#любов до себе

[osssvl]

в мене є я. я все встигаю. я з усім впораюсь. я справляюся. я жива. я розумна, я красива, мене достатньо. я стану щасливою. я досягну своїх цілей. немає нічого неможливого для мене. я впораюсь з будь-якими ситуаціями і проблемами. я попрошу про допомогу, якщо мені це буде треба.

[onenegroniinkyiv]

Про кордони, закоханість та любов до себе

Коли ти single і не прагнеш стосунків настає час, коли ти змушена вибудувати особисту систему правил для того щоб не влипати в різного роду історії з драматичними кінцівками. 

Після довгих тютюнових ночей у моїй подільській квартирі та після чергової трагічної пригоди з черговим партнером по сексу років 5 тому я прописала у себе в голові правила, які б мали вберегти мене від розбитого серця та інших наслідків. Правила були прописані і працювали, як годинник. 

Але одного вечора в варшавській квартирі випускаючи дим в вікно, я зрозуміла що всі правила порушилась, я відчула почуття, які не хотіла відчувати. Ні у цій квартирі. ні з цим хлопцем, ні у цьому місті та не з цією цигаркою. Я була до цього не готова.

Я грала в свою гру бездоганно, але навіть тут мене захопив шторм емоцій, ревнощів, болі. Бажання дарувати свою любов, піклуватися, вірити в зовсім не в того в кого би хотілось. Парадокс життя. Я не хочу бути з чоловіком, який готовий проїхати за кермом дві країни аби просто мене обійняти, не хочу бути з тим хто зі мною гуляє знову й знову і наближається до мене ніби навшпиньках, щоб не порушити мої кордони, але хочу бути з тим, хто навіть не відповідає на мої повідомлення. Але чи хочу я насправді?

В мене була клієнтка, яка хотіла зустріти чоловіка і створити з ним стосунки, але не розуміла, як це зробити. Мені потрібно було дослідити на сесії, що саме вона хоче і які її справжні потреби. Тобто, що за цим стоїть. Я почала задавати питання: “Якою ти хочеш бути в стосунках? Що ти хочеш відчувати поряд зі своїм партнером? Як ти будеш до себе відноситись в стосунках? Що більшого тобі стане доступним після того, як ти зустрінеш цього чоловіка і побудуєш з ним стосунки?”. 

Ці всі питання орієнтовані на наш внутрішній світ і часом одне питання може повернути наш світ догори дригом. Будуючи чесні відносини з самою собою і беручи відповідальність за своє життя ми можемо зважено і раціонально приймати рішення. Тобто попадаючи в неоднозначні ситуації, ми можемо з них вийти.

Наприклад візьмемо мою ситуацію. Я розумію, що я закохуюсь в людину, яка не готова виводити наше спілкування на інший рівень. Йому комфортно час від час зі мною спати та гарно проводити час. Я розумію його, бо до якогось моменту мені теж був комфортний такий формат. Але, в мене з'являються почуття, а з ними і вибір, який я маю зробити. Я можу чесно розказати про свої емоції і прийняти вірогідно чесну відповідь. Але чи є сенс в цьому? Якщо почуття невзаємні, то все просто, а якщо взаємні чи захочу я бути в стосунках, де хлопець з самого початку не будував на мене плани? Знаючи відповідь на питання, як я хочу себе почувати в стосунках, я отримую чітке рішення ситуації. Зайнятися собою та не морочити собі голову. Закоханість швидкоплинна і гасне, якщо їй не підкидати дрова. Це те що мені дає коучинг. Чесна розмова сама з собою і прояв безумовної любові до себе. Я так довго до цього йшла, щоб мислити і проявлятись саме так. Попри моє легке відношення до сексу, я рахую, що кохання це найунікальніший скарб на землі. Адже чим більше ти віддаєш любові світу і людям, тим більше народжується її в нас самих. Саме з цього усвідомлення виходить інше. Ти можеш безкінечно прописувати собі правила, але вони не будуть працювати, поки в тебе відсутня любов до себе та поки ти не обираєш себе.

[artem666666667845]

Мама мій герой

Кожна мама для своєї дитини - це надійна опора та друг, вірний порадик та захист від усіх бід. З перших днів життя мамине тепло та запах дозволяють малюку відчувати себе спокійно, і  щодня цей невидимий нзв’язок тільки міцнішає.

Саме матуся знає коли ти зробив перші кроки, вимовив перше слово і пішов у перший клас. Вона не шкодувала себе безсонними ночами, коли в тебе різались зуби і ти вимагав її увагу. Вона завжди поруч, якщо дитина  цього потребує : і в час її перемог, і в час падінь

Часто кажуть, що людина не має надсили та фантастичних здібностей, але як пояснити той факт, що мамина любов - це твій захисний шар від усіх, така міцна і безкорисна любов впродовж всього життя.

Для мами не існує важких задач - чи то перемога на олімпіаді, чи безсонні ночі з пошуком саме тої сукні для весілля.

Матуся - це наш оберіг! Чуйна, мудра, ласкава і така рідна жінка поруч. Бути мамою нелегко, це титанічна робота та зусилля. Знайти той баланс між добротою і суворістю, між правдою і несправедливістю до своєї дитини. З мамою завжди класно разом, чи то прогулянка в парку, чи піти до лікаря. В книжках чи фільмах часто змальовують супергероїв, забуваючи, що насправді  кожна Мама - це герой! Вона вміє все, та навіть більше. З мамою не страшно падати, помилятися та втрачати рівновагу. Мама завжди знаходить правильне слово, завжди допомагає і сумує з тобою.

