#письменник

[gwenllianwales]

Цікаві факти з життя Івана Нечуя-Левицького

Несу сюди цікавий та кумедний тред з твіттеру про Нечуй-Левицького. Ось, наприклад, його графік. Ну, хто б з вас не хотів собі такий?

Нормальна людина, яка не любила сратися і любила заснути вчасно. Хіба він не диво?

Навіщо нам коти, якщо є Іван Семенович?

Та і всілякі ТСНи там точно не потрібні, дивіться:

Оце найзнаменитіший факт про нього. А чом би й не брати парасольку з собою? Під нею можна ховатися від людей, а інколи можна навіть і тріснути когось набридливого

Я його теж не зустрічала, якщо чесно. А ви?

Всім нам треба повчитися. А не "ще трохи й піду спати"

Трохи преколів від пана Підмогильного. Ну, йому видніше, мабуть (ми не знаємо, ну, я не знаю, якщо чесно)

І наостанок трохи сумного:

джерело

[bez-nichoho]

Про ніщо (34)

Бувають вечори, коли слід пити лише темне пиво. Сьогодні був один з таких. Я сидів у закладі, назва якого нікому нічого не скаже. Читав книжку й відривався від тексту, аби ковтнути пива. І повертався — не конче до того речення, на якому спинився. Це не було обов’язковим. Я читав книжку фраґментарно, випадковою вибірковістю.

І завдяки цьому отримував більше, аніж написав автор. Такий спосіб читання давав мені нагоду додумувати те, що я пропустив — цілі шматки розповіді я уявляв на свій лад, від чого ця розповідть ставала іншою. Навіть трохи моєю. Читаючи у такий спосіб, можна навіть почати писати. Сподіваюсь, зі мною цього не трапиться. Принаймні в ті дні, які перетікають у вечори, коли слід пити лише темне пиво. Інші дні. Чиїсь інші дні.

Був початок літа. Чи так: початок літа відбувся. Це означає, що вже можна молитись на осінь. Колись я читав книжку, в якій було написано, що осінь — це рафінація понять. Не знаю, чи це справді так. Я волію мати осінь без понять, бо сама осінь є найвищим поняттям. Коли вона надходить, то вимагає уваги й занурення. Відчування та чування. Вслуховування та вислуховування. Осінь можна проживати як проживається добра проза. І так само можна пропускати цілі тижні, заповнюючи прогалини чимось своїм. Так осінь виростає сама над собою. Так можна з нею синтезуватись і стати її частиною. Її співучасником.

Осінь годиться для житнього хліба, присмаченого часником, і темного пива, авжеж. Насамперед темного пива. Мабуть, якраз тому не лише восени трапляються вечори, коли слід пити лише темне пиво — так можна заповнити усі прогалини, які ��ають бути заповнені осінню. / Івано-Франківськ чи то пак Станиславів, в часі ще однієї резиденції

[agyagar]

Берлога... (я вже другий день змушую себе тарілки віднести на кухню)

[dory380-blog]

Я придумала сюжет для детективу. Забирайте, кому цікаво.

Вбивця ходить по немережевим кав'ярням і підкидає отруту до пакетиків з цукром. Різні кав'ярні, різні люди. Жертви завжди випадкові, не пов'язані жодним мотивом, оскільки неможливо передбачити кому саме дістанеться пакетик з отрутою замість цукру.

[owlmara]

"Ми вибігли на поле, яке було біля лісу. Я відразу його впізнала, адже ми його проїжджали, коли їхали сюди. Через нього лежить дорога. Все поле було вкрите соняхами. Ще вчора я не вбачала тут нічого незвичного, але зараз, коли ми одні, а ранкове сонце світить зовсім по-іншому… Це неймовірно. Така гарна локація дивом залишається без уваги, що не могло не радувати"

Пишучи цей момент, мені хочеться плакати. На місці прекрасного поля, яке існує насправді, зараз лише засохла, випалена земля. Але коли я була там ще в дитинстві, то бачила таку красу

[girl-with-demons-in-her-soul]

05:38

Мій графік все ще збитий.

Зате витратила 3 години на оновлення обкладинок і викладання нових текстів.

Тут багато письменників, тому запрошую у відгуках (чи приватних повідомленнях, якщо соромитеся), ділитися власною творчістю.

У мене можна зробити "тик" ось тут. Приєднуйтесь до мене на Аркуші)

Ну і як же без похвалитися обновками.

