#5 років

[alexcabotgf]

resurrections rewatch let's fucking goooo

[unhonestlymirror]

My mom is a really interesting person. She was like, "Oh yes, you have Belarus blood, but I won't teach you Belarus language, history, and culture because you need to integrate to Ukrainian one... by going to the prorussian and russian speaking Orthodox school because I love to trust random people but not my own kid."

[olegzhdanovkiev]

Росія в силах воювати ще 3-5 років, але Україна може перемогти вже у 2025-му

Росія в силах воювати ще 3-5 років, але Україна може перемогти вже у 2025-му - Жданов Цього року бойові дії точно не припиняться, а 2025-й цілком може стати роком нашого контрнаступу і перемоги, зазначив полковник запасу Олег Жданов. На сайті Главред відбувся чат із військовим експертом, полковником запасу Олегом Ждановим. Спілкуючись із читачами, він розповів, у якому випадку Росія може знову рушити танки на Київ, чому наступ у Харківській області став для Путіна капканом, коли можливий контр... Читати далі »

[not4yourmind]

Моя самооцінка росте пропорційно скинутим кілограмам. Трохи спорту + "правильне" харчування (насправді просто на око не більше 2к калорій) і в принципі цифра на вагах мене зараз влаштовує. Можливо потім варто "задуритись" і розкачатись до "кубікаф" ?) Я був доволі підтягнутим років 5 тому. Принаймні мені здавалось)) Навряд можливо досягти якихось видимих результатів в домашніх умовах, а спортзал щось я не впевнений чи хочу. Та й загалом, побачимо. Що ще. Замовив ескіз на татуювання. Почав інвестиції в пасивний прибуток. Вирішив трохи систематизувати свої фінанси після доволі пофігістиного ставлення до них минулі пів року. Та й якось всьо. А, ще вчора, після через 5 днів, мене привітала моя команда по квізам. Приємно, насправді, хоч і запізно трохи. Був ще один офер на роботу. Навіть не поганий. Але я був вимушений відмовитись, бо територіально в Київ я не хочу. Не розумію як він мене знайшов правда, бо резюме я ніде не публікував. Взагалі останнім часом є чіткіше розуміння того, чим би я хотів займатись на перспективу. Тому, тихенько рухаємось далі.

[zlabjola]

Замовила книгу "вступ до психоаналізу: нові висновки" Фройда.

Насправді, за день до того я просто крінжанула з частини в статті на вікіпедії про заздрість до пеніса і мені стало дуже цікаві усі інші його теорії. Часто чую його ім'я, треба почитати. Адже він зробив не аби який внесок в психологію, як би там не було. Я і так давно хотіла почитати.

Також, поки чекала книгу, задумалася про те, чи не варто було все таки обрати психологічну освіту. Мені часто казали, що варто було б. Батьки, друзі. Я тоді не думала, що могла б збагнути такі складні речі. Особливо на фоні юнацького максималізму. Зараз можливо. Думаю, я могла б. В мене непогано б вийшло. Але я все таки натикаюся на той факт, що я часто надто категорична. Я все оцінюю відповідно до своїх моральних цінностей та поглядів на життя. Воно то і не дивно, але в роботі психолога чи психотерапевта важливо вміти абстрагуватися від цього. Не судити. Я так поки що не можу. І іноді люди зізнаються у жахливих речах. Я не до всього готова.

Сьогодні, наприклад, побачила відео, де жінка знайшла в ванній кімнаті 16-тирічної дочки камеру. Яку туди встановив її батько. І вона там вже давно. Жінка одружена з ним 14 років, і до цього самого моменту все було абсолютно нормально. Ніяких підозр. Та і камеру вона знайшла випадково, бо в ванній кімнаті щось зламалося, а чоловік все ніяк не міг полагодити. Якби не це, то і не дізналася б.

Уявлення не маю, як би я придушила свою огиду до людини, яка зізналася б мені під час сеансу в тому, що (візьмемо до прикладу тільки ймовірні наміри, а не вже скоєний злочин) хоче підглянути за власною дочкою. Та й навіть якщо взяти злочин, у нас за таке навряд чи посадять, або не надовго.

