#сучасна поезія

[dariapestovapoetry]

Я знову за обрієм боюсь залишитись одна

І десь за парканом плаче у вечір гітара.

Мої кароокі коханці тримали мене до пізна,

Та коли я сама — почуваюся хмаркою пари:

Ні, нічому не втримати мене на зрілій землі,

Поміж цвіту настурцій, піщаника глиб, чи ґаргулій.

І коли залишиться останній сніп на ріллі,

То мене не зуміють зранити звірі чи кулі.

Але поки тримаєш в обіймах моє єство,

Поки знаєш як можу палати твоїм теплом,

Я готова на все, наче ти у мені — божество,

Я готова лишитись, неначе метелик під долом.

Хай то сумно, та скоро прийде зима.

Мені кокон ще вити, якщо не помру до снігів.

Тож і далі тримай серед ковдр мене допізна,

Бо це шанс не зникати і шанс не боятись могили.

Я не стерла себе, не пішла ген за обрій, як день,

Лиш тому що навчив мене знати, що я жива.

Шкода, ми не назавжди: колись підем...

І знов за парканом плаче у вечір гітара.

[omanatascha]

«Я не кіборг – я вчитель історії. Я багато читав про війни. Тут таких, як я, – тисяч сто. І їм Дуже хочеться бути вільними».

«Я приїхав туди, де ціляться, Хоч ніхто мене не просив. Я не кіборг – я хлопець із Вінниці. В мене скоро народиться син».

«Кажуть, кожен тут буде, і був, і є, Хоч соромляться – всі герої. Я ж не кіборг – удома я був водієм І ніколи не чистив зброю».

«Ми за тих, хто далеко десь там, внизу Божеволіє від напруги. Я не кіборг – я плачу, коли несу Покалічене тіло друга».

Що нам культи осіб і чужих богів? Вся країна із дня у день Щиро молиться не за кіборгів – За звичайних своїх людей.

Тетяна Власова

[tot-samiy-chuvak]

На кораблі,що лине тихим морем,

В одній каюті під кормой,

Лежить забитий лютим горем

Арлекін-жартів король.

Та його усмішка нещасна,

Грим ростікся по лицю,

Під оком бубна розляглася,

Не жити більше плутівцю.

Король великий трон свій даве,

А донька його ще реве.

Бо дурня ревно покохала,

І більше його не знайде

Храбрість вбила арлекіна.

Сміливість він в собі знайшов.

Бо повірив він, як та дитина

В королівствське чудне те добро.

Під час прийому важних гостей,

Яких король собі позвав,

Шут не витримав розлуки

І про кохання розказав.

Правитель люто й хладнокровно

За шию плута ухватив

І воїнам своїм жорстоким

Дурня кинув і затих.

Ну а ті громили дужі

Всадили хлопця в корабель

І на острів вічних казней

Поплив несчастний журавель.

Але чекати він не всилах,

Був кінець життя свого.

Вени гриз свої заживо

Й ніхто не згадує його.

[bez-nichoho]

Кілька секунд весни

У весни є дещо спільне з осінню. Ці пори року часто вважаються проміжними, але насправді вони визначають набагато більше, аніж можна собі уявити. Відчуття нового приходить навесні. Підсумки підбиваються восени. Літо і зиму треба перебути, з ними усе простіше. А ось весну та осінь просто перебути не вийде. Аби бути у них так, як треба, необхідно бути їхньою частиною. Це досягається надмірною спостережливістю і чуттєвістю. Якщо не навчишся бачити, як усе набирається сил і починає шалено рости після першого дощу, не зрозумієш весни. Не станеш її частиною. А що вже говорити про один із найбільших дитячих міфів - слухати, як росте трава... З осінню те саме. Важко навчитись роздивлятись красу листя, яке опадає, бо це його особливий стан. Ще раз особливим він буває тоді, коли воно лише пробивається разом із цвітом, який за кілька днів опаде... А спільною у цих порах року є туга, захована у них. На Сході вміли бачити особливості кожної пори року. Може і досі вміють... А для нас що весняний цвіт, що осіннє листя - лише морока. Той, хто споглядає за опаданням цвіту і листопадом без жодних внутрішніх зрушень, хто змітає їх без відчуття нестерпної, незмірної туги, проживає марне життя. Щороку природа нагадує нам, як скоро ми минаємо, подібно до цвіту і листя. Сильний подув вітру - і нас вже нема, понесло над землею... Треба навчитись відчувати своє падіння. Але ще не пізно. Один із завтрашніх днів принесе нам цей дар весни - безцінне нагадування, втілене у такій прекрасній і досконалій формі... Одного із завтрашніх днів із нами почне відбуватись цвітіння. Короткі миті, допоки буйні вітри і дощі, що крутять світом, не заберуть його із собою. Ми з цим нічого не вдіємо. Тому все, що нам залишається - споглядати цей цвіт. І бачити в ньому себе.

