#сучасна українська література

[vagonta]

Сучасна українська література фіксує наші емоції і наш досвід проживання війни

Нещодавно в Івано-Франківську відбувся фестиваль-воркшоп “Прописи”, де молоді автори мали змогу повчитися в українських та іноземних літераторів. Фестиваль уже вдруге організовує Український ПЕН (українська культурна і правозахисна громадська організація, яка є частиною Міжнародного ПЕН – ред.). Про фестиваль “Прописи”, цінності та візію ПЕН під час війни і голос України за кордоном. Журналістка “Галки” розмовляла з виконавчою директоркою Українського П... Читати далі »

[bez-nichoho]

«У нас ту немає ночи»

Цю історію Старому Боляку розповів отець, в якого він проходив науку на той час, щоправда, ще не будучи старим. Діялось то все в 1922 році у Бродах — місті, в якому народився Йозеф Рот, хоча на той час минуло майже десять літ, відколи Рот його покинув і десь у іншому куточку Європи дописував свій перший роман — «Готель Савой». Особливо зануреним у літературу та, як то часто буває, занудним, може видатися що у тому містечку не діялося натоді нічого цікавого. А одначе діялося. На початку грудня 1922 року львівські священники отримали дивну новину,причину якої були покликані дослідити та вивчити: у одному з будинків у Бродах завелися духи. Старий Боляк переповідав мені цю історію, вже ледь будучи при пам'яти. Спершу він казав, що йому її розповів безпосередній учасник самої історії, його вчитель — отець Петро Кисіль. А згодом, оповідаючи її ще раз, казав, що він був погоничем, який того промерзлого ранку віз шановну комісію до міста від бродівського двірця. Як було насправді — я не знаю, адже не відаю, скільки насправді було років Старому Боляку, коли він став старим і зморщеним, як минулорічна картоплина, і вкотре оповідав мені цю історію. Як би не було, це не міняє її основи — у Бродах свого часу таки завелися духи. Йшлося про дух передчасно померлого Василька — сина місцевого пароха Демчинського. Василькові вкоротила віку дизентерія у 1920 році. Але восени 1922 року Василько повернувся до рідного будинку уже духом, який стукав по старій скриньці. Домашні навчилися із ним взаємодіяти — вони залишали йому презенти, які дивним чином зникали. Зазвичай то були яблука і шоколадки «Дануся», які малий любив за свого короткого життя. Натомість Василько з ними спілкувався постукуваннями — одне означало «так», два — «ні». Стукаючи тричі, Василько сповіщав про свій відхід. Але повертався наступного дня й історія повторювалась. Іноді Василко взаємодіяв через медіума — сусідську дівчину. Її рукою він вивів рисунок коня, три хрестики як свідчення любови до бога, напис «у нас ту немає ночи» та кілька інших записок.

Слухи про це спантеличили львівських отців, але з почуттям обов'язку ті рушили до Бродів. Спершу оглянули кімнату, опитали власника будинку та його сім'ю. Потім Василько навідався знову і отці вперше стали свідками його присутності. Ксьондз, який стояв на чолі комісії — такий-собі Гавриїл Костельник — при першому контакті з Васильком спитався, чи той знає, де є його донька, яка також передчасно покинула світ. Кришка скрині видала один глухий звук. «Чи вона біля тебе?», — спитав він. Знову один глухий звук. Але потім — скрегіт, мов хтось дряпав скриню довгими кігнями. У той момент тілом отця розлилося дивне відчуття — ніби й холодне поколювання прокотилось його спиною, але водночас він відчув тепле полегшення. По тому ще кілька свідків, зокрема й священники, випитували у духа про своїх померлих, хоча тамували відчуття страху від почутого скреготу.

Після двох днів перебування у помешканні Демчинського, комісія склала протокол, виснувавши, що це явище не підлягає поясненню і є результатом надприродньої сили. В процесі вони також довідались до духів є два — один добрий, себто дух померлого сина пароха Демчинського, а інший злий — властиво чорт, який пронизливо шкрябав по кришці скрині, відганяючи священників. Отці проводили обряд екзорцизму, промовляли молитви, але певності, що чорта було вигнано, у них не було.

Отець Костельник думав про це, коли вони поверталися до Львова. Він чувся незвично — мав відчуття, що холодне поколювання, яке він відчув надвечір першого дня, не покидає його тіла. Що воно наповнило його живіт і розливається тілом. Отець Гавриїл відганяв від себе це відчуття і натомість думав про свою доньку. Рана, яку зоставив по собі її відхід, мовби стала менш боючою — він відчував, як спокій помалу наповнює його. Аби остаточно відігнати від себе плутанину думок, отець Костельник почав молитися. Ставало холодніше. За шибами потяга почалась заметіль, яка сховала за собою світ.

У 1946 році Гавриїл Костельник взяв участь у Соборі, який мав на меті перехід УГКЦ до православ'я. Тоді це звали поверненням до коріння, одначе на ділі це був вигаданий КҐБ метод очолити й підпорядкувати собі УГКЦ. Костельник витупав на боці тих, які вважали такий перехід виправданим. Андрей Шептицький, який не дожив до цих подій заледве два роки, мабуть, у могилі перевертався, бачачи із засвітів, як його учень та послідовник зраджує рідну віру. Старий Боляк казав, що це був час смути. Львів тоді виглядав як суцільна похоронна процесія. «А все через того чорта, якого він підхопив у Бродах», — твердив Боляк. — «Тоді він забрав його із собою. І той чорт наробив лиха в особі Костельника. Але він ся за то поплатив». У 1948 році Гавриїла Костельника, який ввечері вийшов із храму після служби, невідомий застрелив на вулиці. Єдиний свідок цього дійства, який у той час був на прилеглому до сьогоднішньої вулиці Краківсьої балконі, бачив, як разом із життям із тіла Костельника випурхнуло щось чорне та лискуче. Хто став наступною жертвою нечистої сили, Боляк не знав, хоча намагався дошукатися правди довгими роками. У його Словнику, який мав пояснити усе на світі, не знайшлося місця для вияснення цієї таємниці. А будинок у Бродах, в якому було два духи — добрий і злий — в часі Другої світової війни зруйнувала авіабомба. Куди подівся дух Василько — дотепер невідомо. Ніяких свідчень про паранормальні явища більше не надходило. Свідченням його земного життя є залишки надгробка на місцевому цвинтарі, які вкрай важко розпізнати. А свідченням його загробного життя є книжка, яку написав Костельник. Зветься вона «Появи духів у Бродах». Саме цю книжечку серед інших речей я отримав у спадок від Старого Боляка. І щоразу, коли беру її до рук, маю відчуття, що паліткурка тієї книжечки з протоколами віддає незвичним холодом, який поколює пучки пальців.