Плюс якщо і отримувати освіту в цій галузі, то закордоном. В Україні, наскільки я знаю, застаріла програма. Та й проблеми з сертифікацією спеціалістів. Кожен бажаючий може назватися психологом. Але це поки що нереально для мене. І в найближчі років 5 теж. Але вцілому, я б хотіла отримати другу вищу освіту. Першу взагалі можна не враховувати...

[lisa-is-chilling]

я скоро вчиню злочин, за який передбачено від 5 до 15 років позбавлення волі в колонії суворого режиму з конфіскацією майна та без права дострокового звільнення.

сусід привів якогось чувака в ЧАС НОЧІ СУКА. вони годину сиділи на кухні і про щось пизділи. для контексту, ми живемо в крихітній квартирі, і двері моєї кімнати виходять прямо на кухню, тож я чую все, що там відбувається. плюс двері зі скляними вставками, а я не можу спати зі світлом.

я вже не витримую. мені потрібне власне житло, ейсеп, бо клянусь богом, використовувати ножі для різання плоті буде не тільки моя суїцидальна сусідка.

[ruushinynerve]

Сьогодні я також з'їздила до квартири мами, нікого не було, тож я пройшлася подивитися як там все поживає. Сказати що я шокова? Я пам'ятаю що все було трохи задрипаним, а ванна лишала бажати кращого, але не настільки. Таке відчуття що ніхто до рук ганчірки не брав відтоді як я з'їхала від них, а це було десь років 5 тому. Всі поверхні у жиру, бруді і пилу. Підлога, уф. Стіни обгризані та обдерті. Вікна і дзеркала помацані із залишками чогось. Полички захламлені, предмети брудні. Жир і пил навіть на верхніх поличках.

Ванна... Це окремий фільм жахів. Описувати все занадто довго, тому скажу лише, що я в такій ванній навіть вмитися гидую. Торкатися своїм тілом цього, брр, я вже бачу як висипи і прищі з'являються від того. Відверто кажучи, руки свербіли взяти і прибрати це все самій. Заради цікавості, чи дійсно ця ванна настільки в'їла в себе бруд, що не відмивається, чи просто ніхто не докладав зусиль? Я нажахана після цього.

Якби не проблеми з проводкою і сантехнікою, наша квартира значно ліпша була б. Але все одно, поки та квартира не стане вичищеною цукерочкою з білими стінами і паркетом (і новою ванною!), я туди не сунусь. Краще тут буду жалітися на проводку і крани.

А тепер подумати, що з таким живуть люди в орендованих квартирах, сплачуючи оренду плюс комуналка. Це жах. Платити за оренду в таких умовах це жах. Мене жаба давить платити стільки грошей за квартиру, навіть хорошу і обставлену добре. Щоб знімати таку в якій я б комфортно жила і не відчувала себе щуром, це не менше 20к було б, без комуналки. І це тільки за квартиру не на першому поверсі, з нормальною проводкою, сантехнікою і вентиляцією, з рівною підлогою, чистими білими стінами і балконом. Обставлене по мінімуму, просто, мінімалістично, плюс в адекватному районі де тебе не зґвалтують за рогом. Враховуючи як ростуть ціни і загальні перспективи, віддавати стільки грошей, знаючи що зробити своє ти не зможеш, бо це все чуже, таке собі, грошей зайвих не лишиться. Але якщо і платити якісь гроші за оренду, то за хороше чисте місце, а не за оце, де все ледь тримається і виглядає наче вчорашній притон або звідки вчора бабусю вверх ногами винесли.

Тож, мене втішає хоча б те, що в своїй квартирі я не плачу овер 10к просто за життя тут, а за менше зараз оренду важко знайти, і це однозначно буде щось в ледь придатних до життя умовах. Ці гроші краще витратити на те щоб поліпшити умови в квартирі, вийде не дорожче ніж орендувати іншу квартиру.

Це був потік роздумів. Життя несправедливе, якщо ти не жирножуй з олігархії/дупотат/їх сородічь.

А якщо серйозно, час вивчати законодавство, бо ми ж не лохи?) Це як не читати інструкції перед використанням, не треба бути такими.

