#телебачення

[zhitomir]

Найдовші серіали в історії телебачення: від мильних опер до ситкомів

У 2024 році не бракуватиме телесеріалів на будь-який смак. Але якісні серіали – ті, яким вдалося захоплювати глядачів сезон за сезоном, – знайти не так просто. Деякі серіали, хоч вони й к... Читать дальше »

[drpbk-collegelibrary]

День працівників радіо, телебачення та зв'язку

Сердечно вітаємо Студентів, викладацький склад, та працівників Дніпрвського фахового коледжу радіоелектроніки з Днем працівників радіо, телебачення, зв’язку України та Всесвітнім днем телебачення!   День працівників радіо, телебачення та зв’язку встановлений Указом Президента 11.11.1994 № 667/94 на підтримку ініціативи працівників радіо, телебачення і телекомунікаційної галузі України. Девіз…

[bakinochkame]

🟠 Є люди, які народилися, у 60-х роках. Виховувалися у 60-х. Навчалися у 70-х. Одружувалися та виходили заміж у 80-ті роки. Працювали в 80-90-ті роки, а багато хто працює і досі...

Вони змінювали світогляд у 90-ті. «Прозрівали» у 2000-х. Дивувалися у 2010-х роках. І не здаються у 2020-х роках !

🟠 Пережито майже сім різних десятиліть. Два різних століття. Два різних тисячоліття.

🟠 Пройдено шлях від міжміського телефону до відеодзвінків у будь-яку точку світу, від діафільмів та слайд-шоу до Youtube, від вінілових платівок до онлайн-музики, від рукописних листів до електронної пошти, WhatsApp та соціальних мереж.

🟠 Від прослуховування ігор по радіо, перегляду чорно-білого телебачення, а потім і телебачення високої чіткості. Колись вони ходили до «Відеоклубу», а тепер дивляться Netflix.

🟠 Вони знали як надрукувати фотокартку, при них з'явилися перші комп'ютери, перфокарти, дискети, а тепер у них в руках гігабайти та терабайти на мобільних телефонах чи iPad.

🟠 Все дитинство вони носили шорти, потім довгі штани, оксфорди, шорти-бермуди або міні-спідниці, максі-спідниці, лосини, шаровари тощо.

🟠 Вони ходили у валянках, їздили на роликових ковзанах, триколісних та двоколісних велосипедах, мопедах, бензинових чи дизельних автомобілях, а тепер їздять на гібридах або 100% електричних самокатах, велосипедах, моноколесах, скутерах та автомобілях.

🟠 Вони уникли інфантильного паралічу, менінгіту, віспи, грипу H1N1 та лихоманки західного Нілу.

🟠 Так! Такі люди пройшли через багато, але яке чудове та цікаве життя у них!

🟠 Це покоління сміливо може назватися «колишніми пенсіонерами», які народилися в тому світі 50-60-х, у кого було аналогове дитинство та цифрове доросле життя. Вони є свого роду «Абракадаброю»

У буквальному значенні слова.

🟠 Це покоління прожило і ��ережило більше, ніж будь-яке інше в історії людства у кожному вимірі життя.

🟠 Саме це покоління адаптувалося до будь-яких ЗМІН.

🟠 Оплески всім представникам «особливого покоління», яке було і залишається унікальним, незважаючи ні на що! Здоров'я радості, удачі, добра та щастя!

🟠 Це все про нас!

Авт. Художник - Олег Лобурак

💙💛

[not4yourmind]

Стабільність, Сартр та Espresso-tonic

Незважаючи на те, що в моє життя повернулась певна сонливість, я не хочу спати. Багато переосмислень, якими накрило трохи не підготовленого мене насправді привели до досить чіткого розуміння.

За час після розриву я зустрівся десь з 4-ма дівчатами особисто. Певною мірою всі ці зустрічі можна назвати побаченнями, проте другого так і не було. Це дало мені певне усвідомлення того, що насправді це не моє. Тобто… Навряд моя «цільова» аудиторія буде сидіти в додатках типу Tinder та Badoo. Сам їх концепт мені не зрозумілий, але все ж я вирішив спробувати вдруге. І ця спроба дозволила мені усвідомити: мені досить добре самому. Кожна наступна зустріч сприймається надто прагматично та «точно» в негативному значенні цього слова. Все це виглядає як серйозна співбесіда на якусь важливу посаду. І зрештою. Зрештою кожне таке спілкування душиться в штучно награному офіціозі. Всі ці дівчата прекрасні кожна по своєму, але я не бачу сенсу цього продовжувати, розуміючи, що з цього нічого не вийде на перспективу.

