#я рада що вона у мене є але можна було і краще

[karen-chan-nya]

📖Огляд на друковане видання Маленького грибочка. Том 1.📖

Ваша Вельмишановна Перекладачка дістала собі примірничок офіційного англовидання і знайшла де цим похизуватися вирішила показати його вам.

Тож, почнемо з базового

Видавництво: Peach Flower House (американці)

Мова: англійська

Серія складається з двох томів, в першому рівно 400 сторінок

Папір: посередньої якості. Жовтуватий, але не надто тонкий.

Обкладинка: м’яка (очікувано), арт на фонтальній стороні гарний, якість картинки задовільна, але задню стону могли б і краще оформити.

Друк: всередині все нормально. Без браку, чіткий друк, стандартний шрифт і комфортного розміру.

Бонусні/внутрішні арти: відсутні (і дуже шкода)

Тож, сама якість видання середня. Нічого видатного, але й не те щоб погано. Просто і базово. Якщо порівнювати з SevenSeas, то вони їм значно програють. У 7seas, особливо в нових серіях, оформлення і якість просто що слинки текуть.

Приємні штучки: як ви можете бачити на фото, на початку кожного розділу винесена якась цитата з нього. Як на мене файна ідея, мені сподобалось. А ще мені подобається шрифт заголовків.

Ціна: за таку посередню якісь, мали б брати менше. Чому вона коштувала дорожче, ніж томи 7seas в офігезній якості? Плюс я ще за доставку дофіга доплатила, але це вже мої проблеми.

Загальна оцінка: 7/10, де останній бал за мою любов до самої книги

[senpaishishio]

Така дурня, - зелена пліснява, або трошки про повагу до себе

Цікаво. Це не перша книга яку я читаю по психології, але перша, на якій я задумалась, що "я все це вже читала, чула, знаю/знала". Але суть в тому, що тепер я зрозуміла, що "знати" і "робити" це дуже різне. Я ж не виконую нічого з переліченого в книгах/статтях/порадах.

Питання чому?

Думаю відповідь банальна, і прирівнюється до відчуття сорому коли когось хвалять. Особливо коли є за що хвалити. Або коли привертають увагу (в хорошому сенсі) до хороших речей, а люди знову ж або соромляться і уникають такої уваги до себе, або взагалі можуть пережити це траватично і не говорити з людьми кілька днів, якщо не тижнів.

Суть в тому, що я не вважаю що є достатньо "вартісною", "цінною" для таких речей. Це не про жалість до себе, зовсім ні, тому поясню на прикладі.

Після церемонії вручення медалей по закінченню школи, я була рада залишитись одна і мати змогу просто проплакати стільки скільки хочу. Попри те що усе було гарно, досить чисто; хороша вечеря з батьками в ресторанчику - ну супер. Ще й медаль в додачу.

Ні, не супер. Бо коли це все закінчилось нарешті, то мене так накрило почуттям того, що усе це марно. Що оця нікому не потрібна медаль марна, оце плаття теж марне, мо�� волосся марне, люди які були зі мною марні. Що я не заслуговую на це все. Вже не кажучи про те що це навіть не багато, є і краще, є і більше.

Цікаво що, тоді виникає почуття огиди до себе, бо інші ж можуть радіти, а чому ти не радієш? Придумала тут собі проблему (дякую хоч ніхто не знав наскільки траурним видалось закінчення цього святкового дня).

Так от, суть в тому, що я можу старатись, може щось виходити чи ні. Я можу старатись ще більше, або кинути. І коли хтось зверне на це увагу, то я можу навіть розплакатись насправді. Від того, бо це нічого не варте.

(Зараз мене це дратує, бо це таке жорстоке знецінювання таких хороших речей, що для того хто не цінує і старатись не треба. Як кажуть: не сипте бісер перед свинями. А це ж тоді знову мене змусить себе знецінювати, так? Тому знецінювати і не приймати деякі хороші речі, це буквально самому собі в лице плювати)

Тобто я не змогла б виступити на концерті не тому бо мені б забракло майсерності чи я боюсь критики/ публіки (хоча це теж так, бо тут мало кому буде не страшно), а тому, що мені стане противно від себе. До розпачу противно, бо я ніби не заслуговую на щось хороше.

Хоча я цілком розумію що це дурня і на все я заслуговую.

Але от реакція на емоції, і просто "знання" того що ти на щось заслуговуєш це дуже різне.

Це не жалість, а факт саме тому, бо хоч я і знаю що ті чи інші речі є хорошими і так і має бути, то все одно оце фонове відчуття "самозванця" нікуди не дінеться. Воно як зубний біль: спочатку зародиться в одному місці, а далі віддає в пів щелепи, голову, бац - уже і вухо болить.

Так от. Такі речі як ріст і впевненість в деяких речах іноді буквально йдуть мені потом і слізьми.

Тому, мені страшно усвідомлювати, що насправді я не така сильна якою не те що хочеться бути: такою потрібно бути, бо інакше я розсиплюсь від дрібниць. Так, як іноді і сиплюсь. Тобто така річ як емоційне звільнення і дозвіл на щось з іншого боку відриває той пластир, який був ще на незагоєній рані. З одного боку вона дихає і швидше загоюється, а з іншого в неї може потрапити бруд і виникне інфекція)

Тому дозволяти собі емоції означає для мене визнати, що я не зможу заховати свою чутливість коли мені це потрібно, а значить буде видно, що я слабка.

Чому це погано?)

Тому що слабкості завжди викриваються в найнепотрібніший час і в найнезручніших обставинах.

Тому, що можна про це все сказати: у мене погано з раціоном харчування, відповідно і з травленням. Погано зі сном, а значить і з концентрацією і з фізичною витривалістю і з імунітетом. У мене є фобія, про думку без якої ще не було жодного вечора протягом багатьох років (іноді ця думка тривожна, а іноді фонова як згадка).

Такий собі "фоновий стресовий шум".

То, питання в тому: а як дозволити собі на щось заслуговувати?

А от інше питання: а хто ж заборонив?

Якщо я собі дозволяю, а потім щось з цього виливається в почуття провини і огиди до себе, то куди ж виливати щоб воно лилось не в мене, а в якусь трешову яму поки нарешті не скінчиться

Дурниці, марна трата часу оце все. Марна трата того часу який відведений на саме життя.

Оце сердить

П.с.: це не мала бути саморефлексія, але щось як усе пішло не так. Не думаю що це переливання з пустого в порожнє, бо як мінімум "визнати" і "зрозуміти" це вже не "оминати" і не "не бажати знати"

[keitu]

Чомусь сьогоднішній день здається дуже насиченим, хоча я майже нічого не робила. Думаю, це через те, що багато спілкувалася з різними людьми, частину з яких я навіть не знаю

Хоча, насправді, відбулося декілька подій, завдяки яким цей день відрізняється від типових буднів. По-перше, з новою одногрупницею ми почали краще спілкуватися. Спочатку я їй допомогла, потім вона мені, потім знову я їй. І тепер є у кого просити про допомогу у разі необхідності. По-друге, я сьогодні познайомилася з конячкою. Мені дозволили підійти і вона мене ледве не вкусила. Але ж вона така гарна. Ще із приємного: вкрала у подруги шапку й окуляри і зробила фоточки, які, навіть, можна викладати; знайшла дуже маленький листочок; піднялася по сходах на 16 поверх, бо не було світла і ліфти не працювати (світло з'явилося ще до того, як я зайшла у квартиру, але я рада, що так вийшло); купила багато смаколиків; розповіла подрузі те, що розказувала викладачка з психології, а потім ми це обговорювали ще півгодини; до мене нарешті прийшов котик і заснув на моєму ліжку (зазвичай він так не робить); майже зробила дз з випадкових процесів і завдяки цьому трохи піднялась самооцінка; перебрала застарілі документи, які лежали у купі із канцелярією. Може ще щось було, я вже не згадаю. Але загалом день непоганий

Ось фотка того листочка, який я знайшла:

[chystemore]

13.09.23

жесть мене давно тут не було і я зараз оце зайшла думала та блять нахуй все повидаляю та і все, бо напевно писала різну дурню, але ні, перечитала свої пару постів і така ну ладно я не прям крінжулька. можна і далі сюди щось писати. мб навіть фоточки виставляти. але блін. от в мене є блокнотик в який я збиралась джорналити і одночасно я і тумблер збиралась використовувати так, але виходить, що буду трішки відрізняти що писати в блокнотик, а що сюди, бо одне і теж саме в два місця писати заїбусь.