[rihu-w]

досі не звикла що я вже в тому віці, коли тебе починають цікавити інші в романтичному плані і ти починаєш цікавити когось. я завжди вважала що ��е "для дядь і тьоть, я не при справах", в фільмах це виглядало тупо і неприродньо. а тепер, схоже, я тьотя. як це прийняти? можна мені знову 5 років і я плачу на моменті де в мультику "король лев" помирає батько Сімби (не те щоб я і зараз не плакала там, але зараз мова не про це)🥲

[girl-with-demons-in-her-soul]

Сьогодні одногрупники знову були буйними на парі. Кажу викладачеві:

— бачите який дитячий садок маю виховувати Він:

— та ви дуже нещасна жін…

Так слово "жінка" і не договорив, стушувався і втік))

Він, звісно, знає, що я на 5 років старша за всіх, але вже десь видно зрілість моя проявляється. Це було дуже мило і кумедно, хочеться залишити це в пам'яті. Раніше я дуже сильно боялася дорослішати, а зараз, думається мені, що це навіть дуже приємно. Рухаємося тільки вперед!

[temnashafa]

Пару артів зі скетчбуку :P

Цьому скетчбуку вже 5 років і я все ще його не завершила (⁠ ・⁠(⁠ｪ⁠)⁠・⁠）

A couple of art from a sketchbook

This sketchbook is 5 years old and I still haven't finished it

[victoriada]

30 уроків за 30 років

1. Сльози  — не показник слабкості.

2. Батьки не завжди праві.

3. Старший вік не означає наявність мудрості та не є автоматичним критерієм для поваги.

4. Праця на роботі не завжди вчить фінансовій грамотності.

5. Нормально не відчувати нічого до родичів, якщо немає емоційного зв’язку чи близькості.

6. Егоїзм буває потрібним.

7. Психологічне здоров’я не менш важливе за фізичне.

8. Злість і гнів можуть бути здоровою та потрібною реакцією.

9. Краще самотність, ніж люди, які викликають відчуття дискомфорту.

10. Людина сама собі вибирає авторитетів.

11. Авторитету не підкоряються, а поважають його думку.

12. Маніпулювати людьми можна несвідомо.

13. Йти на компроміс означає поступитися.

14. У будь-яких стосунках мають бути домовленості.

15. На все є свій вік.

16. Подарунки не повинні бути заслуженими.

17. Фундамент будь-яких стосунків — повага.

18. Не всі проблеми вирішуються самостійно; просити про допомогу — нормально.

19. Любов/кохання — це не тільки про почуття, але й про прийняття рішення бути разом.

20. Неопрацьовані в дитинстві “моменти” рано чи пізно випливуть у дорослому віці.

21. Треба на людину витрачати стільки енергії, скільки вона ж віддає.

22. Зміни в людині не подобаються тим, кому вона перестала бути зручною.

23. Усі люди навколо — експерти в якійсь галузі, особливо тоді, коли їх не питають.

24. Хороші та погані спогади зникають однаково.

25. Самовираження має в першу чергу приносити задоволення самій людині.

26. Одне вибачення — ввічливість; два та більше — знецінення себе.

27. Спочатку власні потреби та почуття, потім інших.

28. Тримати емоції в собі шкідливо для здоров’я.

29. Це не синдром самозванця чи низька самооцінка; це потяг довести оточуючим свою значимість.

30. Моє існування вже є причиною себе цінувати.

[unhonestlymirror]

🇩🇪 Записки лікаря в Німеччині:

Я працюю сімейним лікарем 5 місяців. За цей час я прийняла понад дві сотні українських пацієнтів.

Коли я уявляла собі роботу у Нойштадті (богемний район у центрі Дрездена), у голові виникав образ патлатих іпохондриків, які спочатку дивляться на свої біркенштоки, а потім довірливо повідомляють, що в них паморочиться в голові і німіють пальці. У чому справа, лікарю? Може в моїй новій веганській дієті, а може в тому, що я люблю Сартра?

Медикаментів ніяких не приймаю, не п’ю, курю тільки траву, але вона біо. Зробіть мені аналізи на все і дайте отрути! Але тільки рослинного походження і місцевого виробника, не хочу підтримувати діяльність трансатлантичних корпорацій і великих фармкомпаній.