[meowluox]

моя войовничість завжди була при мені але я не завжди вип'ячувала її та і в принципі користувалася нею. наскільки я можу судити зараз... її дістав на поверхню ще мій наставник. з тих пір не було і дня коли б я переставала думати як воїн.

варто зробити ремарку по суператориці: мій другий аспект займає функція воїна. так само як з емоцією психософії на другій позиції я схильна використовувати ці функції не тільки як засіб презентувати себе (ерім того що це просто мій засіб долати допомагати та підтримувати) а і як більш вагому частину своєї особистості. можливо людей з цими функціями у четвертому аспекті подібне дратуватиме.<3

про войовничість. і про наставника хто навіть крізь роки розлуки звучить дзвоном сталі об сталь випуском стріли з луку фолковими піснями тріском багаття та відвертим вільним сміхом в обличчя всім перешкодам у моїх спогадах... про все це я можу розповідати годинами написати сотні простирадл але всі вони будуть просочені одним:

любов. повага. готовність схилити голову (о боги???)

після зустрічі з наставником я навчилась знаходити силу в слабкості. приймати слабкості але в міру щоб не дай боже не погодитись і не змиритись із ними. бай-бай м'якотілість! завжди відчувала дискомфорт від неї. а коли колишня сказала що всередині я м'яка і добра наче желе і мене треба захищати ледве зуби не розтрощила від люті. сумніваюсь що в когось знайдеться достатньо сил щоб захистити мене. і так я не приховуючи висловлююсь зарозуміло та зухвало. якщо люди частіше за все навіть самих себе захистити не в стані не треба грати в рятувальників. а я захистити себе здатна. тільки я.

ця войовничість дає побочки сумнівної якості. я стала менш терплячою до інших. а ще. що ж я дуже злопам'ятна і навіть пробачити когось це той іще квест. хоча варто віддати мені належне я не мучаю людей не зриваюсь на них і не аб'юзю. помсту залишу на карму.

[only-bulgarian-things]

Понякога ми е тъжно. Много тъжно. Много ми е тъжно, когато виждам хора, които не познават любовта. Които, като деца не са я виждали. Които познават само грижата през физическите си нужди. Много българи са така. Отгледани да са сити и облечени, но не и прегръщани. Хора, които са гледали по-късно романтични филми по телевизията и са се смели на измислиците в тях, вярвайки че тази любов е илюзия. Как иначе? Те на живо не са я виждали нито между родителите си, нито към тях и когато чуват хората да говорят с любов един за друг са мнителни. Когато някой им казва мили думи се чувстват неудобно и почти неприятно. Когато някой ги прегръща се стягат, вместо да се отпуснат. Задушават се, вместо да се почувстват обгърнати и на сигурно. Научени са да са умни, не чувствителни. Да са критични, не наивни и влюбчиви. Да са самодостатъчни, вместо да споделят радостите и тежестите си с хората до тях. Да са успешни, никога объркани или търсещи. Категорични, не податливи на влияние. Цинични, вместо романтични. Толкова стегнати, че когато любовта дойде и почука на вратата им - те не могат да отвърнат. Не могат да кажат "Обичам те" със сълзи в очите. Не могат да са слаби, нито пред себе си, нито пред другите. Не могат да те допуснат дълбоко, защото когато са били отворени много отдавна, като деца, някой им е казал "Стига рева, на никой не му пука какво искаш, и аз искам много неща, ама няма как!". И когато от най-близките си са получили удар, вместо милувка, са сложили стената, която с годините става само по-дебела. Избират сами да са причината за щастието и успеха си, защото на другите е по-добре да не се разчита. Все пак могат да се обърнат и да ти кажат онези болезнени думи, по-добре да се презастраховаш и да не им поверяваш сърцето си. По-добре да си сам, но на сигурно. И така тези хора си живеят сами. Сами в партньорства, сами в семейството си, сами на работа, сами в живота. Разчитат на себе си, а на другите само, когато са им платили или когато са им дали нещо, което очакват да се върне. Търгуват, за да тече обмен, друго не знаят. Хем с хора наоколо, но никога с хора вътре в сърцето, защото това е страшно. Никога допускайки, че романтичните филми могат да са реалност. Че човек може да умре за този, когото обича. Че сърцето обича, дори когато умът не разбира. И когато се появя и им кажа: "Истина е. Приказката е истина, филмите са истина, изпитала съм го, реално е, прекрасно е, няма по-хубаво чувство на този свят!", ме поглеждат отвисоко и си казват: "Милата, колко е заблудена". И по-добре, че си казват това, защото иначе ще трябва да признаят пред себе си, че сърцето им е в затвор и не е виждало дневна светлина от години. Камо ли ръце, в които да тупти, без да се страхува, че ще го изпуснат. Аз оставам наивната, те остават "зрелите"...

-Ванеса Виденова

[zakladynka]

Знайомство!

🙋🏻‍♀️Мене звати Аліна, за освітою я філологиня-перекладачка з англійської та німецької, а за покликом душі — "о, знижки на книги від "Віват".

