подібно квочки, що затягувала вже дорослих курчат під крило. Дізнавшись, який його чоловік тепер крихкий, монохромний навіть перестав випускати його з дому на самоті, працюючи самоназваним охоронцем. Що,звісно ж, Дріму не подобалося. Якщо він пересувався з зусиллями, то ще не був настільки старим, щоб мати потребу у нагляді. Тому він відновлював межі: м’яко, у своїй звичній манері, але вперто. Врешті-решт, хранитель у його випадку це ще й психолог.

Дрім повернув за ріг, бездумно слідуючи за своїм собакою. Той впевнено вів, куди вважав за потрібне, звертаючи увагу на талі купки снігу. Скелет так само насолоджувався оточенням, на повні груди вдихаючи морозне повітря. Довкола снували люди, монстри, по вуха загрузлі у власні справи, втім, з лиця хранителя не сходила посмішка. Як же він скучив бути частинкою всесвіту. Надшвидкого і галасливого, але такого, що оживлював душу.

Пес видав радісне тявкання і подався вперед, туго натягнувши повідець. Брудні від розмитих доріг лапи встали на сині штані, які, без сумніву, належали якомусь поліцейському.

- Ден!  - суворо обізвався хранитель. 

Останнє, що йому було потрібно, так це проблеми з-за звички собаки кидатися на того, хто йому подобався. Тому, Дрім приготувався вибачатися, але слова застрягли в горлі, варто було скелету глянути у знайомі білі очі.

- Ох. Привіт, Кроссе.

- Любий.

Між скелетами затягнулася напружена тиша. Крос чухав песика за вухом, намагаючись втихомирити внутрішню бурю, поки хранитель стримував усмішку. Краще збіга обставин і бути не могло - він відчував себе, як підліток, спійманий на гарячому під час втечі з дому. І форма монохромного тільки додавала кумедного драматизму, роблячи із Дріма образного злодюжку.

- Ден скучив. Навіть серед натовпу тебе знайшов, еге ж? Не відволікаємо?

- Аніскілечки. Аби на кожному патрулі таку красу бачив. - з натяком на усмішку пробурмотів Крос. Врешті-решт, як би він не панікував, зустрічі з чоловіком завжди робили день краще, що вже казати про монотонну роботу. - Чому ви не вдома? Малий ще не заходив?

- Пізніше буде, у нього ковзани. Люкс теж по горло в справах, пацієнтів море. Але з такою слизькістю під ногами сьогодні то і не дивно.

Монохромний весело фиркнув, чудово розуміючи коханого - він і сам мало не гепнувся, варто було Дену на нього стрибнути. Що вже казати про ту кількість нещасних, які ледве крок могли ступити, не хитаючись. Але подібна картина тільки повернула Кроса на землю: Дрім, який зараз так ніжно посміхався, легко міг щось собі зламати, або навіть…

- Цінності без охорони то злочин, знаєш? 

- Крос. - вже знаючи, до чого веде цей натяк, зітхнув хранитель. - Я повернуся, але не зараз. Мені потрібне свіже повітря.

Пес знову тявкнув, одразу перериваючи всі подальші розмови. Здавалося, ніби він так само наказував хазяїну тримати свої тривожні настанови при собі, тільки у грубішій формі. Помітивши, як спохмурніло кохане лице, Дрім залишив поцілунок на вилиці, де вигнувся яскравий шрам.

- Я розумію, що ти переживаєш, правда. Але я буду в порядку. Тим більше, зі мною пес, якого ти виховував. Він розбереться.

М’який дотик ніби пронизав душу, залишаючи після себе приємне почуття іскор. Крос ненавидів, коли Дрім це робив, щоб його задобрити. Знав же, що це спрацює за долю секунди, і він буде готовий покласти весь мультивсесвіт до ніг свого чоловіка, аби той зрадів. Помітивши, що потрібного ефекту досягнуто, хранитель поцілував монохромного знову і зручніше перехопив повідець із Деном.

- Яка твоя наступна точка? Я принесу тобі молочного шоколаду.

- Північний міст. - буркнув Крос, невдало намагаючись приховати розквітлий ліловий рум’янець. - Два. Інакше за підкупи оштрафую.

Дрім лише розсміявся і кивнув, спостерігаючи за тим, як коханий відвертається, намагаючись не показувати, як ситуація його веселить. Здається, випадкова зустріч стала краще будь-яких солодощів.