#і не маленький такий

[tenderdevil]

Це якийсь дебільний тиждень.

Начебто понеділок почався нормально, поки не помітили пройоб на роботі. Такий, що з мене могли б стягнути немалу суму з зп.

Звісно, шеф був злий і все таке, але не проявляв. Хоча я за стільки років вже розумію, коли щось не так. Вирішила спитати, що робити. Казав нічого. Просто нічого. І відправив мене раніше додому.

Сьогодні запізнилася хвилин на 20. Прогавила автобус, не помітила, як пролетів час. Вже на роботі і мені дзвонять, типу ти де, бо клієнти кажуть, шо зачинено.

Я рідко запізнююсь так сильно. Та ніхто не помічає, коли я приходжу раніше.

Морально все давить ппц. У хлопця теж не все добре, переживаю. Погано сплю в принципі і прокидаюся серед ночі, бо блять жарко. Ненавиджу , коли занадто тепло.

На роботі думала, щас як закину собі якийсь алко з колою. Але з'їла маленький кіндер батончик, взяла корвалмент і вирішила, що так буде краще.

Хочу, щоб все було добре.

[ar-narr]

Совка лутигова велика (Trachea atriplicis).

Бачу її у себе вже другий раз і не можу перестати милуватися цим метеликом. Бо він схожий на маленький шматочок лісу. І я б наврядчи зміг би його помітити у лісі.

Ця совка — шкідник для сільськогосподарських культур, але наче не такий страшний, як совка бавовникова.

[inthenameof-thoughts]

Власний сад

Сидіти у пом’ятій сукні на сходах

У мене все ще залишилась надія

Що колись сповільниться подих

Світу

Чорні квіти, як мої очі,

Рефлектовані в чужих

Мій маленький сад, а я його оберіг

Горді дикі трави і ціла зграя жуків

Кілька рідних птахів

Цілий світ такий рідний – мій

Я попри біль бачу

Видіння радості

Видіння надії

Я не можу дочекатися

[phileins]

i. відчал

Коли Одисей відчалював від Ітаки, він, мабуть, дивився в неосяжну величину синього моря й знав, що повернеться додому.

Дивне відчуття, мабуть: не знати, що чекає попереду, але знати, що ти обов'язково повернешся. Попереду — страшна далечінь, дзвін мечів й лик славетного коня; попереду двадцять років розлуки, та Одисей цього ще не знає. Перед Одисеєм тінь грізного Посейдона, допоки вдоволеного церемоніальними жертвоприношеннями; поза Одисеєм — силуети гнучкої Пенелопи й маленького Телемаха, примарний запах оливкового дерева та такий бажаний, такий рідний дім.

Перед Одисеєм прокляття богів, якому він вже під час відчалу кидає виклик.

Моя любов до Одисея дещо лицемірна, оскільки саму Одисею я досі не прочитала. І все ж, є щось поетичне в цьому миті; колись я Одисею прочитаю, й можливо, зроблю свій вклад до великої гомерівської спадщини.

Та поки я невміло латаю слова одне до одного й сподіваюсь, що вони в собі мають якийсь сенс. Навіть великий Одисей не завжди був загартованим моряком; навіть він був маленьким хлопчиком, що з висунутим язиком учився зав'язувати морські вузли. Я вже давно не маленька, та й хлопчиком ніколи не була. А все ж, візьму його за приклад. Мені теж потрібно навчитися основам.

Руки незграбно клацають по клавіатурі, й слова криво складаються в речення. Англійською не так складно, та й не так непевно; хоча англійською цей текст мав би геть інший ритм й геть іншу мелодію.

Англійською я пишу добре.

Я живу у моєму місті у моїй хаті, і ходжу я у свій навчальний заклад. Коли я іду по вулиці, над головою перешіптуються мої дерева; і коли я дивлюся у небо, я знаю, що воно моє. Звати мене моїм іменем. У голові в мене мої думки.

Я — центр. Чого, невідомо; своєї хати, свого міста, своєї школи; і все ж таки я — центр, я — це Я. На землі безліч таких центрів, і безліч таких Я. Чи всі ми — Я, чи Я — це всі ми? Філософське питання на потім, мабуть; філософи люблять роздумувати про Я. В будь якому випадку, я тут, за своїм стареньким ноутбуком; викладаю свої думки на сторінку з тою самою дитячою завзятістю, з якою маленький Одисей в'язав вузли.

Я спробую писати; в'язати вузли, стругати дошки, ткати вітрила.

Одного дня, можливо, я лишу свою Пенелопу, й погляну в очі морю й богам; й можливо, одного дня я відчалю, що б повернутись навіки зміненою.

[paularamari]

Книга «VICIOUS», візуальна новела «Надзвичайна» (В.Е. Шваб)

Огляд містить спойлери

Історія наступна: десь півроку тому я натрапила у книгарні на візуальну новелу «Надзвичайна» за авторством В.Е. Шваб. Дуже мені сподобався і малюнок, і оформлення, тож книгу я придбала. Трохи пізніше вирішила загуглити та з розчаруванням виявила, що ця візуальна новела належить до циклу Villians, й, власне, до всесвіту «Надзвичайних» (це як всесвіт Марвел, тіки дуже маленький). Цикл Villians наразі не перекладений українською, однак завдяки Нейтріно та її штурму німецької пошти, у мене з’явилася ділогія англійською, що складається з двох романів: Vicious (2013) та Vengeful (2018).

Сьогодні я дочитала першу книгу й, нарешті, ознайомилася з візуальною новелою, про це і хочу розказати.

