#сорочки

[vyvilha]

in songs prescribed for the rusalka week a common motif is of rusalka asking people to give her clothes. "girls, sisters, give me namitka — if not a thin one, then at least white" (дівки-сестрички, дайте намітки — хоч не тоненької, аби біленької); "girls, sisters, give me a skirt, oh early-early" (дєвочкі-сестрички, дайте мнє споднички, ой рано-рано), "boys, brothers, give me a shirt" (хлопчики-браточки, дайте мнє сорочки)

clothes are, of course, a marker of humanity; dead, as well as beasts, don't need clothes. since the point of the rusalka week is to invite them into your space so they can gift you and your household prosperity, to give them clothes is one of the ways by which they can enter the human world. on the other hand, the girls participant in rusalian rituals may themselves undress and uncover their hair, therefore coming closer to the dead and the bestial. both rusalky and the living therefore can meet halfway through

[colettedelon]

Тишина была гробовой и какой-то глухой. Только чуть-чуть были слышны крики птиц. Я так и не поняла, каких они здесь видов. Да и не сказать, чтобы я в этом вообще разбиралась.

Но остались здесь лишь они и мы. Деревня и так была полупустой, когда я здесь оказалась. Теперь же, спустя несколько лет, она почти опустела. Уверена, что это не просто так. Люди уходят от того, на что не могут повлиять. По крайней мере, это здоровое поведение.

А мы? А нам удобно. Здесь даже связь ловит через раз. Удивительно, как ты легко можешь отказаться от бо́льшей половины благ современности, когда любишь. Раньше меня бы это напугало, но сейчас её общество ничто не заменит и не превзойдёт.

– Меня поражает, что она подумала про нас! – она готовит кофе. Лямка ночной сорочки сползла по её бледному плечу. Это уже личная традиция этой лямки. – Мы ведь так не работаем! Чтобы так очевидно да ещё и одновременно? Будто у нас нет менее заметных способов!.. Хотя, сложно назвать это работой...

Я сижу на стуле, забравшись на него вместе с ногами, и смотрю на неё. Вернее, конкретно сейчас на её бледную спину и на выпирающие лопатки.

– Это не работа, это хобби. – подсказываю ей и сама смеюсь.

– Точно, хобби, которое приносит доход! – она довольно кивает и продолжает, уже, правда, другую мысль. – Всегда любила фразу о том, что если ты найдёшь работу, которую ты будешь любить, то тебе не придётся работать ни дня в своей жизни!

Кофе готов. Шоколадка открыта. Она кормит меня этими маленькими шоколадными плитками с руки.

[veralevina15]

🎼Belarusian and Polish folk costumes, requests. Nadzieja from Vileyka (Belarus) is playing the flute at the wedding of her friend Elżbieta, the bride from Krakow (Poland). 💐

🎼Музыкантка Надзея из Вилейки играет на свадьбе своей подруги - краковской невесты Эльжбеты. Вместе они представляют праздничный Вилейский строй (северо-запад Минской и северо-восток Гродненской областей, Беларусь) и свадебный западный Краковский строй (Польша)! Это третья часть костюмных реквестов! 💐

Вілейскі строй, бытаваў у канцы ХІХ – пачатку ХХ стагоддзя на паўночным усходзе Гродзенскай і паўночным захадзе Мінскай абласцей.

STRÓJ KRAKOWIAKÓW ZACHODNICH. Ludność zamieszkującą tereny rolniczo-przemysłowe położone wokół Krakowa (obecnie wsie te stanowią często jego dzielnice) określa się mianem Krakowiaków Zachodnich.

В белорусском костюме меня всегда восхищает изящество фасона и гармония цвета. Традиционной плечевой одеждой была жилетка «гарсэт»; чудесная тёмно-синяя юбка-андарак, расшитая по подолу бархатом, украшалась особыми петельками - «пуплами». Узор сорочки - «кашулі» - и фартука - «фартуха» - красно-чёрные цветы. Любимый мой белорусский головной убор - капор «каптур» с длинными полосами ткани, поверх которого надевался платок. Что касается музыкального инструмента, то Надзея играет на дудке.

Что касается краковских невест, то на свадьбу девушки надевали венки из ярких искусственных цветов, а сзади крепили банты из пёстрых лент. На Эльжбете рубашка, корсет и длинная юбка с цветочным мотивом, прикрытая чуть более коротким фартуком, закрывающим перед и бока. На плечи невеста накинула тёплую цветастую шаль с узором в виде бутонов роз. Ноги обуты в черные туфли на шнуровке на достаточно высоком каблуке. Дорогое дополнение наряда - коралловые бусы с крестом.

[meowluox]

зробити генеральне прибирання і "перепис населення" (перебрати всі речі в шафі на своїх поличках) у новолуння це завжди таке відчутне очищення не тільки на фізичному плані а і всередині.

голова більше не гудить від напруги та зайвих думок.

я нарешті пришила ґудзик до своєї улюбленої сорочки. цікаво те що він відірвався ще в лютому як раз коли почався реальний пиздець у стосунках і в принципі мені закинули спойлер чим усе скінчиться але ж я не ненавиділа здаватись і думала врятувати все.

цікаво що лише зараз я знайшла час і сили щоб пришити його на місце. тепер той ґудзик сидить навіть краще і надійніше ніж до цього. виявляється я дуже люблю шити. люблю виправляти щось і люблю з любов'ю лагодити свої речі чи себе.

тепер у мене немає настільки сильного страху що хтось відірве в мене ґудзик знову чи він якось випадково відірветься. я просто вже знаю себе і знаю що мені вистачить умінь щоб пришити його назад навіть надійніше та міцніше ніж до цього і можливо я навіть додам якісь додаткові прикраси.

і я не тільки про ґудзик.

[unhonestlymirror]

"В ніч на 25 листопада відбулася наймасштабніша, з початку війни, атака "шахедів" на Київ. Повітряна тривога тривала загалом шість годин. І хоча сили протиповітряної оборони збили 74 з 75 (!) ворожих безпілотників та одну ракету, соціальні мережі подекуди сповнилися скептицизму щодо зимових перспектив України.

Активізувалися мережеві віщуни, пророки, прогнозисти та експерти з народження.

