#українська поезія

[gwenllianwales]

Моє слово

Моє слово розстріляне,

Спалене.

Моє слово хрестами

Заставлене.

Моє слово іншим

Замінено.

Моє слово у темряві

Сховано.

Моє слово постійно

Стирається.

Моє слово вперте:

Тримається.

Моє слово завжди

Житиме!

Поки моїм словом...

Хтось

Говоритиме.

[kvilabezodnya]

КЛОУН

Не хочу нічого, не буду ніяк: Час видалила, мов маніяк, Збезволеним словом. То ж звідки тут клоун? Я не вірю в "нід��", хоч би й знайдена ким, Як вѝгадаюся брудним Спаплюженим светром У калюжі мертвій.

Я не стану "ніколи", хоч бачу ніщо. То тригер, куди б не йшов. То розладу пéтлі В кишені задертій. В долоні пательня, дуальні думки Як встати тепер і піти? Обвуглене серце. Я забула, де це, Ти.

[dragonflies-world]

нещодавно прочитала цю чудову новелу хвильового і хочу поділитися з вами своїм стислим відгуком щодо неї く:

тож、мене вразила поведінка головного героя、 його байдужість скрита за всюдисущими виправданнями。легко сказати, що ти підкоряєшся владі і нічого не можеш зробити。тоді、коли навіть не намагаєшся щось змінити。перемога зла над добром в його душі очевидна。

він називає себе людиною、але його вчинки говорять про зворотнє。особисто для меня ця людина вважається загубленою і ймовірно ніколи не стане на вірний шлях。

дякую、що виділили увагу на цей текст ❢❢❢

[notbangbutwhimper]

Тиша і грім. Василь Симоненко

Ображайся на мене, як хочеш, Зневажай, ненавидь мене — Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне.

Хай досада чи гнів жевріє, Хай до сліз я тебе озлю — Ти для мене не тільки мрія, Я живою тебе люблю.

Для кохання в нас часу мало, Для мовчання — у нас віки. Все віддав би, що жить осталось, За гарячий дотик руки.

Влийся сонцем у щиру мову, У думок моїх течію — Я люблю твої губи і брови, І поставу, і вроду твою.

Ображайся на мене, як хочеш, Зневажай, ненавидь мене — Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне.

[amriya]

[zhukpoetry]

дере

во по

тяг їсть

𓆣 Юлія Петрук

[sabishiineko]

「もし今夜死んだら…」 — 誰が僕を思い出してくれるの？

«Якщо я помру цієї ночі…» — Хто згадає про мене? 🌙

[litredikulemet]

Цього року восьмого січня Василеві Симоненку могло б виповнитися тричі по тридцять — дев'яносто. Але письменник не дожив навіть до своєї першої тридцятки. Йому не стукнуло й двадцяти дев'яти, коли зоря його життя згасла, щоб засяяти у просторах Вічності. Може, для нього це й на краще.

Теж «на себе інколи позлюсь, що в двадцять літ в моєму серці втома, що в тридцять — смерті в очі подивлюсь». Тотальному виснаженню, то це точно. Заздрю Симоненкові, бо він усе ж устиг пожити, як і заповідав, а я — ні.

Більше тебе не буде. Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди — Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе — Озера, гаї, степи. І жити спішити треба, Кохати спішити треба — Гляди ж не проспи! — писав поет у відомому вірші.

Мені дуже образливо та прикро, що через відсутність хоч якогось балансу між роботою і особистим життям, через абсолютно стерті іншими кордони між ними, через понаднормову й часто-густо марну та дурну роботу я гроблю своє здоров’я, світу божого не бачу, не маю часу й сил банально навіть на себе, на такі елементарні речі, як ванні процедури чи візит до лікаря (здуріти просто!), спілкування з близькими чи догляд тваринки, на геть звичайні побутові справи, на перегляд фільму онлайн чи — оце захотіла зухвалиця і нахаба! — похід у кінотеатр на сеанс; що вже казати про втілення професійних та творчих задумів і планів, особистісний і творчий розвиток, ба навіть ведення і розвиток цього блогу, який, до речі, мені видалили після моєї публікації, що за українську мову в українському Львові знову вбили українця, і відновили після численних звернень аж у жовтні, але мені було ніколи навіть написати про це. І я вже мовчу про якісь там поїздки й подорожі.

