panivatra - Tumblr blog

[panivatra]

Сіріус любив незвичні речі, а ще дужче — макіяж. Годинами згорблено стоячи над туалетним столиком, він вчився фарбуватися. Власне обличчя своєю блідістю нагадувало йому полотно, на якому вже розквітали фіолетові тіні. Впевними рухами він розтушовав їх, недивлячись, як ті по-тихеньку сипляться на щоки. Сіріус намагається не посміхатися, що йому аж починає зводити щелепу. Помада темнила вуста, фарбуючи в бордовий колір. Нерівний контур губ додавав певної хаотичності. Любуючись собою, він відходив далі від дзеркала, яке стояло на туалетному столику, й кінчиками пальців ледь торкався лиця.

Портрети в його кімнаті тихо перешіптувались, а хто й геть відкрито глузував, тикаючи пальцем. Сіріус сидів, наче не чуючи їх, жамкав своє волосся і прикидався моделлю з чарописів. Спина, вкрита синцями, вже не так боліла, коли він намагався прогинатися в попереку.

Зі скрипом двері в кімнату відчинилися. Повітря стало важчим, а кольори — тьм'янішими, нагадуючи, що маєток Блеків нікуди не зник.

— Ти хоча б стукав, Реджі.

— Немає часу. Матір кличе. — переставши боротись з дверима, Реґулус перевів погляд на Сіріуса й зблід: — О Господи..

— Подобається? Хоч і тобі таке забабахаю, м?

Реґулус стояв очманілий.

—...Ні, дякую. Я скажу матері, що ти спустишся через декілька хвилин. І за ці декілька хвилин, прошу тебе, змий, не ганьбися. Якщо тобі голова ще потрібна.

Ледь не знісши стіну, він вилетів з кімнати.

— Кому-кому, а тобі й голови не треба! За неї тобі старі будуть!

Сіріус ліг на спину й глибоко дихав доки голова не почне паморочитись, щоб заспокоїтись. І все було б чудово, якби картина не репетувала:

— Як зневажливо! Як не культурно!

За це в неї моментально полетіла подушка, яка збила її зі стіни. І в Сіріуса нарешті з'явилась ідея.

***

Від колишньої Сіріусової сміливості залишилася ледь тліюча іскра. Холодний піт стікав рікою по спині. Він йшов у короткій спідниці, знаючи чим ця витівка йому вил'ється — крики-верески та нові синці. Життя вчить, але граблі все-таки рідніші.

Здавалося, що коридор то розтягувався, то звужувався. Ядуче біле світло тяглося довгою смугою від щілини дверей в кінці коридору. За столом сиділи матір з батьком, а біля них ельф тупцював з місця на місце.

— Крічере, вимітайся з цієї кімнати! Твоя робота тут закінчена.

— Так, господине. — і ельф зник, залишивши тільки звук лускання в повітрі.

— І довго ти будеш шпиняяяти цього ельфа? Не легше,наприклад, відрубати йому вже голову? Ммм? — матір з докором глянула на батька. — Так про що ти хотіла поговорити?

— Сіріус.

— Ця мала гидота знову щось накоїла?

— Сподіваюсь, що ні. Я мала на увазі інше. Сіріусу вже давно 14 років і він ще ні з ким не заручений. А його вибрики й ця маґлофілія тільки відлякує кандидаток! На нього геть нічого не діє!

Подивившись у вікно й видихнувши, Оріон сказав:

—Можливо, нам варто було б знайти ту, яка розділяла б його ідеї?

— Про що ти таке кажеш!

— Не кричи. Дослухаай. Ти ж знаєш, що серед чистокровних, не тільки він марить ідеями про рівність з цими мАҐлАмИ. Дівчат спокусити перейти на нашу сторону буде легше. Не ображайся, але вони все таки дурніші. Головне проконтролювати, щоб справа з дитиною дійшла до кінця. Візьмеш цей тягар на себе, любааа?

— Авжеж. Тільки ще раз ти назвеш мене "люба" так і прокинешся з ножем в горлянці.

Оріон глузливо посміхнувся і вийшов з кімнати.

— Господи, коли ж це все закінчиться?! —зі столу полетіла ваза.— Сіріусе, заходь! Я знаю, що ти там!