Мені. Добре. Самому. Ситуація в моєму житті зараз максимально стабілізувалась. Я вибудував певну «рутину», яка дає мені розуміння подальших кроків. Кожен мій день починається з прослуховування музики, зарядки та кави на балконі з крекерами. Я дивлюсь на людей, які кудись поспішають. У всіх них свої думки і свої цілі. І це прикольно. Після кави я йду займатись дрібними робочими завданнями, працюю над квізом та ще чимсь під подкасти на Youtube. Так триває, поки я не йду в улюблену кав’ярню на пагорбі. Замовляю там Еспресо тонік, сідаю завжди в одне місце і читаю в навушниках під звуки дощу. Це стало настільки звичним для мене заняттям, що сьогодні офіціантка мене впізнала та спитала наперед «Еспресо тонік тут?». Це було дивно, але приємно водночас.

Йдучи сьогодні додому я зрозумів, що насправді не так і сильно потребую когось. Моя рутина повністю  збудована. Так, я впевнений, що маючи хорошу людину поруч я б відчував себе більш «довершено», але глобально зараз я можу обійтись без цього. Поступово я почав насолоджуватись бенефітами цієї самотності. І справді розслабитись я зміг лише після того, як дозволив собі відпустити той факт, що мені «хтось треба». Може й треба, але це не самоціль.

Після розриву я старався заповнити дірку, яка утворилась різноманітним спілкуванням. Чіплявся за людей, як побитий і викинутий пес. Хтось написав коментар? О, точно треба спробувати розвинути цей діалог. Хтось подивився? О, може варто підійти, бути впевненим та завести діалог. Купа «треба-треба», які спочатку протискала в мені психологиня, щоб я не засиджувався, а потім я й сам перейняв це як головну мету життя. Але насправді. Насправді мені не потрібен хтось лише для того, щоб він був. За ці пів року, що минули я очевидно став краще. Моє життя стало значно краще. В нього повернувся певний спокій та стабільність, якої не вистачало вже давно. Зараз воно надзвичайно інфантильне та, можна сказати, «інстаграмне». Але в цьому немає нічого поганого. Я працюю. Я читаю. Я реалізовую нові проекти. Я слухаю музику. Цікавлюсь цікавими фільмами та серіалами. До речі, дуже крутий серіал «Темна матерія». І багато чого з цих пунктів не можна було б реалізувати, будь я зараз в стосунках. Зрештою спокій. Я значно менше відчуваю тривоги. Значно менше чогось боюсь. Можливо це пов’язано з тим, що мені багато в чому стало пофіг. Я дозволив собі знову помилятись, як це було завжди. І поступово це спрацювало. Мозок на піку свого морального занепаду бреше. Важливо зрозуміти, де деструктивні думки. І тоді буде простіше.

Звичайно, я не можу поки усвідомити сенс цього всього, що зараз відбувається. Але може й не варто? Може й не варто.

Варто лише відпустити ситуацію і трошки попуститись самому. Тому, заминаю з цими всіма побаченнями. Вони не приносять мені задоволення. Краще піду приготую курячі відбивні під стрім Телебачення Торонто, а потім зіграю декілька каток в Lol, подумаю ще над варіантами питань на квіз і ляжу спати, обіймаючи «Нудоту». Бо завтра мене чекає кава з крекерами і люди, які завжди кудись спішать.

[loftysmb]

Я сьогодні трошки зла, бо перший день місячних, мені погано і нещодавно мені знов "насрали в душу" по приколу.

Обожнюю коли обговорюєш з кимсь інтереси і ввічливо питаєш, чи людина грає в ігри, а вона така:"Хахахах, ти що, в мене багато дорослих речей/навчання/діти/понос". І зазвичай це ще супроводжується таким зневажливо-зверхнім тоном.

Знаєте, я терпіти не можу телепередачі. Загалом телебачення. Ще я не можу дивитись серіали/фільми/мультики, але не можу згадати, коли мені останній раз хотілось когось принизити за те, що вони це люблять.