Цей канал був створений з метою читання усвідомлено, а не поспіхом для +1 цифри до кількості прочитаного. Оточивши себе різними книжковими каналами, я почала купувати літературу активніше за останні 3 роки, ніж за все своє життя. Обертаючись назад (буквально, у мене за спиною стоїть книжкова полиця), я бачу лише непрочитані книги, імпульсивні покупки, гонку за кількістю купленого, а не прочитаного. Якщо догортати до самого початку цього каналу, то можна прослідкувати за цією тенденцією: я намагалась показати кількість, спробувати виграти у крутості обраного. Тому цей канал має допомогти мені (а раптом і вам👀) зрозуміти, що читати швидко і багато, повільно і смакуючи, обирати будь-яку літературу, не читати кілька місяців взагалі — це нормально.

🙅🏻‍♀️Зараз я відмовляюся від демонстрації чеків у вигляді стосів книг, а натомість надаю перевагу відгукам на прочитане та власним думкам стосовно навкололітературної теми. Можливо, я буду публікувати фото початих книг або тих, які мене зацікавили описом, але я планую це робити дуже рідко.

Важливо сказати, що я все ще шукаю свій стиль подачі інформації. Тому буду рада будь-якому фідбеку та обговоренню.🧚🏻‍♀️

Нас усіх (байдуже, на якому каналі насправді) об'єднує любов навіть не до книг, а до їхнього читання. Давайте нормалізувати різну любов до читання: віддалену, постійну, тимчасову, моментну, повільну, швидку — будь-яку.

Давайте будемо єдиними в головному і різні в другорядному на цьому каналі🧡

Всіх обіймаю і вітаю тут!

[lonestone]

Кажуть, що здорові стосунки насправді є нудні. Напевно, це дійсно так. На жаль, мене ніколи не тягнуло до психічно здорових хлопців, тому що сама я досить поламана і уявлення не маю про щастя в парі. Любов для мене означає динаміку, вогонь, пристрасть, біль, емоційну залежність, підвищену мрійливість та якесь божевілля удвох. Хоча знаю, що дуже помиляюсь...

Найгірше усвідомити, що чиясь любов також не надто зцілює...і таке враження, що в мене кам'яне чи дубове серце. Хоч кілок туди вбий, вже нічого не почую. Пояснення цьому є і воно йде з самих коренів...моєї родини та всіх тих кіл виживання в соціумі протягом життя.

Тож зараз у мене аварійні відключення електроенергії, бо я так вирішила і мені все одно, що комусь там темно. До кожної людини приходить час, коли хочеться, щоб всі нарешті відчепилися, бо їй треба збирати себе по частинах і налаштовуватися на важку роботу - жити то життя.

[prymaraa]

добридень шановне паньство, сьогодні в нас персонажі сильмариліону, як українські пісні, тому що я мушу з кимось цим поділитися, тим паче, давайте популяризувати українську музику

(пісні відповідають моєму overspecific баченню персонажів, не ручаюсь за канонічність)

маґлор

як почати все спочатку в кінці кінців?

коли час, щоб збирати дрібні камінці

а коли розкидати?

ти, що пливеш навмання

ти забув своє перше ім’я

толи тихо давав свій обіт

«річці тисячі бід»

ця пісня була створена для нього, ви не переконаєте мене в іншому

маедрос (і/або фінґон)

тримай мене міцно одною рукою

так сильно і ніжно вбивай мене

віддай мені муку своїми руками

моїми губами лікуй, лікуй себе

pun intended, але ну.. це вони

меліан

мадам таро,

поклади життя моє на скло,

скажи садам,

що мене сюди привело?

я віддам все своє золото,

лиш скажи, що моє, вода чи небо?

будувати човна чи ростити крило?

скажи мадам

таро

меліан загалом має вайби пісень лівінстон, вона химерна богиня провидиця для мене

берен та лутієн

але осінь отой слід листям ще не вкрила,

бо до тебе навесні я повернусь, мила...

твої руки я візьму знову в свої руки,

не розквітне поміж нас жовтий квіт розлуки!..

не ховай очей блакитний промінь,

заспівай мені в останній раз.

пісню ту візьму собі на спомин,

пісня буде поміж нас!

.. чи маю я навіть пояснювати цей вибір?

фінрод

в моїй сім′ї - нормально

бути ірраціональним

бо як іще вдихати вільно

не розбивавши лобом стіни

не здерши шкіру на колінах

не вийде високо стрибати

do you see my vision

турін

Але той, кого повісять, не утоне в морі!

Або бери своє, або хрест неси

Але ти маєш виправдання на усі часи

Навіщо ти крав? Бо у мене погана кров!

Навіщо убивав? Бо у мене погана кров!

Навіщо ти завдав стільки шкоди громаді?

Навіщо ти був чорною вівцею у стаді?

Навіщо? Бо, зараза, у мене погана кров!

дуже специфічний вибір, але для мене це дуже асоціюється з туріном

белеґ

любов руйнує все у мене

так боляче, але ж постій

одне питання маю, чуєш

чи був би ти мій?

по перше, ви гляньте на цитату "отак белеґ повернувся до туріна, піддавшись поклику любові, а не мудрості." і скажіть мені, що я не права. по друге, будь ласка, послухайте intermezzo, якщо ще не слухали

аерін

червоний слід веде у ліс

білим снігом...