[kiraandrew]

Бар "Дофамін" і Бастарди

В цьому місці банда Бастардів збирається, аби обговорити нові рейди, хильнути кілька чарок та поспілкуватися. Для особливих поціновувачів ретро на кшталт Сема є старі ігрові автомати, які вже стали більше прикрасою, ніж місцевим атракціоном.

Завітайте до цього загадкового закладу у романі "Неон у титанових венах" 🤫

А щоб познайомитися ближче з героями, тримайте підбірку персонажі "Неону" як коктейлі з бару "Дофамін"🍹

[agneaske]

Тут, на сході Нотенбаунгля, є місця тихі, а ліси темні-темні. В одному з таких лісів мене поховали. Моє життя було в самому розквіті, я випромінювала красу, молодість, здоров’я — цього не стало однієї секунди, й сьогодні я поквитаюсь з тим, хто у всьому винен.

[«У тихих місцях, у темних лісах»; продовження - за посиланням]

[yuliaabbb]

я закохалась. сильно. не без пам’яті, бо хотіла розуміти все що відбувається.

зі мною, тобою, нами

хотіла відчувати та ділитись, приймати та давати, бо з тобою легко

ти щирий, йдеш до цілей, маєш дивні мрії які хочеться заховати від світу бо це щось магічно таємниче, щось, що робить тебе щасливим

ти не залежиш від інших, та не хочеш викликати залежності від тебе. тут респект, але як можна не хотіти бути від тебе залежною? добре, про це якось згодом

ти помічаєш деталі, запам’ятовуєш всі дрібниці моїх історій, шукаєш зустрічі та спілкування, шукаєш майбутнього. хоча сам ще не знаєш якого.

тобі страшно - ти про це кажеш. вау. мені приємно, чесно

в тобі я відчуваю впевненість, підтримку, опору, любов (все ок). біля тебе хочеться рости, ставати краще, змінюватись і бути натхненням для тебе, любити, бути собою, жартувати та лажати. бо знаю - не осудиш.

є ше шось 78 сторінок з продовженням, але зараз це поки основне

я закохалась, якось отак.

#21кіндер

[rokusu-eiha-blog]

Хей, шановне паньство!

Мене звуть Рокс Ейха, він/його;вони/їх для чужих і воно/його для своїх, українець.

(Та-та, маленькі гомофобчики-компенсатори, ви мене не те шоб прям місґендерите, ви просто надто обмежені шоб зрозуміти,ги)

Щодо невзаємодії, то прошу тільки високого IQ, тому шо я люблю полеміку навіть із запеклими ідейними опонентами, але ненавиджу тупість та й навіть конспірологічні спрощення й ультиматизацію у будь-яких проявах.

Якшо хочете знати більше — ласкаво прошу до лонгріду❤️‍🔥

В мене завжди були дивні стосунки із блогами.

Це почалося ще з Surgebookа (який нарешті відновив мій акаунт, а то блін роснею себе чув, при тому шо всі блоги українською і лишень кілька віршів роснявою, які були написані мною в 12, коли я був ще тим малоросом⛓), де я кілька разів намагався запустити регулярний випуск блогів, але він загинався після 5-6 випуску. Тому цього разу я не намагатимуся шось систематизувати.

Це буде блог дуже рандомних вкидів про всяке життє, #філософські роздуми квіра і #рокс пише.

Ну там ше малюночки вкидатиду, але я не художник) —_—👌

А чому я взагалі на Сьорджі зарегався — то ше ціла істооорія. (Про яку можливо іншим разом)

Так от, хто ж я?

Я - людина, особистість, українець, дитина своєї матері, закохане і можливо кохане, письменник чи все ж таки графоман, співак, патріот, актор, можливо активіст, фіз-мат, фікрайтер, трохи філософ, українець, флегматик, трохи волонтер, амбіверт, частково кіт, майже хакер, майбутній SE, “лінива срака”, гендер-флюід, пансексуал, квір, ксеноґендерні, фрік нового покоління, дивне, задрот, геймер, меломан, може байкер - список можна продовжувати вічно.

Не виримався від цього уривку до однойменного есею, який був написаний по фану аби використати художній прийом риторичного питання, а як наслідок дав мені можливість взяти участь у чи не найкращому проекті у моєму житті. Та про це теж іншим разом.

Так то це все ще майже вичерпний список моїх ідентичностей, хоча я ще реблогну повний список моїх лейблів (я заморочене моґаі, шо ви мені зробите?)

