#безсилля

[0le9-mind]

[not4yourmind]

Я знову довірився людині. І знову поплатився за це. Свято. До мене в місто приїхали батьки з села. А я буду весь день робити проект, який взяла моя колишня і клялась виконати вчасно і правильно. Дедлайн роботи був на п'ятницю. Однак, вона не встигала,тому я взяв на себе відповідальність та переніс його на ранок суботи. Зранку вона мені його скинула. Я одразу подивився та побачив, що виконаний він не до кінця. Немає найскладнішої частини, яка забрала найбільше часу в мене. Я про це написав. Вона досить довго не виходила на зв'язок, а оскільки справа вже трохи горить - я подзвонив. Дзвінок збили і ще через декілька хвилин відписали, що "Але ок, раз то обов'язково, то до вечора добавлю". Я прийняв цей факт. Протягом дня написала замовниця уточнити що і як по роботі. Я сказав, що "увечері" буде. Але не було. Колишня просто написала в пів 11 ночі, що зробити цього не зможе і щоб я робив це сам. Подібна робота минулого разу забрала в мене 6 годин часу. Може навіть більше, бо робив я не в один день це. Там дуже багато формул та розрахунків. Плюс я дуже довго у цьому всьому розбирався і вже нічого не пам'ятаю. Як результат - у мене паніка. Замовниця пише про роботу, а я її ігнорую, бо не знаю, що сказати. В місті батьки з сестрою і я тупо не знаю куди діватись. Прекрасне свято вийшло. Прекрасний вихідний. Я просто знову довірився людині. І вкотре вона цю довіру розчавила та наплювала на неї. І я знову не відчуваю ніякої злості. Взагалі. Я просто відчуваю паніку, можливо трохи образу та відчуття безсилля. Бо я реально не знаю, що робити і як вийти з ситуації. На годиннику 10-та. Починаю працювати. Бо іншого варіанту немає. Нічого нового.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Найбільше дратує при вивченні філософії почуття власного безсилля. Ти постійно перебираєш купу джерел і відчуваєш обмеженість розуму, який не може це все опрацювати, не може вивести в концепцію чи хоча б в красивий текст, який не соромно показати в курсовій. Поки хтось, на кого покладали менші очікування, пише "виважено і зріло", я, мов та жаба з приказки, бовтаюся в молоці, намагаючись зробити з неї масло. Та, скоріше за все, це все марні намагання, які не зможуть втілитися і дай бог просто заробити бал, а потім піти з розумінням, що врешті ти просто людина, яка надто пізно прийшла в університет і спостерігає за тим, як підіймають молоді уми.

Врешті, бути спостерігачем не так вже й погано. Бути людиною без таланту, яка оточення талановитими особистостями, теж. Надзвичайно пишаюся своїм оточенням, яке хоче і може рухатися вперед, які отримують схвальні відгуки і можуть боротися за філософські істини, хоча буду лицеміркою, якщо скажу, що я їм не заздрю.

[ts7yrrg]

Безсилля

[rihu-w]

тато: *жартома* та на тебе жодного разу ніхто не кричав!!

я: це не привід для жартів.

т: а що таке? у тебе траааааавма? підемо до психоооолога? психотерапевта?)))

іноді хочеться кричати від безсилля. лопатою не піздили = все окей?

[bayraktarka-hanma]

Сніжинка впала на капот Імпали. Маленька і крихка.

Дін не звернув би на неї уваги, якби не почався справжній снігопад. Дивно. Зима в центральних Штатах зазвичай була безсніжною. Як химерна і трохи похмуріша осінь. Нічого незвичного. І Вінчестер звик. Звісно, вони з Семом могли гайнути у Нью-Йорк і насолодитися справжньою магією зими. Стати такими собі Кевінами Маккалістерами й оселитись у "Плазі". А що? Гроші у них є.

Йому не хотілося. Після смерті Каса Дін не хотів навіть згадувати про свята. Смуток оселився у його скаліченій, змученій порожній душі. І не існувало ліків, котрі могли забрати цей смуток геть. Лиш алкоголь іноді допомагав забутись і спати, не бачачи кошмарів з минулого.

Сніжинки на Імпалі утворили щось на кшталт крил. Вінчестер дивився, як вони падають. Ніби крихітні пір'їнки, що їх струшують янголи. Так мама казала, коли Дін був маленьким. Він так любив зиму і радів, коли у Канзасі випадав сніг. "Мамо, дивись, янголи струшують пір'я!" - кричав майбутній мисливець, вибігаючи на вулицю. Мері посміхалася, коли Дін ловив сніжинки й приносив подивитися.

Вінчестер ледь не фізично відчув, як повертається біль віт втрати когось настільки рідного, що важко було терпіти це гнітюче відчуття власного безсилля.