Коли я думала про роботу в Нойштадті, я уявляла собі гіпертонічну хворобу, застуди, геморої, грибки на нігтях і натовп молодих невротиків з хворобливою пристрастю до мистецтва, словом когось на кшталт мене самої.

На третій день моєї роботи я прийняла пацієнтку зі Львова, яка просто нагуглила кабінет сімейного лікаря біля свого будинку.

Їй пощастило.

Я говорила з нею українською і ще не цілком розібравшись, як усе працює, зробила повний медичний огляд і неврологічне обстеження.

Одразу зробила, замість того, щоб «дати термін» через місяць.

Пацієнтка скаржилася на біль у грудях.

Щоправда, протягом п’яти років.

З усім ентузіазмом і параноєю не надто досвідченого лікаря, я вирішила виключити інфаркт.

Взяла в неї кров на тропонін і зробила кардіограму.

Пацієнтка залишилася задоволена. Медсестри не надто.

Через два тижні жива черга сягала воріт, що виходять на вулицю.

Двір у нас великий, тож людей було не менше двадцяти. І це о 8-й ранку.

Українці множилися в геометричній прогресії.

Приходили на «гострі години прийому» як до себе додому, вигадували собі термінові скарги, а потім підморгували мені «лікарю, я їм там сказала, що пронос і блювота, але просто не хотіла чекати».

Приходили з немовлятами, кішками, хитромудрими формулярами німецькою і похоронними листами українською.

Приходили з претензіями, що я не педіатр і пропозиціями спекти київський тортик, якщо ми зробимо їм рекламу.

Приходили з переломами, зубним болем, панічними атаками.

Одним словом, приходили поговорити.

Необов’язково зі мною, іноді терапевтичний ефект мала бесіда в кімнаті очікування з іншими пацієнтами. Завжди приємно побачити, що комусь гірше, ніж тобі.

Згодом я навчилася розуміти хто з якого міста за скаргами.

Іноді я розуміла за говіркою, що людина з центральної України, безпомилково вираховувала одеситів за нашою флегматичною пихатістю, а галичан за цим прекрасним «пані Іринко».

Іноді лінгвістичної проникливості не вистачало і тоді мені на допомогу приходили симптоми.

За місяць роботи я зрозуміла, що якщо молода жінка астенічної комплекції не може спати і не може їсти — швидше за все, вона з Херсона.

Я зрозуміла, що якщо пацієнтка за шістдесят уперше в житті скаржиться на раптові напади безпричинного страху – швидше за все, вона з Харкова.

Я зрозуміла, що якщо 40-річна жінка схудла на 17 кг (і це не маніфестація цукрового діабету або онкологія) – найімовірніше, вона з Маріуполя і в неї хтось загинув.

Люди приходили різні.

Я завжди запитувала німецькою «auf russisch oder ukrainisch», багато хто говорив «та яка різниця», україномовні раділи і розповідали про те, як нещодавно були в російського сімейного лікаря, який називав їх націоналістами і просив перейти «з української на нормальну».

У Дрездені це часта історія.

Багато лікарів переїхали з Росії 20 років тому і досі живуть у затишній радянській реальності, ностальгуючи за морозивом по п’ять копійок і засланням до Сибіру.

Люди приходили різні.

Різного віку, професій, статусу, вірувань і переконань, усі вони приходили з надією на гіпотиреоз або нестачу вітаміну Д.

З надією на те, що вони отримають таблетку і їхнє життя стане менш нестерпним.

Фрау А. почала плакати, щойно сіла на стілець.

«Я нічого не встигаю, дитина в садочку, я ходжу на курси німецької, але нічого не запам’ятовую, зі мною щось не так, я тупа, будь ласка, перевірте щитовидку».

Через п’ять хвилин виявилося, що курси дуже інтенсивні. П’ять годин, щодня, дитина постійно хворіє, чоловік хоче йти на фронт, вона погано спить.

Коли вчителька німецької дає тест, у Пані А. тахікардія і пересихає в роті.

– Ви взагалі збираєтеся тут залишатися? – запитала я, – вам навіщо потрібна німецька?