[benovember]

не сыщешь боле подлинных кровей цепями синтетических оков мы смешаны по кругу давай былое мы простим друг другу ведь нет друг друга нам родней мы пережив голодомор и холокост плюём в подъездах, ссым в лифта́х поём с экранов "ох" да "ах" друзья, простите, это перебор спираль событий закружила поколенья мы убиваем чтобы продолжать спасать мы пишем просто чтобы прочитать прости, мой свет, что твоя тень - я мне стыдно быть участником тебя седьмой мильярд был однозначно лишним о, господи, подай надію і пробач нас грішних мы продолжаем жить всё более и более скорбя

[chistyivandalism]

кожне твоє слово то ранить то радує кожна твоя пауза – тайна німа я твоє мовчання ночами розгадую безпорадна тиха війна

Іздрик

[helenholmesworld666-blog]

розмір мого кохання до тебе - 10 пляшок вина 15 пачок срібного вінстон 1 проститутка - негарна, сумна 3 футболки з секонду і 3 збірки віршів 5 пісень андеграунду і йобом глінтвейнових прянощів розмір мого кохання до тебе - 3 по 365 одне занурення до самого неба 8 причасть і 8 цілунків розп’ять 15 пачок срібного вінстон і 10 пляшок вина розмір мого кохання до тебе одна нескінченна війна 14/6/17

[nuthouse16]

04.02.2017. 00:00 во мне кто-то умер. пошли метастазы. от сердца не осталось - ни части, ни счастья. во мне кто-то умер. разбился с высотки . высот не боясь - в земле буду сохнуть. #девочкабезимени

[nevestachehova]

Я думала ты придёшь И нальёшь нам всем Что нибудь из того Что не требует перемен И напишешь в свой блог Что нибудь о нас всех Что нибудь не хвастливое В рифму и не наспех Я думала будешь крыть Матом сидящих вокруг Скажешь: "У меня же ты, толку от тех подруг" От этого перейдёшь К "хочешь присесть?" Сверху, на меня и тебя Смотрит бог, который не есть Я думала нет, не ты Дотронется изнутри Потом скажет "ну это Ты может уже не кури?" А потом, Боже мой Хлебнув кофе, глотнув аспирин Отступит к себе Чтобы вновь спать один 20/6/17

[astrolabiumpublishing]

Обраниці муз: давньогрецька жіноча поезія — українською

Перші поетеси: Кодекс давньогрецької жіночої поезії / Упорядкування, переклад з давньогрецької, передмова й коментарі Тараса Лучука; ілюстрації Ольги Шингур. — Львів: Астролябія, 2019. — 448 с.

Якщо запитати сучасних студентів-філологів, які поетеси Давньої Греції їм відомі, то добре, якщо вони назвуть ім’я Сапфо/Сафо. А тим часом канон давньогрецьких поетес — перших поетес в історії світової літератури, — окреслений в епіграмі Антіпатра Тессалоніцького (кінець І ст. до Хр.), відправній точці новочасних уявлень про жіночий відділ давньогрецької літератури, містить дев’ять імен — Анита, Праксілла, Мойро, Сапфо, Телесілла, Ерінна, Корінна, Носсіда, Миртіда. Минали століття, публікувались, досліджувались і перекладались європейськими мовами розпорошені вітрами часу твори та фрагменти з доробку перших поетес, віднаходились нові писемні пам’ятки (в тому числі єгипетські папіруси елліністичної доби) — і канон давньогрецьких поетес зростав. Проте український читач досі мав лише поодинокі переклади цих літературних скарбів, що належать Іванові Франку, Людмилі Старицькій-Черняхівській, Григорієві Кочуру, Андрієві Содоморі, Віталієві Маслюку та іншим майстрам.