Тяжкі під'юбники зашурхотіли віддаляючись. Хоч Сіріус і не бачив, але знав, що мати за старою звичкою підійшла до вікна.

— Так, мамо..

— Ти ж все чув про одруження?

— Авжеж, мамо..

— Я так і знала, що це так просто не вийде.. Але це не означає, що ти звільняєшся від сватання! Я поговорю з твоїм батьком і, можливо, виборю для тебе право зустрітися з Пандорою Розьє. Далебі, вона дівчина мила, хоч і своєрідна. То що скажеш, сину?

І тут вона повернулася до Сіруса обличчям. Її очі, повні втоми, ледь усміхалися йому, допоки вона не зрозуміла... Липке, нудотне відчуття стало поперек Сіріусового горла. Стало сіро, млосно й душно. Вальбурґа випадково перекинула стілець, відходячи назад.

— БОДАЙ ТОБІ ПУСТО БУЛО! ОСЬ ЦЕ ТАК ТИ МАТЕРІ ВІДДЯЧУЄШ?! О СИЛИ НЕБЕСНІ!

— Мамо, я можу все вам пояснити.

— ЗАКРИЙ СВОГО РОТА!

— Мамо, прошу послухайте!

Вона аж тряслась од люті, вцепилася в Сіріусовий рукав, потягнула його до ванної і мовила:

— Я НЕ ДОЗВОЛЮ, ЩОБ МІЙ СИН ВИГЛЯДАВ НАЧЕ ЯКАСЬ ОСТАННЯ ХВОЙДА!!

— А ЯКЩО Я САМ ХОЧУ ВИРІШУВАТИ ЯК МЕНІ ВИГЛЯДАТИ!!!

Вальбурґа спантеличено замовчала.

— Що ти сказав?..

— Я-я сказав, що сам буду вирішувати який мені мати вигля-

На щоці Сіріуса розплився червоний слід. Різко зашуміла вода і двері ванної кімнати відчинились.

А Сіріус стояв зігнувшись. Його щока палала, а на очах почали збиратися сльози.

— Як ти посмів.. Я тебе навчу як ти маєш виглядати!..— Вальбурґа вхватила його за коси й занурила його голову у воду: — Я ТЕБЕ НАВЧУ!

Бульбашки ринули до верху, оточуючи голову Сіріуса. Його ноги зісковзували з кахлів, а руки намагалися знайти материну руку. У носі починало пекти.

"Ще трохи і.."— подумав Сіріус. І тут він знову почав дихати. Точніше задихатися. Кашель його був такий, наче Сіріус намагався виплюнути легені, а не воду. Крап. Червона пляма пливла собі по воді. А за нею ще одна і ще, і ще, і ще.. Тонкою цівкою по вустах Сіріуса.

— Сподіваюсь, ти засвоїв цей урок. Синку, це я роблю не для себе. Повір, так тобі буде ліпше. Ще потім подякуєш мен-

Вальбурґа замовкла, в її очах відбився жах. Звісно, всі казали, що Сіріус викапаний на свою матір, і вона це знала. Але все одно ця схожість лякала. З Реґулусом було легше у вихованні, вона не бачила особливого у поведінці. А Сіріус був її дзеркалом. І зараз він, повернувшись, дивився Вальбурзі в самі зіниці. Люто й зі страхом. Колись вона такими ж очима дивилася на батька, який без її відома віддав за Оріона.

Вальбурґа сіла навколішки коло сина й гірко заплакала, притуливши його до себе. Вона не хотіла йому такої долі. Вона сама колись хотіла відмовитися від своєї крові. Колись...

[panivatra]

Вовкулаки мають, на диво, довге життя. Місяцем посічені дні зливалися в тижні, місяці, роки... Століття.

Темрява лісу заповнювала собою простір, давно ховаючи маєток від зацікавлених очей. Оповитий трояндами він скидався на примару. Через розбиті вікна виднілися голі, подерті стіни й Ремус, який лежав на підлозі. Скинувши весь одяг, він чекав поки срібне світло розповзеться кімнатою і торкнеться його. Від гнота свічки, що стояла на столі, йшов чорний дим.