[foolish-neko-reads]

"Я бачу, вас цікавить пітьма" І. Павлюк

Утішний приклад добре написаної української книги. Раніше добра сучасна українська література у масовості була нонсенсом. Звісно, левова частка заслуги в цих упередженнях належить відомо кому - зросійщення, несвідоме перенесення спогадів про "велікую русскую культуру" від старшого покоління, яке окрім неї нічого й не бачило, програна конкуренція на ринку. Але добре, що все починає змінюватись на краще.

Я не дуже метикувата людина, тому задоволений, що перед прочитанням книги подивився інтерв'ю І. Павлюка. Все ж зі спойлерами та поясненнями мені легше сприймати книжки, бо сам-на-сам з сюжетом мені бракує чи то ерудиції, чи то речовини між вухами, але я дуже погано доганяю алюзії, посилання на культуру, приховані сенси тощо. А так є від чого відштовхуватись.

Це, якщо не рахувати класики (а це, можна сказати, й не рахується), перший укрреал, який мені захотілося прочитати. Я не люблю читати про знайоме. Мабуть, тому, що коли читаєш про знайоме, про свою країну та навіть про своє місто, губиться відчуття якоїсь таємничості, чарівності, віддаленості. Воно ніби становиться більш справжнім, а коли хочеш відволіктися книжкою від реальності, то не хочеться бачити там справжнє.

Що мені сподобалось:

ідея пекла як найгіршого з можливих сценаріїв життя, де нема полум'я, казанів, дідьків, що проштрикують людей розпеченими списами тощо. Це просто життя, у якому людина щодня сама робить вибір, сама вирішує як жити далі, і навіть міра її страждань залежить тільки від неї - згрішити та завдати шкоди іншим і собі, або спробувати бути трохи кращою навіть у пеклі;

добре все, що добре закінчується;

все ж післямова автора трохи змінює погляд на наратив оповідача, згладжує кути й можна припустити, що не все, що було написане, є особистими переконаннями автора;

сюжет та його напруженість, читати цікаво і хочеться дізнатись, що далі, тому зберігається бажання дочитати книгу до кінця.

Що мені не сподобалось:

момент, коли на Буськів Сад найшла хмара й спонукала мешканців коїти зле, це не був їй свідомий вибір у бік гріха, вони навіть не усвідомлювали себе та не контролювали свої дії. Це зіпсувало момент, бо це ніби натякає, що не люди злі, просто їй потойбічна сила присилувала, а так вони взагалі не хотіли;

особисті релігійні погляди автора надто вже стирчать вухами з сюжету, дуже вже багато маніпуляцій "християнськими цінностями" у тексті. Автор ніби зневажає атеїстів, зводячи їхню позицію до "атеїсти просто ображені на Бога". Мені дуже не подобається, коли автор робить зі своїх поглядів якусь буцімто об'єктивну базу для оцінки, загально прийнятий моральний орієнтир. Це не погляди персонажів, не якість прописані як саме елемент твору закони книжкового всесвіту, ні. Дуже помітно, коли автор - віруюча людина, яка відноситься до атеїстів (а може й людей іншого віросповідання) з легкою зневагою, повчає їй, встидає за те, що вони якісь "ображенки" на бога. Я упевнений, що цілком можна написати книгу, не нав'язуючи свої погляди у такій маніпулятивній манері. Та й взагалі видно, що автор писав про те, що йому болить - це не окремий твір, це суміш з сюжету та якоїсь наративної сповіді, рефлексій, моралізаторства.

"Нічого ти не тямиш у психології найкращих подруг. Раз не казала, значить, завидний кавалер." - наша пісня гарна, нова, знову меркантильна жіноча дружба і змагання за прутень. Я навіть коментувати це не хочу;

пролайф - це все, що треба сказати, автор помітно засуджує аборти і просуває ідею народження, навіть якщо нещасне новонароджене проживе лише 6 хвилин, як дитина Оксі, бо це ж так прикольно - народитися в агонії і 6 хвилин помирати в агонії, клас, усім рекомендую, дуже людяно.

Взагалі, книга мені більше сподобалась, ніж ні. Звісно, вона не ідеальна і точно не стане однією з улюблених, але непогана. Хоч деякі моменти (пов'язані з поглядами автора, які вбачаються у наративі) мені не подобались, та... не аж так усе погано.

В автора цікавий погляд на потойбіччя. Гадаю, привнести дрібку древньогрецької (і трошки фінської) міфології було кращим рішенням, ніж робити пекло християнського зразка. Але було б цікаво побачити, яким можна зробити суто українське пекло на "сучасний лад".

І хоч я не погоджуюся з деякими речами у цій книзі, приємно, що сучасний український книжковий ринок може бути й таким.

[missanel]

Вітаю! Зараз я навчаю українську мову, та мене дуже цікавить українська література! Тому, будь ласка, якщо вам не важко, можете порадити мені якість українські твори. Це може бути класична або сучасна література. Особливо цікавлять жінки, тобто письменниці.

Дякую!

від себе, можу сказати про таню малярчук, софію андрухович, олесю яремчук, ліну костенко, ірену карпа, оксану забужко, ольгу кобилянську, лесю українку, наталію корбинську - всі вони неймовірні письменниці!

як щодо творів то перше, що спадає на думку це "Valse melancolique" ольги кобилянської, дійсно обожнюю його, пам'ятаю в школі перечитувала по декілька разів; дуже полюбила ту атмосферу, героїнь та їхню історію!

насправді, так одразу все не пригадаю, але з перелічених мною вище письменниць, дуже люблю ірену карпа і раджу почитати її книги, вони дійсно цікаві

до слова у перелічених письменниць є переклади багатьма мовами

[maks-bookman]

Синій кит забуття

Синій кит забуття

Таня Малярчук нова для мене авторка та я дуже радий, що почав своє знайомство з творчістю письменниці з книги «Забуття»

Таня Малярчук «Забуття»

Сюжет книги поділяється на дві лінії. Перша лінія, яка доповнює другу, знайомить читача з молодою жінкою та її проблемами у житті. Раптові панічні атаки та депресія поглинають жінку. Вона боїться спілкуватися з людьми, виходити на вулицю, навіть вийти на балкон для неї це велика проблема.

Їй здається що вона падає у прірву, що її поглинає синій кит забуття. Ця проблема досить небезпечна, людина починає потроху божеволіти. Одного разу вона починає перебирати старі газети та дізнається про смерть В’ячеслава Липинського. Ця людина її зацікавила…

Друга сюжетна лінія, основна. Історія життя видатної історичної постаті, поляка В’ячеслава Липинського  

В останній час мені везе на цікаві книги про реальних людей. Першим був Махно, тепер Липинський.