Ще мені подобається, коли оцю хуйню про те, що "часу нема" затирають люди, яких я б зжерла на навчанні/роботі.

[kvitkastepova]

24 роки в панельному будинку: з моїх нотаток, які я, схоже, пишу для того, щоб ніхто ніколи про них не дізнався:

Коли 9 поверхів і на шести з них по алкашу, а твій респектабельний пес боксер їх ненавидить.

Коли не дивуєшся, коли бачиш кров на стінах.

Коли кожен ранок хтось блює в туалеті поверхом нижче.

Коли твоя сестра занадто "ахуєнна" щоб виносити сміття і підходити до смітника і залишає сміття між поверхами, а ти впізнаєш його по купі шерсті своєї собаки в пакеті.

Коли сміттєпровід закрили, але є такі, що продовжують спроби туди викидати сміття і в підсумку нетрі загоряються від недопалку.

Коли дах закритий, а ключі незрозуміло у кого, бо тобі на твій власний дах ходити не можна, бо будинок,по ходу, належить комусь іншому, а не мешканцям : на дах не ходи, вазони не став, в під'їзді не сиди і крісло твоє ми викинем, бо пожежна безпека. Ну а те, що всі курять в під'їзді - то фігня, ну не буде же двірник робити зауваження мужикам. А я буду : задиміли весь поверх шмаллю , хоч би вікно відкрили.

Коли ти відкриваєш вікно, щоб провітрити і хтось закриває через 5 хвилин.

Коли собака сама приходить додому, бо вона вирішила погуляти без тебе пару годин і всі думають, що ти її вигнала.

Я жахлива сусідка, беззаперечно. Ми всі жахливі сусіди один одному. Доля моїх сусідів покращилася, коли я поїхала з дому в кінці-кінців забравши двох своїх собак і протравивши на прощання тарганів. Але ні, повернулася моя сестра. А іще завівся якийсь черговий алкаш в будинку навпроти, який врубає музон і кричить з вікна щось про Зеленського.

Сусід завів оранжерею з вазонів і я віддала йому своє крісло. В частину квартир поки не повернулися. Всі ми тут ізольовані разом.

Моя мама вважала, що в нашому будинку так багато алкашів, бо це "ментівський" будинок, бо тут квартири міліціонерам видавали.

Кожен, хто вважає, що лівий берег - це не Київ - елітарний гандон. Коли хочеш жити в центрі бо "ну це ж центр, а не вот это вот ваше" - елітарний гандон. Сорі - задрали. Поселися в "місті Володимира" і спробуй його не покидати.

Я завжди вважала, що проспект Возз'єднання названий на честь возз'єднання районів Березняки і Дарниця, які він і з'єднував в якомусь сенсі, а не України з якоюсь незрозумілою державою.

Найабсурдніша для мене комуняцька топографічна назва в Києві - Ленінградська площа. Коли самої назви як "Ленінград" уже не існує, в Києві, фіг знає за скільки кілометрів від монархізованого назад після комуністів міста, площа названа на честь того, що навіть червоні збоченці росіяни перейменували в своїй державі. Чомусь, коли росіяни перейменовують Ленінград назад на Петербург, за ними ніхто не бігає і не каже : "це ж історія" (яку вони, до речі, створили собі само��тійно і їм її прийшлі українці не насаджували). Але я вважаю, назву Ленінград варто було би зберегти, але перемістити до іншого міста - до Москви. Там же вождь і дотепер лежить, було би дуже доречно. Надворі 2024 рік і хейтити росіян уже не модно, всі до цього звикли. Сказати таке в 2012 чи раніше - оце було би прогресивно. Чи достатньо хейту для них ніколи не буде?