– Та ні, думаю, що влітку додому, не будемо ми тут, не хочу.

– Ну так сприймайте це як спосіб провести час і соціалізуватися.

Пані А. здивувалася, вона чекала, що я буду її лаяти за це.

Так і сказала.

Це також пострадянська травма — весь час чекати, що інші знають краще, що тобі потрібно.

У неї не було гіпотиреозу, але їй допоміг лікарняний на два тижні.

Пані Б. прийшла з іншим питанням.

«Я не хочу свого чоловіка, інших – так, а його – бачити не можу», вона зробила паузу: «Знаю, недобре так казати, у багатьох чоловіки далеко, вони страждають, але ми першого дня війни виїхали з дому, ми біля кордону з Польщею живемо. Лізе постійно, вже сил немає! Знайома казала, може в мене щось з гормонами».

У неї не було гіпотиреозу, але виявилося, що чоловік її б’є.

Гіпотиреоз був у Пані С. із Нікополя, яка думала, що в неї гіпертиреоз, бо серце стукало як ненормальне щоразу, коли вона читала новини.

Нікополь обстрілювали щодня, там залишилися її мама і сестра.

Люди приходили різні, але всі за одним і тим самим.

Будь ласка, дайте нам якусь причину. Чому так погано? Як далі жити?

Подаруйте діагноз, дайте те, з чим можна боротися, те, що можна контролювати.

Найчастіше я цитувала Франкла і говорила:

«Усе, що ви відчуваєте, – природно. Ненормальна реакція на ненормальні обставини – нормальна. Ви – жива людина».

Я валідувала їхнє право бути розчавленими через власне безсилля.

Я виписувала антидепресанти і заспокійливі частіше ніж ібупрофен.

Багатьом пацієнтам було соромно від того, що їм погано.

Не може ж випадати волосся через війну? А кола під очима, відсутність сил, я вчора вдарила свою дитину, невже це теж через війну? А чому в мене щотижня застуда?

У Києві діти теж ходили в садок і все було нормально. А постійна печія? А чому стрибає тиск і ночами я прокидаюся від того, що серце вистрибує з грудей?

Я — просто руїна, війна тут ні до чого, перевірте гемоглобін!

Особливо соромно було чоловікам.

Я ж не на війні, не в окупації, тут мирне небо, мені б гарувати, а я сиджу на соціалці і ще по лікарях тиняюся.

Люди недооцінювали кількість зусиль, які доводиться витрачати на виживання в умовах нової реальності.

Біженство — це не туристична поїздка.

Біженство — це спроба вмістити своє життя у дві валізи і водночас удавати, що все нормально, щоб не налякати дітей.

Біженство — це коли ти повністю залежиш від інших людей і бюрократичних інституцій.

Люди бояться джоб-центру більше ніж лейкозу.

Я взяла аналізи у літнього чоловіка в рамках чек-апу і мене насторожив його загальний аналіз крові.

Я відправила його до гематолога і довго пояснювала йому і його дружині чому важливо туди піти.

Говорила про те, що є варіант, що це хронічна інфекція, тоді потрібно шукати фокус, але найімовірніше це лейкоз.

Вони помітно нервували і я почала думати, що перевантажила їх інформацією. Виявилося, що нервували вони не через це.

Завтра у них був призначений термін у джобцентрі.

Люди зі сльозами на очах благають дати їм антибіотики, бо не можна пропускати курси, за які платить держава (ну і ще тому, що в Україні антибіотики без рецепта і люди звикли ковтати їх як цукерки).

Люди приходять у пошуках причини, яка пояснила б, чому їм так погано, але сподіваються переконатися, що все нормально.

Навіть найзавзятіші хроніки, які роками ігнорували свій ХОЗЛ, туберкульоз або серцеву недостатність, раптом приходять на прийом. Почасти тому, що на шару і оцет солодкий, а за страховку все-таки платить держава. ��очасти через те, що бояться залишитися без ліків, а в аптеці тут так просто не купиш ні антибіотики, ні транквілізатори. Почасти тому, що їм важливо знати, що смерть наразі на іншому боці річки. Вони не помруть найближчим часом. На чужій землі. Не попрощавшись із найближчими.