Люди пишуть, що "це тільки початок", що "завтра буде балістика", що росія накопичила багато ракет, що "вони доб’ють нашу економіку та критичну інфраструктуру" і тд. Як правило, у людей, що пишуть подібне, немає жодної ексклюзивної інформації, інсайдів чи доступу до закритих джерел. Вони це пишуть "просто так", за власними "заводськими налаштуваннями". Окрім того, ці люди нічого не пропонують. Це просто "плач Ярославни", як окремий різновид комунікативного мистецтва.

І в цьому є велика загроза соціальних мереж для людської психіки. Часто ми шукаємо в соцмережах якоїсь об’єктивної правди, але замість цього лише зчитуємо чужі настрої, що мають виключно суб’єктивний характер та ніяк не співставлені з дійсністю. Грубо кажучи, ми схильні іноді в чиїйсь абстиненції, вбачати аналітику та візії.

Людині важко повертатися до психологічного й побутового дискомфорту. Ми пам’ятаємо перші дні вторгнення, зимовий блекаут минулого року, шум електрогенераторів, стигмати від налобних ліхтариків, безкінечні виття сирен. Нам не хочеться, щоб це було знову.

І цим самим, як це не парадоксально, ми й допомагаємо ворогу досягти мети своїх атак. Посіяти зневіру й песимізм, вбити надію, загнати в глибоку депресію – це головна мета російської агресії. Бо зруйновані сподівання це іноді ще гірше, ніж зруйновані електростанції.

Замість того, щоб сісти та бідкатися про свою лиху долю і відсутність перспектив, іноді варто озирнутися назад, і побачити той шлях, яким ми пройшли за ці майже два роки великої війни.

Нам ніхто не давав жодного шансу, ніхто не вірив в нашу перемогу, в те, що ми вистоїмо проти такого сильного ворога. Ми самі себе здивували. Ми раптом стали народом, ми стали нацією. Ми заговорили українською. Ми нарешті прочитали Винниченка, Нечуя-Левицького, Хвильового, Домонтовича і Підмогильного, все те, що варто було прочитати й затямити ще тридцять років тому. Ми виганяємо з наших храмів московських попів. Ми викинули на смітник чужі й не потрібні нам пам’ятники. Ми полюбили наш прапор, наш гімн, наші вишиті сорочки. Ми нарешті дізналися про Марію Приймаченко і Катерину Білокур. Ми осягаємо Григорія Сковороду й Юрія Шереха. Ми навчилися виробляти окопні свічки й плести маскувальні сітки. Наші жінки знають, чим "Стугна" відрізняється від "Верби". Наші діти грають в Бандеру й Довбуша, а не в "червоних партизанів". Ми донатимо, ми відправляємо посилки "на нуль", ми збираємо на мавіки і пікапи, ми розбираємося в політичних розкладах всіх європейських країн, ми сумуємо, ми знаходимо в собі сили жартувати, ми – живемо життя. Це абсолютно новий досвід. Можна сказати, що ми б цілком собі обійшлися без такого досвіду, але це саме те, що дає сили жити, дає той імпульс, якого має вистачити на цілі десятиліття.

За ці два роки ми пройшли такий шлях, на який, за нормальних умов знадобились би сто, або й більше. І це шлях догори, а не донизу.

Я вже не кажу про Збройні Сили України, які безумовно є одними з кращих у світі. Ті сили, які наводять жах на ворога. Ті сили, що звільняють наші території, проводять безпрецедентні спецоперації на землі й на морі, глибоко на ворожій території. Ті сили, які неможливо спинити.

Треба цінувати це, треба поважати самих себе, треба любити себе й свою гідність, свою гордість, свою незламність.

Минулої зими, коли Київ кожного вечора занурювався в блекаутну темряву, вмикав генератори, я іноді ловив себе на здогаді, що наше місто дуже подібне на щось таке, що я вже десь бачив, але ніяк не можу згадати де саме. І потім раптом осягнув: на Лондон часів другої Світової війни… Звісно ж, я ніколи не бачив того Лондона. Але в книгах і кінофільмах, в спогадах і мемуарах тих часів, я часто вбачав таку ж неймовірну солідарність людей, взаємодопомогу і взаємоповагу, як стала в моєму Києві.

Замість того, щоб сісти та бідкатися про свою лиху долю і відсутність перспектив, іноді варто озирнутися назад, і побачити той шлях, яким ми пройшли за ці майже два роки великої війни.

Коли летіли до нас російські ракети минулого року, і ще не був зрозумілий напрям атак��, одна жінка написала в фейсбуці: "Хай би краще на нас, на Київ, ми принаймні найкраще захищені ППО"… Я називаю це "київством", або "киянством" — окремим унікальним різновидом самопожертви, благородства і гонору. І мова тут не тільки про Київ та киян, але й про Харків, Львів, Одесу, Херсон, Миколаїв…

Ми платимо велику ціну, але ми й здобуваємо великі цінності.

Звісно, легкої перемоги не буде, її й не може бути, бо проти нас стоїть сильний і підступний ворог. Ворог, який заповзявся нас знищити, зламати, уярмити. Але він прорахувався цей ворог, бо не взяв до уваги наш ��оловний ресурс – віковічний потяг до волі, до свободи, до права вільно жити на своїй рідній Землі. І жоден ворог з цим нічого не зробить.

Психолог і письменник Віктор Франкл, якому випало пережити Другу світову в концтаборі "Аушвіц", писав: "Першими ламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них – ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань про те, що може чи не може статися".

Ми йдемо цим же шляхом. Не буде легкої перемоги, але й не буде безкінечної війни. Ми вистоїмо, здолаємо і переможемо!

Ми з вами живемо на такій Землі, де війна тривала майже завжди. Через наші території пройшли майже всі загарбники у світовій історії. Оці півстоліття відносного мирного життя, в якому випало жити моєму поколінню, радше виняток з правил, а не традиція.

Але саме на цій Землі, і на цій території знайшли свою погибель щонайменше п’ять "віковічних" імперій. Здолаємо й шосту. Ми були, є і будемо!

Я зараз пишу цей текст, рано вранці, ще темно надворі, і в мене немає ані світла, ані інтернету. Але не через ворожу атаку, а через негоду, певно десь вітром обірвало електромережі…

Але настане день, зійде сонце, з’явиться світло. І Світло. Так завжди буває!