Тоді я не могла себе зрозуміти : чому всім подобається, а мені ні? Що зі мною не так? Я так само говорила російською, читала російською, слухала доволі багато російської музики. Але от російські серіали все життя гімняними видавалися, хоч і дивилися якщо по телевізору більше нічого немає. Слава богу, мама відключила нам телебачення свого часу, а то не знаю, скільки би це тривало. З книг моїми улюбленими в дитинстві завжди були українські, а російські казки мені чомусь не подобалися. Так само з дитячими оповіданнями : я готова хоч 50 разів перечитати пресумні "Кумедія з Костем" та "Федько Халамидник" Винниченка, лиш би ніколи не брати до рук "Каштанку" чи щось інше із дитячих оповідань Толстого або " Шляпу" про кота. У мене була книга в м'якій обкладинці - казки Г-Х Андерсена, проілюстровані Катериною Штанко. Ілюстрації трохи лякали, але навіть п'ятирічна дитина, виявляється, готова оцінити присутній оригінальний стиль ілюстратора. А ведмеді в червоних косоворотках в збірці русскіх сказок викликали незрозумілі неприємні відчуття, хоч ніби і не страшні. Я не розумію чому так. Для мене ніколи нічого не зрівняється із "Країною Мумі-тролів" з Видавництва Старого Лева чи із "Одиницею з обманом" Нестайка. Це те, що згадується з теплом. Добре, що воно у мене було. Могло не бути. Хтось цього дійсно не чув і не бачив. І тепер частина цих людей проти українського контексту в будь-чому, тому що він ворожий, непотрібний і незрозумілий для них з дитинства.

[welovelofi]

Конор є співаком, автором пісень і продюсером. Він багато виступав на чеській музичній сцені. Як продюсер він працював над проектами для американського телебачення. Він повертається у 2021 році з новим синглом, який уже потрапив у список відтворення на кількох американських станціях.

[aveiulia]

В мене тупо палає коли я чую російськомовних українців в громадських місцях, транспорті, на вулицях, на роботі в кав’ярні.

І які говорять: «ой ну важко перейти на українську за кордоном, тут немає телебачення українського і оточення»

Якщо тобі важко то це означає шо ти розумово відстала людина, якщо тобі важко спілкуватись рідною мовою.

Якщо тобі важко вчити українську - то вчи англійську чи мову тієї країни де ти живеш.

Важко їм блять

[jaskierja]

Загублена у 36

Я загублена і розгублена. Відчуваю, що маю винести ці емоції для кращого розуміння того, що зі мною відбувається. 

Все життя я точно знала чого хочу і чим маю займатися. Було непросто, та я отримала бажане. Стала зіркою місцевого ТБ. Цікаво, що паралельно я мріяла стати письменницею. Почала писати ще зі школи. Мають навіть кілька незакінчених романів. Та як тільки я стала працювати на ТБ, повністю закинула письменництво. Я так багато писала по роботі, що на натхнення стосовно нового роману сил вже не вистачало. 

А з часом, чи з віком, я просто перестала мріяти. Мабуть, я не впоралася із цим життям. Мабуть, я занадто слабка аби, зберегти цілісність себе. Раніше я не уявляла свого життя без музики та книжок, а зараз мене нічого з цього не тішить... А ще, я не знаю чого хочу. 

Ну, тобто так, я хочу автівку, власну квартиру і три мільйони доларів кожного року. Та мабуть, я вже нездатна на це заробити. У моєму віці люди вже мають все, чого хотіли та більше! А я?... Навіть не можу визначитися з тим, чим хочу займатися далі у житті.  Телебачення так мене захоплювало, що я ладна була працювати 24/7. Я жила цим. І вигоріла цим... 

Я мріяла стати письменницею. Маю кулька готових ненадрукованих романів. Десятки фан фіків, які і досі розбурхують уяву читачів. Але на цьому все... Зараз я маю ідею, але вона якась сира. Я вже кулька разів її переписувала, змінювала сюжет, героїв, принцип... Весь час перечитую і вважаю, що історія банальна і нецікава. Вже кілька місяців взагалі жодного слова не написала. 

Що зі мною? Не розумію... 

[bez-nichoho]

Резиденція. День 13

Якось до цього не було відчуття, що ось, вже й кінець резиденції. А 13-го дня воно з'явилось. Аж стало трохи сумно. Але журитись не було коли — перед обідом до нас приїхали репортери з польського телебачення. Брали інтерв'ю. Вже коли зі мною поговорили, я зрозумів, що не так — не питали про війну. А я хотів розповісти. Хоча у поляків нема з цим проблем. Так само як із розумінням, що рсня — це сміття, яке просто треба спалити. Але ще одне нагадування не буває зайвим. Цього разу ще раз нагадати не вдалось.