Для мене знайомство з історією Липинського видалось несподівано цікавим. Я ніколи не чув про цю людину, хоч вона була доволі популярна у свій час. Громадський й політичний діяч, історик.

Поляк за народженням, який відмовився від свого імені заради свого українського серця.

Авторка дуже цікаво розповідає історію Липинського. Показує цього історичного персонажа з різних боків. Політик, письменник, історик, звичайна людина, яка кохає, яка не щаслива у шлюбі, яка має проблеми зі здоров’ям. Свого часу він був дуже впливовою людиною. Але за свої українські переконання мав дуже важке життя. Його думки, ідеї, погляди щодо України, як незалежної держави були неймовірні. Сьогодні, можливо, багато його ідеї вже застарілі, але на той час… Він вже в ті часи казав, що якщо ми не збудуємо державу, то ніхто за нас не збудує. Він щиро любив Україну, він віддав всього себе Україні. Для Радянської влади ідеї Липинського були настільки небезпечним, що після його смерті почалась таємна війна за пошуки архіву Липинського.

І якщо для багатьох він просто портрет на стіні, то після прочитання книги, він ніби оживає, він становиться не просто  якоюсь людиною на старій світлині, а людиною з великої букви.

Художня вигадка переплітається з історичною правдою. Трохи жіночого погляду й вийшов цікавий роман.

Сподобалось, як авторка поєдную минуле й сьогодення. Вона переплітає життя молодої жінки з життям Липинського. І це настільки органічно зроблено, що майже не помічаєш переходів від одного часу до другого.

Можливо когось жіноча лінія буде дратувати, але мені все сподобалось. «Час як кит, пожирає усе на своєму шляху», залишаються тільки пожовклі світлини на яких справжні люди стають просто забутими тінями.

Історія Липинського, це історія справжнього патріота, справжнього українця за покликом серця. Це історія людини, яка ніколи не боялася називати себе українцем, розмовляти українською, писати українською.

Ця книга, дуже якісна сучасна українська література. Мені книга сподобалась неймовірно. Вона чіпляє за живе. Особливо зараз, коли йде війна, коли бути українцем, це буди вільним й незалежним. Коли бути справжнім українцем це любити країну більше ніж себе, як робив це Липинський.

Я б хотів, щоб всіх сучасних героїв України пам’ятали завжди. Щоб їх не чекала доля Липинського, щоб їх не поглинув синій кит забуття.

Після цієї книги багато думок обертаються в голові. Ця книга штовхає читача задуматися над своїм містом в сучасній боротьбі.

«Тільки коли існує об’єднуюча спільна ідея української національної незалежності, можемо говорити про існування української нації.» В.Липинський

******************************************************************************

А вам сподобалась ця книга? Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.

****************************************************************

Ставте вподобайку. Шукайте   «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

******************************************************************

Текст пройшов перевірку на плагіат. Унікальність тексту 100%

Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть

********************************************************************************

#враження_UA #читаю_книги_щодня #ПроКниги_Що_почитати #Хроніки_Книголюба  #Таня_Малярчук  #відгукнакнигу  #українські_письменники  #сучасна_українська_проза  #блог_про_книги   #книжкове_суспільство  #блог_українською #читаюукраїнськихавторів     

[nevestachehova]

Я думала ты придёшь И нальёшь нам всем Что нибудь из того Что не требует перемен И напишешь в свой блог Что нибудь о нас всех Что нибудь не хвастливое В рифму и не наспех Я думала будешь крыть Матом сидящих вокруг Скажешь: "У меня же ты, толку от тех подруг" От этого перейдёшь К "хочешь присесть?" Сверху, на меня и тебя Смотрит бог, который не есть Я думала нет, не ты Дотронется изнутри Потом скажет "ну это Ты может уже не кури?" А потом, Боже мой Хлебнув кофе, глотнув аспирин Отступит к себе Чтобы вновь спать один 20/6/17

[chistyivandalism]

кожне твоє слово то ранить то радує кожна твоя пауза – тайна німа я твоє мовчання ночами розгадую безпорадна тиха війна

Іздрик

[helenholmesworld666-blog]

розмір мого кохання до тебе - 10 пляшок вина 15 пачок срібного вінстон 1 проститутка - негарна, сумна 3 футболки з секонду і 3 збірки віршів 5 пісень андеграунду і йобом глінтвейнових прянощів розмір мого кохання до тебе - 3 по 365 одне занурення до самого неба 8 причасть і 8 цілунків розп’ять 15 пачок срібного вінстон і 10 пляшок вина розмір мого кохання до тебе одна нескінченна війна 14/6/17

[annikamaysan-blog]

Fashion-проза у сучасній українській літературі (на прикладі творів І. Роздобудько та Д. Матіяш)

Сучасна українська проза є досить цікавою складовою різноманітної та різнобарвної картини руху течій та розвитку художніх систем, що мали змогу скластися як у річищі постмодернізму, так і у деякій незалежності від цього художнього напряму. Серед «зірок» нашої літератури можна назвати таких яскравих індивідуальностей, як О. Забужко, С. Жадан, Ю. Андрухович, Ю. Винничук та ін., творчість яких хоч і належить до різних стильових течій, але відзначена впливом постмодернізму.

Літературознавець Роксана Харчук у своїй книжці "Сучасна українська проза. Постмодерний період" сказала, що у сучасній українській прозі дуже велике місце займають твори, що написані жінками. Їх вирізняють не тільки увага до жінки і жіночих проблем чи виразно жіночий погляд на світ і важливі проблеми сучасності. А й справді, жіноча проза являє собою якийсь інший стиль мислення і письма та зовсім інакшу манеру мовлення. Бо жінки-автори якнайтонше аналізують всю гамму почуттів, які притаманні людині. Наразі жіноча література гідно конкурує з чоловічою.

       Помітним явищем культурного життя останніх років став активний прихід у літературу саме письменниць. Оксана Забужко, Марія Матіос, Софія Майданська, Галина Тарасюк, Євгенія Кононенко, Ірен Роздобудько, Дзвінка Матіяш та багато інших імен представляють різні напрями і жанри сучасної української літератури. У творчому доробку письменниць нового сторіччя присутнє творче різномаїття: невеликі романи, оповідання, новели,  яких змальоване життя і його витоки в далекому й недалекому минулому, сьогодення. Намагання осмислити час і людину, сучасних чоловіка і жінку, їхні стосунки, непорозуміння – ці мотиви найчастіше присутні в жіночій прозі. Проте письменницям притаманні глибокі філософські роздуми не тільки над жіночими, а й над загальнолюдськими проблемами, а також поетичне відтворення чудової української природи, зв'язок із народними традиціями, повір'ями, звичаями.