Хрускіт кісток зводив з розуму, особливо, коли він твій власний. Судини в очах Ремуса почали лопатися. Тіло судомно смикалось, а під шкірою наче щось бігало. Стогнучи, Ремус розчухував себе до крові. Гострий запах металу ширився повітрям. Голова пульсувала, крики перетворювалися на жалібне скавчання.

Незграбно стаючи на лапи, звір зробив крок. Калюжа крові, в якій він стояв, пішла хвилями, від чого відображення почало розмиватися. Загарчавши, він вдарив лапою по калюжі й вибіг у напрямку світла. Двері з гуркотом відлетіли на декілька метрів.

Зоряне небо, наче підперте гіллям, кликало до себе. Вовк оминав то одне дерево, то інше. Вітер свистів у вухах і змушував очі сльозитись. В цей час зорі грайливо виблискували, а за ними був він.. Місяць.

Вовк на мить зупинився. Трава шуміла, ділилася кожною свіжою крапелькою, яку мала. Від цього шерсть на загривку настовбурчилась. Тонкий аромат печеного м'яса ледь долинав до його носа. Він принюхався.

Внизу поля були людські нори. Вовк завагався. Шрами хоч і давно заросли, але тільки згадки було достатньо, щоб знову відчути біль. Світло гасло поступово в багатьох норах. Він не ворушився, стишуючи дихання..

— Серйозно, Джеймсе, це не смішно. Чо ми повинні саме в повню йти? Хіба ви не чули що люди кажуть?.. — вовк миттю припав до землі, побачивши як троє хлопців вийшли з-за рогу нори.

— Ой-йо-йой, а хто це у нас такий боягузко, м? Це ж просто легенда! Чи ти справді думаєш, що якийсь перевертень тебе зжере? Їх всіх перебили ще триста років тому! А якщо й так, то він скоріше подавиться тобою, Пітере, що пацючком, що так будеш.

— Ой, та йди ти, Сіріусе!

Аж раптом "чорнявий" вказав пальцем на те саме місце, де сидів звір:

— О ні! Т-там вовкулака!

— Д-де?! — закричав опасистий хлопець. "Чорнявий" же зареготав.

— А ну цить! Припинили обидва, бо зараз все село почує, і ми вже точно нікуди не підемо. Я ще два тижні не витримаю чекати.

Посідавши на коней, хлопці рушили. Молочно-білий туман осідав на полі. Нюх Ремуса ставав все слабшим. Вовк труснув головою і поглянув вгору. Змушені вітром хмари почали застилати місяць. Мить і коні загиржали й повставали на диби, ледь не скинувши власників. А це значило, що вони побачили його. У норах знову з'являлося світло. Вовк побіг, тікав далі, аніж сам бачив. Тріскотіння, що долинало за його спиною, боляче жалило слух.

Трава шалено била Ремусові боки. Тіло кровило. Джеймс та Сіріус наступали на йому п'яти, загубивши десь Пітера. Вони змінювали своє розташування кожні декілька хвилин, не випускаючи Ремуса з кола. Його лапи вже більше скидалися на обриси рук і ніг. Йти було все важче.

—Тііі.. — низький рокіт долинув з пащеки.

—Що?! — Джеймс, здивувавшись, випадково випустив паличку.

—ТІІІІКААААЙТЕЕЕ — і тут Ремус таранить коня Джеймса, розриваючи тіло кобили своїми пазурами й задіваючи ногу Джеймса.

Вітер дмухав у спину. Де-не-де почали з'являтись дерева. Ремус зупинився тільки на узліссі. Прислухався. Окрім цвіркунів і власного хекання, нічого не чути. Ліс зустрічав його на світанку, як переможця. Але Ремус пам'ятав, що із трьох залишився один.

[panivatra]

Пітер ненавидів святкувати Різдво. Це завжди значило, що йому потрібно було розлучитися з хлопцями. Вже третій рік підряд Сіріус з Джеймсом залишалися на Різдво в Гоґвортсі. А Пітер мав пакувати валізи й піти до Макґонеґел з листом від матері, що його повинні забрати. Єдиною розрадою, що цей шлях до вокзалу він буде з Ремусом.