Опісля я займавс якоюсь роботою. Вже й не згадаю, чим саме. Це мені урок (і вам, якщо не хочете здійснювати моїх помилок) — якщо вже взялись писати щоденник, не відкладайте писанину на потім. Бо деталі у пам'яті дуже швидко затираються. Особливо коли це щось буденне. Щось, на що не звертаєш особливої уваги.

На вечір у мене не було особливих планів. Звично засидівшись, я повечеряв, позбирав сміття і подався з ним до сортувальні. Аж тут у залі поляки сидять. Кажуть, мовляв, ми тут подумали, що треба зараз піти в пущу. Йдеш з нами? А я що? Я йшов у сортувальню. Але хто я такий, аби обмежитись лише нею? Хто я такий, аби зрезиґнувати з походу в глухий ліс, де є не лише зубри (які можуть бути ой якими небезпечними), а й можуть трапитись вовки, кабани чи якісь інші борсуки. Отож-бо: хто я такий, аби не погодитись на таку пригоду? От я й погодився. Тим паче, у мене завше при собі налобний ліхтарик (життя в Україні спонукає мати таке завше під рукою). Нас назбиралось аж четверо — один польський поет, один український поет (се йа), одна українська перекладачка і один польський перекладач. Два налобні ліхтарики на чотирьох. Непогано.

Ніч в пущі особлива. Якщо повимикати усе світло — якесь ледь вловиме сяйво крадеться понад лугом, над рікою. У лісі неймовірна тиша: ні пташиного співу, ні скрипу дерев. Десь по той бік ріки сплять стада зубрів. Прокидаються і виходять на пошуки їжі борсуки. Ледь помітними силуетами страдаються вовки. А тут, з нашого боку, лише тиша. М'яке перетікання води у ріці. Нечутні помахи кажанячих крил. Наше дихання.

Це був гарний досвід. Пуща вночі геть не така, як вдень. І це варто було пережити.

[paularamari]

Фандом: Тіні на асфальті (AU)

Персонажі: Сашко, Марк, Ксенія, Орест

Рейтинг: PG-13

Гучна музика не допомогла. Як і телевізор, ютуб, беруші та стопка коньяку замість снодійного. Сашко чесно перепробував всі варіанти, але стогони за стіною тихіше не ставали.

Шість ночей. Шість, бляха, підряд, — він вже забувся, як це — нормально спати! Та й, будьмо відвертими: яке тут, нафіг, спати, коли кінчають оті двоє, а закурити хочеться всьому під'їзду?!

Десь у глибині душі (не дуже глибоко) Сашко заздрив. Бо так склалося, що поки його сусіди влаштовували секс-марафони, він вже півроку притримувався вимушеного целібату. А що поробиш, так склалися обставини. Нещасне кохання, класичне «Саш, справа не в тобі» і все, до побачення, телебачення — проводь романтичні вечори наодинці зі своєю вірною правицею.

За стіною застогнала дівчина. Так солодко і тягуче, що у Сашка аж щелепу звело. Від злості. Що комусь перепало, а йому — хуй без солі. Тож, плекаючи свій гнів як волю бога, що оберігав всіх цнотливих невдах, Сашко рішуче натяг штани та пішов вершити суд. Він гатив в двері чужої квартири з таким ентузіазмом, ніби вирішив перевірити їх на міцність. Кілька хвилин потому йому відкрили. На порозі стояв... Ох. Високий, підтягнутий, неймовірно серйозний в квадратних окулярах та до нестями сексапільний незнайомець. Ще й з довгим волоссям. Такий собі Леголас місцевого розливу.

— Я вас уважно слухаю, — мовила ся янгольська істота, схрестивши руки на грудях.

Войовничість упала кудись в штани. Там і лишилася. Ніяковіло відкашлявшись, Сашко пробурмотів:

— Вибачте, ви тут.... Ем.... Голосно у вас дуже.

— Правда?

— Так. Спати неможливо. Думки, знаєте, такі в голові крутяться, асоціації...

Боже правий, що за хуйню він верзе?!

— То заходьте, — сусід відступив вбік та широким жестом запросив вглиб квартири. — Прошу, не соромтесь, розберемося зараз з вашими асоціаціями.