Він не може повернути Каса. Після всього, що пережив, не може зробити так, щоб коханий янгол був поруч.

І усвідомлення цього повільно вбивало самотнього, морально розбитого мисливця, котрий завмер посеред вулиці, огорнутий сніжинками, наче крилами янгола.

[ukrgleb]

яка ж людина слабка

Яка ж людина слабка, чим далі, тим краще я це розумію. Я зараз у ситуації, коли ні гроші, ні зв'язки, ні попередній досвід, ні зусилля, ні навички не можуть допомогти. А ситуація здавалось би критична. І тоді ти розумієш наскільки все залежить від Творця, від його благословіння, бо все що ти маєш тут якось виявляється безсилим. Це дивне відчуття, спочатку звісно ти кричиш від безсилля, як людина. Але потім розумієш що в цьому і є дивовижність життя, це і є віра. Зараз таке відчуття ніби я "йду по воді" тому що логічного пояснення чому я ще живу і щось навіть трохи роблю немає. Якщо проаналізувати ситуацію логічно то я давно вже мусив програти та не мати грошей. Але Творець... Він не залишає. Справді, ви можете сміятися, думати що це лише мій світогляд і все таке. Але для мене це вже давно дива на яву. Коли прокидаєшся і в тебе немає бажання жити, не те що щось купити чи приготувати поїсти, а Він дарує тобі хліб, і ця їжа так смакує. Я плакав бо для мене це було справді маленьке диво. Він ніби каже: я бачу що ти можеш і що ні, не турбуйся, Я з тобою. Коли ти б'єшся з обставинами протягом років і думаєш що вже все, програш. А на наступний ранок Він надсилає тобі допомогу і нарешті маленьке диво стається. Насправді, все що відбувається зараз це дійсно диво якесь, кожен день живу як останній. І дякую, дякую звісно за все.

[nevi-arent-you]

••• ніхто не жаліє мертвих, ніхто не жаліє вбитих, слова на могилах стерті, щоб їх не читали діти. ніхто не жаліє смерті й життя, що так і не сталось. слова на граніті затерті, а пам'ять, хоча і здавалось, що не підведе ніколи, і перед очима завше стоятимуть терикони і очі зарано павших, а все-таки це неправда, і пам'ять стирає мітки, і все, що було недавно стає дуже давнім і хитким. і більше нікому не сумно, і більше нікому не жаль вже, бо мертвих ховають бездумно під звуки столітніх маршів. за мертвими трохи плачуть, живим надсилають фото. до всього звикають і, бачиш, в пріоритеті робота, в пріоритеті квартира, податки, машина, діти - в пріоритеті живі, а мертві порослі квітами. ніхто не жаліє вбитих, жаліють лиш тих, хто лишився, - не тих хто міг би радіти, а тих, хто втомився злитися. жаліють живих і винних, жаліють катів без свободи, а тихо полеглих вбитих не згадують без нагоди. не зручно про смерть і про пам’ять, не зручно про некрасиве, накласти табу! бо ранять слова, за якими безсилля. ніхто не заплаче за мертвим через роки з плином часу, бо плакати після смерті - це інше, чужинське гасло. усі обіцяють помститись, усі обіцяють розплати, і плющ продовжує витись і речі вже можна роздати: і можна віддати книги, і можна роздати одяг, бо мертвим воно непотрібно. живі же від того ходять сумні і з розбитим серцем, а серце треба латати. тож варто віддати берці і пообіцяти розплати. але не заплакать за мертвим, але не жаліти вбитих, живі - вони, бачиш, вперті, в живих же квартира, діти… і скільки пустого місця в труні, що стоїть під стягом. і скільки пустого в лицях - живим таке непідвладно. тому не жаліють мертвих, тому їм не жаль вже вбитих. слова на могилах стерті, щоб їх не читали діти.

[ruushinynerve]

Вчора мене кілька разів накривало. Відверто кажучи, почуваюсь якоюсь йобнутою на голову.

Ранок був більш менш, трохи з гидотним відчуттям на душі. Далі все було відносно нормально, поки я не поїла. Там мене накрило. Не знаю навіть чому. Це було не добре. Потім я посиділа годинку на підлозі і подумала, що час збиратися кудись вийти. Нічого особливо не змінилося, крім тривожного стану на апатичний пригнічений. Я походила по магазину з постійними думками про те, яка я тупа, яка ідіотка, як я себе взагалі ще терплю, скільки помилок я роблю і все в такому плані. Якась енергія в мене скінчилася і все що мені хотілося, це впасти на підлогу і дивитися в стелю. Але я була в гіпермаркеті, тому довелося тягти себе додому. Просто переставляти ноги так виснажує. Не від того що ти стомився чи щось таке. Це оцей стан апатії, коли абсолютно все важко. І думати, і рухатися, і бачити щось, дихати, існувати. Хотілося просто зупинитися і все. Але врешті я дійшла, перевдяглась і впала на ліжко. У голові майже нічого не було, пару думок про те яка я жалюгідна і просто фонове відчуття безсилля.