прикол, що я скоро поїду жити в гуртожиток.. на 4му курсі я буду вперше жити в гуртожитку.. це норм взагалі?.. навчання в нас онлайн, але запрошують на тренажерчики в ТЦ ну і звісно, що офлайн на тренажерах краще буде. буду жити з дівчинкою, яка на 2му курсі. а ще найбільший прикол, що в гуртожитку, де я буду, живе моя близька подруга і одногрупниця.. це мене взагалі винесло. вона там типу в кімнаті зі своїм хлопцем, але він десь в іншому місці поки живе, тому по факту вона сама в кімнаті. дуже модна..

коротше, дуже чекаю, бо зможу легко до Єгора їздити і навіть залишатись подовше у нього:) дуже рада

[nadehika]

23.04.2020

Той момент коли в мене в житті абсолютно нічого не відбувається 😐 Хоча, може, це й на краще?

У мене було 2 додаткових вихідних на Великдень. І в результаті всі 4 вихідних я благополучно провалялася у ліжку😅 З квартири навіть не виходила. Тільки лежала, їла, дивилася відосики на ютубі і малювала картину по цифрах. І це було прекрасно) Ну мені звісно бракує прогулянок на свіжому повітрі, але можливість відпочити була дуже в тему😅

На роботі твориться якась фігня. Перед Великоднем було дуже багато роботи, а зараз майже немає. Але найгірше те, що з'явилося дуже багато різних нововведень (завдяки карантину), і тепер в мене око сіпається ну дуже часто😐

З плюсів всього останнього часу: мої батьки купили першу машину в своєму житті. І незважаючи на те що вона б/у, ми всі цьому дуже раді. Якщо чесно, то я навіть позичала трохи своїх відкладених грошей🙈 Але хіба це має якесь значення, якщо в результаті всі щасливі?) Я, наприклад дуже рада машині. Незважаючи на те що мій тато тільки вчиться на ній їздити, я відчула якесь нереальне полегшення з її покупкою. Окей, зізнаюся, просто тепер якщо я вирішу звільнитися, мені не прийдеться мільйон разів ходити на нову пошту щоб передати всі свої нажиті речі (а їх дуже багато). Тепер якщо я вирішу звільнитися - по мене просто приїдуть машиною і заберуть усі мої речі і мене за один раз 😅 І це нереально зручно. Бо якщо щось піде не так, у мене є шляхи відступу) А саме цієї подушки безпеки мені дуже часто бракує. Так що тепер я сплю трохи спокійніше)

А ще заради свого спокою я вчора добавила А. в чс в інстаграмі 😅 Знаю, що можливо це підло (враховуючи що в нас не було конфліктів), але так мені буде спокійніше. Хоча, якщо чесно, я сумніваюся що він це замітить🤔 А от перестати сталкерити його сторінку - мені піде на користь😅 Ну, блін, я просто дійсно дуже прилипаю до людей, і стаю від них залежною. По-моєму це моя найбільш правильна дія за останній час. А ще я видалила свою фейк сторінку з якої стежила за А.🙈 І так, мені соромно😅

А ще сьогодні я питаю в свого начальника типу коли буде премія (зазвичай її дають в 20-х числах), а він мені каже: "-Думаєш у тебе буде премія?" І я така кажу, що після його слів сумніваюся у тому що в мене буде премія😅 Ось ще мінуси працювати в карантин: роботодавці розуміють що людям немає куди діватися, і можуть спокійно знімати премії, оскільки це не обов'язкова виплата, а її відміну можна обгрунтувати тепер будь-яким мінімальним порушенням, на яке раніше ніхто б не звернув уваги. Ну штош. І, окей я, а як бути людям у яких є діти? А ще виявляється на нашому конкуруючому підприємстві звичайні робочі отримують заробітну плату 15000грн. А я маючи посаду керівника середньої ланки (ото розписала😅), вже півроку не виходила на 10000грн, а 4 місяці підряд маю зарплату 7000грн😐 По-моєму мене дурять🤔😅 От реально після відпустки (надіюсь, я таки потраплю у Грузію), потрібно звільнятися... Просто я не знаю де і ким мені шукати наступну роботу 🤔 Єдиний плюс карантину що я трачу не так багато грошей як зазвичай (і це не тільки тому що їх у мене немає😅). Але онлайн шопінг поки що ніхто не відміняв)

Та й таке. Як завжди вийшло: ні про що і про все😅

[oliviafelt]

Хотіла щось написати і не знала куди, а потім згадала про давно забуте місце для сповідей

Вже майже два місяці я щодня думаю про моє нове захоплення

Коли я вперше зустріла Т, я миттєво закохалась. Це були найкращі почуття в моєму житті. Я нарешті забула остаточно і безповоротно хлопця, про якого мріяла 5 років. Т змінив мене і я рада цим змінам. І потім півтора роки я не могла викинути його з голови, хоча і були інші хлопці. І ось нарешті у мене новий герой моїх душевних переживань.

14 лютого я була настільки зла на себе і на інших, що твердо вирішила, що в цей день я маю щось змінити. І таки змінила на свою голову. Я навіть не знаю, чи можливо було б краще дотримуватись початкового плану і провести той вечір в компанії дівчат вдома, але вже зроблено, що зроблено. Іноді, мені здається, що все як в якомусь кіно або серіалі і стільки знаків навколо було. Починаючи від того, як я побачила його вперше 29 липня 2019 року. Це так смішно, я ж і подумати не могла і мабуть би не повірила, що той хлопець, якого я засняла подрузі на відео бо він схожий на брата однієї співачки, через півроку стане для мене таким важливим. Далі метч на тіндері, але він мені навіть не подобався, я б не свайпнула йооо вправо, якби не побачила тоді 29 липня в хв. І от нарешті день, який перевернув все з ніг на голову. 14 лютого - романтично ж виходить. Якщо все вийде (хоча маю такі сумніви), то можна буде розповідати красиву історію дітям і онукам хаха. Хоча наврядчи можна розповідати таке дітям - хіба що дуже завуальовано

В тому, що ми провели всі вихідні разом через 2 години після знайомства, однозначно є свої плюси. По-перше, ми перескочили той етап незручних моментів, коли треба притиратись одне до одного в побуті, а моя зубна щітка з’явилась у нього вдома через 20 годин після нашого знайомства. І досі там стоїть. Закріпила я свої позиції у нього вдома через тиждень, коли через тиждень ми купили мені косметику, щоб вона була у нього і я більше не таскала з собою змивку і інші штуки. Хоча він цього і не пам’ятає, бо був п’яним (нічого нового, да). В той же тиждень він розповів батькам про мене і показав мої фотки. Я познайомилась з його друзями. В той же час, я розумію, що я упустила момент, в який він мав би мене добиватись і мав би цінувати те, що має.

І тепер у мене стійке відчуття, що все неправильно. Таке враження, що ми зустрічаємось мінімум півроку і вже настільки все приїлось і все однакове, що бісить нас обох і ми одне одного бісимо. Наше розставання теж сталось доволі швидко. Як і перше примирення. Як і перший великий скандал, як і наступні невеликі. Якщо зазвичай у всіх стається спочатку душевна прив’язаність і почуття, а потім ви звикаєте одне до одного, то у нас сталось навпаки. Ну у нього так точно. Мені здається, що він ще не встиг усвідомити, чому нам добре разом і думає, що так просто зручно. Я бачу його потуги бути уважним і милим зі мною (хренові звісно, але він старається, я знаю це). І знаю, що йому це важко дається. Він може бути таким з іншими, але до мене у нього не таке ставлення. І я не знаю, як на це реагувати. Коли я бачу, як він говорить з іншими, як він з усіма спілкується, мене це бісить, бо я ж зробила для нього стільки всього, це я його завжди підтримую, я слухаю його проблеми і це я завжди поруч, коли йому херово. Я спочатку злилась, коли бачила, що він з іншими дівчатами спілкується, коли ми тусуємось в хвлв (хоча з хлопцями він спілкується не менше, але ж я звісно звертаю увагу тільки на дівчат). Але він якось сказав, що з ким би він не спілкувався, він в результаті обирає мене. Це звучало в контексті тусовок в барі, але я знаю, що це стосується не лише бару. І всі наші обговорення стосунків ні чим не завершуються ніколи. Ми не кажемо «так» і не кажемо «ні». Я зла на нього була, коли він вперше підняв тему про зустрічання. Навіщо все псувати цими розмовами, я ж явно була не готова про стосунки з ним говорити. А потім вже він був не готовий. А зараз вже взагалі все складно стало.