Додам ще трохи фандомів: Код Гіас (тільки серіал, на фільми мене не хватило як і на проду. Хоча може якось подивлюсь), Моя геройська академія, Аватар: Останній маг повітря (чи яка офіційна укр.назва?), Ван піс (Ода-сан, кінчайте вже), Наруто, Фейрі тейл, Бліч (господи, ТИСЯЧОЛІТНЮ ВІЙНУ НАРЕШТІ ЕКРАНІЗОВУЮТЬ,аоаоао), Токійський гуль, Akame ga kill, Hinowa ga crush, Аватар (той шо Кемерона), Іржоїд Біско, Коли я переродився слизом, Solo leveling, Синій екзорцист (я забив трохи, планую вернутися), Чорна конюшина (теж маю вернутися), Luger Code 1951, Сім смертних гріхів (ナの大罪、^_^), Ерагон, окремо бантани і стреї + Kingdom i Blackswan. (Ага, kingmaker&lumina😁).

О, і на останок — осьо вам посиланнячка на всі мої сторінки:

https://surgebook.com/Roks_Eyha

https://archiveofourown.org/users/Roks_Eyha

@_roks_ua — тві

Приємно познайомитися❤️‍🔥

[kate-astronaut]

Як ми повинні це все пережити?

Мої пости перетворюються у спосіб вбити час поки на офісі світло світчиться з централізованого енергопостачання на генератор або навпаки. Це чудовий час дозаправити генератор та закипятити води для термосів, поговорити на тему, як ми це все переживемо.

Людина неймовірна істота, що здатна звикнути до будь чого. Ми ж вже звикли до анесованих та окупованих територій, до ковіду, до повітряних тривог і ще низки значно менш болючих та менш впливових речей. Ми звикнемо жити у перегуках генераторів. Звикнемо встигати все у періоди включень. Звикнемо якось грітися, звикнемо якось жити.

Колега каже: сьогодні бачив у телеграмі, що жінка президента сказала, що українці готові жити без світла кілька років. Я не впевнений, що українці справді готові, каже він. Та інший заперечує: я готовий лишень без р***і. Решта ствердно вигукують: так, ми теж, скільки завгодно, лишень би р***і п***а.

Як ми повинні це все пережити. З люттю у серці що зігріватиме, з вірою в ЗСУ, що світитиме нам у найтемніші години. Ми звикнемо, лишень би не звикати до катів.

[lavinawhite]

Одягни свого героя

Завдання: напиши сцену де антагоніст одягається

Насправді Птах — не антагоінст. Він...ну скоріше шось між антагоністом та протагоністом, бо на фоні одинх він наче якийсь не дуже добро, на фоні інших недостатньо зло і  тому таке шось: ні туди ні сюди. Але погратись в одягашки було прикольно хд П.С. Я не мучала його і він не завжди такий, скоріша частіше навпаки в навіть найгірших ситуаціях він виглядає чудово. Не знаю, що мало б його так потріпати... Хіба що хвороба.

Видих – і у блідому світлі вуличного ліхтаря з'явилася маленька хмаринка пари.

– І коли вони полагодять ті дурні труби, га? – парубок потріпав пса за міцну шию. Сірий же тільки засунув голову глибше під ковдру. Кімнату заповнив жахливий дзвін: голосний, чіткий, він відбивався від стін і застрягав у голові тисячами маленьких уламків.

– Ааа, дурний будильник! – заволав хлопець і скривився. Один різкий рух – і будильник розсипається на купку деталей. Їх дзвін ледве чутний.

Ледве переставляючи ноги по підлозі, хлопчина дочовгав до стільця в іншому кутку кімнати. Нещасний стільчик ломився від купи одягу, що був на ньому звалений: вдягнуті один раз чорні штани, купка шкарпеток, таких брудних, що можна колом їх поставити, сорочка розмальована краплями крові та поту, такий старий та потяга ний ремінь, що здається розсиплеться від одного доторку, кілька чорних футболок різної свіжості – і це тільки початок. Птах важко зітхнув, витягаючи з-під цієї купи речей халат. Тепер він також тхнув потом та кров’ю. Але кому до цього є справа? Хіба когось це хвилює? Натягнувши його, крилатий трохи покривився: десь в цій купі були робочі джинси і тепер халат пахне пеклом.