Це як? Він його звав до себе? Отак просто? Сашко закляк, не знаючи, що робити, бо ситуація скидалася на початок порно-фільму.

— Не баріться. Двічі пропонувати не буду.

«О, а двічі і не треба!», — ледь не бовкнув Сашко й обережно ступив через поріг. Фантазія викрутила тумблер хтивості на максимум: намалювала сусіда, який манить його до спальні, де на них чекає шикарна дівчина. Гола. Потім цей красень теж знімає сорочку, його біляве волосся розсипається по спині...

— Ходімо.

Бляха, він реально запрошував його до кімнати! Підійшов, взявся за ручку й розчинив двері.

А потім щось пішло не за планом. Дівчина в спальні, звичайно, була, тільки не одна: поряд з нею лежав здоровенний бородатий тип і дивився на Сашка як на восьме чудо світу.

— Йосип драний! Козаче, якого дідька?!

— Сусід прийшов. Ви його так надихнули, що йому кортить приєднатися.

— Марку, придурку! Вийди негайно! — крикнула дівчина, червоніючи як помідор та намагаючись хутко прикритися ковдрою.

— Що, не візьмете до себе? Шкода. Ну, добре, почекаємо наступного гостя, може той вас зацікавить.

— Марку!

Вже ніхуя не розуміючи, Сашко зайняв стратегічно безпечну позицію у коридорі і звідти белькотів слова вибачення вперемішку з матюками.

От тобі і Леголас, бляха.

Трохи пізніше ситуація прояснилася.

— Ці двоє попросили пожити у мене пару тижнів, поки у них ремонт, — мовив Марк, наливаючи каву. — Пустив на свою голову. Вибачте за незручності, але мені самому набридлі ці концерти. Не збирався вирішувати конфлікт за ваш рахунок, але дуже вдало ви прийшли. Ще раз перепрошую.

Сашко відсьорбнув кави і знизав плечима. Ситуація, звичайно, ідіотська та недолуга, але за оригінальність ідеї Марка можна було простити. Ну, і за його неймовірні очі. За них можна було простити навіть вбивство з особливою жорстокістю.

— Та нічо, буває, — Сашко посміхнувся і, осяяний ідеєю, спитав: — А ви завтра вільні?

Марк глянув здивовано, ніби востаннє у нього таке уточнювали кількасот років тому.

— Припустимо.

— А може хай молодята отримають квартиру у своє розпорядження, а ми з вами кудись сходимо? В кіно там, чи в кафе. Як вам?

Марк задумливо накрутив на палець пасмо, але з відповіддю не поспішав. Глянув у вікно, пройшовся по кухні і, коли Сашко вже змирився з тим, що його відправлять лісом, раптово сказав:

— Добре. Давайте в кафе, тільки в невеличке. Не люблю галас.

— Та я помітив, — гмикнув Сашко, ховаючи ідіотську посмішку за чашкою кави.

[zhitomir]

На підтримку телеведучої Людмили Барбір, яка матюкалася у прямому ефірі, запустили флешмоб: «Всі ми трошки Люда»

Ведуча "Сніданку з 1+1" Людмила Барбір прокоментувала інцидент з її матюкливим висловлюванням, яке, через технічну помилку, потрапило у прямий ефір на YouTube-канал проєкту. Ранок 15 лютого розпочавс... Читать дальше »

[drpbk-collegelibrary]

З Днем працівників радіо, телебачення і зв’язку України! Відео до виховних годин

Бібліотека ДФКР вітає з професійним святом викладачів та студентів коледжу. З Днем працівників радіо, телебачення і зв’язку України! Неможливо уявити сучасне життя без засобів комунікацій. Саме завдяки монтажерам, звукорежисерам, операторам, продюсерам, технікам, інженерам ми дізнаємося, що відбувається в Україні і світі. Можемо почути і побачити близьких та друзів, навіть якщо вони далеко. В…

[iamlili]

ОЙ ВСЬО. ДОПОБАЧЕННЯ ТЕЛЕБАЧЕННЯ

[chookie-bi]

Cat watching news by Toronto Television

Киця дивиться Телебачення Торонто

[marihetman]

У відчаї в сенсі

Автор вступив на бюджет до факультету Кіно і телебачення. Тепер морально налаштовується до навчання, і поки не має сил і ідей щось постити