Я сама не знаю, що я хочу. Мені набрид цей підвішений стан. Йому теж це набридло, я відчуваю. І це та ситуація, коли з ним херово, але без нього ще гірше. І майже впевнена, що у нього так само, але говорити про це ми звісно не будемо.

Я злюсь і на нього, і на себе. Піти не можу. Він - моя шкідлива звичка. І бути з ним теж не маю сил. Хочеться віднайти свій спокій, навчитись жити без нього. Я ж якось жила до цього. А з іншого боку, хочеться все вирішити з ним, поговорити і щоб все налагодилось. Я знаю, що зі сторони ми виглядаємо класною парою, але скільки ж дерьма я переживаю щодня. Лишається тільки чекати. І тут вже два варіанти - або після закінчення карантину ми прийдемо в хв окремо і я буду видивлятись в натовпі його і страждати, але звісно ж робитиму вигляд, що готова до нових знайомств і все таке. Або ми з ним зустрінемось в хв і, як завжди, нап’ємось. Не знаю, хто перший нап’ється, але коли ми говорили про похід в хв після карантину, то він сказав, що буде першим і я в його здібності вірю хаха, тому швидше за все, весь хв вже в який раз спостерігатиме, як я ловлю С по всьому бару і намагаюсь забрати додому, а наші улюблені ребята зі входу допомагатимуть мені з цим. А потім ми прийдемо додому і заснемо в спальні. І зараз би я сказала, що хай засинає в одязі - я задовбалась його роздягати перед сном після тусовок, але ж я знаю себе - мені стане його шкода і я його роздягну і навіть принесу водички на ранок. Люблю про нього піклуватись, сама не знаю чому

Написала це і розумію, що так хочеться вірити в другий варіант. Хочу, щоб наші муки нарешті припинились і ми почали насолоджуватись цими стосунками, а не страждати

[cozy-stacy]

49.Кава

Знову ФрансУА, грає Pretty Women, я п’ю імбирний чай, температура під 38, а я маю оголене плече та темні оксамитові вуста. Чекаю на каву. Еспресо, один ковток, але його надто мало. Останнім часом я стала часто пити каву і зовсім не віддаю перевагу чаю. Хіба що імбирному, термоядерному, міцному і перченому. А каву люблю. Смакую її вечорами, потягую ковтками, іноді випиваю залпом усю до останньої краплі. Та, в житті стало забагато кофеїну, тому напевно я не спю до третьої і схудла так, що можу рукою залізти під ребро.

Гіркувате еспресо чи терпке капучино - не важливо. І краще без цукру, нащо він? Підкреслює смак? Та ні, тільки псує все своєю приторністтю.

Знову зміни, і знову кардинальні. Швець вже не прийде. Не буде милої різдвяної історії про Франик, не буде гофрів і річкової форелі «У Якова», не буде каміна, не буде смішних фоток, де я ловлю сніжинки язиком.

Так, у нас уже немає «нас», ми згубились, я забрела в якісь хащі, і якщо у Швеця ще є можливість вибратися з тієї павутини, то моя подорож буде ще довгою та важкою. Я буду пробиратися крізь власні сумніви та ілюзії, шукаючи світло надії. Насправді, я вже бачу маленький промінчик і йду на нього і на запах кави.

Я продовжую запевняти себе, що я не шкодую і що так буде краще для нас обох і чим більше я про це думаю, тим більше запевняюся у тому, що зробила усе правильно. Це було неймовірно, але, як я вже писала, ніколи не можна бути в чомусь упевненим, потрібно реально дивитися на речі і не дурити себе. Ніколи не силуйте себе стосунками, які вас обтяжують.

Моє життя зараз нагадує відому пісню групи «Say Hi to Mum», яка зветься «November Was White, December Was Grеy». Що правда, то правда. Мій листопад був білим, непомітним спалахом світла, в той час, як мій грудень холодний та сірий, як і настрій. І єдине, що приносить мені втіху це аромат сигарет, шкіри та терпкий аромат моїх парфумів, що нагадують вино.

Навчання так плавно стало для мене фоном, статичним і непомітним. І як тільки я стала трохи простіше сприймати сесію, тим легше вона пройшла для мене. Залишився один іспит, до якого я зможу підготуватися за два дні. А сьогодні мій вечір знову належить каві.

Ніколи не забуду того вечора, коли вперше налетіло снігу, мокрі мешти, ніч, старе місто, вулиця Лесі і глибокий голос, розмова, така легка, така приємна і насичена водночас. Місцями дискусійна, місцями м��ійлива. Давно я так не розмовляла, такі розмови мала переважно з батьком, лише він з розумінням ставився до моїх ненормальних думок. А тепер він не один.

Вперше мене так зацікавила людина… Чому? Бо я дупля не даю, що робиться в неї голові, що від неї можна очікувати, бо він ходяча таємниця. Моя особиста «скринька Пандори», яку я іноді хочу розчикрижити об землю.  Іноді він розчаровує, але відразу ж повертає довіру, адже як не вірити.

Душа рветься, так хочу згадати про «андріївські вечорниці», всі знають що це, та? У мене немає часу розповідати, скажу лише, що це дійство принесло мені не аби яку втіху, хоч і на початку я не була налаштована брати у ньому участь. Незважаючи на це, все рівно все було зіпсуте сльозами, сигаретами, алкоголем, капельками туші на такій гарній вишиванці… але це вкінці, а на початку все було, як в казочці. Клопоти, приготування страв, костюми, вересклива група, яка потім о дванадцятій ще в університеті співала «Ой у вишневому саду…». Блін, люблю своїх дівок, які ж вони чудові, яка я рада, що доля привела мене в Луцьк, що  я змогла зустріти стільки чудових особистостей. Вони не просто підтримали мене, коли я п'яна від вина та коньяку розплакалася на плечі у викладачки, вони відвели мене від страшних людей, відвели до вікна, підносили і відносили папіроску від губ. А що було б якби я прийшла додому в такому стані? Навіть не знаю. Знаю лише те, що не перестану повторювати, як мені пощастило.

Поки я допиваю каву (вже другу за сьогодні), я хочу дати безкоштовну пораду тим, хто зараз є в стосунках. Насправді, як я вже неодноразово писала, серйозні стосунки – це в першу чергу велика праця, і ви завше робите вибір: залишитися чи піти. Я обрала піти, не тому що я перестала щось відчувати, я пішла тому що не бачила перспективи і знала, що скоро перестану відчувати. Якщо у ваших стосунках, щось сталося то краще розв’яжіть цей вузлик гладко, не рвіть його так як я.

Оу, і з Миколаєм.

[uapaukrainianaupair-blog]

Привіт  дівчата, мене звати Аня Забара,  я з міста Фастів, Київської області, і зараз я по програмі Au-Pair у Німеччині (м. Тюбінген). Я неймовірно рада, що наважилася поїхати за цією програмою. Дізналася про неї дуже давно, але все відкладала на потім, вважала, що це не моє і знаходила величезну купу інших причин, чому я не маю брати участь у програмі. Але одного дня я вирішила, що зараз саме той момент. І не помилилася! Все відбулося дуже швидко. Мовні курси в УAПА, пошук сім’ї, оформлення документації, віза Au-Pair… Іноді мені здавалося, що я просто не встигаю за тими подіями, які зі мною відбуваються.