Попрощавшись з ґрифіндорцями, Пітер і Ремус пішли до внутрішнього двору годинникової вежі. Там стояв галас. Більшість учнів, очікуючи поки всі зберуться, співали різдвяні пісні, інші стояли ��евеличкими купками й обговорювали як будуть святкувати. В цей час Місіс Норріс оббігала кожного новоприбулого учня та голосно нявчала на них. Водночас Філч бігав за нею з планшетом, записуючи прізвища.

Через годину вони сиділи в потязі. Пітер спав, притулившись до стінки. А Ремус читав книжку та інколи зазирав у вікно. За склом лютішала хуртовина. Вітер гнув до долу дерева, намагаючись зламати їх. Гілля шкрябало майже з усіх сторін потяг. Де-не-де пролітали сови.

Схлип. Ремус перевів очі на Пітера. Той щось мимрив собі під ніс і щосили намагався втиснутись скрутившись в крісло. По щоках стікали сльози.

—Червохвосте?..— полишивши книжку, Ремус сів біля Пітера, й почав його ледь-ледь трусити.

Від доторку Пітер різко розплющив очі. Глибоко вдихаючи, він схопився за серце.

—Мерлінова борода, як ти мене налякав! Що сталося? Ми вже прибули? — судомно хекаючи, він почав витирати очі.

Ремус так довго вдивлявся в його обличчя, що Пітер аж пискнув. Думки одна за одною виринали з його мозку. Нарешті Ремус таки відповів:

—Ні, ти просто... Плакав. Пітере, це вже не вперше. Тебе щось турбує?..

"Не роби, не роби цей погляд. Мені не потрібна твоя жалість."— Пітер переминав ґудзик на манжеті. Посмішка.

—Ааа, ти про це. Я ж тобі наче розповідав? Нє? — погляд бігає по підлозі. — Мене переслідують кошмари з-

—Дитинства. Я знаю.. Але це не надто схоже. — з кожним словом Ремус придивлявся все прискіпливіше.

—Ні-ні-ні, Муні, ти зря переживаєш! Нічо нового ж не трапилось. —Пітер легенько буцнув плече Ремуса.

—Хах, ну добре. —він буцнув у відповідь—Можливо, тоді було б варто поговорити з батьками?

Обличчя і без того блідого Пітера стало іще білішим. Він різко розвернувся до Ремуса спиною, і пробубнив щось на кшталт: "Ні, не думаю.. Муні, розбуди мене, коли ми будем на станції. " Ремус був спантеличений до кінця поїздки.

Коли Пітер приїхав додому, родичі вже були на місці. І ось, сімейний святковий стіл, повний маґлів і чарівників. Куца ялинка стояла в кутку кімнати. І сварка. Знову сварка. Матір погрожує батьку розлученням. Родичі намагаються їх заспокоїти. А Пітер, стоячи за рогом, тримав торт і тихо плакав. Ненавидів. Скільки разів він намагався примирити їх. Ненавидів батька. Пив безупину, коли до нього не прийдеш. Ненавидів маґлів. Завжди улюблений, але ніколи визнаний.

Перша зірка запалала. Сніжинки поволі падали, здійснюючи свій останній тан. Десь далеко дзеленчали стакани й лунав сміх, але це було занадто далеко для Пітера. Занадто, щоб бути правдою.

[panivatra]

На глухо зашторені завіси темнили кімнату повну диму. Висунуті шухляди комоду, розкинуті речі, перевернуті книжки. Посеред цього гармидеру, згорнувшись на ліжку, Реґулус вдихав опіум. Їдкий сморід заповнював будинок і самого Реґулуса. Від цього хотілося аж роздерти собі шкіру. Він його ненавидів. Ненавидів і себе. До ініціації, після неї. Ніхто бачте не попередив маленького-дурненького хлопчика, що за ідею потрібно платити.

Вдих за видихом, Реґулус згадував. Надтріснута, кам'яна арка. Ковані ворота. Він стояв на колінах перед Темним Лордом, даючи присягу. Натовп перешіптувався між собою, він навіть міг заклястися, що почув знайомі голоси. Відчував як гордо дивляться на нього сестри. За мить всі смертежери розчинилися залишивши по собі тільки густий чорний дим.

Нарешті Темний Лорд дозволив піднятися й наказав йти за ним. На тремтячих ногах, але з вишколеною рівною поставою, Реґулус йшов старим, занедбаним садом. Терен, мабуть, був його єдиною окрасою. Засохлі гілки були всюду, звивалися на каміння, неначе змії.