Тримаймося!"

(с) Віталій Чепинога

[smolina]

За что люблю состояние усталости, после работы, например, так за то, что перестают работать какие-то общие механизмы защиты и мысли становятся яснее и проще. Никакой витиеватости и филигранности, всё как грубо порезанный салат: раз, раз и готово.

Сегодня я немного устала на работе, сейчас еду в такси и в голове прояснилось.

В сексуальном насилии самое болезненное даже не сам факт того, что кто-то где-то нарушил границы, был слишком настойчив, не догнал, что девушка не хочет, не понял, не думал, что бывает иначе, вдруг думал, что аппетит приходит во время еды и у девушки тоже придет — это ещё ок. Если аппетит не пришёл сегодня, ну потом может придёт. А может быть не понял, как различать наличие аппетита, от его отсутствия. Бывает.

That’s bad, but not so bad.

Гораздо более болезненным является то, что происходит после, скажем так, инцидента.

Происходит хэдшот.

Выстрел в голову.

That’s bad.

Тело использовано и оно больше не нужно, хочется от него избавиться и от девушки избавиться как можно скорее из своей жизни — вот, вот что самое болезненное и сложно сопоставимое с нормальной человеческой жизнью.

Ладно, перешел границы, ладно, трахнул и не понял, что ей не особо хотелось и не особо зашло. Если бы при этом молодой человек понимал бы, что есть человеческие отношения и ответственность за то, что ты делаешь с другим человеком — вопросов ноль. Понравилась она ему, решил так проявить симпатию, решил таким образом начать встречаться.

Но нет.

Хэдшот.

Изнасиловал и кинул, отрезал из своей жизни, я не я, рыба не моя, это она шлюха, это она всё начала, это она виновата, её была идея, я вообще мимо, я не готов к отношениям и ни к чему не готов.

Моё признание сегодня: очень многие отношения я пыталась поддержать и продолжить, просто потому что не могла пережить хэдшот. Для меня хэдшот переживается гораздо-гораздо болезненнее, чем пребывание в отношениях, пусть даже не очень счастливых, далеко не счастливых.

Даже худенькие-бедненькие отношения гораздо лучше, чем хэдшот.

Тронул — ходи.

Изнасиловал — женись.

Хэдшот, пусть он и более короткий во времени, переживается гораздо болезненнее, чем тухленькие отношения.

Однажды, ко мне проявил сексуальное насилие мануальный терапевт (руками залез туда, куда я совсем не ожидала, не хотела и не была согласна). После чего он сказал, что он всё со мной «исправил», я абсолютно здорова и чтобы больше у него не появлялась. Headshot. (история настолько странная, что я молчала о ней лет десять)

Однажды меня изнасиловал довольно взрослый мужчина, который кинул мне после десять тысяч рублей, перестал со мной здороваться и просто замечать в пространстве. Я для него сразу стала невидимой, как будто умерла, всё, нет меня, тотальный игнор. Headshot.

Мне хотелось выть, хотелось просто умереть, внутри всё реально хотело хоть каких-то отношений и нормального к себе отношения, но нет, мне просто выстрелили в голову и я перестала для этого человека существовать в пространстве. Мне было двадцать лет.

Однажды (хотя на самом деле даже не однажды), меня изнасиловал друг, который сразу после сказал, что у него есть девушка, поэтому он офф. Headshot.

Бывает такое, что на хэдшот у молодого человека не хватает силы воли и решимости, тогда он начинает резать заживо по частям.

Абьюз, упреки, унижения, укоры, психологическое давление.

Цель у этого одна — избавиться от тела.

Моя мотивация, моя боль внутри — это всегда занять позицию хорошего человека. Вести себя хорошо, понимающе и эмпатично, в надежде, что человек напротив рано ли поздно поймёт, что я живая, я хорошая, у меня есть чувства, у меня есть субъективные предпочтения и свои потребности, мне может быть больно и за причиной этой боли далеко ходить не надо, в зеркало посмотри.

Я человек.

Далее, в рамках хэдшотовской классической программы, используются такие лексические структуры: мы слишком разные, я ничего не чувствую, моя бывшая постоянно перед глазами, я устал, я не хочу общаться, у меня депрессия, у меня работа, у меня сорочки-наволочки, найди себе хорошего человека, ты же замечательная, вот и найди себе такого же, всё у тебя будет хорошо, знаю точно, не пиши мне больше, Вика, всё, пока, мы слишком мало знакомы, я тебя не знаю, у нас разная жизнь, Вика ты очень хороший человек, очень, у тебя точно всё будет хорошо, иди пожалуйста, и больше меня не беспокой.

И одно дело, получить хэдшот, когда знаешь человека недавно или почти не знаешь совсем — есть поправка на то, что я сама виновата в том, что общаюсь с кем попало и не умею разбираться в людях.

Гораздо болезненнее получить хэдшот от человека, которого я знала (думала, что знала) девять лет.

Который получил от меня всё, что ему было нужно, посмотрел мне в глаза на прощание, подставил дуло в межбровье, ухмыльнулся и нажал на курок.

[benjamiina]

ходила на варштат штопати собі сорочки, довго розбиралася з швейною машинкою, та все ж розібралася. востаннє сиділа за такою шарманкою ще коли в школу ходила. в нас тоді один раз на тиждень був так званий "комбінат", окремий навчальний заклад, на іншому кінці міста, куди ми всім класом чемно ходили. і звісно розбивалися на групи, типу хлопці хуй знає шо робили, а всі дівчата мусили сидіти на швейному. на 10 клас там ніби кухня додалась, і шось водійське, але я пішла після 9, та зараз не про це. отже ми там клеїли аплікації, вишивали, плели та шили. мене навіть взяли на олімпіаду, мене і мою, на той час, найкращу подругу. спочатку ми годину писали відповіді на текстові завдання, а потім шили наволочку на подушку. в олімпіаді брали участь всі школи міста, я пішла від своєї, а подругу взяли від комбінату. в нас були однакові бали, але їй дали 3 місце, бо навіть мови не може бути, що місце де все це проводиться візьме та не займе топ 3. коротше, я тоді образилась, хоч це було очевидно з самого початку.