І от наприкінці 2019 року у львівському видавництві «Астролябія» з’явилася — в рамках проєкту «Класична та сучасна європейська література в Україні», підтриманого програмою Єврокомісії «Креативна Європа», — взірцева антологія, яка відразу вивела українське перекладацьке мистецтво та класичну філологію у перший ряд руху світової думки з осягнення давньогрецького жіночого поетичного письма. Упорядкував тексти, виконав переклади й підготував науковий апарат видання відомий перекладач, поет і філолог Тарас Лучук. І поетес тут — 18, від Сапфо (VII–VI ст. до Хр.) до Евдокії Авґусти (V ст. після Хр.), між іншим — візантійської імператриці. Антологія взірцева завдяки цілій низці чинників. По-перше, вичерпна широта охоплення збережених до сьогодні «жіночих» текстів давньогрецької літератури. По-друге, майстерний переклад, стільки ж фаховий, скільки мистецький, з ретельним відтворенням вигадливих за ритмікою давньогрецьких канонізованих строф, побудованих на принципах квантитативного віршування, тобто базованого на впорядкованому чергуванні довгих та коротких складів (авжеж, ідеться про відтворення цих строфічних структур засобами силабо-тонічної версифікації, хоча водночас я б відзначила тенденцію до силабізації, тобто послаблення ролі метричного наголосу з неухильним дотриманням кількости складів, що суголосне багатій українській бароковій традиції силабічної поезії). Окремо слід привітати такі нюанси, як відтворення імен та інших власних назв з урахуванням особливостей давньогрецької ортоепії, навіть на рівні діялектів (тому — Анита, Алкай, Ґарґара, Кипріда, але в беотійському діялекті, яким писала Корінна, — Купріда), і доцільне застосування українських діялектних форм для відтворення строкатої мозаїки діялектів, якими послуговувались поетеси («сквар» — спека, «нігди» — ніколи тощо). І без архаїзмів під час перекладу таких архаїчних текстів, звичайно ж, не обійтись — і Тарас Лучук застосовує їх з великим тактом («Ізволив несмертельний Дій…», «юнь поховала тебе, ратоборче […] Фідію…»). А як поетично звучать відтворені українською складені орнаментальні епітети — «медвяноголосо», «рясноувінчана (земля)», «фіялколонна (діва)», «злотоувінчана (Афродіта)»! За цим стоїть і словотвірна гнучкість нашої мови, і мовне чуття перекладача.

Також до чеснот Лучукової антології належить бездоганно опрацьований науковий апарат, з докладними коментарями, бібліографією, покажчиками творів і фрагментів, імен і назв, а до того ж — ґрунтовною і системною передмовою, написаною з інтелектуальним блиском та, сказати б, науковою куртуазністю, — адже перекладач щедро складає данину шани своїм попередникам: упорядникам антологій давньогрецької жіночої поезії, починаючи від італійського антиквара XVI ст. Фульвіо Орсіні, й колегам-перекладачам, німецьким, італійським, польським, англомовним та, звичайно ж, українським.