У мене не було страху відносно приймаючої Опер родини, в яку я їхала. Була впевнена у своєму виборі. У мене не було страху мови, що я не зможу щось сказати, бо я знала, що англійську розуміють майже всі, багато російськомовних людей і на випадок, якщо вже геть сумно, то завжди є руки. Як сурдопедагог я знаю, що все можна пояснити на пальцях! 😉

Завдяки цій програмі я познайомилася із чудовими людьми, зустріла багато інших дівчат опер з усього світу.

Спілкуючись з ними, в мене склався невеликий список порад для тих хто планує їхати як Au-Pair. Ви можете подумати: “Це ж і так ясно!”, або “Що вона таке пише? Я сама знаю, що для мене краще”. Повірте, ще рік тому я б сама так подумала. Але зараз знаю напевно — те що зрозуміло чітко і ясно одній людині, може бути геть не зрозуміло іншій, або зрозуміло частково.

Тож перше, як тільки ви вирішили, що будете брати участь у програмі Опер– час вчитися! Читайте всю інформацію, яку дають вам на підготовчих семінарах, шукайте самі. Так, інколи її може бути багато. Але ви маєте  хоча б переглянути її і запам’ятати про що там, щоб на випадок виникнення ситуації коли вам потрібні певні знання, яких у вас не має, ви знали де їх знайти.

Наприклад, виїдете в сім’ю де є 13-річний підліток. Досить важкий період становлення особистості. Важкий як для дитини, так і для її рідних. І щоб ви не накручували себе, не звинувачували батьків дитини і просто знали, що відбувається з нею і як не зробити гірше, ви маєте володіти певними знаннями.

Краще прочитати і бути озброєною! 😉

Якщо у вас є педагогічна або психологічна освіта, вважайте вам пощастило. Вам буде набагато легше. Якщо ні – час навчитися!

Друге. Відразу починайте говорити з Au-Pair сімє’ю, новими друзями, у магазинах і барах мовою, яку ви приїхали вивчати. Зараз поясню чому. Якщо, це Німеччина – з усіма німецькою мовою. Якщо, одразу почнете розмовляти з усіма англійською, то буде неймовірно важко переключитися на німецьку. Це буде займати величезну купу сил та енергії які на початку ви і так знайдете де витратити. Так, “підтягнете” свою англійську, але ваша німецька буде йти дуже повільно, і можливо року вам не вистачить щоб дійти до того,  щоб хоча б почати говорити, я вже не кажу про високий рівень мови. А якщо сім’я розмовляє вашою рідною мовою, тоді тяжче буде знаходити нових друзів, десь вийти в магазин чи погуляти. У вас не буде практики мови. Тому одразу спілкуйтеся мовою, яку плануєте вивчити, не бійтеся!

Третє. Як продовження попереднього. Знайомтеся з людьми. Дістаньте свої навушники з вух і починайте розмовляти, знаходити нових друзів. Це чудова можливість дізнатися більше про наш світ і його людей. Куди б ви не поїхали, ви зустрінете неймовірних людей. Якщо у вас є страхи щодо мови, культурного шоку чи будь чого ще – забудьте про них!

Маленький приклад: тут я познайомилася із дівчинкою-опер з України, через спільних еквадорських подружок. Вона розмовляє лише українською, не знає російської і англійської, а німецька в неї на рівні А1, але вона дуже боїться нею розмовляти. Але, це зовсім не зупинило її знайти нових друзів з усього світу і це лише ті про яких я знаю. Впевнена їх набагато більше! Тож упе��ед!

Четверте. Подорожуйте як Au-Pair. Подорожуйте самі, як тільки у вас є вільний час. Не чекайте на когось, хто міг би скласти вам компанію. Їдьте у сусіднє місто та куди забажає ваше серце. Якщо є компанія – це чудово, тоді подорожуйте разом. Це весело. Але у них не завжди будуть вихідні в ті ж самі дні або ті ж плани, що і у вас.

Знаєте як я роблю коли в мене є вільні вихідні? 🙂 Я відкриваю карту і обираю місто, яке знаходиться недалеко від мене, щоб можна було без ночівлі їхати. І просто їду. Як саме вибирати місто — неважливо. Можна за назвою, за цікавими музеями, гарними краєвидами…

Перші декілька місяців у Німеччині як опер, я приходила на вокзал і просто вибирала назву міста на табло або дивилася на карту землі на вокзалі, і нічого не знаючи про ті міста, вибирала одне і просто сідала у потяг і їхала. У такі моменти, ти ніколи не знаєш, чого чекати від міста. Це як нова книга! І це незабутньо, ходити маленькими вулочками та величезними проспектами, заходити у стародавні замки і церкви, чи просто гуляти довкола якоїсь фабрики. Або знайти затишне кафе та  випити там каву, або зайти у ресторан і потім зрозуміти, що він для гомосексуалів. І спостерігати за такими ж, здавалося б людьми, але зовсім з іншою культурою і вірою. Я вважаю, що тільки так ти можеш по-справжньому пізнати місто, країну і навіть трохи себе.

І п’ята, остання Au-Pair порада. Усміхайтеся! Усміхайтеся зранку і кожного разу як бачите себе у дзеркалі. Усміхайтеся сім’ї  з якою проживаєте, пташкам і квітам, усьому, що вас оточує. Як тільки ви почнете це робити, ви побачите як багато чудового навколо. Радійте як побачили білочку чи оленя, або як бабуся років 70+ катається на дитячій гойдалці. Коли побачили дзеркального метелика на будинку і те як він пускає “зайчики” на всю вулицю, або ви побачили на кладовищі серед квітів захованого гарного папугу, який начебто спостерігає за тими, хто проходить повз. Ніколи не знаєш, де знайдеш щось гарне та цікаве 🙂

Усміхайтеся навіть тоді коли вам погано, сумно чи ви десь загубили свій настрій. Пам’ятайте зранку завжди сходить сонце, навіть якщо на небі хмари і ви його не бачите!

[frnkieroukraine]

Відверте інтерв’ю з Аїро – Mind Matters

У цьому інтерв’ю Френк відповідає на відверті запитання про переживання та труднощі, які йому доводиться долати як артисту. (фестиваль Slam Dunk, Великобританія, кінець травня 2017)

– Щодо мене особисто, перед кожним фестивалем я дуже рада, адже скоро побачу виступи улюблених гуртів, але водночас мене бентежить думка перебування на фестивалі: навколо багато людей, а значить і багато можливостей сказати щось не те. Як ти почуваєшся з цього приводу? Чи є у тебе такий певний конфлікт?

Ф: Так, іноді мій мозок та мій рот не дуже гарно спрацьовуються. У моєму випадку, я ніколи й не хотів бути фронтменом, представляти гурт, в якому граю. І найстрашнішим для мене є та мить, коли пісня закінчується, і музика вже не грає, і тобі потрібно розмовляти з аудиторією, ніби спитати, який у всіх сьогодні настрій і все таке. Спочатку мені було складно, бо я намагався відповідати тому уявленню фронтмена, яке мав. Та нині я усвідомлюю, що ніколи не стану таким, я завжди буду тим, хто я є, – дивним і незграбним. Не має сенсу вдавати, що я – це хтось інший; так буде тільки гірше. […] Думаю, аби вийти на сцену і просто бути собою, потрібно відчувати себе комфортно у власній шкірі, хоча мені й досі трохи тяжко з цим впоратися. На мене, це головна мета – мати змогу бути на сцені й не перейматися тим, що люди подумають про справжнього тебе, твою особистість. Звичайно, це легше сказати, ніж зробити, особливо у випадку фестивалів. Буває, коли ти на сцені й щиро бажаєш поділитися чимось, а в цей час звідусіль чути галас, хтось замовляє пиво, хот-доги, хтось кричить біля мерч-столу – багато чого відбувається. […] Тож, мені здається, на фестивалях треба дозволити музиці говорити за саму себе, тому я навіть спеціально створюю такий сетліст, щоб в мене залишалося мало часу на розмови.

– А як щодо тих днів, коли в тебе заплановано багато інтерв’ю, Meet&Greet [організовані зустрічі з фанами] і все таке, але в тебе поганий настрій і ти взагалі не хочеш ні з ким говорити? Як ти поводишся в такій ситуації? Чи ти все скасовуєш, чи знаходиш сили якось впоратися з усім?