отже, пройшло близько 6 років і я знову за швейною машинкою. нанизуючи нитку на голку, вставляючи шпульку, я відчувала в повітрі запах тієї викладачки. я згадала її зуби, інтонацію, побудову речень, одяг, зачіску, нігті та манери. відчула клубок тривоги, коли натисла на педаль, наче вона стоїть позаду і контролює, чи не зашвидко, чи рівно. ухх.

до речі, деякі шви були криві, нитка обривалась, бо було зашвидко, якби вона це бачила, то певно тріснула б.

але мені сподоба

[2572331]

Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.

Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни.

Заручниця щоденних новин і низького тиску, і

побуту, вона думає: ще трохи, і я буду з ним.

Ще день – і я виперу форму з усіма свідченнями

втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави,

а потім ми сядемо поруч з простими обличчями,

і я вибиратиму всі спогади з його голови.

А потім поставлю чай із гілочками смородини,

вдягнуся в оте, мереживне, і буде тиша навкруг,

і сонце впаде в кропиву за чужими городами,

і нитимуть груди у передчутті його темних рук.

Вона собі каже: ще трохи – й всі будуть щасливими.

Зав’яжуться яблука, потім – ягоди, потім – гурки.

Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами

нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.

Білизна рипить у руках, світло сточує вилиці.

Мурашка повзе виступами її худої спини.

Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться

згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.

А потім бере відро, набирає води пригорщу,

Вмивається, думає, стоїть – дрібненька, вузька в плечах.

Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!

Ну, принаймні до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.

[slobozan-shitposting]

Шароварщина - погане явище?

У нас, українців, є одна така погана риса, як завищені очікування від себе та інших. Щодо інших, то вони ще хоч якось виправдані - очікувати від крупних міжнародних організацій дій стосовно усіх наших гуманітарних, екологічних і технічних криз, які викликані російською війною, цілком справедливо, просто ми не помічали, що до нас ООН та подібні організації робили те саме і нічого нового в цьому нема.

Куди більшою проблемою є завищені вимоги до нас самих. Є патріотичний мерч - погано, бо надто поверхнево. Ні, я не кажу про геть сатанинські випадки, як "Буча-комбуча". Оці всі брілки, футболки, чашки та інші штуки з псом Патроном чи "русскій воєнний корабель, іди нахуй" не є злом самі по собі. Мати патріотичний мерч не несмак в усіх випадках. Та й проблема не в несмаці, вона криється в товарному фетишизмі (чому Сорос досі не платить мені за згадки Маркса?) - коли продукт набуває певне культурне значення, яке виходить за межі прямого призначення. Тобто футболка це не просто футболка, а символ того, що ти точно підтримуєш правильну сторону у війні. В них нема нічого страшного, від них наша культура не паде. Те саме з вишиванками. Вишита сорочка у домодерні часи була одягом простолюду, вишивати її вручну було банально дешевше, ніж купувати якісний одяг, який зроблено повністю на заводі. Але потім што-то проізошло і тепер навпаки дешевше купувати вироблену на машині вишиванку, ніж вишивати самостійно. Це ідейне продовження тих самих вишитих сорочок - народні сорочки з вишивкою, які так обожнюють історичні пуристи. Тоді в чому ж проблема таких вишиванок? В тому, що вони дешеві?)

Ну і куди ж без українських пісень. Пісні з юґославських війн кумедні, але наша воєнна творчість є проблемою? Західна попса прикольна, але наша попса має надто прості текст і мелодію?

Висновок: треба простіше до себе ставитися і підходити до аналізу певних культурних явищ комплексно. Варто відкинути історичний пуризм в культурі, елітарність та класизм. Ні, в жодному разі не кажу, що попсові пісеньки та вишиванки з маками є витвором мистецтва, однак я також розумію, що порівнювати їх з шедеврами Бетховена та дизайнерським одягом не варто, бо вони їми бути і не намагаються. А також варто поважати інших людей, які можуть не бути достатньо забезпеченими, щоб купити якісний патріотичний мерч із сенсом, "професійними" українцями, які знають тисячі видів візерунків вишиванок з різних регіонів та періодів історії, або поціновувачами високого мистецтва, яким просто хочеться відпочити під приємні пісеньки.

[kori-chan]

Слова зали́шні

[bungou stray dogs | soukoku | nsfw, shibari, dirty talks]

Від спроб поворухнутися мотузка тільки сильніше в’їдалася в шкіру навіть через тканину штанів і сорочки. Накахара знав, що погодитися на ідею Дазая з шибарі, відсотків на дев’яносто, була далеко не найкращою. І зараз він більше схилявся таки до цієї ймовірності – ноги майже затерпли.

Проте гаряче збудження, яке розносилося тілом лише від погляду на Дазая впевнено відстоювало інші десять відсотків. Воно дурманило розум уже зараз, гарячими ниточками повільно розливалося тілом, точно чаклувало над деякими центрами в мозку, Накахара був більш, ніж впевнений. Варто було б повторити курс біології – навіть тільки заради такого.

Осаму подобалася картина перед ним: Чюя із зашарілим обличчям, який сидів прямо на підлозі й був не в змозі зробити хоча б щось – це точно був ще той ласий шматочок. Побачити його таким підатливим і доступним було дуже рідкісною нагодою. Накахара ніколи не дозволяв так просто керувати собою, але сьогоднішній вечір – виключення із правил, яке тільки сильніше підтверджувало його.

– Накахара, невже так збуджує, коли твій любий пасив домінує? – губи повільно розтягнулися в посмішці. Осаму знову шкірився.

Проте це було нічим більшим за дешеву провокацію.

– Дуже дешево, Дазає, навіть для ширвжиткового чтива, – у зухвалу відповідь вищир заграв і на обличчі Накахари.

Провальна техніка – чужа нога різко натиснула на пах, змусивши імпульсивно здригнути ногами у спробі звести їх – марно, мотузки не дозволяли. А підбор черевика тиснув усе сильніше.

– Та невже? Тоді чому ти тільки більше збудився від цього?

Чюя лише стиснув зуби. Він не міг визнати, що йому справді було це до вподоби. Просто не міг. Не перед таким Осаму з цією самовдоволеною посмішкою. Точно не в такій позиції.

Проте іншого варіанту не було.