червоний слід веде далеко

у ліс білим снігом...

десь там згубився мій наречений,

зустрів чорта хоч і був хрещений...

аерін дуже трагічна і я дуже її люблю

[girl-with-demons-in-her-soul]

Про мою любов до Кафки, звісно, знають всі, кому не лінь. Я продовжую пізнавати цю людину, віднаходити все нові і нові сторони, захоплюватися нею.

Влітку дивилася серіал про Кафку. На жаль, українською його не було, та й навряд буде. Тож довелося дивитися в оригіналі, але з руснявими субтитрами. Огидно? Так, це було те рішення, від якого мені огидно і виправдання не буде. Хоч сам серіал і не вийшов надто вдалим, все ж, я була в неймовірному захваті і від нього.

Зараз же читаю "На порозі щастя", біографію Кафки, яку написав Алоїз Принц. Бачу, що творці серіалу надихалися навіть не листами Франца Кафки, а радше навіть цією книгою, тому продовжую відчувати емоційне збудження від тексту.

Не можу відірватися. Пізнавати цю людину це один з найкращих процесів, які я тільки втілювала в своєму житті. Можливо, я віднаходжу в ньому себе. Відчуваю цей зв'язок, ці погляди, ці страждання. Мовби це хтось дуже рідний, хай навіть з Праги минулого століття.

Він нагадує одночасно багато моїх знайомих, а разом з тим залишається унікальним. Кафка був неймовірною людиною, чий внутрішній світ був значно більшим за сам Всесвіт.

Я відчуваю як ця любов всередині мене зростає, більшає, поглинає мене. Це не жаль, не захоплення, не мрія, не заздрість до таланту, а якась незрима особлива любов, яка можлива тільки до людини, яка жила багато десятиліть тому.

Не сотвори собі кумира, кажуть всі. Власне, це правдиво. Але з Кафки такий собі кумир. А от друг, друг, що проводить мене по життю просто незамінний.

[harruvmiu]

я так втомилась себе обманювати. я так боюсь, що мене дійсно всі ненавидять. я набридаю. я маю бути краще. я маю підходити кожному, мене кинуть, мене недостатньо. у мене зовсім не лишилосб сил. я зовсім нічого не відчуваю. я не розумію хто я. для чого я вск це проходжу? чому я виглядаю саме так. мене все таки кинуть. я навіть не хочу дивитись в дзеркало. чому? чому я? чому саме я така? я заслужила виглядати настільки жахливою? я так хочу відчути любов. мене можливо полюбити? наскільки сильно доведеться людині, якій я можливо хоч трохи подобатимусь, боротись із внутрішньою ненавистю до мене?? добрі почуття будуть сильнішими, ніж гнів на мене?? вона зможе мене прийняти? коли мене обіймають, що вони відчувають? я тимчасова? я заповнена втомою. я відчуваю, що тону. мене витягнуть? як швидко відпустять мою руку? судячи з моєї бездарності, то навіть не спробують. я найбільш кисле яблуко, я нерозділені почуття, я невизначеність, я рана, що жахливо загоюється, я найхолодніший зимовий день, я покрита пліснявою і страхом. я боюся, я так сильно боюся. мам, чому ти зробила це зі мною? чому ти не могла просто обійняти, чому ти обзивала все моє життя мене найгіршими словами і тепер я вірю в усе це? навіщо ти мене народила? чому ти хотіла, щоб я страждала. я шукатиму підтвердження своєї цінності постійно, я ґвалтуватиму себе ілюзією ідеалу, тому, що ти вкорінила це в мені. у чоловіках я бачитиму лиш відсутню модель батька і піклування, як дійсно про дитину, а в жінках емоційний зв'язок, який ти розірвала ще в дитячому садку. скільки б я не намагалась піднятись на поверхню, але я так і не навчилась плавати.

[not4yourmind]

Voices in my head або любов до голосів

*багато букоф*

В певний момент свого життя я зрозумів своє не дуже типове захоплення голосами і взагалі музикою. Насправді, це усвідомлення прийшло до мене досить таки пізно. Чомусь я вважав, що подібне відчувають усі і дійсно зрозумів, що щось не «так» уже під час своїх стосунків.