Мені все ще треба заснути. Завтра на роботу знову сім днів. Добре хоч не цілі зміни працюю. Але я втомилася. Нічого не хочу. Втомилася.

[plupk]

Соромно за себе. Інші зазвичай цього не бачать.

Коли ти в чомусь досягаєш успіхів, то завжди є щось, в чому ти програєш. Через це мені часто стає страшно виходити на вулицю, я потерпаю від самотності і безсилля. Тоді мені стає соромно, і я це ховаю.

Потрібно знайти сили все це виправляти. Але доти сум буде всередині мене.

[senpaishishio]

Найбільше ненавиджу самотність, відчуття безсилля, і коли мене приймають за дурня.

Отже, раз мене приймають за дурня, значить це треба змінювати, бо така позиція мені не до снаги

А з своїми чортами я домовлюсь)

[yourr-heartache]

Єдине, що не дає мені зараз розсипатися на частинки - книги. Щось багато всього різко звалилося, до того також легко не було, а зараз зовсім хочеться вити від безсилля.

[not4yourmind]

3:16

Лежав годину і просто плакав. Від безсилля, від провини, від не справедливості, від власної нікчемності. Щось так сильно накрило цими емоціями і зовсім не стало краще після. Відчуваю себе, якщо чесно, дуже жахливо. Але нічого. Парабола настрою хитнеться уверх. Іноді я не розумію чи я дійсно така погана людина, що карма так мене душить до дна. Я ж наче завжди був приязним до людей навколо мене, всім допомагав і не просив нічого в замін. А доля у відповідь реалізовує всі мої найбільші кошмари. Спочатку війна, потім зрада, а тепер оце все. Я завжди більше іронізував про клуб 27 та й взагалі... Але схоже в мене дуже важка стадії депресії. Це тепер проявляється не лише в "поганий настрій". Я багато плачу. Це факт. Я багато всього забуваю. Це теж факт. Я можу розказати одну й ту ж сам історію двічі, а то й тричі. Або забути чи їв сьогодні. Деякі речі здаються такими, ніби ніколи не існували. Наприклад я забув, що купив на секонді плащ і вчора згадував звідки він у мене. Я дезорієнтований і через це не уважний, травмую себе не свідомо. В мене зараз на руках більше, ніж 15 дрібних ран та порізів. Деякі від ножа, деякі від гострих кутів, деякі взагалі хз від чого. В мене вже було 2 "панічні" атаки. Принаймні я не знаю як цей стан назвати. Допомогло вийти лише різкий перепад температури (холодний душ + гарячий чай) та рахування предметів навколо себе. І це все з супроводом повної апатії, відсутності апетиту та бажання робити будь-що приємне для себе. Якби не обов'язки, я б просто не вставав з ліжка. Але біда в тому, що й заснути я на довго не можу. Будь-який шурхіт чи крапля за вікном - я прокидаюсь. Переважно я сплю протягом ночі дрібними інтервалами по 20-30 хвилин. І найгірше в тому, що "межа" по трохи зміщається. І з'являються думки, яких ніколи не було раніше.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Бісить безсилля і залежність від іншої людини. Відсутність підтримки у важливих питаннях, відчуття самотності, загубленості.

Бісить моя інфантильна позиція, позиція дитини, яка не дає зібратися і поїхати вирішувати проблему. Натомість лежу, переживаю, намагаюся вмовити себе не відчувати мук совісті через це завчене безсилля. Добре, хоч плакати не хочеться, якби почала себе жаліти, явно стало б ще гірше.

Дуже сильно втомилася.

[eu-ukraine]

Так звані «референдуми» — це очевидне свідчення безсилля і відчаю

Так звані «референдуми» — це очевидне свідчення безсилля і відчаю. І провалу рф на полі бою. Це паніка і жалюгідне намагання сховатися за фальшивими папірцями. Цей цирк розпачу цивілізованим світом вже зараз оголошено незаконним і нікчемним за наслід... Читати далі »

[simurghfromqaf]

я проклинаю вже третій день свою хворобу, але сьогодні нарешті вийшла відчути сонце і зрозуміла, що від безсилля, через втому та нарешті довгий сон, я знайшла спокій та умиротворення з собою. мені вперше не хотілось швидко йти, вперше я не дістала навушники.. довкола мене наче вакуум створився, я нікого не чула і не помічала, окрім сонця, зелені та синього чистого неба. в голові блукали слова поетів про спокій та душу, вони відпускали, прибирали всі непотрібні негативні емоції. я наче звільнилася від важкого тягаря і так від того добре.