З кожним кроком ставало важче. Серце шалено калатало в грудях. "Ще трішки" — заспокоював себе Реґулус. Пальці продовжувало поколювати морозом.

За сімейним столом Белатриса часто розповідала, що коли вона йшла за Лордом, відчувала себе святою. Крокувала в екстазі, наче під вінець. Реґулус не міг не погодитися. Дійсно як під вінець — до смерті.

В кінці стежки виднілось щось лискуче. Це було озеро. Натовп зібрався і ще строкатішим, аніж був. Серед них були і огрядні маги (один з них страшко був схожий на пацюка), і принадні відьми, старі й малі. Найменшому з них було приблизно сім.

Нервово ковтаючи слину, Реґулус не знав що йому робити. Він хотів втекти.

Щось не так, щось дуже сильно не так. Холодний піт огортав його.

Наджіні, оминувши Блека, підповзала до Темного Лорда. Той, в свою чергу, тримав у руках ножа. Лезо його було погнуте й поцятковане іржою. Вихопивши руку Реґулуса, він зробив глибокий надріз і повів до води. Реґулус чув, що до них підходили смертежери, але, поглянувши на поверхню, не побачив нікого. Нікого, окрім себе..

І далі темрява. Він один посеред засніженого тернового саду, коло озера. Горло неймовірно дерло. Тремтячими руками, він почав підносити воду до потрісканих губ. Ковток один, другий, третій. Спрага не минала.

Реґулуса висушувало на очах. Крутило кістки, сіріла шкіра. Спрага з часом тільки зростала. Біль.

Шурхіт. Щось підійшло. В очах розпливалося.

Його підняли в напівтямі та повели в задимлену альтанку. Гидкий сморід проривався з усіх щілин, даруючи насолоду всім присутнім. Знеболював і знову змушував серце битись..

[panivatra]

На астрономічній вежі завжди зимно. Особливо вночі. Під мантією-невидимкою Джеймс хутко підіймався сходами. Його кроки лунали коридором. Коли він зайшов до кімнати, Реґулус вже сидів біля телескопу. Стоси книжок оточували його та наче погрожували звалитись.

Підкравшись ззаду, Джеймс притулився до Реґулуса. Від цього хлопець здригнувся та не відскочив, а лиш торкнувся щоки Джеймса, легко цілуючи. У Реґулуса постійно були холодні губи, руки, ніс.. Джеймсу хочеться знову сказати, що Реджі його Снігова королева. Але ці вечори після комендантської години — вечори їхньої тиші.

Про це попросив Реґулус після того, як Сіріус втік до Поттерів. Джеймс не міг йому відмовити. І вечір за вечором вони стали зустрічатись тут.

Лягали один коло одного, торкалися одне одного, мовчали. Вперше Джеймсу було так добре без слів, просто бути поруч і розділяти один час. Переплетені пальці й посмішка на вустах. Мовчання. Цілунок. І так по черзі.

А на ранок йшли собі, немов незнайомці. Тільки окуляри на підлозі свідчили про їхні слова, які не сказали.

[panivatra]

Не витримавши він крикнув: "Годі!" —, і водночас почувся звук як рвуться м'язи. Хруст. І заюшилася кров. Бризки заляпали частину стіни. Страшний регіт припинився. В одній руці Хе Сюань тримав тіло, а в іншій голову Ши Вуду...

Привиди побачивши, як Чорновод гидливо відкинув тіло, налетіли, як мухи, й почали розривати на шмаття грудину нещасного. Вони не дивлячись наступали одне одному на голови, руки-ноги та розчавлювали їх. Відштовхували одне одного, жадаючи вхопити більший шматок плоті.

Серед хлюпання, цмокання й чавкання пролунав задушливий крик та лязгіт металевих кайдан.

—ААААААААААААААААААА!!! — по щоках Ши Цінсюаня текли рікою сльози, — НІ, НІ, НІ! БРАТЕ! — він щосили намагався наблизитися до тіла Ши Вуду, але кайдани, які підвішувалися до стелі, не дозволяли.