Зараз в українському літературному середовищі з’явилась така нова світова традиція, як тренди, що належать не лише до явища fashion-культури. Тренди стали з’являтися й у інших сферах життя: кінематографі, мистецтві, літературі. Найблагодатнішою для літературних трендів стала проза, бо вона є найпопулярнішим форматом літератури.

Довгий час лідером серед трендмейкерів в сучасній українській літературі був Юрій Покальчук, який не один десяток років серійно постачав читачів своїми переважно прозовими книжками. Але з плином часу багато чого змінилося, і тепер керують жінки-письменниці, яких з кожним роком все більше.

Поширення трендовості вже стало непохитною сталою ознакою того, що сучасний літературний процес є цивілізованим. Трендовість засвідчує актуалізацію бізнесово-комерційних підходів у літературі.

На небосхилі трендової прози зараз дуже багато імен: Галина Гордасевич, Галина Пагутяк, Єва Гата, Ірена Карпа, Наталка Сняданко, Дара Корній та ін. Але справжніми трендмейкерами серед сучасних українських письменниць можна вважати Ірен Роздобудько та Дзвінку Матіяш, тексти яких орієнтуються на засади сюжетної та жанрової розмаїтості при стабільній психологічній «озвучці» характерів.

Ірен Роздобудько є яскравим майстром жіночої прози та однією з найплідніших представниць української fashion-прози, якій протягом останніх років вдалося створити власний літературний бренд та міцно закріпити його серед читачів. Її проза, як і романи Дзвінки Матіяш, викликає захоплення різновікової аудиторії завдяки тому, що всі твори написані дуже легко та висвітлюють актуальні теми, співзвучні життєвим інтересам кожного.

Дзвінка Матіяш, хоч і не має такої широкої популярності, як Ірен Роздобудько, але є також справжньою майстринею fashion-літератури, бо її романи відзначаються незвичайною для сучасності щирістю й відвертістю, оригінальною манерою письма, і тому користуються великою популярністю серед читачів різного віку й статі.

Обидві авторки настільки різні, але настільки схожі. В їх доробках можна побачити дійсно жіночий погляд на життя, почуття. Герої створених І.Роздобудько та Д. Матіяш творів досить неоднозначні своєю подвійною натурою та мають загадковість. І саме тому усі витвори цих авторок можна віднести до fashion-літератури.

Ірен Роздобудько є гідним фахівцем своєї справи, яка мала змогу спробувати сили у різних жанрах. У свої творах вона створює нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захопливу, яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь. У прозі І. Роздобудько розгалужена жанрова система. Є в неї й авантюрний детектив («Діамант для міледі»), роман-алюзія («Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя»), роман у новелах («Я знаю, що ти знаєш, що я знаю»), роман-антиутопія («ЛСД. Ліцей слухняних дружин»), комедія абсурду («Оленіум»), оповідання («Мелкий бисер»), і навіть твори для дітей («Дикі образи дикобраза»). Кожен твір змальовує життя і його витоки в далекому й недалекому минулому та сьогоденні, намагання осмислити час і людину, чоловіка і жінку, їхні взаємовідношення, у них представлені глибокі філософські роздуми не тільки над загальнолюдськими, а й над загальнонаціональними проблемами.

Дзвінка Матіяш, не дивлячись на те, що не є такою популярною та розкрученою, як її колега, теж має великий творчий доробок. Вона - жінка у всіх проявах цього слова. Разом з нею читач мандрує від дитинства із творцем Пеппі Довгапанчоха через медитативні і лікувальні тексти Тараса Прохаська та Яна Твардовського до серйозних проблем каменування жінок у Туреччині, тільки у неї воно ще густіше й більш насичено — можливо, це наступний крок в розвитку жанру, і вже безперечно їй належить звання одного з найкращих українських стилістів. Її письму притаманний католицький містицизм, аскетична чутливість, а її внутрішні монологи раз-по-раз набувають рис молитовної піднесеності. Її проза теж багатогранна: тут є і романи («Реквієм для листопаду», «Роман про Батьківщину»), і оповідання ("Історії про троянди, дощ і сіль"), і повісті («Марта з вулиці Святого Миколая»),  і роман-антиутопія («День сніговика), і навіть казки ("Казки П’ятинки").

Цей великий перелік художніх творів, безсумнівно, говорить про багатогранність таланту письменниць й засвідчує неабиякий мистецький внесок до скарбниці сучасної української літератури. І Ірен Роздобудько, і Дзвінка Матіяш пишуть про людей і для людей, тому кожна книга авторок наскрізно пронизана життєвим сенсом та мораллю. Їх твори - це своєрідний колаж, оригінальне поєднання цікавих тематичних ракурсів та різних жанрово-стильових характеристик, символічних образів та глибоких підтекстів.

Одним із трендових літературних жанрів в літературі зараз є антиутопія. Цей жанр став своєрідним літописом трагедії, попередженням суспільству про небезпеку духовної деградації та насильства. Взявши початок з «Утопії» Томаса Мора, антиутопія пройшла великий шлях. Відкриття утопії як «уявлення про бажане майбутнє землі і людства» розширило сферу спонукального впливу фантастичного ідеалу. І те, що передбачалося тільки як розумова можливість, не досягнута на певному історичному етапі розвитку людського суспільства, перетворилося на установку віддаленого майбутнього. Отже, утопія стала існуючим елементом у житті суспільства, бо в ній явилось уміння людини дивитися вперед і передчувати становлення нового, створюючи його художні моделі. Утопічні романи відображали дозрілу історичну потребу передбачити майбутнє, художньо визначити ту мету, ідейно-моральний орієнтир, приклад для наслідування і можливий суспільний ідеал, боротьба за досягнення якого безперервно прискорювалась у самій дійсності.

В українській літературі першим, хто створив антиутопічний роман, був Володимир Винниченко з романом «Сонячна машина», в якому він плекав надію, що саме цей твір стане візиткою української літератури в Європі. Після нього було ще багато тих авторів, хто намагався створити антиутопію, але найяскравішими та найвдалішими з них були «ЛСД. Ліцей слухняних дружин» Ірен Роздобудько та «День сніговита» Дзвінки Матіяш.