Нещодавно у всіх київських новинах передавали історію про жінку, яка відвезла сина до садочка, а потім в її авто прилетів уламок снаряда. Після обіду усіх дітей забрали, а за хлопчиком так ніхто й не прийшов.

Наступного дня в мене було три пацієнтки з панічними атаками.

У всіх маленькі діти.

«Чого ви боїтеся? Спробуйте зафіксувати думку, яка запускає страх», – запитала я у Фрау О., вона була в мене вже багато разів через сильну мігрень.

«Ну чого-чого» – Пані О. різко видихнула. – «Що з ними буде, якщо я того? Одному – дев’ять, другому – п’ять?»

Вона не змогла вимовити слово «помру».

Люди приходять різні, у когось букет зппп, у когось свята трійця: гіпертонія, діабет, серцева недостатність, у когось психіатричний анамнез завдовжки в життя, у когось рідкісне аутоімунне захворювання або генетична патологія, але status praesens – один і той самий.

Війна.

Майже у всіх хтось залишився в Україні. Старенька мама, брат-інвалід, кішка, яку ніяк не виходило взяти з собою, бо слінг із немовлям і друга дитина під боком. Залишився будинок, у якому щойно закінчили ремонт, робота, документи, закоханість, юність, могили рідних, іпотека…

Довелося бігти швидше, ніж вдавалося усвідомити, що відбувається.

А потім не було часу на усвідомлення, потрібно було вижити, доїхати, знайти де спати, оформити документи, влаштувати дітей до садочка чи школи, знайти квартиру, меблі, педіатра, спрей від астми для молодшого і засіб від цвілі на стінах. Чужою мовою, у чужій побутовій реальності.

Коли там усвідомлювати та й чи треба?

Цей біг завмер.

Завмер і залишився всередині.

Багато українців і українок усе ще біжать і не можуть зупинитися.

Біжать від минулого і від майбутнього, від страху, від війни і від її наслідків, від необхідності вибору і від прийняття катастрофи.

Однією ногою в Україні, іншою в Німеччині.

Паралельно у двох реальностях.

Вранці — німецька школа, ввечері — українська. А що? Дитина йшла на золоту медаль, треба не відставати.

Вранці — курси німецької, ввечері — онлайн університет. А що, у мене останній курс медичного університету.

Вранці — скайп із чоловіком (якщо в нього світло буде), ввечері — Різдво з німецькими сусідами і спроба пояснити на пальцях що таке кутя.

Вранці — співбесіда на роботу в пфлегегайм (з Б1 уже беруть працювати до будинку літніх людей), а ввечері істерика з приводу того, що чоловік віддав друзям дитяче ліжечко.

Вранці — сльози і битви з 5-річкою «не хочу в німецький садок», ввечері — український хор і підготовка до концерту з метою збору коштів для України.

Кажуть, ранок покаже, що вечір не скаже, але що робити, коли ранок пересварився з вечором?

Йти до сімейного лікаря.

Не за пігулкою – за надією. 💛💙

©️ Ірина Фінгерова, дрезденська лікарка.

®️ Infopost.Media.

[not4yourmind]