Хе Сюань кинув гнівний погляд на юрбу й потвори, схиливши голови, почали повільно відповзати від тіла.

Ребра. Це було перше, що побачив Ши Цінсюань. Розідрані. На них ще висіли клаптики м'язів. Все у крові. Він навіть зміг бачити легені. Одне з котрих було пробите. Про низ тіла навіть говорити було не варто. Там вже не було ніг, тільки безформене щось.

Ши Цінсюань просто не міг повірити. Не міг. Тільки ж нещодавно вони говорили, він стояв поряд. Він дихав. Був живий. Тепер Ши Цінсюань залишився один. Захлинаючись сльозами, він кричав аж до хрипу, доки в його легенях не забракне повітря. Хотів би він закричати: "За що?!" або "Нащо ти це зробив?!" — та знав за що, того тільки й прошепотів:

—Краще я б не народжувався зовсім...

Ши Цінсюань сподівався, що його стратять вслід за братом. Він поглянув у очі Мін Ї... Ні, він ніколи ним не був. Хе Шен, Хе Сюань, Господар Чорних вод — ось хто він. І чи знав колись Ши Цінсюань справжнього Мін Ї?

[panivatra]

Кожен порух віддавався пекучим болем. Солодким болем. Приторним до сліз.

— Дай слово, що збережеш мене ти від самотності. — шепоче Мін Ї, — Розділиш одне кохання, одне життя. — червоніючи від кожного слова, від кожного стогону коханого, — Поруч зі мною.

Вранішнє сонце, як та ще не прохана гостя, заходило в кімнату, бачучи весь безлад. Весь гамір у цій тиші.

—...обіцяю, куди б ти не пішов буду поряд. — вії Ши Цінсюаня ледь-ледь сіпалися, — Розділю самотність твою. — він облизнув потріскані губи, — Віддам всього себе тобі без останку. — погляд щирої любові, — Тільки прошу, не залишай мене..

Останній цілунок, кохані очі й ще видний місяць. Цю клятву засвідчило сонце. Серце, що так ревно жадало. Голос, якому дали зірватись. І тиша, що змогла об'єднати, тільки їх у цю мить.

[panivatra]

—Ми не друзі.

—Ну, що ти завів не-друзі-не-друзі. Тоді хто ми одне одному? — Ши Цінсюань поволі підходив все ближче до Мін Ї. Його усмішка згасла, а погляд метав громовиці. "Копія брата" — подумав Мін Ї та зробив крок назад. Побачивши його реакцію, Ши Цінсюань голосно розсміявся.

—Мін-сюне, чого ти? Ха-ха! Не бійся не з'їм тебе! Так скажи все таки якщо ми не друзі, то хто ми? — обійнявши Цінсюань тихенько промуркотів йому на вухо, — Може коханці?

І він знову засміявся. Його безтурботний і лагідний сміх був медом для вух Мін Ї, хоч сам собі він завжди перечив. Людина, що вкрала його долю, зараз стоїть перед ним і говорить усілякі нісенітниці й леститься до нього. Так мабуть Ши Цінсюань і вкрав серце Мін Ї. Кожен день крадучи по шматочку. Що не міг дозволити собі Мін Ї зробити понад шістсот, робив він з легкістю і за день. Й тому Володар Землі заздрив йому, бо він жив. Жив так як хотів не відкладуючи на потім.

Мін Ї також хочеться жити, йому хочеться...

Він поглянув у вічі Ши Цінсюаню. Трохи нахилився і поцілував. Ніжно, боючись злякати, легенько торкнувся його губ.

[panivatra]

[panivatra]

this is remus' shirt

[panivatra]

У Ши Цінсюаня завжди були м'які губи, шкіра, волосся. Найулюбленіше Хе Сюаня було, коли вони з самого рання лежали в обіймах один одного; цілувати закусуючи ніжну шкіру коханого. Коли вони дивились одне в одному очі й без слів розуміли одне одного.

Хе Сюань і зараз розумів.. Він бачив в очах Ши Цінсюаня біль. Шкіра в них обох вкрилася сиротами. Вони жадали один одного та знали, що не можуть. Що це приведе в нікуди.

—Ха... Хахахах. — різко розреготавшись, Ши Цінсюань заплакав, —Знаєш, Мі-, Господарю Темних вод, а все таки Ви були праві!