Я закінчив музичну школу, маю червоний диплом там. Далась вона не легко. Пішов я туди через певну маніпуляцію батьків. Вони регулярно обговорювали між собою «сина маминої подруги» (без сарказму, Юрчик, той самий син, так і не закінчив музичну), який він молодець і як гарно грає на гітарі. Мені стало не те, що цікаво. Мені просто набридло це слухати і я сказав, щоб записали мене теж. «Відбір» в школу пройшовся максимально легко. Вже тоді я зрозумів, що вся ця авантюра не буде дуже мене втомлювати, бо навчання давалось легко. Сольфеджіо це комбінація математики, правил та просторового бачення (як я це собі пояснював) і воно не складне. Інструмент давався легко. Я буквально грав на ньому двічі на тиждень по 10 хвилин і виконував шкільну базу. Зараз за це соромно, бо через таке «пофігістичне» ставлення, я дуже багато чого втратив. Все змінилось десь на третій рік навчання. В мене включився підлітковий бунт і я з дому йшов в музичну, проте просто робив декілька кіл навколо села і в музичну так і не заходив. Так продовжувалось більш�� року і з одного з найкращих учнів я став найгіршим. В один день, коли я все таки потрапив на заняття мій вчитель розказав свою історію. В нього була вроджена вада серця. Я вже точно не пам’ятаю всіх деталей, але наче б то в нього якась частина серця була штучна і він регулярно відчував через це проблеми. З сім’єю не склалось і єдиною розрадою для нього була музика. Він топив у ній світ і поширював свою турботу на своїх учнів. Йому боліло від того на яких поганих інструментах ми граємо (мою гітару він самостійно ремонтував разів з 10, бо купити нову моя сім’я не мала змоги), йому боліло від того як ми не відповідально ставимось до нот, до відвідування і взагалі занять. Для нього музика була єдиним і цілісним світом. Навіть гітари – не основна його пристрасть. Він майстрував скрипки. І чомусь та бесіда… хоча це навіть не бесіда, це просто невеличкий монолог дуже сильно вплинула на мене. Як зараз пам’ятаю той дощовий день початку березня, того себе, який знову не вивчив нічого і той тихий, сірий кабінет… Після цього я подивився на музику під зовсім іншим кутом. І на навчання теж. Вже до травня я повернув кондицію і майже наздогнав поточну шкільну програму, а вже з наступного семестру мене почали готувати до олімпіади по сольфеджіо. Я ��а неї так і не поїхав, бо були якісь проблеми чи то в країні чи то з фінансуванням. Але кількість мого якісного часу на музику значно збільшилась. Олімпіади місцеві, участь в ансамблі, розібрані твори в позашкільному форматі. Я проводив багато часу в школі просто так. Слухав, як грають вчителі, ходив, тинявся і вслухався в класичну музику, яка лунала з кожного кабінету. Можливо, десь в цей період в мені сформувався певний смак та суттєво підвищилась якість «музичного» слуху.

Не знаю як пояснити, але це все дуже сильно впливає на мене і зараз. Я дуже сильно акцентую свою увагу на голосах і звуках. Особливо жіночих. Тобто… Я навіть не розумію як це працює, але людина мені значно більше подобається при першому контакті, якщо вона має гарний (для мене) голос. Оцінка відбувається якось само собою. Навіть зовнішність не має такого ключового значення. Я не можу описати ці голоси, але вони всі відчуваються чи що…

В колишньої був прекрасний голос. Я б навіть сказав надзвичайний. Я міг його слухати годинами. Не в останню чергу через особливості характеру – я більш мовчазний був, ніж вона. Але цей голос… Я не одноразово піддавався егоїстичному бажанню подзвонити просто, щоб насолодитись ним. Або просив голосові, щоб мати його «під рукою». Загалом так. Такі голоси зустрічаються досить рідко, насправді.  Я б навряд зміг жити з людиною, голос якої мені не подобається. Це проблема, напевно. В період студентства я декілька разів ходив на, ніби як побачення, з одною дівчинкою. Вона була дуже хороша та мила. Але голос був не той. Він був нормальний, просто відчуття надзвичайності не було. І це дурість така, бо людина то класна, наче. Але інакше не виходить. Зараз я стараюсь робити людям компліменти, коли чую приємний для мене голос. Вони іноді дуже дивно реагують. Але я наче нічого поганого не роблю, тому… можливо їм хоч трошки приємно буде.

Так само й з музикою. Я люблю, коли в мене в голові щось грає. Напевно в кожного бувають такі випадки, коли прокидаєшся і в голові грає якась пісня. Дуже чітко грає і не відпускає цілий день. Таке в мене бувало дуже часто. Прямо до бісиків часто і я дратував цим оточуючих. Насправді це по ділу. Я б і сам себе дратував. Мене називали «папугайчиком». Це було мило, але я не контролював це. Іронічно було те, що зустрічались пісні, яких я навіть ніколи не слухав направлено. Я міг її почути в когось збоку, або в супермаркеті десь. Зазвичай мені достатньо 1-2 рази почути мотив, щоб запам’ятати його. Не факт, що я зможу його свідомо відтворити, але така особливість буває.

Та й до чого я це все? Не знаю, насправді. Просто захотілось підсумувати це для себе. Голос важливий. Звуковий супровід важливий. І музика вже багато разів витягала мене з «прірви» життя. Навіть після завершення моїх стосунків саме музика надала потрібну підтримку, яку не дав жоден психолог. Я не розумію цього феномену. Нот всього 7. Але звучанням можна як вбити, так і оживити. Люблю ходити по місту під класику. Воно тоді набуває зовсім іншого вигляду. Люди навколо теж. Або ходити під метал, лишаючи внутрішню агресію в повітрі. Все ж. Це прекрасне відчуття. Я дуже хочу почати захоплюватись чиїмось голосом знову. Сподіваюсь це колись станеться, бо цього мені зараз не вистачає. Я буває сумую за її голосом. Ну але рухаюсь далі та не зациклююсь, нове життя. А поки що слухаю Олександру Копачевську, Фреді Меркурі, Честера Бенінгтона та Тейлор Момсен і живемо.