– А ти спробуй повторити цей же ефект без зайвих дій. Твій ротик здатен на більше, ніж лише відсмоктувати мені, чи не так?

Накахара кинув виклик. Так, він буквально попросив Осаму змусити його збудитися від слів.

Погляди, сповнені бажання й азарту – ці двоє точно зійшли з розуму.

Цей виклик було прийнято. Дазай повільно повів ногою вниз, після чого прибрав її. Думки приємно сповнювалися різними сюжетами-наслідками, та воно точно було того варте. Він ризикне.

– Як брудно. Не вважаєш, що це занадто вульгарно навіть для тебе Накахаро. Хочеш кінчити лише від мого голосу?

– Ти поки що ні на йоту не наблизив мене до цього, солоденький.

– Я ще не почав, а ти вже збуджений. У скількох позах ти подумки витрахав мене за ці кілька хвилин, м?

Осаму в цьому кріслі виглядав спокусливіше, ніж будь-коли. Точно всьому виною цей хміль, який повільно огортав розум. Але він мав рацію. Знову. Якби Накахара тільки міг, він би вже розклав його прямо на цьому проклятому кріслі, і змусив би стогнати голосно, щоб той точно запам’ятав, кому належить. Щоб його ім’я просто відбилося в пам’яті.

Брудно. Дуже брудно. Адже так можна й загубити контроль.

– У трьох.

Язик повільно пройшовся по губам, лишаючи на них тонкий шар слини, який тьмяно блистів у зовсім слабкому освітлені від настільної лампи. Так навіть краще, Чюя знав, як треба керувати Дазаєм.

– Упевнений, що ти змусив кінчити мене в кожній. Ммм, ще й, напевно, дражнив повільним темпом, щоб я почав сам насаджуватися на твій член, стискаючи до подряпин плечі; щоб почав благати.

Пальці Накахари повільно стиснулися в кулаки, поки по спині проходили мурашки. Важко було сказати, хто зараз точно домінував. Відкрита поза Дазая не приховувала його збудження – тканина штанів була натягнута навіть дуже виразно. Він спеціально поводив себе так, сумнівів не було. Він спокушав одним тільки своїм виглядом, знаючи, наскільки сильно Накахара може бажати його, коли збудження б’є по скроням.

Осаму ж лише зітхнув, кладучи голову на одну з рук, ліктем якої він спирався на широкий підлокітник. Але погляд – голодний – так само блукав чужим тілом, помічаючи всі зміни в чужій поведінці.

– А потім знову змінював темп на різкий, що пальці самі підгинаються, а стогони неможливо стримати. Як хтиво, Чює. Невже ти і справді так сильно насолоджуєшся моїм голосом?

І саме в той момент Дазай точно не подумав про наслідки.

Він точно не подумав, що був повністю правий, тільки в зовсім протилежному напрямку.

Накахара ж не залишить свого любого Дазайчика невдоволеним. Особливо тоді, коли він виклав увесь підспідок просто на тарілочку й так любо залишив перед ним. Особливо тоді, коли заплакані від насолоди очі просили більшого.

Чюя і справді маніпулював темпом, то беручи різко й грубо, то рухаючись зовсім повільно, через що починали чутися невдоволені схлипи. Слина збиралася в куточках губ Осаму куди активніше й стікала по підборіддю, лишаючи блискучі доріжки й на шиї, які Накахара злизував, лишаю у відповідь багряні засоси. Кляп і справді був найкращим варіантом – відчувати всі благання було набагато приємніше, ніж Накахара міг собі уявити. Мабуть, саме це й стало останньою краплею, коли Дазай укотре стиснув його занадто сильно.

Ляпанці один за одним ставали куди гучнішими, поки їх не почало переривати гучне мичання і рвані стогони. Дотики ставали все більш змазаними, тож залишалося лише притиснутися ближче, щоб відчути повністю. Накахара відчував, як Дазай стискав ноги навколо його тазу, як хапався пальцями за плечі знову і знову. Відчував, як сильно хотілося поцілувати прямо зараз, та хіба ж тоді б це було цікавим і логічним завершенням? Особливо, коли твій партнер уже на межі – так солодко закочуються його очі й чується глибоке рване дихання.

Чюя й сам не бажав стримуватися, саме тому лише частково приглушував свої стогони, уткнувшись у вигин шиї Дазая. Він вдихав різко, відчуваючи нотки аромату від Дазаєвого гелю для душу, і стогнав рвано, заплющуючи очі. Тіло вже наче саме рухалося в погоні за бажаною розрядкою, яка, здавалося, ось-ось і мала накрити хвилею, віднести на саме дно.

І вони таки сягнули дна. Зуби впилися в шию всього на момент, так само, як і нігті Дазая, здається, таки пошкодили лопатки Накахари. Збите дихання вирівнялося за кілька хвилин повного спокою. А на останок – ляпанець долонею по почервонілому від попередніх пестощів стегну.

– Ти виглядав дуже вульгарно з цим кляпом у роті, Дазає.

Застібка негучно клацнула, після чого іграшка впала на простирадла. Досі весь у слині навколо рота Дазай задоволено роздивлявся Накахару, який починав повільно прибирати «сліди» їхніх ігор.

– А ти діяв точно за моїм планом, Чює. Залиш, потім приберемо.

Чоловік ліниво підвівся на ліктях, аби дотягнутися до руки Накахари і притягнути ближче. І Чюя не чинив супротиву, обіймаючи ніжно й точно так само цілуючи.

– Нагадай потім заварити тобі трав’яний чай.

– Обов’язково, Чює.

[jjjjjjjjjjilvmbf]

В последнее время дни очень насышенные

Сегодня я приоделась и пошла гулять с Аней в парк. Было холодно. Потом пришла Кристина и мы показали ей нашу школу. Аня предложила завтра сходить к ним, проведать. Я уже почти год не виделась со своими старыми одноклассниками и учителями, хотя там мало кто остался//. Но я их конечно не очень люблю. Думаю все таки пойти.

Ещё мы зашли в какой то магазинчик в котором продается все. Я там купила себе две бабкины сорочки, очень красивые, удобные. Думаю носить их просто как платья. Потом мы ещё сорвали плакат с какой то штуки рядом с остановкой, пока ждали трамвай.

10000 шагов✅

А ещё было очень красиво, хоть и холодно

05.05.23.