Справді «краще в тридцять повністю згоріти, ніж до пів сотні помаленьку тліть», але бажано правильно розставляти пріоритети у своєму житті й присвятити роки свого життя, щоб інші цінували ваші зусилля і поважали ваш час, щоб їх не було змарновано. Бажаю цього в новому році собі й вам, хто пробрався через мої особисті поневіряння, дочитавши аж сюди, і зрозумів моє наболіле й накипіле.

Є одна книжка, яка в українському перекладі звучить так: «Живи, працюй, працюй, працюй, здохни», у московському замість «работай» перекладено як «вкалывай» (тобто «пахай»), що ще влучніше, за моїми відчуттями виснаженої людини, яка вже давно заїбалася (інакше й не скажу, бо «замахалася» — це зам’яко для опису моїх відчуттів). Часто згадую цю назву книжки, хоча саму її не читала, бо — звісно ж! — не маю на це часу. І сміх і сльози.

Вітаїстичні рядки іншого українського поета Олександра Олеся звучать так:

Як іскра ще в тобі горить І згаснути не вспіла, — Гори! Життя — єдина мить, Для смерті ж — вічність ціла.

Я наче й не горіла, але вже згоріла. Змарнована олія для факела. По-дурному згаслий смолоскип. На відновлення потрібні місяці, а я не маю і днів (навіть людських вихідних — і тих не маю!). Навіть часу на те, щоб побідкатися просто зараз. Не знаю, що це більше: жалюгідно чи сумно? Але хрін із ним, мушу вилити душу хоч десь хоч колись (і бажано, звісно, не абикому, який використає твої слова проти тебе). Не пам’ятаю, кому належать цей вислів (можливо, Бертольду Брехту), але ж який він правдивий: «Боятися треба не смерті, а марно прожитого життя». І я боюся змарнувати роки свого життя.

З іншого боку, Василь Стус заповідав: «Терпи, терпи — терпець тебе шліфує, сталить твій дух — тож і терпи, терпи». Приповідка теж каже: «Терпи, козачко, отаманкою будеш» (фемінітиви я додала). Але я так уже заїбалася терпіти знецінення і нікудишнє ставлення. Не маю вже ніяких сил завжди й усюди бути вічною терпилою. І не хочу бути терпилою.

Олег Лишега зі свого боку заповідав таке:

Поки не пізно — бийся головою об лід! Поки не темно — бийся головою об лід! Пробивайся, вибивайся — Ти побачиш прекрасний світ!

Скільки ще битися, щоби пробитися, вибитися і побачити кінець-кінцем той прекрасний світ? Поки що бачу тільки «який чудесний світ новий» у дусі Олдоса Гакслі.

Нарешті, Каменяр, щоб його, теж ото писав:

Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, Бо вам приз��ачено скалу сесю розбить.

Поки що розбилася тільки я. Разом зі своїми мріями, намірами, задумами, планами... Сьогодні я вкотре забула за весь день хоч щось попити й поїсти, бо тупо не мала коли ні за роботою, ні за нервами через неї. От тобі «і труд, і спрага, й голод»...

Кого слухати? Як трактувати їхні заклики й заповіді? Мабуть, усі вони говорили про щось інше й точно не стали б марнувати життя на те, на що марную його я. Джон Кітс помер у двадцять п’ять, Леонід Кисельов — узагалі у двадцять два. Перелічувати можна довго. Так багато талановитих людей померло дуже рано, але попри це встигли зробити так багато за своє коротке життя. Я прожила довше за них, але не встигла й частини з того, що хотіла б навіть за своїми скромними розрахунками. І не встигну, якщо моя робота й далі заважатиме моєму особистому життю, якщо адекватних, нормальних, кордонів не буде побудовано, якщо моя робота гальмуватиме мій професійний, творчий та особистісний розвиток. А вагон утраченого часу вже не повернути...

У новому році не тільки зі старими зайобами, але й... ✨✨ з нови��и також... ✨✨ Така вона — стаБІЛЬність. Хоча ні, стало ще гірше: зайобів же не поменшало, а лише побільшало. Коли думаєш, що гірше бути не може, завжди знаходиться куди ще.

Колись самоіронізувала: «Редачу, плачу і доначу — світу божого не бачу». Тепер уже нема сил навіть на самоіронію. Тьху.