Lineage II, Placebo та Руйнація

Вчора було перше червня. Рівно 5 років, як ми почали зустрічатись. Іронічно те, що до цього святкування дат мене привчили вже в стосунках. Я не вкладав в дні чого серйозного, але оскільки це було потрібно, то почав. Спочатку святкували місяць, потім два, потім півроку, а потім лише річниці. І ще більш іронічно, що останню нашу річницю святкував я сам. Вона забула. І не згадала би. Я не образився, хоч і довго готувався, обирав подарунок. Все ж в неї завжди були проблеми з числами. Це вона так пояснила. Але напевно це була брехня. Дата їй була важливою завжди. Попередні роки вона рахувала дні до неї. А тоді просто почала забувати, бо це стало не так потрібно. Зрештою. Вчора було перше число і я святкую його тепер сам. З вдячністю за цей «досвід», проте без думки, що хочу все повернути. Ще й співпало так, що прийшла моя «Руйнація». Я робив передзамовлення ще в квітні. Вже червень. Страшно те, як швидко йде час. В мене ніби не було цієї весни. «Руйнація» це книга про лор одного з моїх улюблених персонажів Ліги Легенд - Вієго. В нього дуже сумна історія. Вона мені одразу почала імпонувати. Але кінець в неї не дуже. Багато хто знайде в ній жахливу історію жорстокого тирана. Але, як і в «Портреті Доріана Грея» я вбачаю в ній свою мораль і свої принципи для побудови життя. Останнім часом дуже багато слухаю гурт Placebo. Він прям грає на фоні. Пісні вже здаються рідними, хоча я й слухав його раніше. Все більше і більше музики знову з’являється в моєму житті. Це добрий знак. Напевно. Сеанси з терапевткою проходять добре. Результати мене дещо дивують, проте напевно це та гірка правда, яку я сам собі боявся сказати. З часом рожеві окуляри все більше і більше розсипаються. І з одного боку я радий, що так. З іншого боку все ще не знаю, що робити. Життя наче налагоджується, але я не можу знайти вектор та ціль. Радує, що я зараз не сам. Є багато хороших людей, які мені допомагають. Це приємно відчувати, що ти не сам. Увечері завжди є з ким поговорити. І я стараюсь цінувати кожного і кожну поряд зі мною. По цілях на травень я виконав майже все. Тож я дійсно задоволений собою. Він пройшов продуктивно. Вирішено питання з переїздом, знайдено нове місце проживання. Лишилось продати деякі речі, які мені не будуть потрібні та почати збирати речі. Можливо підправити деякі візуальні моменти по квартирі. Терапевтка вважає, що мені не зайвим було б звернутись до психіатра, бо є всі ознаки депресії. Але я боюсь. Я почитав, що там потрібно ставати на облік, регулярно проходити обстеження та приймати ліки. Можливо навіть все життя. Стрьомно це все. Ще вона порадила знаходити певні опори. Заняття, в яких відчувається спокій і хоча б нейтральний настрій. Це можуть бути речі, які «тримали» мене в дитинстві або в періоди, коли ніби як було добре. Тому я почав активно слухати музику. Купив підписки в Youtube Music та у вільний час займаюсь плейлистами. А ще пробую читати книги, які мені подобаються. На черзі «Місто» Підмогильного. Одним з таких стовпів стала Lineage II. Після роботи в мене сеанс медитації. Я завантажив пустий сервер, запустив його в себе н�� комп’ютері і проходжу квести, які проходив у п’ятому класі. Відвідую локації, досліджую заново світ. Без «гонки» до якої я звик. Я заходжу на годину - дві. Пройти якийсь цікавий квест, дослідити лор, згадати емоції та відчуття. І це дійсно працює. Все стає наче як більш спокійно. Це варіант відпочинку, коли мої думки сфокусовані на тому, що вже колись приносило добре. На емоціях. На позитивних емоціях, які я отримував сам, а не з людьми. І це приємно. Все ж ця гра дуже сильно допомогла мені тоді, в школі. І допомагає зараз. Ще раз в серйоз задумуюсь про татуювання.

Зрештою, все налагоджується. Я вже не думаю про ситуацію так часто. Єдиною проблемою лишається майбутня ціль життя. Але враховуючи ситуацію в країні та потребу протягом певного часу вирішити питання з мобілізацією, можливо, ця проблема теж вирішиться сама собою. Я вже підіймав це питання. Навіть дивився вакансії в деяких підрозділах. Підсвідомо готуюсь. Ще треба посилити підготовку фізичну. Щоб ця штука не застала в «расплох». Є підсвідоме відчуття, що мене це не омине. І це буде мій шлях. Не знаю ще в якій інтерпретації, але можливо? Цілі на червень не ставлю, бо вони наче як і самі відомі, а наче й не знаю що хочу. В мене все добре. Точніше нормально.

[lisa-is-chilling]

how I love being a woman...

загальний стрес + лютеїнова фаза циклу = дуже драматичний пост про вигорання.