Ааа. А ще мені чомусь подобається картавість. Я офігів від того, що це вважається якимось порушенням. Я все своє життя вважав людей, які картавлять щасливчиками. Комбінація красивого голосу та картавості просто вбивча для мене. В хорошому сенсі. Хоч я й співчуваю таким людям. Напевно вони мають чимало проблем через це в шкільний період, бо все таки діти жорстокі. В мене був одногрупник, який вважав легку форму цього «порушення» дуже негативною рисою в собі. Він завжди виправлявся, шукав як пояснити все оминаючи букви «Р». Але я навіть не одразу зрозумів, що щось не так. Він мені прямо на пальцях пояснював. Теж пам’ятаю той дивний діалог. Було таке враження, що стикнулись два паралельні світи. Шкода його, бо такі думки явно були не з хорошого життя. Зрештою… зрештою отак. Голоси. Мені важливі голоси. Тендітні, ніжні, впевнені, високі, дзвінкі, низькі, тихі, спокійні, напористі, мелодійні, пусті, скляні, чисті, не досконалі… Взагалі, досконалість – це фікція. Кожна комбінація тонів, яким люди проводять комунікацію між собою унікальна і прекрасна. Головне знайти її особливість та відчути.

[sharp-as-c]

мої спроби в любов до себе:

- якщо річ стала маленька або перестала подобатись, відкласти її в дальній куток або віддати і не тригерити себе; навіть якщо нова - хай принесе щастя ще комусь

- не відкладати гарні речі на потім; робити привід вдягнутися у що хочеш вже сьогодні; навіть просто погуляти; навіть просто випити чаю в ТЦ

- білизна і колготки; гарна білизна і колготки піднімають впевненість в собі на 100500; мені срати, як на мене косяться продавці дорогих бутіків, коли я просто зайшла подивитись, бо я знаю, скільки коштує моя білизна; але варто памʼятати, що гарна білизна ≠ дорога; але і забороняти собі дорогу білизну не тре; це хороший подарунок собі найкращій

- їсти смачно; не можна почуватись ок, наїдаючись помідорами, які ти терпіти не можеш; кожен прийом їжі краще робити смачним; місяць роботи з тренером довів, що і з шоколадкою, і з солодким йогуртом, і без мʼяса можна нормально балансувати білки-жири-вуглеводи

- прощати собі лінь, прокрастинацію і відсутність успішного успіху; я молодець, що просто живу; всі претензії в сраку

- відмовитись від токсичних соцмереж і тригерних людей; це найважче; але якщо мене зачіпає пропаганда критично низької ваги від знайомої, я тимчасово припиню спілкування; і попрошу родичів не казати мені, що нарешті я виглядаю «нормальною, а не супер худою»

[synijvyr]

Маленька робота, натхненна картиною Юрія Клапоуха “Ліліт і Єва”

На початку творіння і згідно з задумом Господа Ліліт була першою дружиною Адама. Однак, вона відмовилася коритися йому і покинула божественний сад, щоб пізніше породити перших демонів і накрити світ пітьмою. Вона ніколи не повернулася в сад, з якого втекла. Хіба що...

Адам, Ліліт і Єва. Історія кохання.

І от, не минуло і кількох місяців (частково через те що календар тоді ще не винайшли), як Ліліт була у саду знову.

Раніше ні її названий чоловік, ні три янголи небесні, ні сам Господь не змогли змусити її повернутися в сад. Після втечі вона летіла пріч, доки її крила не стомилися, а пісок довколишньої пустелі не зробився під її щокою м'яким, як мох на якому вона колись спала.

Колись існування Ліліт полягало в тому, щоб Господь якнайбільше звертав на неї увагу. Колись всім, що вона хотіла був його добрий погляд і теплий голос, який керував її крізь життя у саду.

“Я існую лише коли Він дивиться на мене, – думала вона. – Що як він більше не дивитиметься?”

Тоді Ліліт поклялась більше не повертатися сюди.

І все ж, в зміїній подобі вона прокралася в сад і звивалась між чагарниками і річковим камінням, шукаючи щось. Когось.

Її жертва спала в траві на схилі пагорба, а верба над нею затуляла сплячу від полуденого сонця. Маленьке зміїне серце калатало, коли Ліліт підповзла до підніжжя пагорба. У змій же ж є серце?

Спляча була нижча за Ліліт. З неслухняними кучерями, з широкими стегнами і вузькими плечима, які колись оспівуватимуть в піснях. Але зараз це просто плечі, кучері, стегна.

Ліліт вкусить Єву за передпліччя поки та спить, і від отрути нова дружина Адама помре. Ліліт залишиться єдиною жінкою на світі: могутньою, нездоланною, рішучою.

Зміїне серце калатало.

– Гей, – почувся сонний голос у траві.

Єва прокинулась і витягла в сторону змії руку – запрошення підповзти ближче. Дурненька.

Ліліт швидко опинилася біля її боку.

– Ти така чудова, – сказала Єва, спершись на лікоть, роздивляючись цяточки на холодній зміїній спині. – Я не бачила тебе раніше. Я не знаю твого імені.

“Тому що це я створила змій, – подумала Ліліт. – І я дала їм ім'я.”

Єва нахилилася ближче, і її волосся залоскотало зелену морду.

– Я назву тебе... Яблуко. Я-блу-ко.

Ліліт здригнулася.

Єва провела теплими пальцями по її морді, мазнула долонею отруйні ікла.

– Дурненька, – сказала змія, яку колись хтось назвав яблуком. – У мене вже є ім'я.

Майбутнє покаже, що одна єдина істота може мати тисячі імен.