Знаю, що багато хто підписався на мене, бо цікаві дописи про літературу і/або мову, тому, якщо ви, найімовірніше, просто догортали до кінця, після першого абзацу можете не читати (далі я виливаю свій жаль без суттєвої конкретики). Тримайте допис 2021 року про той самий вірш Василя Симоненка. За тегом «Василь Симоненко» у бложику можна переглянути ще кілька публікацій.

З іронією оглядаюся на пройдене: мені двадцять дев’ять скоро стукне, а що я зробив, чи бодай почав, значне? Не життя, а низка дрібних клопотів, дрібних невдач, дрібних розчарувань і дрібних успіхів!

— Василь Симоненко, 22 липня 1963 (щоденник)

Іронічно, що Василь Симоненко так і помер у двадцять вісім років, менш ніж місяця не доживши до того дня, коли йому мало стукнути двадцять дев'ять. Ось так живе людина, а Смерть уже чатує за рогом.

Стали пророчими рядки його вірша, який він написав на своє двадцятиріччя:

Що в двадцять літ в моєму серці втома, Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.

І втілилося у життя побажання по��та:

Так краще в тридцять повністю згоріти, Ніж до пів сотні помаленьку тліть.

Як то кажуть, бійтеся своїх бажань — вони мають властивість здійснюватися.

[dariapestovapoetry]

Я знову за обрієм боюсь залишитись одна

І десь за парканом плаче у вечір гітара.

Мої кароокі коханці тримали мене до пізна,

Та коли я сама — почуваюся хмаркою пари:

Ні, нічому не втримати мене на зрілій землі,

Поміж цвіту настурцій, піщаника глиб, чи ґаргулій.

І коли залишиться останній сніп на ріллі,

То мене не зуміють зранити звірі чи кулі.

Але поки тримаєш в обіймах моє єство,

Поки знаєш як можу палати твоїм теплом,

Я готова на все, наче ти у мені — божество,

Я готова лишитись, неначе метелик під долом.

Хай то сумно, та скоро прийде зима.

Мені кокон ще вити, якщо не помру до снігів.

Тож і далі тримай серед ковдр мене допізна,

Бо це шанс не зникати і шанс не боятись могили.

Я не стерла себе, не пішла ген за обрій, як день,

Лиш тому що навчив мене знати, що я жива.

Шкода, ми не назавжди: колись підем...

І знов за парканом плаче у вечір гітара.

[gwenllianwales]

Аби смерть могла би обирать

Я б так хотіла, аби смерть Могла би обирать: Аби могла минути жертв, Лишень убивць узять.

Я б так хотіла, щоби смерть Була би справедлива. Але тепер цілую твердь Гранітної могили.

Ненавиджу її, Оту стару з косою. Чому вона вас забрала, Чому ви не зі мною?!

Однак її одна вина: Лиш у роботі цій. То не вона, то не вона, Взяла нас під приціл.

[konstruktorego]

Коли я була у 8му класі, то моя мама оформила на себе консультанство Avon, аби я продавала й заробляла свої перші гроші, це була популярна в той час схема.

Ми зустрілись в кафе коло дому з нашою агенткою Avon, її звали Оксана Падалка, я запамʼятала. Вона приїхала на маленькій червоній брендованій машині й мала дико кучеряве волосся, забран�� у пишний хвіст. То от ми сіли за столик й та любʼязно заплатила за каву і дала мені роздруківки, які я мала заповнити. Там на листку а4 була ціла комірка, куди треба було вписати десять своїх потенційних покупців. Я сиділа поряд з мамою та, довго думаючи, старанно вписувала туди однокласниць і дівчат з паралельних класів, з котрими я навіть словом не перекинулась за останній рік у школі. Але при Оксані Падалці я була такою малою бізнес вумен, що мусила когось вписувати в той листок.

Чи треба казати, що крім моїх трьох найближчих подруг та однієї доньки маминої подруги, я нікому так ніякого Avon і не продала більше?

То от я боюся, що так буде й з книгою. Я все таки не дуже продавець, але хочу й тут поділитись. Якихось 300 примірників, така піщинка у світі сучасної української літератури, здавалось би. Але все наче залежить лише від мене, ніяка Оксана Падалка вже не допоможе, це так страшно.