Ф: З одного боку, тобі не хочеться змушувати себе або ставитися до цього так, ніби це робота, адже тоді це просто втрачає сенс. З такими ж успіхами можна було б і працювати в офісі з 9:00 до 17:00. Але також важливим є те, що, коли ти спілкуєшся з людьми, насправді їм потрібно розповісти тобі щось, що вони тримали у собі дуже довгий час. У такі моменти треба свідомо вирішити, чи тут треба враховувати те, що тобі самому потрібно, чи те, у чому хтось інший має потребу. Іноді тобі навіть не треба нічого говорити, ти можеш просто стояти поруч і вислухати. І саме факт того, що ти робиш це для когось іншого, іноді може допомогти почуватися краще. Іноді це може навіть все погіршити, але іноді це допомагає.

Думаю, всі ми можемо тільки з усіх сил намагатися бути щирими одне до одного. Буває, що іноді доводиться казати: «Я не можу зараз, пробач. В мене є справи. І це не через те, що я ігнорую тебе, мені просто потрібно трохи часу». Іноді ти маєш миритися з цим, але якщо в тебе є можливість зробити щось для когось, то ти намагаєшся нею скористуватися. […]

– Тож, коли в тебе поганий день, чи ти повідомляєш якось про свій настрій оточуючим? «Я сьогодні можу трохи вередувати» або «Мені не дуже хочеться багато говорити сьогодні»? Чи ти можеш твітнути якісь натяки, щоб усі зрозуміли, в якому ти настрої?

Ф: Думаю, що висловлювати це у такий спосіб… Не у Твіттері, звичайно, але повідомляти про таке людей, про яких ти турбуєшся і яких любиш, – дуже зрілий і дорослий спосіб впоратися з цим. Та я ще зовсім дитина [сміється]. Цікаво, що ти згадала Твіттер. Може, я дійсно підсвідомо так роблю… Взагалі мені здається, що Твіттер потрібен тільки для жартів або оголошень про якусь подію онлайн. Я не сприймаю його серйозно взагалі. […] Якщо мені потрібно серйозно про щось повідомити, я опублікую пост на веб-сайті, адже це те місце, де я публікую фотографії, поезію та усіляку творчість. Твіттер та Інстаґрам – для дуростей та жартів. Не беріть близько до серця будь-що, що я пишу в Твіттері. […]

– У попередніх інтерв��ю ти наголошував, що наступного року тобі знадобиться деякий час на відпочинок. Чи ти сам усвідомлюєш, що тобі потрібна перерва, чи має хтось сказати тобі про це? «Френку, повертайся додому, відпочинь трохи»?

Ф: Поки що мені ніхто нічого не казав. Коли я розпочав свій так званий «сольний проект», я зрозумів, що тут немає ніяких правил, адже я усім керую, і мені це сподобалося, тому що я раніше таким не займався.

За останні півроку я дуже змінився. Не кажу, добре це чи погано, просто тепер я сприймаю все інакше. І в мене є шанс заново все обдумати. Ми мали скасувати тур наприкінці 2016, бо це фізично неможливо було втілити в життя. Та я не хотів скасовувати всі тури, які ми запланували, адже без цієї встановленої мети ми б зовсім не змогли одужати [після аварії]. Я був у турах все своє життя, тому я не міг змиритися з тим, що це забирають від мене. Тож мені потрібно було встановити якусь мету, щоб рухатися в її напрямку. Здається, я навіть занадто сильно прискорював усіх нас тоді… Не знаю, чи це було правильно, але це було необхідно. Тому повернення на сцену відчувалося перемогою, успіхом.

Після того, як все це сталося, я думав про пісні, які я писав, думаючи про можливу реакцію аудиторії на них під час концерту, і мені ставало фізично боляче через думку про те, що я ніколи вже не зможу втілити це в життя. Саме тому я знав, що ми маємо повернутися. І ми впоралися з цим, і це чудово. Але у кінці цього року, коли ми вже побуваємо всюди, де хотіли, з цим альбомом і в нас буде шанс трохи відійти від усього, я хочу цим скористатися. Заново обдумати усе, зрозуміти, що для мене дійсно важливо і чим я хочу займатися та як, що мені потрібно як людині та як митцю. Це вже буде щось інше, це не може бути тим самим. Та я не можу це описати або обговорити це з кимось, поки й сам не знаю, що це. Тому мені потрібен той час. Це буде цікаво та, думаю, дуже складно, страшно. […] Насправді всі ці тури й концерти… Ти любиш це на 55% і ненавидиш на 45% [сміється]. І вся суть саме в тих 10% різниці. […]

– Коли ти пишеш пісню, тобі потрібно вибрати, чи вона буде повністю відвертою, чи в ній буде щось недоказане, приховане. І якщо, наприклад, ти вибрав друге, залишив щось при собі, то чи це проявляється якось потім у твоєму житті поза студією, адже ти й досі тримаєш це в собі?

Ф: Гарне запитання. Дійсно доводиться вибирати. Якщо все замаскувати, почуватимешся брехуном. А якщо бути максимально щирим, випустити всі емоції, то це дуже лякає тебе перед релізом, бо розумієш, що люди почують це… Адже найгірше, що тобі можуть сказати, це те, що ти божевільний… Як митець ти завжди сподіваєшся, що люди скажуть тобі, що твоя справа варта того і ти все робиш правильно. Адже всі артисти постійно сумніваються у собі. Іноді так заглиблюєшся в свою роботу, що ставиш собі запитання: «Чи не з’їхав я з глузду? Чи варто мені продовжувати цим займатися? Чи все добре?» Здається, якщо ти себе гарно почуваєш через це, то все правильно, але ти ніколи не знаєш напевно… Ти можеш створити щось, а люди це не приймуть, не визнають тебе, і це жахливо. Та з усіма цими переживаннями ти все одно не можеш створювати щось, орієнтуючись на думку інших людей, – нічого не вийде. Тому постійно запитуєш себе: «Чи справжній я тут? Чи це варте того?» Тому ти маєш добряче подумати про це, прийняти рішення та ризикнути всім. І коли фідбек позитивний, це неймовірне відчуття, коли ні – це просто знищує тебе.

До речі, я думаю, що не треба пояснювати, про що саме написана певна пісня. Адже якщо тобі здається, що ти знаєш, про що вона, і якщо вона значить щось для тебе, то так і є. Якщо я детально розповім про її передумови та про що вона, то я цим тільки все зіпсую. Бо насправді всім начхати, про що я її написав. Я це знаю і щось відчуваю з цього приводу, а ти як слухач вже інтерпретуєш по-своєму. Я ніби припиняю контролювати цю пісню.

Я довго думав, що процес творчості закінчується тоді, коли ти завершуєш свою роботу, але потім усвідомив, що насправді після цього ти просто не контролюєш цей процес більше, а слухачі це отримують і щось з цим роблять. Ось де насправді цей процес завершується. І це одна з найдивовижніших речей про музику, мистецтво – воно живе і розвивається.

Повертаючись до суті запитання… Якщо ти не вибираєш щирий шлях, а щось приховуєш, то ти можеш наштовхнутися на це десь пізніше. Думаю, є кілька речей у Stomachaches, які були перебудовані у Parachutes. Тоді я й не думав, що пишу альбом, просто ловив момент… Та не думаю, що тоді я неправильно це робив. Я просто не знав, як зробити це правильно. А може, ті речі, які ти приховуєш, залишаються з тобою назавжди, бо вони ніби частина тебе.

Тож напевно на це питання неможливо відповісти… [сміється] Тому потрібно вибирати той спосіб, який здається тобі правильним у той момент.

[повертаються до питання про те, як складно бути фронтменом]

Ф: Мені не вдається «продавати себе», займатися цим селф-промоушном. От у нас на Західному Узбережжі звикли думати, що якщо ти задоволений своєю роботою, кажеш щось гарне про те, чим ти займаєшся, то ти хвалько і взагалі покидьок. Але я думаю, ти маєш бути впевненим у собі, аби вийти на сцену. Тому іноді доводиться жити в цьому конфлікті. Та процес запису Parachutes з Робінсоном дуже допоміг мені. Думаю, що пісні стали такими, якими я їх і уявляв, а таке нечасто буває, мені здається, раз у десять років. Це дуже допомогло мені стати більш упевненим у собі. […]

– Коли пишеш альбом, творчий процес є досить вільним, але ти казав, тобі потрібно знати, якими будуть початок і кінець. Що це каже про тебе як особистість? Тобі подобається все контролювати?