– Фу, треба буде якось це все випрати. Гидота. – крилатий почовгав з кімнати, все протираючи очі від сну. Все, про що він міг думати – кава. Солодка, міцна кава. Кавомашина загуділа, заревіла-заробила. Хмикнувши, Птах поплентався до спальні й завалився в ліжко. За мить він згадав про брудний одяг, про робочі джинси і халат. Квартирою пронісся стогін, повний болю, а за мить – «Та пофіг, все одно прати скоро!». І знову хлопець провалювався в обійми сну. Розтулив око, на годиннику вже восьма а за вікном посвітлішало. Знову човгання від одного кутка в інший, знову зітхання.

– Я й забув, яка ця кава бридотна на смак, коли холодна. – скривився Філ, роблячи черговий ковток. З-за кутку визирнула велика вовча голова. – Іди, я тобі вже насипав. – кивнув крилатий. Пес чкурнув до миски і жадібно зачавкав.

– Гуляти хочеш? – у відповідь тільки чавкання. – Добре, їж а я поки зберусь. До купи. Не хвилюйся, я не швидко.

Птах відчинив двері ванни. Прямо перед ним – старе брудне дзеркало. А в ньому – пом’ятого вигляду молодик. Гладко поголений, але з ледь не сірою шкірою та чорнішими за лютневу ніч колами під очима.

– Господи. – простогнав хлопець, торкаючись пальцями обличчя. – Це я? Жах. Тремтячими руками крилатий вмився та почистив зуби. Холодна вода навіть трохи допомогла прокинутись. – Пофіг, одягну кепку та капюшон – ніхто і не помітить. – виправдався Птах, намагаючись ігнорувати брудне волосся. «Всім пофіг, всім пофіг» – промовляв він наче мантру, риючись у шухляді пошуках светру потепліше. Нарешті якийсь все ж був натягнутий поверх однієї з тих футболок зі стілця. І знову холодними кімнатами пронеслось зітхання. От вже і штани на ньому, і чоботи майже зашнуровані. Один погляд в дзеркало – і на очі навертаються сльози: хлопець не впізнавав сам себе. Таким стомленим він ще давно не був, таким закинутим та самотнім не почувався ще ніколи. Капюшон накинутий на голову.

– Нарешті. – буркнув Демон, вилітаючи з квартири. В підїзді тхнуло котячею сечею, цигарками та якимось мийним засобом. За хвилину шум вулиці обрушився на Фелікса, наче той цунамі. Але йому все одно. Хлопець втягнув голову в плечі і швидко покрокував прямо. – Не озиратись і не підіймати погляд. Не озиратись і не підіймати погляд. – зашепотів він, пришвидшуючи крок. Таких важких днів не було давно. Але і це мине. Скоро він почуватиметься краще, скоро він стане сам собою. Скоро все налагодиться і цей вигляд безхатька знову зникне на якийсь довжелезний період. Скоро…

[bez-nichoho]

Резиденція. День 8

Зовсім не хотілось перекладати. Від ранку — кепський настрій. Подумалось, що закордонна літературна резиденція — це звісно круто звучить, однак на ділі я в чужій країні, в будинку з чужими людьми, ще й сам в окремому крилі. Умови прекрасні, але не все визначається ними. Пташка в золотій клітці. Відчувалась самота. Відтак я подався на прогулянку. Вештався прекрасним залитим сонцем лісом. Вийшов до ріки, на іншому березі якої зустрів стадо зубрів. Стояли, розглядали одне одного. Біля ріки я знайшов пляшку із листом. Хто зна, звідки вода її принесла. Хочеться думати, що десь здалеку, з якихось далеких-далекиї країв.

Але на скрученому аркушику не було ані слова. Навіть сліду. Вода забрала усі слова собі (як і нормальне фокусування камери, як видно). Тепер лиш уявляти, що було написано на тому папірці.

Так минуло кілька годин. Я повернувся в будинок, бо слід було зідзвонитись по кількох робочих питаннях з колегою. Пообідав. Надалі не хотілось нічого перекладати. Подумав, що можна взяти монокуляр, який стоїть у великій залі будинку, і піти на фотополювання. Що я і зробив пообіді. Склав штатив, засунув монокуляр за пазуху і пішов у ліс.

Стадо зубрів, яке я зустрів перед обідом, мені не вдалось зловити. Це було розчаруванням. Вони сховались за хащами, деякі вже ввійшли до лісу на іншому кінці лугу, на протилежному березі ріки. Ближче не підійдеш ніяк. Я порозглядав рослини, зробив кілька фото і подався до будинку.

Чорно-білі знимки крізь той монокуляр дуже сході на плівкові. І це прекрасно. Можливо, зроблю якусь серію. Може, щось поетичне.