Тарас Лучук

І передмова, і коментарі рясніють різноманітними цікавинками з історії давньогрецької літератури, — бо звідки ж іще дізналися б ми і про згаданого вже Антіпатра Тессалоніцького та його епіграму з переліком грекинь-поетес, де, до речі, Сапфо названо «жіночим Гомером» (дослівно «жінка Гомер»), і про те, що «лесбоська поетеса [Сапфо], мабуть, першою згадала в Гелладі про скитів», а з Алкаєм (більш знаним українським шанувальникам давньогрецької літератури як Алкей) вони «між собою навіть не зналися»… Впевнена, що багатьох зацікавить і заплутана історія про те, як прикметник «лесбійський» з суто географічного означення перетворився на нетрадиційно-сексуальне і хто завинив у цьому найбільше, кинувши тінь на світле ім’я Сапфо…

Давньогрецька жіноча поезія в тому вигляді, в якому вона дійшла до наших днів, нагадує скалки аттичної амфори, вкриті досконалої краси малюнком (невипадково й ілюстраторка Ольга Шингур оформила видання у стилі червонофігурного вазопису: з вдало стилізованими уявними портретами всіх вісімнадцятьох поетес, виконаними у двох барвах — чорній та помаранчево-теракотовій). Лише годі відновити малюнок цієї розбитої амфори у повному обсязі, можемо хіба що насолоджуватися спогляданням прекрасних фрагментів. Тарасові ж Лучуку вдалося неможливе — не лише відтворити українською повний корпус давньогрецької жіночої поезії, повну колекцію скалок розбитої амфори, а й зазирнути за грань матеріальних артефактів, завдяки феноменальному філологічному слуху, а водночас інтуїції перекладача, по змозі реставрувати «суміжну область», беручи реставровані фрагменти у квадратні дужки й позначаючи область безповоротно втраченого фатальними крапками, як-от у поезії Сапфо «До нареченого» (с. 52):

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ніч[чю. . . . . . . . . .

А дівчата . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На всенощ[нім святі співали пісню

Про твою лю[бов і про наречену

Фіялколонну.

Прокидайся, йди . . . . . . . . . . . . . . . . .

До своїх одноліт[ків. . . . . . . . . . . . . .

Сну нам не вида[ти,як тій пташині

Дзвінкоголосій.

Образ музи, який бере початок у давньогрецькій мітології (де музи — богині, безсмертні покровительки мистецтв і наук, надхненниці мистців та вчених), з часом став уособлювати надхнення як ірраціональне джерело творчости, але зрештою, в сучасному світі, збаналізувався і стерся від довгого вжитку — серед безлічі високих образів і понять. Але з отакою сучасною позитивістською настановою категорично протипоказано торкатися коштовного спадку давньогрецьких поетес — адже вони вірували в муз і вшановували їх з усією щирістю релігійного почуття, а Евтерпа з Ерато і Полігімнією навіювали їм проникливі ліричні поезії, палку любовну лірику та урочисті гімни. І якщо перекладача, як мені видається, мож��а назвати — в ідеалі — подвійним медіумом, оскільки вінмає передати божественне послання, вже висловлене кимось іншим, — іншою мовою, то Тарас Лучук цілком відповідає цьому визначенню, бо ж відтворює українською мовою (живою і справжньою!) не лише букву і сенс оригіналів, а й їхній дух, високу енергію, яка наснажила їх за античних часів, на світанку європейської цивілізації. І в цьому творчому подвижництві наш перекладач шукає і знаходить, за словами Тичини, справжню музу неомузену на українському шляху.

Буктрейлер:

Олена О’Лір для видання «Буквоїд»

[dariapestovapoetry]

І ми ішли до тебе, наче в пастку,

Тримаючись за руки у лісах,

Де лиски-плиски плели свою казку

В пташиних здичавілих голосах.

Люстро ставка сміялося до неба,

Та крижень розмішав блакитний дзвін.

І голос мій завмер, коли до тебе

В траві піднялася із втомлених колін.

І ти хотів в обіймах стерти мряку

Самотності весняних довгих днів:

Прошу, за це ніяк мені не дякуй!

Ти як і я прокинутись хотів.

І ми ішли до тебе, наче в пастку,

В один кінець, в одне нутро весни.

Так, це життя! Живи таким будь ласка

Його любов, його раптові сни.

#вірші

[telegid]

Відомий поет Павло Коробчук та гурт The Velvet Sun виступлять з програмою «Ключові клапани» в Києві 11 червня вони презентують нову програму «Ключові клапани» у Caribbean Club Concert Hall. Це флагманський проект плідної співпраці письменника та музикантів.