Ф: Якщо я не знаю, з чого починається і чим закінчується, все плутається і мені складно. Коли я грав у My Chem, то не розумів, мовляв, у чому справа, от непогана пісня для початку, і все таке. Але Джерард [Уей] турбувався і довго думав про це. Та тепер я розумію, чому він так цим переймався. До того ж, можливо, це набагато легше, адже в цьому випадку альбом пишу я сам.

Я ретельно працював над цим альбомом. Це дивно, що Еван і Метт не зненавиділи мене, адже я кожного дня щось змінював. Я дуже переймався тим, як альбом втілює те, що я хочу сказати. […]

– І це велике досягнення для тебе, коли ти усвідомлюєш, яким важким був процес.

Ф: Ага, якби хтось сказав мені: «Ти божевільний. Цей альбом – лайно,» – це б знищило мене.

– Ти постійно ризикуєш у цій справі.

Ф:  Доводиться.

– Ти як на краю безодні.

Ф: Дійсно, як у тій пісні Aerosmith [“Livin’ On The Edge”].

[fathergambler-blog]

Розділ 1 Вже доросла. Доросла і сама.

  Завжди важко розпочати щось нове і розпрощатися зі старим. Моменти, спогади – це те, що нас тримає і не дає рухатися нам далі. Який ваш найщасливіший спогад? Особисто мій про сім’ю, а саме коли батько, мама, сестра та її нова родина зібралися за сімейним столом, востанн��. Запах смачної їжі, яку приготувала мама, сміх, радість. Всі були такі щасливі, забули минулі образи та просто насолоджувались моментом. Все чого нам не вистачає – це саме насолоди від моменту, який в більшості, випадків не повернеш. Що потрібно людині в сучасному світі? Чого саме бояться люди і не зізнаються навіть сама собі? Чи потрібно людям вказувати на їх помилки? Де саме вони шукають сенс свого життя? Та що відбувається після того, як вони вирішують покінчити життя самогубством? Деякі люди кажуть, що люди, які закінчили своє життя вкоротивши собі віку – слабкі, на мою думку ці люди набагато сильніші за нас з вами, через те, що не шукають сенсу в тому, в чому його немає. Вони не шукають свого сенсу життя в дітях, роботі або сім’ї, бо якщо цього немає вони не покладають усе своє життя в пошуку і не приходять до розчарування усього свого свідомого життя, тобто вони не витрачають час. Вони раз і на все життя зневірилися. Це лиш моя думка і я не пропоную вам зі мною погоджуватися. Але моя розповідь не полягає в тому, що в кінці я стану сильною і покінчу життя самогубством. Навпаки. Тиждень видався важким. В п’ятницю після закінчення роботи, вирішила приємно провести час на самоті, взявши до рук книжку, заваривши чаю. Завжди любила чорний чай, додаючи до нього трохи малинового варення і дольку лимона. Виснажена чужими людськими проблемами, прилягла на канапу у вітальні. З читанням не склалося, оскільки сьогоднішня історія місіс Джефферсон не давала спокійно сконцентруватися. Місіс Джефферсон - моя пацієнтка, яка не може розібратися зі стосунками з своїм старшим сином Клінтоном. Звісно ж це не той Клінтон Джефферсон про якого ви подумали, він не 42-й Президент Сполучених Штатів Америки, він клятий алкоголік і наркоман, в минулому порядний сім’янин та бізнесмен, який покинув дружину і чотирирічну дочку. Сама місіс Джефферсон дуже мила п'ятдесяти трьох-річна жінка, яка усе своє свідоме життя присвятила вихованню своїх двох рідних дітей і однієї прийомної доньки. Ми знайомі з нею лише два дні, а я вбачаю в ній себе в п’ятдесяти річному віці, навіть не знаю чому. Можливо через те, що ми дуже схожі. Я також заради сім’ї згідна на все, але моя сім’я навіть над цим не задумується. Кожній дитині хочеться аби батьки були разом, я не виключення. Але з часом я зрозуміла, що так краще.Батькам так краще - краще один без одного. Потім, хотіла аби вони знайшли собі свою другу половину, але цього і досі не сталось. Мені вже двадцять три роки і я не шукаю нікого, хто б розділив зі мною мої думки, щастя та горе. Лежачи на канапі я майже заснула, як раптом задзвонив телефон, телефонувала мама: – Ти собі навіть не уявляєш кого я сьогодні бачила в торговому центрі! – кричала мама в слухавку. – Кого? – спокійним тоном запитала я. – Бекі. І знаєш що? Вона вагітна. – Ох, - вигукнула я,з іронією, - я дуже рада за неї. – А ти що? – А що я? – Може нарешті знайдеш собі когось? Заведеш сім’ю,- сказала мама. – Я ще достатньо молода, мамо… – Але…,- перебила мама,- вже достатньо доросла, і … – Мамо!- просто заверещала я.- Я була б дуже вдячна, якщо б ні від кого не залежала у вирішенні своєї долі . Мені треба йти. Бувай. Можливо це було досить негарно з мого боку, але я була дуже роздратована, тож вирішила бесіди не продовжувати. Вітальня наповнилась помаранчевим кольором заходу сонця, обожнюю саме цей час. День закінчується, проблеми йдуть, залишається лише спокій. Що може бути краще вечері п’ятниці? Той час коли тиждень вже позаду, а в тебе залишається два з половиною дні на відпочинок. Я думаю, зараз жінки усього світу мене не зрозуміють, оскільки, як можна назвати суботу вихідним, коли стільки домашніх справ?   Прання,прибирання, готування їжі. Але хіба так не краще? Жити самій, звичайно ж, буває інколи нудно, але ніхто ж не заважає, не розкидає шкарпетки по квартирі, не вимагає вечері та уваги. Але так, інколи, самотньо. Майже всі мої подруги повиходили заміж, мають дітей, чудову сім’ю. Але не всі, деякі страждають, є матерями-одиначками, або ж терплять домашнє насилля, хамство та глибоку печаль у стосунках з колишньою коханою людиною. Що таке кохання? Ви не подумайте, що я проти кохання, глибоких почутів або ж заперечую їх. Ні, зовсім ні. Я колись так само їх відчувала, допоки ці почуття не вилізли мені боком. Один раз лише кохала. Відчуття неймовірне! Тим більш коли воно взаємне – це неможливо передати словами. Це коли ти готовий заради іншої людини на все і навіть більше. В когось метелики, в когось олені в животі. Для кожного це по-різному, але надзвичайно приємно. Або ж навпаки: біль, страждання, депресії, суїциди. Особисто для мене це було болюче, неначе відкрита рана в грудях, яка пече, болить, кровоточить. Кажуть, що час лікує, на мою думку це не так, час лише дає змогу хоча б трохи забути і тоді справді стає легше, але ви весь час пам’ятатимете про ту рану, шрами від якої залишаться з вами до кінця ваших земних днів.   Його звали Робертом. Я закохалася в його посмішку та зелені очі, які весь час палали. Палали від радості життя. Познайомилися ми на околиці міста, коли я гостювала в своєї бабусі, тоді мені було чотирнадцять років. Приїжджала кожних вихідних, аби побачити його. Гуляли в чудовій компанії, але пройшов час і Роберт зник. Про його родину ходили дуже погані чутки, ніби вони були торговцями наркотиків, дилерами. Не знаю правда чи ні, але він зник, на той момент ми не були в гарних стосунках, а точніше – ми ненавиділи один одного (ми були дітьми, сварка була не значна). Впродовж двох років я його не бачила. Потім він з’явився сам. Милий, усміхнений, веселий, таким я його і запам’ятала. Але він вже був зовсім іншим: нервовим, похмурим, серйозним. Вже тодішній мені, шістнадцятирічний, не здалося дивним. Він натомість клявся в коханні, все було чудово. Наші стосунки тривали два тижні, після чого мені потрібно було повернутися до міста на тиждень. Приїхавши, його найкращий друг Деметрі розповів, що Роберт має нову дівчину. Події, які сталися опісля згадувати не хочу. Лише кожного разу згадую два зриви, тож моя майбутня професія була вже визначена. Особисто сама робила багато кому боляче, напевне, тому Бог провчив мене Робертом.   Прокинулася на канапі. Чесно кажучи я просто виснажена, мені здається, що час відпочити.   – Тож, вирішено… Їдемо відпочивати.   На вісімнадцятиріччя Лілі мені подарувала скляну банку «для здійснення мрій» - це була баночка для подорожей. Грошей назбиралося достатньо в бутлі на шість літрів. Дістала з неї грошенят і пішла шукати номер туроператора в своєму червоному щоденнику. Яку країну обрати? Італію? Болгарію? Грецію? Ні, хочу до Туреччини. Часу на переліт витратила мало. Лежачи на досить просторому пляжі, але яке кишить людьми різних національностей, починаєш більше задумуватись над можливою шириною людської самотності. Море - слово, яке асоціюється з чимось достатньо великим, але кожне море чи океан є лише великою калюжею в світовому просторі, а суходіл нашої планети лише дном людського життя. Не розуміння глибини ситуації перешкоджає людському пересуванні, течія поглинає їх назад, ніби засосує їх все більше до моря. Деякі плавати вміють, деякі ні, але найчастіше тонуть ті, які саме вміють плавати, оскільки ті, що не вміють просто не лізуть у воду. Так, що ж є правильним? Лізти і тонути чи нічого не робити і далі так жити? До чого веде людська байдужість? Це як фальшиві кораблі, які пришвартовані до причалу біля пляжу для туристів.