Та тим не менш, на правах реклами: 15ть еротичних новел про львівських жінок, 15ть одкровень і дурнуватих ситуацій, 15ть роздумів на тему кохання та сексу. Оце я запропоную купити, коли вона зʼявиться на сайті видавництва. От.

[kvilabezodnya]

ALIVE

Тарган на полотні - то достовірна тема, То невгамовний крик, істерика шалених. Аби могла, розкидала б ще й диких вошей На дзеркала нуди, допоки то все зношу.

Кліща у нерв, у ребра сколопендри ноги, Ляща в мізерне. Бренди - то буття тісного. Ляд самоти, що точиться з-під мук незграбних, Бо по завісу хтось одну із рук украв в них.

А ти дививсь на стуки паразита-вірша, Зжер всі оті думки, аби не стало гірше. Подумав, що відчув ту ледь фатальну вроду, Що то alive, і враз свободи кайф погодив.

[dragonflies-world]

присвячується ❝…❞

душевна втрата， душевний біль，

душевний спомин

втрачених надій．

гірка невдача， гіркий смак，

гіркий досвід

твоїх розчарувань．

присвята пізня， не прочитана ніким，

один лиш раз

закінчений нічим．

[notbangbutwhimper]

Гурзуф. Валер'ян Поліщук

Блакитно-сивий Аюдаг Угрузнув в море зеленаве — Не то вилазить бегемот З води повільно, тяжким рухом. А зверху валками Бредуть хмарки, Черкаючи його обвислу спину. Ген на горі загорілось, Ген яйла запалала. Дикі скелі ступнями, Наче у храмі Ваала, Вже виростають під хмари, І сонце, сховавшись на захід, Запалює косма туманів: Пала верховина гори, Мов жертовник Агні. То найвищий майданчик Того ассірійського храму. Він терасами скель, Мов важкими ступнями, Сходить у мідяне море. На ньому палав жертовний огонь, Щоб хмарний сизий дим полинув аж над море. Горби розмитих лупаків, Немов сколопендри велетенські, Полізли, вигинаючись, наверх. І тільки кипариси гострим гребенем Чорніють коло краю схилу, Межуючи холодним нерухомим ритмом Цю сутичку завзятих двох стихій. Тут між дерев заглохнув дім Старою панською моделлю, — Тут бігав Пушкін молодий, Мов радісний в лугах метелик. На скелях плащ його лежав, А вітер кучерявив чоло. Яке в Раєвської Марії Палало на колінах кволих, І день широкий біг Блакитним колом У морі грайному чуття. А теплий вал І серце мив, і гравій, І що вурчало м’якше, Ніхто б і не сказав. Тепер сюди сини Вкраїни Й татари, щирі східним серцем, Зійшлися в білий «Буюрнус» Мінятися музичними думками, Мов теплий вітер обернувсь Із моря ласки і братерства. А дні були, Коли запеклі предки Вирізували села, Дівчат в полон в’язали, І ненависті труйне жало, В козацьке тіло в’ївшися, ятрилось. В Бахчисарай красуні слобожанські Ішли в ясир намистом жалів; На піках кров пеклася яра, Щоб друга кров єднала раси В гаремі тоскному дівчат. Тепер кінцевую печать Поставили робочі сили На підземеллях ненависних днів. І бачу: мирний пастушок Під унісонні звиви звуків В ритмічному гудінні бубна Пасе невидимих ягнят У танці щирому, як сонце. А скільки в ньому крові Моїх чорнявих предків? І почуваю — брат: Він мені брат — Братерством новим.

[sofilovverk]

так кумедно, тільки прокинулась а вже все з рук валиться: гречка розсипалася на килим, косметика попадала ц брудний посуд, не вписуєшся в повороти власної кімнати, ахаха. полегше, я просто намагаюся прокинутися…

але день обіцяє бути сонячним, вже чекаю повернення додому з навчання, аби продовжити читати книжку.

інколи відчуваю себе пенсіонером (не в образу пенсіонерам), але о восьмій вечора я вже читаю книжку перед сном і лякаю спати о дев‘ятій, а прокидаюсь о шостій ранку. на вихідних ліпила вареники… як це ще можна назвати?

[zhukpoetry]

нічний

борщик

будеш?

𓆣 Михайло Жаржайло