Столичний рок-гурт The Velvet Sun відрізняється вишуканими гітарними й клавішними соло, що відсилають до епохи світлих та сонячних шістдесятих. Музиканти, що відстоюють творчі ідеали 1960-х, грають з незвичною для сучасності душевністю та мелодійністю.

Український письменник та музикант Павло Коробчук брав участь у десятках фестивалів по всій Україні та за кордоном. Його поезію вивчають діти старшої школи і студентства, а ліричні вірші Павла перекладені на 24 мови світу.

Нова музично-літературна програма розроблена у форматі музичної презентації нової книги Павла Коробчука «Ключові клапани». Прем’єра програми відбулася у квітні цього року та отримала велику прихильність та симпатії слухачів.

This slideshow requires JavaScript.

«Ключові клапани» – це музично-літературне дійство, в якому прозвучать поетичні твори, вишукана українська лірика, мелодична музика та особистий авторський погляд, які нікого не залишать без роздумів. 11 червня сучасна поезія Павла та легкий грув The Velvet Sun подарують гостям приємний літній вечір вівторка! 

Поет Павло Коробчук влаштує музично-літературне дійство Відомий поет Павло Коробчук та гурт The Velvet Sun виступлять з програмою «Ключові клапани» в Києві 11 червня вони презентують нову програму «Ключові клапани» у Caribbean Club Concert Hall.

[bez-nichoho]

- Юрій Тарнавський, зі збірки "Поезії про ніщо"

всі збіги із днем сьогоднішнім цілком невипадкові. автор посту і автор поезії відповідальности за видуманих персонажів і віру у них не несуть.

[benovember]

у тебе : зошити кулькові ручки повітряні кульки у мене : обідні перерви відпустки корпоративи віскі всі мої кораблі потонули в твоєму морі я не відчуваю тиску не відчуваю відстані так наче ти поряд наче ти так далеко

[helenholmesworld666-blog]

кирпаті карпати в затишній хаті подушки із вати стільці кострубаті і сміх бородати й ніякої знаті у ліжку лежати курити в кімнаті без жодної трати цигарки гіркуваті 15/6/17

[nevestachehova]

Мой друг говорит о девушке с которой пил и спал : “Знаешь, я её настолько люблю, что не могу трахать” Я ему отвечаю: “Когда у тебя случается хороший секс, ты говоришь: “У меня был хороший секс”, а когда хуевый, то “Ты любишь её так сильно, что уже не можешь трахать”.

Я говорю своей подруге : “Знаешь, я так сильно заскучала за сексом, что он теперь вновь кажется чем-то невероятным. Раньше его было много и доступно, а теперь секс, праздник, хоть кто-то пожалуйста, я хороша, правда” и смотрю, вздыхая, на руку, всю в чернилах от 85-страничного конспекта. Она отвечает мне: “Что же ты смотришь на неё, как на последний оплотик надежды? Да, я знаю, дрочить неинтересно.”

Мой брат не говорит ничего. И я ему ничего не отвечаю.

Мой друг вновь говорит, что секс не так уж и важен, и я безоговорочно вторю ему. Потому что, мой бывший, хоть он и есть, а не был, присылает мне в личку новый альбом Аффинажа, нашего Аффинажа, в то время как я слушаю его и плачу, потому что в тот вечер он хотел чтобы я была пьяна и счастлива. Я говорю ему об этом, а он отвечает, что думает также. И мне больше ничего не надо. Это кода. А дальше либо завершение, либо это рондо. АВСВА.

Моя соседка просыпается и говорит, что вчера перечиталa всю переписку со своим женихом и проплакала до пяти утра. Я отвечаю ей: “Впусти в свою жизнь побольше работы и учебы и это пройдёт, посмотри на меня и мои чернильные пальцы - и на капли слез в моих глазах. Я сильная, я кремень, я не способна любить кого то кроме себя, потому что закрывая глаза и понимая, что то, чего я хочу, никогда не случится, я чувствую жалость к себе и отступаю. И это неправда.

21/4/17