[your-ptashka]

February Heartbreaker

Привіт-привіт <3

Лютий – це місяць, який я називаю «крок до весни». І хоча цього року я була гарною дівчинкою і по весні не плакалась, а насолоджувалась зимою (яка, на мою суб’єктивну думку, була цьогоріч прекрасною), все ж від своєї при��оди я не змогла втекти і до мене прийшов мій місяць мистецтва.

Помітила, що лютий у мене місяць фільмів і книг, які залишають глибокий слід у моєму серці та відкривають досі міцно заплющені очі. Глибоко-глибоко, занурившись у темряву, вони обхоплюють мене почуттями наче щупальцями і міцно-міцно тримають.

Певно, я дуже вразлива до таких речей. Ось уже втретє лютий дарує мені муки серця та безліч запитань.

Першого разу, я познайомилась з творчістю Патріка Суейзі і відкрила для себе новий світ вражень та переживань. Патрік був моїм першим кумиром, та і зараз ним в певній мірі залишається. Я згадую його з теплотою, бо ставилась до нього не як до об’єкту підліткової закоханості, а як до наставника, прикладу та друга. Так, можу сказати, що він був моїм уявним другом, і коли у мене був якийсь паршивий період, я просто розповідала йому усе і у мене було стійке відчуття, що він все знає та чує. І ставало легше на душі, не відчувалось так самотньо.

https://music.yandex.ua/album/211065/track/649539 - Patrick Swayze - She’s Like the Wind

Я завдячую йому гарною розтяжкою, адже саме він мотивував мене, коли дико боліли ноги та щось не виходило, та декількома списаними вздовж та впоперек зошитами з творами на які надихнув мене саме він.

Пам’ятаю як мама принесла додому журнал (це було вже декілька тижнів як я познайомилась з творчістю Патріка Суейзі) і я відкриваю його, просто так, з цікавості, і на тій сторінці, що я відкрила величезна історія в 8 сторінок присвячна Патріку. Для мене то був знак долі, тій досі я вважаю, що так сталось не просто так :) Тоді моїй радості не було меж, до цих пір часом відкриваю той журнал та перечитую історію, яка відносить мене у далеке-далеке ностальджі.

Вдруге лютий мені приніс прекрасного Привида Опери. Я знаю напам’ять усі арії, і з насолодою дивлюсь цей фільм в оригіналі :3

Між іншим, це якраз вагома причина, чому я рада, що знаю англійську мову – це можливість дивитись фільми в оригіналі <3

За це я неймовірно вдячна 4 рокам проведеним в університеті. Усе, список вдячностей можна вважати завершеним ;)

У той період мого життя інтернет у мене був поганенький, якщо я дивилась фільм онлайн, то  того дня в інтернеті полазити я вже більше не могла, онлайн-перегляд з’їдав увесь трафік, та ще й завантажувався він зі швидкістю равлика, тому подивитись фільм онлайн для мене було розкішшю та рідкістю. Але Привида Опери я подивилась, чому безмірно рада, хоча в дитинстві дико боялась його) Одного разу ми почали дивитись з мамою цей фільм і вже на перших кадрах, завдяки атмосфері та музиці, я закрила очі руками та вирішила, що краще я посплю, аніж буду дивитись жахастики. А зараз цей фільм є одним з культових у моєму житті.

Пам’ятаю як у мене був тоді ще й гайморит (принеприємніша хвороба) і доводилось проводити неприємні до жаху маніпуляції, я, для того, щоб заспокоїтись та полегшити період процедури, слухала та наспівувала пісні з фільму, і мені було так набагато краще терпіти той біль, аніж без мого чудодійного бальзаму. А ще пісня The Music of the Night, яку співає Джерард Батлер між іншим, була довгий час моєю колисковою. Та що казати, вона й зараз заспокоює мене і відносить у царство Морфея безвідмовно.

https://music.yandex.ua/album/1828242/track/645963 - The Musik of the Night

https://music.yandex.ua/album/1828242/track/645959 - The Point of No Return

Та ось мій 3 удар, фільм який влучив точно в ціль та вразив мене у самісіньке серце – Дракула Брема Стокера. Фільм, який відкрив мені вдруге очі на талант Гері Олдмена і показав, що акторська гра, то є грізною зброєю, від якої не сховаєшся навіть у найпотаємніших куточках душі. І Гері Олдмен є тому яскравим підтвердженням. Я дивилася фільм з широко розплющеними від захоплення очима та ловила кожний жест, слово, інтонацію улюблених героїв, які розкривали переді мною свою історію життя. І плакала, плакала, але це було пізніше, за декілька днів, бо до того, після перегляду плакало усе моє єство, і плакало всередині, боячись показати сльози, і це було найгіршим, бо важко залишатись самим собою, коли в душі у тебе справжні буря і шторм з почуттів. І найгірше, коли ти плачеш всередині і ковтаєш гіркоту почуттів, і не даєш волю тим почуттям. Сьогодні сльози покотились по моєму обличчі, і я плакала, плакала безупинно, говорила, говорила про все те, що творилось у моїй душі останні декілька днів, і мені стало легше.

https://music.yandex.ua/album/78431/track/685928  - Love Remembered (ost  Dracula)

Коли поєднується мистецтво та кохання, важко залишатись байдужим. А історія кохання князя Влада/Дракули та Елізабети/Міни мене настільки вразила, що я на декілька днів закуталась в печаль, і сумувала через їхню гірку любов з відносним хеппі ендом.

Прояснився розум, все розклалось по своїм полицям, я розібралась, чому мені було так сумно, а Коханий мені у цьому допомагав, за що я йому неймовірно вдячна <3

І все стало на свої  місця, навіть стало легше дихати, така собі емоційна розрядка. І я рада, що так сталось. Бо коли  я так реагую на фільм, вірю йому та надихаюсь ним, він стає мені близьким, моїм-моїм, і закарбовується у моєму серці навічно. 

Це і є фільми, які доповнюють мене та дають мені частинку себе взамін просячи лише одне – моєї любові.

Гарного-гарного вам вечора, мої любі!

Ваша Пташка <3

[charodiyka-blog]

Я забула сказати терапевту про страх сексу з кимось “іншим” і про відчуття рідності з Б. Ну, по-перше, це тому, що я взагалі не можу говорити з нею про секс. Треба буде наступного разу підняти цю тему - про оцей ступор, коли є потреба говорити про секс.

І ще: про те, що насправді через зміну дня зустрічі ми зустрічатимемося частіше. Це ніби випадково так вийшло, і то вийшло на краще.