– Я приповзла у сад ззовні, – продовжила змія. – Моя пащека повна отруйних зубів, і я приповзла щоб вкусити тебе.

Перша дружина уважно дивилась на Другу, коли говорила. Їй хотілося напитися страху з її сліз і спробувати мед її крові, перший п'янкий трунок відомий людству.

Коли Єва не заклякла і не заплакала, Ліліт розкрила пащеку: показати ряди гостреньких зубів, похвалитися іклами, з яких прозора отрута скрапувала на землю.

Це теж не злякало маленьку Єву – маленьку, бо вона народилася пізніше і бачила менше ночей, розбризканих зорями, а ще тому що не боялась змій.

– Я не знаю про отруйні зуби, – сказала маленька Єва. – Я знаю тільки тепло сонця і прохолоду землі. Я знаю тільки любов господню. Я знаю небагато.

Ліліт закрила пащу, щоб вологими звіриними очима подивитися на неї знову – на другу дружину, другу жінку, завжди другу, а все ж, в якийсь незбагненний спосіб, найпершу на цілому світі.

– Я покажу тобі це, якщо захочеш. Тепло, прохолоду і любов. Це мої улюблені на світі речі.

– Звідки тобі знати? – запитала змія, якій вже не сила було тримати свою подобу. – Це єдині речі, про які тобі відомо, що вони є.

З цими словами Ліліт скинула зміїну шкіру – вона стане добривом для трави і верб на пагорбі, а Ліліт підсунеться ближче, щоб ліпше чути Єву.

– Це те, що дав мені Бог. Бог казав, що дав нам найкраще, бо ми його улюблені діти.

Другу дружину не здивувала скинута шкіра і жінка, яку та приховувала. Єва знала світло, прохолоду і любов, але не знала самої себе: їй не спадало на думку після купання в озері поглянути на своє відображення чи потягнути за шкіру на долоні, щоб побачити, яка вона пружна; її не хвилювало, чи її очі блакитні чи карі і чи її лікті хтось міг би назвати гострими.

Отож, сталося так, що Ліліт була першою жінкою, яку пізнала Єва.

Поки демониця, поглинута думками, міркувала над відповіддю, Єва дивилася. Їй було незнайоме бажання, адже все, чого вона могла прагнути, уже у неї було. Вона не знала цікавості: брама саду не замкнулася за її спиною, але ніколи не відкривалася перед її обличчям. Вона не знала, що існують інші жінки і що вони можуть ставати яблуками.

От, про що тоді дізналася Єва:

коли хтось лежить біля твого боку, їхнє холодне дихання лоскоче

існує рудий колір, і волосся може бути рудим

хтось кусає щоку зсередини, коли думає

існують пальці, менші за її власні

– Улюблені діти, кажеш, – змія сичала. – Бог любить вас і ще тисячу речей, але вам дозволено любити лише Бога. Бог створив любов, але він зробив це для себе, а не для вас.

Її очі були карі і ясні, як сонячне тепло. Так Єва пізнала їх і ще тисячу речей.

– Але ми теж, – відповіла маленька Єва, – були створені заради Господа, а не для нас самих. Бути створеним для себе самого – доволі самотньо, хіба ж ні?

З цими словами вона підвелася і спустилася схилом, як скотилося ним і сонце. Вона обернулася, але не щоб попрощатися – тоді прощань ще не існувало, а принаймні їй не казали, що вони є.

Можливо, в цьому полягав невимовний божий шлях: відкрити, що Бог не створює речей для інших і що нічого не є твоїм. Можливо, Бог сподівався, що когось це обурить. Можливо, Всевишній вклав у когось стільки себе, що не можна було не хотіти ще трошки.

Вона обернулася, щоб сказати:

– Якщо ти не створена для Бога, Руде Яблуко, можеш бути створеною для мене.

Бог думав, що Єва була створена для нього. Але запитайте Ліліт, і вона скаже вам – Єва була створена для денного сну і ходіння по схилах, для розмов хриплим, втомленим голосом і особливо для того, щоб називати речі своїми.

Зміїну отруту всотала свята земля, і від неї зав'яли квіти, а магма глибоко під земною корою в тому місці скипіла, обурена чимось таким гарячим.

[yournextexmistake]

згадала, як мені в дитинстві хотілося рояль. ї я його знайшла, в підлітковому віці. знайома майже за копійки продавала, бо залишився від тітки. але я розуміла, шо перенси не дадуть мені на ньому "пілікать по мізкам" в хаті.

тепер, я вирішила, шо якщо я знайду рояль в норм стані та за дешево в продажі, знову, то придбаю, ї запхаю його в кімнату гуртожитку, де ми усі співіснуєм.

мені поїбать буде на незручності, бо я в дитинстві не отримувала УСЬОГО.

я терпіла відсутність власної кімнати, яку вони вирішили відремонтувати останньою. а це після трьох кімнат та двох прибудов у черзі. я існувала у прохідному залі, десять років.

а ще вони побудували сарай, прямо навпроти вікна моєї майбутньої кімнати, куди тхнуло лайном та сечею, ї кричали близько декілька сотень птахів у клітках. ВІДЧУВАЄТЕ ЇХНЮ ЛЮБОВ ?!