Героїні романів Ірен Роздобудько неоднозначні і загадкові своєю, можна сказати, подвійною натурою, і з цієї розгалуженої системи образів можна виокремити «жінок-об’єктів». Це яскраво представляють дівчата з роману «Ліцей слухняних дружин» – Пат, Тур, Ліл та інші, які були віддані у ліцей, щоб  з них зробили покірливих дружин, які б мали служити своєму чоловікові, тобто стали «об’єктами» користування суспільства, чоловічого суспільства. Сюжет цього роману закручений більше, ніж в інших романах. Декілька років тому цей сюжет сміливо назвали, напевно, соціальною фантастикою, проте наше сьогодення вже майже перетворило таку фантастику на реальність залежності стосунків та грошей. ЛСД є метафорою в цьому романі – це наркотик залежних стосунків, наркотик, який підсовує нам телебачення, Інтернет, політика, поп-культура і відбирає можливість мислити самостійно.

В арсеналі творів Дзвінки Матіяш також є антиутопічний твір – написаний в «хаотично-спазматичному темпі» «День сніговика».  В романі йде мова про суспільство, яким керує страх та шепелявий тиран. Про суспільство, в якому інакодумців «знешкоджують» у центрі роботи з психікою. У якому бояться снігу, сміху, радості, де немає місця любові і серцю – цінується тільки інтелект та технічний прогрес. Казка-антиутопія адресована насамперед підліткам, однак дорослі читачі знайдуть у ній чимало  паралелей із сучасними подіями в Україні. І також змушені будуть замислитися над власним життям.

Обидві авторки, пробуючи себе у різних жанрах, найбільш яскраво розкрили свій талант у романах, які у сучасній українській літературі є трендовими.

На мою думку, у Ірен Роздобудько найцікавішими та чуттєвими є романи «Ранковий прибиральник», «Зів’ялі квіти викидають», «Все, що я хотіла сьогодні» та «Дві хвилини правди», які  значно відрізняються від інших творів своєю «структурною складністю, строкатістю, яка переходить

у наративну імпульсивність, хаотичністю». У цих творах Ірен Роздобудько «демонструє колізії та ситуації, у яких з відчайдушною загостреністю постають зміни, де переплітаються чутливе і чуттєве начала, де стилістика емоціо безальтернативно домінує над культурою раціо». І ще одним яскравим романом у новелах у пані Роздобудько є  «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю». За��дяки художнім прийомам ретроспекції, внутрішнього мовлення, «одкровення» письменниця розгортає історії різних людей, порушує складну соціальну проблему й змушує поміркувати над стражденною долею українців, які поневіряються в чужих краях у пошуках кращої долі, та які, за влучним висловом німкені фрау Шульце, однієї з головних героїнь роману, є «відірваним листям, що летить за вітром».

Дзвінка Матіяш також найпотужніше розкрила себе у романах, а саме в «Романі про Батьківщину». В анотації до твор�� сказано, що це історії різних жінок, які живуть і жили в різних десятиліттях минулого століття». Різні жінки у авторки не є особистостями, вони представляють собою уособлення жіночності в жінках різного віку. А Батьківщина для жіночності – не держава і не народ, це певного виду відчуття й почуття. Ще один яскравий твір Д.Матіяш – «Реквієм для листопаду». Попри невеселу назву – це світла книга, яку навіть  можна не читати спочатку. Твір представляє собою розлогу медитацію, в якій переплітається декілька історій, як, наприклад, історія Дарини – її болю, пам’яті, спроби відшукати своє місце у світі. «Реквієм для листопаду» не стільки лінійна розповідь, як цілісний простір. Тут буквально кожна точка є центром всесвіту.

Отже, для художніх творів Ірен Роздобудько та Дзвінки Матіяш характерні різновекторна ідейно-тематична спрямованість, стильова еклектичність, жанрова дифузність і своєрідні ознаки художньо-естетичної та філософсько-психологічної ідентичності. Вони постають перед читачами як авторки, чиї герої шукають екзистенцію життя, намагаються проявити весь свій потенціал, часто відмежовані від решти світу і не потребують його, бо створеного ними власного світу для них достатньо. І саме тому творчий доробок І. Роздобудько та Д. Матіяш відносяться до fashion-літератури.

[annazvonok]

Нарешті руки дісталися до книги «Пиши» української письменниці Таіс Золотковської 📖 Це посібник для авторів, котрі хочуть покращити свою письменницьку майстерність. 📝 Примітка: для письменників-початківців. На мою думку, для тих, хто вже давно пише, нового в книзі він знайде дуже мало. Книга викликала в мене почуття супротиву. Попри те, що знаю авторку і поважаю її творчість, не можу стовідсотково сказати, що книга однозначно погана чи гарна. Отже, плюси: ✅прикольні ілюстрації ✅особисто мені практичними стали поради щодо видавництва книги, спілкування з видавцями та оформлення супровідного листа до видавництва ✅щільний папір ✅тверда обкладинка ✅сучасна якісна українська мова ✅закладка А тепер щодо мінусів: ❌купа порожнього паперу (закінчився розділ, білий аркуш , перегортаєш , знову білий аркуш і тільки потім новий розділ) ❌відсутність змісту ❌подекуди у книзі «вода» а самі поради аж ніяк не суттєві, типу з’їжте шоколаду чи випийте кави. Загалом книга на тверду четвірку, особливо для людей які тільки хочуть почати писати або ж пробують свої сили в письмі. #пиши #письменство #письменник #письменниця #автор #авторка #прозаїк #проза #книга #книжка #література #литература #писатель #писательница #book #prose #writer #writing #write (at Nizhyn, Ukraine) https://www.instagram.com/p/ByHlUc8oJyX/?igshid=6rq9oh9ksund

[vinnikiplus]

Молоді митці Харкова оголошують Перший всеукраїнський конкурс «Сучасна українська проза»

Мета конкурсу: пошук яскравих особистостей, що мають свою, самобутню правду про те, якою має бути сучасна українська література та українська культура в найширшому сенсі. Ті, хто мислять категоріями укрсучліту та/або вдоволені напрямом його &ldquo... Читати далі »

[bez-nichoho]

Про ніщо (41)

Деякі протягом усього життя мандрують світом, спокушені прагненням побачити якомога більше. Це полювання за місцями і враженнями закінчується позначками на мапі та арсеналом розповідей, якими можна ділитись за першої нагоди. Щоразу, коли такі обирають собі шлях, вони ступають на стежку невідомості. Їм звісно відомо, куди цей шлях має їх привести, адже вони ретельно планують свій маршрут. Але вони не можуть бути знати, кого зустрінуть дорогою, які пейзажі трапляться їм за вікнами потяга чи автівки, які топоніми їх дивуватимуть, а які — веселитимуть. Так вони й носяться світом — щоразу новими шляхами, зосереджуючись на кінці маршруту, а не на тому, що лежить на його кілометрах. Вони вивчають шлях на мапі, але не вивчають його, долаючи. Дивляться на все звисока, з позиції, яку дає їм масштаб карти.