Наїжачившись Хе Сюань спитав:

—Ти про що?

—Про те що ми не друзі та ніколи ними не були.

—Цінсюаню-

—НІ НЕ НАЗИВАЙ МЕНЕ ТАК. —павза, —НАЩО? НАЩО ТИ МЕНІ ДУШУ ЯТРИШ?! ЩО ТИ ХОЧЕШ? ВІДНОВИТИ ВТРАЧЕНІ СПОГАДИ? ТЕ ЩО В НАС БУЛО? ТА ЦЕ ВЖЕ НЕ ПОВЕРНУТИ. МИ САМІ ЗАКОПАЛИ НАШЕ МАЙБУТТЯ, ЯКЕ В НАС МОГЛО БУТИ. ТИ ЗНАЄШ Я НЕ МОЖУ ПРОСТИТИ СЕБЕ. Будь ласка, просто вбий мене і припинемо цей жах... —зажмурившись він висунув голову трохи за пристань, немов для гільйотини.

Мабуть це було вперше, коли Хе Сюань не знав, що робити. Хотілось і втікти, і вибачатися годинами, захлинутися сльозами. Та він не міг. Залишився тільки один варіант — найбезглуздіший та безнадійніший.

Він тихенько підпливав до Ши Цінсюаня. Хе Сюань міг би заприсягтися, що його мертве серце загупало як не в себе, і що це могли почути всі навкруги. Він легенько торкнувся щоки коханого. Той тільки-но й одвертався хмурячи брови та розкриваючи шию.

Хе Сюань почав цілувати шию Цінсюаня, поволі піднімаючись до його підборіддя, губ. Тим часом сонце грало з легітом у тан, виблискуючи на воді. Краплини гуртом тікали з пристані, як втекли і колишні Володарі Вітру та Землі. Березнева вода огортала їх тіла прохолодою, яку вони не відчували. Хе Сюань вперше за стільки років відчув себе дійсно живим, тепло розповзалося по тілу й розсіювалося водночас.. Та щось було не так.

Він відсторонився від Цінсюаня, коли побачив що там, де до цього була його рука, були бульбашки. Ши Цінсюань злякано поглянув спочатку на руку, а потім і на обличчя Хе Сюаня, на якому сяяла щира посмішка..

Вільний.

Через декілька хвилин рибалки витягують непритомну фігуру, яка була одягнута в дрантя пропахнуте алкоголем. Сморід стояв неймовірний. Вони почали обшукувати бідолашного, та нічого так і не знайшли, але було те, що привернуло їхню увагу. В руках п'яниці, замість глечика, було тільки зламане віяло.

[panivatra]

Я плачу як не знаю хто

Джеймс, який постійно клянеться Реґулусу в коханні.

зранку він цілує його десь в закинутому кабінету перед лекціями, а в перервах між поцілунками сміється і каже «боже, Реґ, я до тебе ніколи не охолону, ти себе бачив?»

по дурному якось ляпає, що буде кохати його до останнього дня, потім ще так соромно за це. але він баче як Реґулус слабко усміхається через це і вуха його трохи червоніють, розуміє, що готов казати це постійно.

на астрології сідає поруч, таємно бере того за руку і каже, що все це дурня, що саме Реґулус — його Луна і зорі.

однак ніколи не отримує цього в відповідь.

ні, Реґулус тільки тихенько сміється (насправді він неймовірно щасливий це чути, але ніколи не зізнається).

«Поттер, не треба, ніхто не кохає до кінця життя»

а Джеймс думав, що він помиляється, що дуже сильно помиляється. Джеймс відчував, що його настільки сильно тягне до Реґулуса, настільки сильно б'ється серце, настільки сильно червоніють щоки, настільки плутаються думки і паморочиться голова, що це просто неможливо — охолонути. до такого як Реґулус не можна охолонути, такого як Реґулус можна або ненавидіти завжди, або кохати, кохати так, як нікого іншого. і Джеймс сміливо обирав друге.

проте в один день він з жахом розуміє, що не відчуває нічого. взагалі. що усмішка Реґулуса не хвилює душу і що до поцілунків байдуже. що ні очі ні сяють, ні серце не б'ється _так_, ні щоки не червоніють, ні думки не плутаються, нічого. Джеймсу соромно, жахливо соромно, але він зізнається і самому собі, і Реґулусу, що більше не кохає. що охолов.