* Я біля Вас ніяка, бо Ви - пані, а я - серед підлітків, нас гнали, зверталися на “ти”... А я теж хочу бути пані, але чому я не поважаю себе і опиняюся не на тому місці і не в тій ролі? Як прислуга. (Бо я не прикрашалася, коли йшла гуляти з Б. - в цьому нема потреби, йому байдуже до краси, а паньськість він взагалі зневажає. Я ніколи не почуватимуся біля нього такою, як Ви - шикарною, красивою, багатою. Він - любить бідність і простоту, в нього ніколи нема грошей - це його улюблена тема. А я хочу бути, відчувати себе на рівні з Вами, хочу досягнути Вашого рівня щасливості. Коли порівняла себе з Вами, розчарувалася. А якби я виходила з дому сама, я б так не відчувала, бо я би дбала про себе, любила себе БІЛЬШЕ, ніж в присутності Б. З ним я почуваюся людиною третього сорту.)

* Ні, я не боюся лишитися одна, навпаки - я впевнена, що одна я не лишуся. Я дуже боюся іншого - що я зустріну або такого самого, або гіршого, і тоді буде болюче питання - нащо я міняла шило на мило. **Тобто що я віддамся першому ліпшому, бо дуже хотітиму сексу, а потім знову не знатиму як від нього позбутися. (Це ще інше питання - про мою слабкість, коли я “хочу вже”)

Тобто з’являється зневіра, що я можу притягнути такого класного, ідеального чоловіка, як я би могла дозволити собі мріяти, сумнів, що я такого достойна... (що доля мені такого пошле. За що? Я знову беру на себе вину за все.)

І ще - сумнів, що я зможу покохати його так сильно, як І. Я Вам казала, що я “змучилась відчувати”. Це тому, що мої відчуття досі пропадали даремно і вони справді мене виснажували. Бо я відчувала з усіх  сил, до безтями, до божевілля. А тепер я вже витратила більшість своїх емоцій, і застигла, я вже не бачу сенсу відчувати. Боюсь, що в мене вже витратилось все кохання, яке в мене було в запасі на це життя.

__________________________________________

Про Б: Це постійна поглиблена самотність і почуття вини. З ним - бо я мушу бути з ним. Так було з самого початку.

Мама сказала, що я вмію  любити, але не варто любити стіну, яка цього не може відчувати. Знову підкреслила, що всі мої відчуття (почуття) пішли коту під хвіст. Їх навіть не було помічено (ідентифіковано). Навіщо знову відчувати щось???

А про те, що я мала від нього навчитися - жіночих рис, бо він дуже жіночний, таких як ніжність і доброта, то я вважаю, що я вже цього навчилася, завдяки дітям і завдяки І. Я вже достатньо жіночна.

А, і ще основна проблема тих стосунків - все на моїх плечах. Я у всьому винна, я за все відповідаю, бо я - ініціатор всього, ВСЬОГО! Він нічого не хоче, йому навіть байдуже, що буде з його дітьми, йому все все одно! А чогось хочу тільки я. Я хотіла цих стосунків, значить я повинна нести відповідальність за все - за нього, за дітей, за себе, і я у всьому буду винна. Він взагалі ні при чім, бо він не хотів ні стосунків, ні сексу, ні дітей, ні Києва, ні одруження, ні розлучення - цього всього хотіла я! Він тут ні при чім, він тільки погоджувався - виконував мої бажання.

Далі. Ще гірший аспект. Ми, звичайно, схожі, але я схожа на нього всім, що в мені є погане. Коли ми разом - це погане подвоюється, бо він дозволяє мені бути “неякісною”, “якою-небудь”, аби було. В нього нема вимог до себе, нема ніяких прагнень до розвитку, що кращого, до “верхів суспільства”, навпаки - до низів... Все моє погане посилюється, бо можна розслабитись біля нього, і він ніяк мене не розвиває, навпаки - я відчуваю, що деградую і не рухаюсь вперед, а назад.

:) Єдине, що такі стосунки розвивають, це терпіння (і знущання з себе), але я думаю, що я вже розвинула його до 100%. Після Б. я можу витримати будь-що. І після І., до речі, теж.

Ще один жах - в Б. немає волі, і він скоро забуває, що обіцяв, якщо йому це було невигідно. Він може говорити одне - що “постарається”, що “більше не буде так”, що “зміниться на краще”, бо до нього часом доходить, що бажано було би стати кращим - в різних аспектах. Але коли доходить до справи - він каже: не вийшло, не зміг, ну, я не такий. Тобто він все собі прощає і дозволяє собі бути слабким. (Як справжня жінка.) ПОСТІЙНО!!!

Висновок - я ніколи не зможу розслабитись і БУТИ ЖІНОКОЮ біля нього, бо він - ні в чому не винен, а я - звичайно, винна у всьому, бо це я його хотіла взяти собі за чоловіка і все решта. (як пана Коцького)

Я мала би любити його як дитя, просто за те, що він - теплий котик. Гладити і годувати, жирного і ледащого. Він не розуміє своєї ницості, егоїзму і нікому-не-потрібності. Хоче жити сам для себе, але щоб поруч ходила якась гарненька жінка, яка приречена відчувати себе з ним САМОТНЬОЮ, бо він рідко звертатиме увагу на її присутність і рідко зможе довго терпіти шум від дітей. А говорить протилежне - що любить дітей, хоче багато дітей!!! Краще б він мовчав! Він не розуміє своєї нездатності витримувати людей, будь-яких. Нагадує мені Моше, який говорив, що він - святий, а я - брехунка. Оце так само меле язиком, а краще б мовчав, бо “не відає, що говорить”, а я, дурна, вірю. 

І в цьому всьому кошмарі нічого не збирається змінюватися. Він сліпий. Він не бачить своїх недоліків, або не бажає щось з ними робити. А я - ЗМІНИЛАСЬ! Я дуже сильно змінилась, і не раз. Моя душа дуже сильно виросла. Єдине - важко позбутися почуття обов’язку, відповідальності і вини.

Я така вдячна терапевту, що вона мене ЗАХИСТИЛА від тих болючих стосунків! (і одних, і других) Адже тепер у мене є підтримка авторитетної для мене людини. (Підтримка подруг чи ще когось не сприймалась серйозно - сумніви мене ЗАМУЧИЛИ.) Мені одної сесії на одне питання достатньо, далі я вірю в це і будую своє життя згідно з цим - з тим відчуттям щасливості і свободи, яке я там отримала.

Я дуже рада, що я все це зрозуміла.

Мені було дивно, що І. цього всього не міг/не хотів/ зрозуміти. Можливо, йому просто справді дуже добре з Л. Чому, “кохаючи” мене, не міг відчути мої страждання і повірити в них, і бажав мені, щоб я мучилася так все життя??? Примушував мене кохатися з цим противним, з цим огидним... За це я його ненавиділа (І.). А може, насправді він зовсім не вміє відчувати і бути психотерапевтом. А може, він просто сам дуже сильно страждає, і вважає, що це - нормально, страждати так все життя. Але я сумніваюся, Л. більш роозвинена і більш позитивна. І І. - теж той ще котик, не звик страждати, це тільки я можу витримати здирання шкури, а він би не сидів там, де його не гладять за шерстю. Нє, він просто нахаба, не ліпший від Б. - він пристроївся добре, як кіт біля сметани - біля двох жінок, яких з радістю використовував би все життя, не думаючи, “а як їй?” Як їй в такому становищі, коли нею нахабно користуються, не питаючи її думки, чи вона не проти???

Попалися мені такі негідники... Хай Бог боронить - один за другого не кращий.

Тепер І. зовсім втратив авторитет, і любов його не здається мені самовідданою і безкорисливою. Він боїться всього на світі - він боїться за свою шкуру, боїться втратити нагріте місце, безсовісний! Він був недостойний моєї відданої любові, адже я була згідна на все, а він цим і користувався... Але я вже викричала свою ненависть до нього. Тепер треба було викричати останню ненависть до Б., яку І. не дозволяв мені мати. Тепер думка його мене не цікавить. Сам нічого не знає, а ще людей вчить... Наївних, як я. Добрий вчитель! Вчить, як страждати і померти на хресті. (тільки сам на це не здатний, звичайно.) А як бути щасливим, то можна здогадатися тільки якщо почати вірити собі, а не йому.