Інші же їздять однією дорогою протягом цілого життя. Щоранку прокидаються у той же час. Струшують із себе недобрі сни, запивають недоспану ніч кавою і виходять на свою щоденну дорогу, яка спершу веде їх на роботу, а ввечері — додому. Вони вивчають свій шлях досконало. Одним з них є Р., який одначе встиг побачити світ, але завше повертається до тієї ж дороги. Як-от сьогодні.

Остання електричка відправляється перед дев’ятою вечора з першого перону невеличкого приміського вокзалу із синіми металевими колонами, які тримають на собі посіріле пластикове накриття. На пероні скупчилось трохи постатей — чоловіків з папіросами в губах і пакетами в руках, янголів із промоклими крилами, яким цей листопад зовсім не до душі, жінок із картатими торбами, волоцюг, заклиначів тварин, ковтачів шпаг, казкарок, поштарок, заводських працівниць, прорабів та дорожніх музик, німф та муз у базарних балонках, робітників останньої зміни, розхитаних горілкою, та інших пасажирів — останніх подорожніх цього дня, які розсуваючи затуманені сутінки, добрались до приміського вокзалу, аби вкотре вирушити в ту саму дорогу.

Поряд стоїть ще кілька електричок, готових забрати своїх пасажирів і повезти їх у різні напрямки, залишивши кілька перонів під посірілим накриттям на поталу ночі, тиші й запустінню, тьмяно підсвіченому хворим вокзальним світлом. Якщо б комусь випало зостатись тут, ніч видалась би безкінечно довгою. Але вокзал буде пустим, а запустіння не знає часу. Відтак перони приміського вокзалу зостаються самітними на якусь мить — аж поки перші враннішні електрички не привезуть своїх сонних пасажирів, чиї ноги хаотично тупотітимуть обпльованим бруком вокзалу.

Р. потирає руки. Листопад пробрався йому під шкіру і холодить її своєю зимною вологою, яка ввійшла до вагону разом із усією безбарвною процесією, котра ще мить тому стояла на пероні. Брудними вікнами ковзають краплі, які вже невдовзі перетворяться на вишукані візерунки сніжин. Зима нависає над усіма ними низьким набубнявілим небом, готова прорвати його передчасно. Р. зиркає на пасажирів, що розсілись побіля вікон і визирають у них, немов там справді можна щось побачити. Він і сам такий — дивиться крізь брудну шибу на таку ж брудну листопадову ніч, пересипану міськими світлами. Так триватиме ще якусь мить, допоки вагонні динаміки не прохриплять слова машиніста, які ніхто не зрозуміє, а двері із сичанням не зачиняться. Електричка вирушає у ніч, залишаючи міські світла позаду, а її пасажири надалі вдивляються у вікна. І кожен з них бачить щось своє.

Чоловіки дістають з-за пазух заготовані для поїздки частунки — дешеву горілку і якусь закуску. Янголи протирають руками намоклі крила і з часом зголошуються долучитись до чоловіків. Жінки перегукуються, намагаючись розчути одна одну в рипінні вагону, розповідаючи казки, плітки та новини із заводів і підприємств. Час до часу хтось встає і виходить у ніч на невідомій станції. Часом у вагон вбігають перекупки, в яких можна купити солодощі, пиво, китайські ліхтарики на батарейках, затуплені ножі або нові серця. Р. майже вирішує спитати про ціну, адже його серце висне у грудях мов перемерзле яблуко, сточене червою лобові. Але не зважується завести розмову.

Визирає у вікно — електричка якраз спинилась на ще одній невідомій станції. Р. не знає її назви, але докладно знає, скільки йому ще їхати. Він впізнає станцію за кількома деталями, ледь помітними у світлі, що ллється крізь вагонні вікна. Вигини землі, надщерблення бордюрів, ями й трішини у асфальті, розташування дерев, будинків чи станційних приміщень — усі ці контури з першого погляду впізнають ті, які їздять цією дорогою щодня. Колись Р. теж належав до них, та часи змінились. Однак контури дороги печаттю випалені на його пам’яті.

Він не потребує оголошень машиніста про прибуття до тієї чи іншої станції. Він впізнає кожну станцію як старого друга. Навіть ті, на яких немає жодного освітлення, знайомі йому, адже він впізнає їх за текстурами темряви, властивими лише їм. Тут завжди було так. І завжди буде.

Колись змінять електричку, колись кожен з пасажирів буде змушений вирушити в іншу дорогу — ту, з якої немає повернення. Колись перекупки змінять асортимент товару, а музики вивчать нову пісню, забувши «Смерічку». Колись буде не так, як є зараз, однак нові пасажири будуть так само пізнавати станції за їхніми контурами.

Інакше буде не може — цей спосіб існування та взаємодії із буттям, створений на восьмий день, не може бути зміненим, як і все, створене у попередні дні. Бо так є. Р. думає про це, намагаючись прилаштувати ноги на вагонній батареї, яка врешті почала віддавати тепло, що пульсує завдяки тертю невідомих залізних механізмів, підржавілих нутрощів вагону. А потім виходить у ніч на своїй станції.

Аби невдовзі знову повернутись на неї і сісти в електричку, яка повезе його знаним з дитинства шляхом, вивченим напам’ять. І тоді історія повториться. А сьогодні він виходить у ніч і ступає стежкою, оминаючи калюжі, що зостались після листопадового дощу. Р. йде, тихо лаючись, бо знає, якими брудними будуть його черевики. Слухає, як віддаляється електричка. Як пси гавкають на схований за хмарами місяць. Кутається в шарф і намагається якнайшлибше впихнути до кишень руки. А над ним висить глуха листопадова ніч, у масному повітрі якої не літають янголи і не падають зорі. Ніч, яку розтинає лише потужне лобове світло останньої електрички.

[bez-nichoho]

«Мовчання не було болісним, добре мати когось для мовчання. З якимось піднесенням вона подумала: "Це мистецтво — так мовчати", — І повторила цю фразу подумки кілька разів».