кімната була майже доремонтована в дві тисячі чотирнадцятому році, але на моє щастежаль, ми поїхали з Донецької області "на два тижні перечекати", ї осьо десять років у Харкові вже. ПІСЛЯ МОГО КОПНЯКА ДО РЕЧІ

час цінувати себе, й пілікать по мізкам перенсам, як вони робили мені в дитинстві.

[meowluox]

ніколи ще я не відпочивала в сквері біля причалу замість того щоб сидіти на парах.

анестлі в мене аж двічі поважна причина — я мала б прийти для оформлення певних документів але в них дуже вдало зламалось щось і система полетіла тому довелось перезаписатись на завтра. а двічі поважна тому що поки я стояла біля річки мене спочатку різко накрило а потім я випадково зцілила одну з найболючіших ран. сподіваюсь? принаймні я почуваюсь сильно впевненіше ніж до цього.

на повному серйозі можу сказати що великий внесок у моє зцілення зробили річкові хвилі сухе листя на поверхні води тепле сонце і сильний прохолодний але м'який вітер. і дві чайки що бавились над хвилями.

я просто різко і так глибоко усвідомила що чисто фізично та енергетично не можу нести відповідальність за вчинок мого батька а відповідно і всіх інших людей. мене роками мучало відчайдушне нерозуміння як він міг покинути мене але при цьому любити свою другу дитину настільки щоб залишатись поруч? я вважала що якщо вже рідний батько пішов і обрав іншу дитину мене в принципі ніхто в житті більше не обере. все баста ніяких тобі щасливих стосунків чи міцної дружби чи комфортної власної сім'ї.

але

пхах зараз мені так смішно розповідати свій хід думок бо я різко зрозуміла що мій батько — не бог. він звичайна людина. він неідеальний в нього свої вчинки свої таргани в голові і... свій жаль або ж його відсутність після скоєного. це вже

не моя

відповідальність.

було так дивно і глупо судити себе і свою цінність за вчинками інших людей. єдиною богинею свого життя я можу вважати тільки себе. і тільки за своїм ставленням до себе судити себе ж.

пішов один прийде інший. набагато кращий та рідніший.

зрадив один носитимуть на руках десятеро.

просто тому що я так вирішила.

просто тому що я не є магнітом для проблем злоби та зрад. я тут щоб бути щасливою і дарувати любов.

і це також тому що я так вирішила.

неважливо що бачиш — важливо як ти на це дивишся.

ну а зараз спокійно сиджу в сквері слухаю вітер шум фур з мосту та музику в навушниках. на лавочці проспонсованою коньячним заводом.🍬

все буде чудово. життя не має даватись важко.

[myminiworldd]

Една жена си тръгва, когато душата ѝ спира да се отразява в очите ти. Когато обидите, които е преглътнала, са станали толкова много, че внезапно ги повръща на фонтан. Защото жената може да търпи с години. Да прощава. Да забравя. Да изтрива с ласки грозните петна, които действия или думи са оставяли по кожата ��. Но в някакъв момент не успява да направи от горчилката лекарство, както е правила толкова много пъти преди това.

Една жена си тръгва, когато цяла вечер ти е говорила, а ти не си чул нито една от думите ѝ. Когато си забравил рождения ѝ ден и тази година или не помниш обещанията, в които си се клел до скоро. Защото женското сърце търси внимание. Колкото и да го отричаме. Търси две очи, в които да се излее като лъч светлина. Две ръце, в които да се разтопи и в които да остави тревогите на деня. Търси скут, в който да танцува, запалило божествената искра в утробата.

Една жена си тръгва, когато в ласките ти не открива споделеност. Когато в погледа ти няма искрици за нея. От студа си тръгва. От апатията ти. От гнева ти. Когато се чувства невзрачна в компанията ти. Или непохватна, безинтересна, скучна, сива. Защото жената обича до себе си да има мъж, който ще ѝ показва колко е прекрасна. С поглед, с жест, с дума. Който ще ѝ подарява цялото си внимание когато е с нея. Защото времето е всичко, с което разполагаме. И то не може да се замени нито със скъпи подаръци, нито с евтини заместители.

Толкова е просто... Не позволявай с годините да се превърнете един за друг в даденост.

Обичай я. Присъствай. Гали я с пръсти, с очи и с думи. Покажи ѝ колко е невероятна. Накарай я да се смее като малко дете. Да тръпне от страст под ръцете ти. Предизвикай я да види себе си по нов начин. Да се почувства нежна, лека, волна, влюбена. Подари ѝ букет от нови преживявания. Напълни албумите ѝ с ваши снимки. С мили споделени спомени. Изненадай я. Покани я на танц в средата на кухнята. По никое време. Опознай я. Тръгни на смело път��шествие из криволичещите пътеки на сърцето ѝ и разбери кои са най-големите ѝ страхове, кога е била най-щастлива, кой е любимият ѝ сладолед и за какво е мечтала, когато е била на пет. Целуни я под звездите и я накарай да се почувства като най-специалната жена на света. От тази любов, която ти можеш да ѝ дадеш, ще спечелиш преди всичко ти. Защото дивно обичаната жена ще те обича така, че всяка клетка в теб да се пресътвори. Жената може да ти даде много повече, отколкото си си представял. Ти само я събуди за красотата, която носи в себе си. За любовта.

Една жена остава до края, когато душата ѝ тържествува винаги щом е с теб.

Моника Василева