Я майже дійшов до будинку, лишилось якихось 150 метрів. Але озирнувся і побачив чорні силуети побіля ріки. Подивився у монокуляр — так, кілька зубрів відбилось від зграї і паслось неподалік води. Мені не хотілось повертатись, але й шанс проґавити не хотілось. Тому — назад до лісу, знову обходити залиту водою луку. Але все геть не дарма.

Навряд мені вдасться побачити зубра в живій природі ближче. Вони прекрасні. І абсолютно спокійні. А ще мають класні чуби :)

Назнимкувавши зубрів, надивившись на них, я помалу збирався назад. Сонце майже впало за ліс, здійнявся вітер, похолодало. Вечоріло.

Після вечері я хотів сісти за роботу, але надалі не був на неї налаштований. Увесь вечір мав поганий настрій. Посьорбав рислінгу, подивився на зорі і подався спати. Ще й трохи посварився із близькою людиною. Бо ліси і споглядання зубрів не здатні забрати відчуття самоти. Іноді так собі й думаю, прокручуючи подумки цитату з Коцюбинського: «Так добре було б стати "нічим" — безгласним, непорушним спокоєм». Зрештою, я ще не стрічав чогось, що здатне позбавити мене тієї екзистенційної самоти, яка повсякчас у мені сидить — то глибше, схована, то явна, десь на горі, нічим не прикрита. Вочевидь і прекрасна природа пущі на це не здатна. І нехай.

[nevi-arent-you]

минулорічна замальовка великої історії і минулорічне фото спокійного життя:

**

В моїй колекції занадто багато всього, так багато, що більшість на моєму місці не згадала б і половини. У мене вдосталь скриньок, яскравих і не дуже. Є звичайні, що пахнуть відсирілим деревом, є позолочені, прикрашені самоцвітами, картонні, з написами і без, потерті і зовсім нові. Вони всі однакові за розміром, але різної ваги, і буває досить кумедно, коли не можеш підняти картонну коробочку, але з легкістю береш в руки десять таких самих стальних ящичків. Їх неможливо порахувати, і той, хто надумав би витрачати час на таке безглузде заняття, напевно зійшов би з розуму, а так і не встиг би дійти хоча б до ста.

Я збираю ці скриньки, а вірніше - те, що в них, з народження. Неможливо, скаже хтось. Я не буду переконувати. Неможливо зовсім не мати таких скриньок, подумаю я, інакше хто ти без них?

Володіти скриньками не страшно. Це не найгірше, що може трапитись. Можливо, хтось читаючи це зараз посміхнеться, кинувши оком на свою маленьку колекцію, або задумливо гмикне, виражаючи свою незгоду… але це не найгірше, це можна терпіти.

Іноді я відкриваю скриньки, іноді вони відкриваються самі, без мого бажання. Це важко, але доводиться змиритись. Ти не можеш наперед вгадати коли скринька відкриється і на скільки це буде непідходящий момент. Ти не можеш відкласти зміст на потім і робити вигляд, що нічого не відбудось. Ти не можеш втекти і повернутись, коли все якось само виправиться без твоєї участі. Ти мусиш з усім розбиратися сам, тут і зараз.

Хотілось би сказати, що за цей час в мене з‘явився напрацьований план дій на випадок непередбачуваного відкриття скриньки, але ні, я не на стільки сильна людина, та і людиною мене можна вважати з великою натяжкою. Кожне виймання вмісту - це травматичний досвід, з яким не завжди можеш впоратись самотужки. Чи впораюсь я? Вирішувати не мені.

Сьогодні додалось ще пару екземплярів. Один затертий ящик із відколотим лаком (значить, вміст справжній) і блискуча керамічна коробочка, розписана синіми птицями (несправжнє, могло-би-бутнє). Мені обов‘язково треба відкрити обидві, такі правила. Я довго сумніваюсь з якої б почати, і мій погляд зупиняється на синій птиці.

[vs-moon]

Доброї ночі, мої любі читачі ♡

Хочу привітати вас у себе в нічній бібліотеці

Тут я розкажу вам про історії, людей і спогади, що зберігаються на брудних полицях цього місця

Усіх їх поєднує лише одне - кохання

До тіла, до душі, таке, яким воно буває

Воно приносить помилки, але саме ніколи не було помилкою

Я хочу вам показати своє нічне небо, те яким я його бачу. Тут в кожну зірочку легко закохатися бо в кожну з них я закоханий сам

[zahnybida-blog]

(via Рецензія на фільм Години / The Hours (2002))