[zvychaynedivchysko]

Вирішила тут чекнути ґердани, як говорить Вікіпедія то це шийна прикраса з бісеру, але в деяких областях їх ще носили на голові.

Наткнулась на пост "з чим носити", пост російською, тому ви його не побачите. Там розповідається, що це універсальна прикраса, підходить під все.

Я чула що вони були створені щоб прикрасити прості сорочки, це була альтернатива вишиванці, сорочка могла бути одна й так ж, але її сприйняття залежало від ґердану. Це історія саме про ґердан, який має медальйон, якийсь період я думала що вони основні, є також стрічковий і кутовий.

Я напевно в цьому році вперше побачила людину в ґердані на вулиці, просто так. Я звісно носила деякі, але це було досить рідко, на якісь свята. А тут просто людина можливо на роботу їхала, в неї був ґердан на білому фоні режеві квіти, можливо троянди, я особливо не розглядала, просто була приємно вражена.

[msmorpheus2001]

Замальовка про життя АзіКроулі в їхньому котеджі.

(Події відбуваються наприкінці 3 сезону ну або ж після нього)

Жовтий дім

Звук розміреної ходи відлунює в просторій кімнаті котеджу. Дошки лінолеуму раз у раз пронизливо поскрипують під вагою оксфордів мигдалевого кольору, що в затінку, який надавали високі яблуневі дерева обіч вікна, увижався відтінком розтопленого молочного шоколаду.

Кінчики картатих бежевих трішки зношених слаксів гойдаються в такт руху: туди-сюди, туди-сюди.

Азирафаїл вбирає до грудей якомога більше повітря, в якому до до сих пір витають  невиразні нотки ранкової кави та млинців.

Усе це змішується з ароматом, який може відрізнити тільки якщо принюхатися. Сторінки книг, фоліатів, облишених десь на підвіконні у вітальні і збризкані водою горщики з рослинами.

Аромат дому.

Пальці закочують цупку, проте трохи зім'яту тканину блакитної сорочки, засмикують рукави, являючи на світло оголені по лікоть руки.

Погляд озирає приміщення - таке неприродньо порожнє без меблів.

Плівка під ногами, що огортала поверхню, свідчила про початок ремонту.

В куточку обіч вікна розмішався дерев'яний столик заляпаний залишками шпаклівки, вкритий малими довгуватими подряпинами.

Верхівка сповнена різноманітних предметів: широкі малярські пензлі, валики, захисна плівка. Позад них возвеличувалися бляшанки з фарбами. Здерті чи понівечені обгортки свідчили, що ті вже були використані.

Роздуми янгола були перервані стукотом дверей та нерозбірливим бурмотінням.

— Кроулі, мій любий, ти вже повернувся. Я почав тривожитися через твою затримку.

Зауваження долітає до вух демона, що меланхолійно пересмикує плечима.  

— Затори то кепська штука. 

Сухе пояснення було вельми задовільним для Азирафаїла. Ентузіазм пробивався крізь все його тіло, гуркочучи в венах, примушуючи метушитися.

Дух зацікавленості передається й партнеру, що знімає сонцезахисні окуляри.

— То чи дістав ти моє прохання?

— Звичайно, янголе. Як і завжди.

Долоні легенько підіймають пакунок, підтримуючи його знизу.

Зазираючи досередини, Азирафаїл посміхається споглядаючи металеві бляшанки з фарбами. 

Перенісши їх до вищезгаданого столику, став розставляти їх.

— Поясни, чому ми просто не попросимо людей обізнаних в ремонті зробити це? Або клацнути пальцями і вуаля.

Зміїїноподібні очі роздивляються нудотно білі стіни, до голови підповзає вкрадливе міркування, що це нагадує атмосферу Раю. Але він одразу ж відкидає ту подалі.

— Бо це буде не так само. Я б хотів, щоб ми зробили це разом.

В аквамаринових райдужках миготять іскри ніжності та щастя. Та от крізь них замайорів проблиск заклику створити їхню нову історію, облишити минуле на дні глибочезної ями.  

Останнє слово пробирається крізь шари одягу, лоскоче ребра Кроулі приємним, теплим відчуттям. Скільки ж років, ні, століть чи навіть тисячоліть падший очікував, як з губ найдорожчої для нього істоти долинула ця солодка фраза. І ось тепер, коли все скінчилося, стоячи посеред їхнього будинку...все ж почув. Йому не йняло віри.

Непомітно вщипнувши себе за передпліччя, усвідомив, що то не марення.

— Гаразд. Лише дай мені хвилину, щоб змінити одежу.

Приховуючи своє зніяковіння за відстороненістю, проказав Кроулі.

— Звісно любий.

Азирафаїл мовчки ласкаво глядить вслід ледве зробленої постаті, що піднімалася сходами. 

*****

Нігті міцно стиснули валик з фарбою та демон рівномірно провів ним по цегляній площині.

Працювати в розхристаній сірій рубашці та чіносах було досить зручно, хоч і вельми незвично для Кроулі.

Три з чотирьох стін вже були вкриті золотаво-жовтим офарбвленням.

Лише зрідка обидвоє перекидалися короткими діалогами.

Дивне почуття радості звертало нутрощі рудоволосого. Віднині загубленість та самотність, що заполоняли частину його життя розтанули, як туман на сонці.

Його дім був тут. І це не котедж, не садок з розлогими яблунями чи ця кімната.

Азирафаїл. Ось з ким він відчував себе вдома.

— Чому ти обрав саме такий тон?

Запитання плине повільно, голос зтишений.

— Він нагадує про твої очі.

Лікоть підгинається, рухання спиняється.

— Мої...?

Азирафаїл й сам припиняє свої попередні дії. Кутики тонких вуст розтягуються в посмішку.

— Авжеж, Кроулі.

Пауза зависаж над двома, як вістря кинджалу.

— Перебуваючи на Небесах...ще тоді...я згадував та сумував за ними. За тобою...

Починає розмову янгол. Шелестіння вітру за склом хитає гілки, обвішані трохи пожовклим листям, й ті ніби стверджують так вікрито довірене цій будівлі і демону навпроти. А можливо це лише уява, хто її знає.