Ольга Токарчук, «Гра на багатьох барабанчиках»

«...та й взагалі я відчував відчайдушну необхідність у заспокійливому світлі, товаристві і звичайній розраді людського статевого акту». «Втрата — це втрата, і нічого неможливо надбати, даючи їй втішні імена». Тоні Джадт, «Шале пам'яті» «Скільки всяких думок роїлося тоді в моїй голові, і найвеселіша з них була — кинутися сторчголов у річку. А Берто, зрозумів я, має вираз людини, яка вже кинулась у річку. І тепер оплакує себе. Оплакує з ранку до вечора». Чезаре Павезе, «Диявол на пагорбах» «До значної міри співчуття є властивістю уяви: це здатність поставити себе на місце іншого й уявити, що б ми відчули, опинившись в аналогічно скрутній ситуації. Мені завжди здавалося, що в безжальних людей відсутня літературна уява — здантість відчути себе в чужій шкурі, яку нам дарують видатні романи, — а ще вони не бачать, що життя мінливе, тож може настати мить, коли на місці іншого опинимося ми самі: страждання, злидні, утиски, несправедливість, катування». Ектор Абад Фасіолінсе, «Ми забуття, яке настане» «Ласкаве провидіння пустило нас у цей світ не для того, щоб ми були щасливі, а для того, щоб ми докучали своїм ближнім і виставляли найнеприємніші риси своєї вдачі напоказ якнайбільшій кількості людей». Річард Олдінгтон, «Смерть героя» «...навіть безглузда смерть краща за безглузде життя». Йозеф Рот, «Гробівець капуцинів» «...смерть є найдосконалішим спокоєм...» Ольга Токарчук, «Дім дня, дім ночі» /// добірка вибраних цитат із вибраних книжок, які мені читались до та в часі війни

[bez-nichoho]

Сніг

Як це почалося?

Ми зустрілись випадково. Біля заваленого снігом скверика, освітленого кількома м’якими і теплими, як спіла помаранча, ліхтарями. Вона зосталась в центрі, аби прогулятись, аби розвіяти смуток порожнього помешкання, який нависає над нею далеко не першого вечора. Ми стояли і говорили — дещо сором’язливо про якісь дурнички, як це зазвичай буває під час неочікуваних зустрічей людей, які колись були близькими, але з часом віддалились так, що знову стали чужими. Сніг вкривав наші плечі, пролазив за комір, всотувався в наші шарфи і пальта. Запала незручна мовчанка. Я помітив, що вона хоче попрощатись, але не знає, як про це сказати. Але замість того, аби й собі попрощатись і піти самітно блукати містом далі, запропонував — неочікувано навіть для себе — подуркувати в снігу. Здається, було саме так. На її обличчі спершу з’явився подив, опісля — сумнів, а ще за мить — посмішка.

Що ти зробив?

Взяв її за руку і побіг до скверу. Вона сміялась і бідкалась, що їй незручно бігти, бо з плеча спадає торба. Але бігла за мною. Я відчував, як до її захололих пальців повертається тепло. І відчував те саме.

Чим ви займались у сквері?

Лежали і робили снігових янголів. Кидались сніжками. Ставали під дерева, смикали за гілки і чимдуж тікали з-під стовбурів, аби нас не присипало снігом, що осипався з високих крон. А потім повертались назад і знову стрясали сніг. На наші плечі, шарфи і пальта. Ми реготали і видихали клуби пари. Мені здається, ми скидались на щасливих людей.

Як довго це тривало?

Ми втратили відчуття часу. Його ніби не існувало. Був лише сніг, високі чорні дерева і медові ліхтарі. І ми посеред них. Був наш сміх і наше дихання, яке холод робив видимим. Я не знаю, скільки ми дуркували на тій площі. Схаменулись тоді, коли почало бути мокро і холодно. Місто майже заснуло. Останній транспорт з сонними пасажирами вже поїхав. Тепер справді були лише ми, дерева і ліхтарі.

Як тобі було?

Радісно і холодно. Їй — так само. Я бачив, як вона втягує шию і чув, як цокотять її зуби. Ми намагались викликати їй таксі, але через рясний вечірній снігопад, який лише посилювався, це було неможливо. Авта стрягли в кучугурах, а довкола них крутились чоловіки з цигарками в губах. Крутились діловито, так, ніби могли щось змінити. Я запропонував піти до мене, оскільки мешкав недалеко, і намагатись викликати таксі звідти. Попередив, що у мене холодно, бо чомусь вимкнули опалення, але все ж тепліше, аніж на вулиці. Вона погодилась — на цей раз без сумніву, лише з посмішкою.

Де було твоє помешкання?

У старому австрійському будинку. До нього слід було підійматись рипучими дерев’яними сходами і заходити через балкон. Там вона на мить зупинилась, спершись на холодне поруччя. Розглядала дворик і квадрат неба, який накривав його.

Що було потім?

Ми розвішали верхній одяг на спинки крісел. Я ввімкнув обігрівач і вигрібав речі з полиць, шукаючи якусь одежину, аби дати їй, бо наші тіла розтопили собою стільки снігу, що ми промокли ледь не до білизни. Або: на нас впало стільки снігу, що ми промокли майже до білизни. Або: ми лежали у стількох снігах, що промокли ледь не до нитки. Або. Або. Або. Тим часом вона розглядала мої книжкові полиці і шморгала носом. На кухні закипів чайник, але ми не зважали на нього. Ображений, він побулькотів ще якусь мить, а потім в квартирі знову стало тихо. Серед речей, які я вигорнув, вона знайшла рушник і почала витирати свої скуйовджені кіски. А потім підійшла і, усміхаючись сказала, що й мені слід витерти волосся. І закутала мою голову рушником, який вже пахнув нею. Торкнулась плеча і сказала, що моя футболка геть мокра.

Що ти відповів?

Нічого. Я дивився на неї і шукав слова — але так само невдало, як і одяг. Спершу вона зняла футболку із себе. Я побачив красиву тонку шию і чорне мереживо. Не роздивився, бо очі мені закрила футболка, яку вона знімала з мене. Кинула її на стіл і притулилась до мене усім тілом. Я відчував, як вона тремтить. Як пришвидшується серце у її грудях. І як тепло наших тіл росте й змішується. А потім відчув поцілунок на своїй ключиці.

Ти цілував її?

Не одразу. Спершу я віддався на її поцілунки, які ставали все щільнішими. Вона цілувала мої ключиці і шию. Її гарячі губи торкались моєї сонної артерії і я на мить подумав, що це справді сон. Але вона не дала мені нагоди подумати. Цілувала вуста і обличчя. Цілувала повіки і скроні. Куйовдила пальцями вологе волосся. Цілувала щоки і вуха. Я чув її дихання, яке ставало все глибшим. Я пригорнув її до себе, мої губи відчули її тонку шкіру. Акуратні вигини шиї, немов у античної скульптури, пришвидшене пульсування її крові, п’янкий і наповнюючий кімнату запах її волосся і тіла. Її гострі ключиці і м’які тонкі губи. Я цілував їй зап’ястя долоні. Цілував плечі, невеликі пружні груди і рівний плоский живіт. Цілував вигини ребер і лінію білизни. Цілував стегна. Цілував, цілував її далі і чув, як глибоко вона вдихає, як її долоні скискають мої плечі, як довгі пальці заплутуються у волосі. Як вона відкидає голову, як наростає її стогін. Як її руки за якийсь час тягнуть мене на себе. Як знімають з мене рештки одягу. Як пульсує її тіло, як воно прагне ввібрати мене.