їбать, виявляється, життя потрібно планувати згідно з твоїм гормональним фоном. це мабуть логічно, бо він постійно змінюється, і це було б краще для багатьох аспектів життя, але коли у тебе починаються місячні в 12 років, мама тобі не каже: "ти будеш стікати кров'ю в середньому 5 днів на місяць протягом плюс-мінус 50 років, а ще твої гормони не дадуть тобі спокійно жити, і ти не розумітимеш, в чому справа". мама мовчки дає тобі прокладку і співчутливо гладить по голові. (в мій перший день місячних мами вдома не було, і мені довелось самій йди до крамниці за прокладками. це було дуже страшно.)

університет так само їбе мене в сраку без підготовки - це не змінилось - але тепер мої істерики мають більше сенсу. в мене буквально через декілька днів початок менструації, мій гормональний фон казиться. ЗВИЧАЙНО Я НІХУЯ НЕ МОЖУ РОБИТИ, БО Я ПРОСТО ФІЗИЧНО НА ГЕНЕТИЧНОМУ РІВНІ НЕ ЗДАТНА.

зараз я злюсь буквально на всіх, бо про синхронізацію життя згідно циклу я дізналась з тіктоку.

з тіктоку блять.

хочу в'їбати тих, хто каже, що статева освіта не потрібна. і це не через мій пмс (частково). у мене для вас погані новини, народ - ви вбиваєте жінок своєю халатністю.

фізичним та психологічним здоров'ям дівчаток так відверто нехтують, коли не дозволяють їм жити на повну, жити з цими постійними змінами в їх організмі. нас не навчають уживатися з хронічними болями, кровотечами, різкими спадами енергії або що робити, коли протягом трьох днів ти тупо хочеш сексу (і що це нормально). мені образливо, що про чотири фази циклу я дізналась з найменш адекватної соціальної платформи: що мої потреби змінюють буквально кожен тиждень, і що я можу не бути здатною на щось, що з легкістю робила ще декілька днів тому. мене не вчила цьому мама, чи вчителька в школі, чи навіть блогери в інстаграмі. про це не так часто пишуть книжки, не знімають відео на ютуб, інформація ледь не засекречена.

бо я жінка. бо у мене є менструація. бо я брудна, і мій молодший брат не повинен знати, що таке тампони і прокладки. ніхто не повинен знати, що у мене місячні, і я мушу ходити на роботу навіть якщо ��гинаюся навпіл від болю.

відтепер буду відслідковувати свій цикл, прислухатися до свого тіла ще більше. бо, очевидно, продуктивність я не можу отак просто витиснути з себе. і нехай навчання мене вибачає, але змушуючи себе працювати, коли у мене немає на це ніяких ресурсів - це ламати власну природу, як би пафосно це не звучало. перечекаю декілька днів, переведу подих, а потім подивлюсь, як воно буде.

якщо у мене коли-небудь буде донька, клянусь богом, я зроблю все, щоб їй ніколи не доводилось проходити через те саме, що й я.

[kyivskamavka]

Що ж, наша пісня гарна й нова починаю її знову. Новий пошук м'ю, як ще не встигла зробити, але старий теж гарненький, тому поки так. Якщо ще трохи про мене, то:

- Займаюся професійно писемностю вже більше 5 років, хоча почала писати вірші з раннього дитинства (6-7 років)

- Кокосовий батончик Рошен мені більш довподоби, ніж арахісовий

- Обожнюю та намагаюся дотримуватися естетики dark academia і femme fetale

- Адміню канал Бук: *в'яже*

- Язичниця з скандинавським направленням

- Слизеринка

- Україночка, проте проживаю більше 4 років в Литві

- В вільний час фотошоплю, роблю коллажики та едіти, пишу фанфіки на АО3, перекладаю і ще багато чого

[andrewnich]

Star Wars Outlaws - це одна із найбільш очікуваних та бажаних ігор останніх років. І причина зовсім не в тому, що комусь не вистачає ігор по всесвіту "Зоряних воєн". Їх за крайнє десятиліття було створено просто неймовірну кількість. В усіх можливих жанрах та для будь-якої із нині наявних платформ.

З одного боку справжнім фанатам франшизи цікаво ознайомитись із проєктом в улюбленому всесвіті, який вперше дозволить вільно досліджувати далекі планети. Це перша відеогра про "Зоряні війни" у жанрі Open World.