Гостра голка болю поколює кожен сантиметр грудей, тягнеться до серця. Але він проганяє його, крок за кроком наближаючись до Азирафаїла.

— Як і я за тобою. Хоч і достобіса злився на тебе,— чесно зізнається той.

Його смішок дзвінкий. Картини промайнулих днів гортаються в розумі, як стара плівка з фотографіями. Забуті емоції обпікають тільки на  кілька секунд, неначе пластир зірваний з вже майже загоєної рани.

Тиша б'є в барабані перетинки.

Загрубілої шкіри щік торкається трохи м'якша, поглажує.

— Вони так само гарні, як і завжди.

Каже той зазираючи у вічі коло нього. А далі йде цілунок, що припадає майже на перенісся.

З присмаком любові та давно похованого болю. 

В районі лопаток Кроулі свербить. Всі несказанні думки такими й покидаються.

Дотик минає.

— Я лише хочу...пригадувати тебе, коли буду знаходитися один отут.

— Що буде не так вже й часто.

Сміх розряджає обстановку.

— Так...проте це...допоможе.

— Добре. 

Згляди зустрічаються на декілька митей.

Поміщення видається жахаючим для них. Нібито ось з-за фіранок визерне Метатрон чи Михаїл та все це розіб'ється на крихти, відчайдушно знову розділячи їх.

Та нічого не стається. 

І вони беруться до роботи, перебуваючи поряд. Аура спокою затоплює їхні єства.

Через півгодни закінчивши заплановане, присідають на заслужений перепочинок, спираючись спиною до спини. 

Вулицею ллється лунка трель солов'я.

[veralevina15]

Радовид и Адда белая из книг, что вы о них думаете и есть ли у вас хэдканоны на внешность, поведение, хобби, отношение с семьёй/друзьями и отношения Адды с её мужем (она вроде вышла замуж в книге, поправьте меня если это не так)?

I have left English translation below Russian text

Адда Белая в книгах не замужем, она появляется лишь в самой первой книге "Последнее желание", где ей 14 лет) Она выходит замуж за Радовида в первой части игры, никаких других браков у обоих нет. Что касается самого Радовида, то на момент книги "Владычица Озера" ему 12-13 лет.

Если я правильно понимаю, то Вы спрашиваете про мои хедканоны на Радовида и Адду книжного периода? Тогда начну с внешности. Я хедканоню, что у Ради никогда не было пышной шевелюры в силу наследственности (вспомним его прадеда Радовида IV Лысого) и стресса от занятий с Филиппой. Мальчик довольствовался коротким "ёжиком".

Что касается Адды, то поскольку её волосы побелели ( не сразу), где-то в возрасте 14-15 лет она ходила беловолосой и очень из-за этого переживала. Позднее цвет её волос частично восстановился, но частично ей приходится подкрашивать белёсые пряди.

Поведение:

Радовид по канону был жизнерадостным и озорным ребёнком, добрым и весёлым. К этому я могу добавить, что он, безусловно, очень умный, старательный, с детства проявлял лидерские качества. При этом он нетерпелив, порывист, иногда действует в порыве эмоций, не подумав.

Адда лишь в 14 лет освободилась от проклятья, и уровень её развития поначалу был как у ребёнка 4-5 лет. Девочка из-за остатков проклятья склонна к агрессии, её часто захлёстывают эмоции, которые она пока не может контролировать, ей тяжело даётся учёба...Ей одиноко, она чувствует, что почти все вокруг её боятся и сторонятся, несмотря на увещевания её отца Фольтеста.

Хобби:

Радя с 9 лет играет в шахматы, его научила мама Гедвига. Позднее уже Филиппа стала на занятиях с мальчиком давать ему различные шахматные задачки и была очень довольна его успехами. Также юный королевич умеет вырезать по дереву фигурки, обожает читать в тишине библиотеки и разгадывать какие-нибудь сложные головоломки.

Адда любит петь и танцевать. А ещё она научилась очень хорошо ткать полотна и гобелены, вышивать замечательные узоры ( впоследствии она и Радовиду будет украшать сорочки :))

Отношения с семьёй и друзьями:

Радя очень сильно любит своих родителей, это канон. С матерью Гедвигой у них более тесная связь, чем с отцом, потому что Визимир часто бывает занят. Старшая сестра Милена покинула Третогор, когда Раде было 4 года, но к тому времени сестра и брат успели крепко подружиться. Со второй сестрой, Далимирой, Радовид тоже не мог особо видеться, потому что она стала монахиней. Зато он всегда с удовольствием изучал рукописи, которые сестра оставила в замке, и, вообще, Радя восхищается умом и эрудицией Дальки. У Радовида есть несколько друзей из знати, но у мальчика не так много свободного времени на игры. Самая любимая их ребяческая забава - нарядиться в рыцарей и отыскивать духов в какой-нибудь дальней башне.

Адда, с одной стороны, любит отца, но с другой - обижена на него, поскольку он косвенно виновен в ей проклятье. К тому же Фольтест тоже не в силах уделять Адде достаточно времени. Девочка очень расстраивается из-за того, что никогда не видела маму. К единокровным брату и сестре - Анаис и Бусси Адда чувствует ревность и обиду, ведь те "здоровые" и именно их Фольтест собирается сделать темерскими наследниками вместо Адды.

Ну и бонус. Краткое описание отношений Радовида и Адды (РадоАдды) в браке: они во всех смыслах огненная парочка))

________________

The question about headcanons of Radovid and Adda from books.

Adda the White is not married in the books, she appears only in the first book "The Last Wish", where she is 14 years old. She marries Radovid in the first part of "The Witcher", neither of them has any other marriages. As for Radovid , at the time of the book "The Lady of the Lake" he is 12-13 years old.

I'll start with the looks. I have headcanon that Radya never had a lush head of hair due to heredity (remember his great-grandfather Radovid IV the Bald) and the stress because of Philippa's lessons. The boy has a really short haircut. Adda's hair turned white (not immediately), then somewhere at the age of 14-15 she went white-haired and was very worried about this. Later, the color of her hair was partially restored, but in part she has to touch up whitish strands.