Яким було ліжко?

Спершу холодним. Як і крісло. І стіл. І підлога. І стінка книжкової шафи. Ми кохались всюди. Спершу в ліжку. Я бачив, як на її чолі виступають крапельки поту. А може, то був розталий сніг. Як вона закидає за спину коси, які щоразу спадали мені на обличчя. Слухав, як відлуння її стогону відбивається від стін і перемішується з моїм. Відчував, як її нігті впинаються в шкіру на моїх грудях. Як вона то повільно, то швидко рухає бедрами. Як падає на мене, задихана, як цілує і знову підіймаєтся. Коли вона втомлювалась, я перевертав її і дивився на її красиве обличчя. Дивився, як вона закусує губи. Як натягується, немов струна. Спершу на столі, потім на кріслі. Воно порипувало, але це не зупиняло нас. Однією рукою я тримав її за шию, а іншою — під коліном. Вона відкинула руки і заплющила очі. Потім я знову заціловував її. Вона міцно трималась за бильця, стискаючи мою голову колінами. А потім ми знову мінялись. І так без перестанку. Вона заціловувала мене. Я відчував її дотики і губи, налиті й пружні. З полиць випало кілька книжок. Зі столу впала чашка. Крісло надалі порипувало. Ми закінчували разом. Якийсь час лежали, віддихуючись і тулячись, а потім любились знову. Знову із знову.

Коли настав світанок?

Заскоро. Незадовго перед цим ми поснули, щасливі та зморені. Залюблені одне в одного та одне одним. Так близько тіло до тіла, як люди, які віддались одне одному сповна. Вона загорталась у мої обійми як у ковдру. Я ліниво й ніжно цілував їй шию і пригортав до себе. Коли ранкове світло вдарило у вікна, ми обоє прокинулись. Лежали у своїх порожніх помешканнях, оповитих смутком. Далеко не першого ранку. Я подумав, що після вчорашньої короткої розмови і незручного прощання нам міг наснитись один і той же сон. Вона думала так само. Сніг, здається, не припинявся ні на мить.

[maks-bookman]

Книга яка звучить...

Кожна книга українських письменників, приносить неймовірне насолоджування. Одна закохує в себе історичними подіями, друга головними героями, третя сюжетними несподіванками.  Але є такі книги що закохують в себе тим, що вони існують

Дорж Бату «Моцарт 2.0»

Я обожнюю книги про «попаданців» й ця книга підкорила мене. Я навіть не очікував, що я закохаюсь у фантазію автора.

Моцарт у наш час. Великий Моцарт і сучасність. Автор подбав про свій сюжет та свого головного героя.  Я ніби не читав цю книгу, а дивився музикальний фільм, якій був наповнений чудовою музикою, чудовими героями, цікавим сюжетом та чарівністю.

  Геній музики опинився в Нью-Йорку 2018. І почалися його пригоди.

Що сподобалось. 

 1. Ідея книги. 

Ідея не нова, але виконання майстерне. Минуле, наш час, історичні персонажі, детективна ��інія, кохання, любов до музики.  А ще тема сім'ї, дружби, співпраці, еміграції, свобода вибору, людяності тощо. 

   2. Сюжет. 

Цікаво. Зазвичай, автори відправляють своїх героїв в минуле, чи в інший світ. В цьому романі герой відправляється в майбутнє, яке є для нього іншим світом. Не кожен автор ризикне взяти людину з минулого, з його світосприйняттям, перекинути в наш час. Та ще адаптувати до нашого неспокійного життя. 

     Але мені здається, що автор впорався з задачею. Він не тільки ризикнув взяти історичну особу в наш час, але ще дав своєму герою нове життя, з новими враженнями, переконаннями, переглядом своїх звичок. 

     Замало того, Дорж Бату переніс не тільки Моцарта, а й ще декого. Та так відбудував сюжет, що ці всі «попаданці» з минулого зустрілися.Захопливий сюжет, що повністю поглинає читача. 

 3. Головні герої. 

Моцарт та Стейсі.  Моцарта вийшов живим, шумним. Він любить випити, любить смачну їжу, грубі жарти, не вміє поводитися з грошима. Може витратити всі кошти на одяг, а потім жити в боргах.Але він Моцарт, геній свого часу, віртуоз, композитор, музикант, який вміє грати на багатьох інструментах. 

Він живе музикою й музика живе в ньому.Декілька моментів з книги це доводять, коли його руки починали порхати в такт музиці.

Стейсі - справжня українка. Незламна, добра, іноді сувора, іноді слабка, але чудова людина. Дуже комунікабельна. 

 Моцарт і Стейсі доповнюють один одного. Їх життя змінюється, стає одним на двох.

Другорядні герої теж вийшли цікавими. Кожен з ким стикалися Моцарт чи Стейсі ставали друзями. Ці люди теж доповнювали дует Моцарт-Стейсі. Відтіняли його, додавали об’єму, розкривали характери головних персонажів.

А ще, всі позитивні герої стали ніби рідними. Хотілося б почитати про їх пригоди, про їх життя, але окремою книгою.

3. Музика. 

Музика, яка звучить з кожної сторінки книги. Музика, яка захоплює, яка перетворює сюжет на виставу. Музика, яка огортає сюжет, та розкриває його з іншого боку в іншому світі.  А як автор пише про музику. 

 4. Різне. 

Непоганий гумор. Одна з сюжетних ліній кримінальна. Вона, на мій погляд, теж доповнює образи головних героїв, та знайомить читачів з деякими другорядними героями, які були необхідні для сюжету.

Гарна мова. QR коди на сторінках, які переносять тебе в чудовий світ музики Моцарта. 

   В цю книгу не можливо не закохатися. Вона дуже світла, музична, легка, іронічна, кольорова. Чудова сучасна українська література.  Гарний настрій та посмак гарантовані. 

  Після книги виникають питання. А що було якби Моцарт дожив до глибокої старості? Скільки музичних творів він ще міг створити? Та й не тільки Моцарт…  А що якби…?

А які враження залишилися у вас? Пишіть у коментарях

Ставте вподобайку. Підписуйтесь на «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

**********************************************************************************

Хроніки Книголюба у соцмережах : Фейсбук , Instagram,  LiveJournal, Telegram, Twitter,  Tumblr, Крок вперед!

Якщо знайдено помилку в тексті - пишіть