«мені шкода, справді, Реґ, я...»

«не смій цього казати, Поттер. просто... просто забудем все, що було було між нами»

тільки ось Реґулусу не байдуже, тільки ось Реґулус не охолов, Реґулус не забув.

найжахливіше — саме Реґулус кохав до кінця життя, бо цей кінець життя завжди ходив за його спиною, крок в крок.

[panivatra]

Естетика стосунків біфліфів

[panivatra]

Де вітер легко шелестів і сутінки тільки-но заполонили кімнату, із сторони в сторону бродив силует. Рукава його одежини були зім'яті. Губи обкусані й очі кидали пелюстки. Знадвору було чути гамір небесної столиці. Величне свято "Середини осені" — день, коли кожний небожитель відчував радість і спокій у своїй душі. Кожний, але не Ши Цінсюань. Він не зважав на п'яний галас і гуркіт інструментів. Він нічого не міг почути, окрім стукоту власного серця. Тіло юного Володара Вітру тремтіло й потрохи червоніло як тільки він згадував провинця свого нинішнього стану — Володар Землі.. Його дорогоцінний друг Мін-сьон.

"Ох, якби час можна було б повернути назад"—шепотів собі Ши Цінсюань. Та хто ж тягнув його за язика, щоб ляпнути таку нісенітницю. Невже декілька піалок вина змусили його сказати лежачи на колінах свого "друга":

— А знаєш.. Знаєш що, Мін-сьоне?

— М?

— А я тебе кохаю..

Павза. Довга. Невимовно довга. Від одного його погляду в Ши Цінсюаня пішли мурахи по всьому тілу. Такої люті юний Володар Вітру ще ніколи не бачив. Вмить протверезівши, він вилетів із кімнати, мов навіжений.

— СТІЙ, ШИ ЦІНСЮАНЮ!

Спочатку Мін Ї може й хотів побігти за ним, але так і не встигнув би. Тож Мін Ї залишився стояти в кінці коридору, дивлячись як силует зникає у пітьмі. Гнів змінився здивуванням, а потім розпачем, та Ши Цінсюань вже цього не зміг побачити.

Згадавши яку дурню він сам же й вчинив, Ши Цінсюань просто впав на ліжко, узяв подушку й почав гамселити її що духу, так що аж пір'я вилітало. З кожним ударом він починав все дужче й дужче плакати, наче він бив не подушку, а себе. Самопожераючи себе з кожним ударом і кожною сльозою. Володар Вітру ніколи не рюмсав на людях, навіть перед рідним братом не міг, завжди всміхнений, веселий і жартівний. Болить.

Через декілька хвилин заспокоївшись, розчервонілий Ши Цінсюань нарешті розлігся на постілі у формі морської зірки. Бідний так хекав, що, здавалося, немов був він у справжній запеклій битві. В кімнаті його вже було трохи прохолодно, та замість того щоб вкутуватись сильніше в теплу ковдру, Ши Цінсюань почав роздягатися. Шар за шаром скидував одяг. Шкіра враз стала гусиною, коли на неї ледь подув вітерець. В одних штанях він поплентався до люстерка, яке стояло на столі поряд з мискою, наповненою до країв крижаною водою, щоб зняти ті трикляті сережки, котрі кожен раз заплутуються у волоссі. Він крутив і так, і сяк що сережки, що пасма косей, але врешті-решт здався і ненароком згадав собі слова старшого брата, який постійно йому казав, що: "Якщо не бажаєш ти дивитись за своїм волоссям, то краще обстрижися наголо". Тож швидко покинувши цю затію Ши Цінсюань вирішив просто розпустити коси, вмитись і піти лягти спати, а ранком прокинутись з думкою, що це був поганий сон. Аж раптом його двері з гуркотом відчинилися.

[panivatra]

І так новий акк — новий етап ганьби..

На цей раз тут будуть мої замальовки по різних фанхатах (колись я доповзу до перечитання всього Гаррі Поттера і будуть мародери)

а поки будуть біфліфи із Благословення небожителів

Так що вітаю всіх прибувших

the show is beginning