Behavior. According to the canon, Radovid was a kind, joyful and mischievous child. I can add that he is, of course, very smart, diligent, from childhood he showed leadership qualities. At the same time, he is impatient, impulsive, sometimes acts in a fit of emotions without thinking. Adda was freed from the curse only at the age of 14, and mentally she was like a 4-5 years old child . Because of the curse, the girl is prone to aggression, she is often overwhelmed by emotions that she still cannot control, she has a hard time studying ...She is lonely, she feels that almost everyone around her is afraid and shunned, despite the admonitions of her father Foltest.

Hobbies. Radya has been playing chess since the age of 9, he was taught by his mother Hedwig. Later, Philippa began to give him various chess problems in class with the boy and was very pleased with his success. Also, the young prince knows how to carve figures on wood, loves to read in the silence of the library and solve some difficult puzzles. Adda loves to sing and dance. And she also learned how to weave canvases and tapestries very well, embroider wonderful patterns (later she will decorate shirts for Radovid) :D

Relationships with family and friends. Radovid loves his parents very much, this is a canon. He has a closer bond with his mother Hedwig than with his father, because Vizimir is often busy. The older sister Milena left Tretogor when Radya was 4 years old, but by that time the sister and brother managed to become close friends. With the other sister, Dalimira, Radovid also could not see much, because she became a nun. Nevertheless, he always studied with pleasure the manuscripts that his sister left in the castle, and, in general, Radya admires Dalka's intelligence and erudition. Adda, on the one hand, loves her father, but on the other hand, she is offended by him, since he is indirectly guilty of her curse. In addition, Foltest is also unable to devote enough time to Adda. The girl is very upset because she has never seen her mother. To half-brother and sister - Anais and Bussi Adda feels jealousy and resentment, because they are "healthy" and Foltest is going to make them heirs of Temeria instead of Adda. A bonus. RadoAdda are a fiery couple in every sense!

[mmwe0il]

мій коханий початківець

[soukoku, magic, nsfw]

темно у кімнаті.але вона не зовсім темна, бо горять свічки. їх багато. вікна зашторені. двері закриті. Дадзай креслить на підлозі зірку. він креслить, він шморгає носом. він поглядає у стару книгу з жовтими сторінками. він пальцями проводить по сторінках, ніжно торкаючись. Осаму підіймається на ноги та домальовує ту зірку вже нахиляючись до неї.

в голові порожн��о. 

чорна сорочка та джинси того ж кольору що на відміну  від сорочки обтягували його довгі й стрункі ноги. але коліна були усі білими від крейди, та край сорочки теж, бо повзала по полу, коли Дадзай стояв на колінах для цього малюнку на підлозі. він стояв би на колінах для когось іншого.. але не для малюнку..

чоловік підкочує рукава та бере у руки книгу та пробігається очами по інструкції. треба взяти свічку полити її віск на кути зірки. а потім проливати кров у центр.. говорячи певні слова. Осаму відчуває як його коліна трясуться, а долоні стають ще мокріше, і мокріше. ось тільки у роті сухо. його наставник казав не читати цю кляту книгу, не робити нічого без нього. але ж так хочеться. хочеться показати що ти вже це вмієш. Дадзай хоче, щоб його поважали. хоче, щоб його помітили з п’яти таких як і він початківців., щоб його виділили.

усе було дуже швидко та лячно. кімната мовби крутилася у різні боки, свічки погасли. долоня здригалась від болю, а сторінки книги розліталися по кімнаті… настає тьма, а в центрі стоїть рудий. руденький чоловік. він важко дихає, та дивиться на підлогу.  Осаму налякано дивиться та трішки відходить назад. у нього вийшло! вийшло… Осаму дивиться вниз, та бачить, що у того кого він викликав прозорі ноги. що робити далі? чому так? чому цей рудий дивиться униз та мовчить? цей рудий… він на когось схожий..

— привіт..? — його голос здригається. йому у відповідь тиша. а потім усе знову почало крутитися у кімнаті. ніби то піднявся вітер. Осаму відчуває як усе в ньому здригнулося. світло мерехтить . а він підіймає голову на лампу та дивиться на неї.

його зап’ястя схопили чужі та холодні  долоні. а перед очима, ніс об ніс стояв той. холодний та сильний. знайомі світло-блакитні очі..

— що таке? чому такий красень мене викликав? — сутність посміхається великою та приємною посмішкою. вона дурить. вона не справжня.

— що ти таке?.. — коліна трясуться. він помічає як цей рудий підіймає його руки, щоб пальці було видно по боках від обличчя. серце стукає швидше. не може бути.., щоб зараз у його кімнаті..

світло стало менше мерехтіти, а цей малий перебирає їх пальці та мовчить. його очі блукають по шиї Дадзая.  жадібно. погляд цієї сутності голодний.

— я хочу почути твоє ім’я… будь ласка...

— Чюя. я Чюя Накахара, красунчик. — щоки Чюї червоніють, він опускає очі та робить декілька кроків, штовхаючи Дадзая до стіни. він робить це швидко та сильно, щоб маг не міг нічого зробити.

— Чюя… хто ти такий Чюя?

— а як ти гадаєш? — його хіхікання гучно розносилося по кімнаті, а потім між стегнами шатена, по паху почало щось тертися. ніби то колінкою. Осаму здригнувся та спробував відштовхнути від себе Чюю. але як на зле, той сильніше. 

— що ти робиш.. ? — щоки червоніють. дихання збивається. він відчуває запах вишні. він літав у повітрі… це не просто вишня.. це особлива вишня.

— ну ти ж мене викликав… щоб кохатися.. — Накахара потягнув свої губи до шиї. від цього Осаму почервонів ще більше. він зробив помилку? він не для розрядки того викликав. і ніде не було написано, що той кого він викликав буде тебе їбати!

— ні.. ні..! чуєш? це помилка!

— тобі усе одно треба буде розплатитися за це.. — тепер Чюя залишає червоні сліди, доводячи початкового мага до збудження. Дадзай не може себе стримувати. бо той кого він викликав виглядав так само, і звали його так само як і його наставника… через це зриває дах. бо той хто тобі подобаєт��ся лізе до тебе, щоб подарувати тобі перший раз. Дадзай віддається. з головою. він дозволить цій сутності обдурити себе та втілити мрію...тому, що не може бути, щоб в його кімнаті з’явився справжній Чюя Накахара.

[yournextexmistake]

чотири сорочки розібрати та нарізати квадратами.

поїхали