Спочатку про роман VICIOUS (2013)

Власне, ця історія ведеться в двох основних таймлайнах: «зараз» і «десять років тому». Що ж такого сталося десять років тому? Два студенти, Віктор та Еллі (чомусь в візуальній новелі його ім’я переклали як «Ілай»), захопилися дослідженням місцевої супергероїки (захопився Еллі, а Віктор дуже хотів примазатись). Еллі виявив, що у людей є шанс отримати надзвичайні здібності якщо вони зіткнулися з NDE (near death experience). На цьому етапі варто було б зупинитися й написати теоретичну роботу як і планувалося напочатку, але тут на сцену вийшов Віктор, якому в житті явно бракувало екстріму. А все чому? Бо відносини Віктора та Еллі — мрія кожного шиппера. Такий собі шалений мікс конкуренції, захоплення та заздрості.

Victor didn’t want to run while Eli was busy trying to fly.

Тож, Віктор запропонував провести експеримент в домашніх умовах: один з експериментаторів мав вкоротити собі віку, а інший — повернути першого до життя. Ідея сумнівна й Еллі намагався дати задню, але Віктор вже розігнався й мчав як олень в палаючому лісі.

“We could be dead”, said Eli. “That`s a risk everyone takes by living.”

Сказано — зроблено. Перший експеримент з тріском провалюється, Віка відкачують в лікарні й тепер всі думають, що він — наркоман з жагою до самовипилу. Однак, наша команда не здається і другим випробувати долю вирішує Еллі. Після того, як Віктор успішно його відкачує (епіпен — сила) дзинчать перші дзвоники, які натякають, що Еллі сприймає ці експерименти трохи… в теологічному ключі, скажімо так.

“Maybe to a point, but when I climbed into that water, I put myself in His hands—” “No”, snapped Victor. “You put yourself in mine.”

Коротше кажучи, після купання в святій водичці на Водохрещу, де замість озера була ванна, а замість Водохрещі — звичайний робочий день, Еллі таки отримує суперсилу — шалену регенерацію, тож тепер його фіг вб’єш. Далі він експерименти проводити не хоче, але Віктора жаба душить, йому теж кортить побути Людиною-павуком, тому він підбиває дівчину Еллі (так, це типова «жінка в холодильнику», яка потрібна тільки щоб її позбутись) допомогти йому в експерименті і… Ну, силу він отримує. Силу контролювати свій і чужий біль. Тільки контролювати силу одразу Віктор не може, тому випадково лишає Еллі вовком-одинаком. Упс. Невдобно вийшло. Ну, далі все по класиці: Еллі його здає копам, Віктор їде до тюрячки, Еллі живе своє краще життя і… переносимось в огляді на десять років вперед.

Віктор, разом з новим друганом Мітчем, дає дропака з тюрячки, дорогою підбирає дівчинку Сідні, яку от нещодавно намагався застрелити Еллі (ага, оце так поворот!). Виявляється, поки Віктор розгадував загадки про два стільці, Еллі піймав комплекс бога й вирішив вбити всіх Надзвичайних, бо… Ну, вони неприродні. Неправильні. І взагалі боженька хоче, щоб Еллі був його караючим мечем, от.

And he didn`t like the term. Killing. What about removal? Removal was a better word. It made the targets sound less like humans, which they weren`t really…

Еллі має власну теорію, що люди повертаються з того світу не повністю, що вони втрачають частину себе, і оцей їх дар — то насправді жах і жесть, а от він, такий чудовий, мусить світ очистити. Віктор, на противагу, певен, що люди бувають вилупками незалежно від їх здібностей, віри, вподобань, та сексуальної орієнтації, тож у нього з Еллі кардинально розходяться погляди.

Plenty of humans were monstrous, and plenty of monsters knew how to play at being human.

Далі починається класична гра в «дожени-мене-цеглина» кішки-мишки, де ці два вилупки (так, Віктор теж не фіга не янгол, йому взагалі на всіх начхати, він просто хоче роздерти Еллі горлянку) намагаються один одного вбити. Екшн, драма, поліцейські сирени, випадкові трупи і фінал, який я все ж не буду спойлерити.

Загалом, мені сподобалося. Динаміка між Еллі і Віктором — вогонь, обожнюю таке стрьомне протистояння, що більш скидається на дикий секс з використанням вогнепальної зброї. Сюжет цікавий, захопливий, не дає занудьгувати (хоча постійні стрибки між флешбеками й сьогоденням трохи підбішують). Фантастичне припущення цікаве, я подібного ще не зустрічала. Коротше, роман на тверду четвірочку.

Переходимо до візуальної новели «Надзвичайна»

Події новели відбуваються через чотири роки після останньої палкої зустрічі Еллі та Віктора. Тепер Еллі сидить в тюрячці (karma is bitch), а що сталося з Віктором і компанією ми тут не дізнаємося, бо на першому плані нова героїня Шарлотта. Дівчина пережила аварію й отримала здатність бачити хто і як помре, а дивлячись в дзеркало вона постійно бачить Еллі. Шарлотта — дівчина запальна, тож вона вирішає превентивно помножити Еллі на нуль.

За ці чотири роки, як виявляється, державою була створена структура ЕОН, яка вистежує й ловить Надзвичайних, бо державні структури ці Супермени бісять. Еллі теж є членом ЕОН, хоч і на правах в’язня-консультанта. Само собою, Надзвичайні не сидять на місці й організують підпілля, куди, власне, і потрапляє Шарлотта.

Далі все в стилі класичної супергероїки: штурм тюрми, де тримають Надзвичайних, сутичка з босом, вибухи, гуркіт, екшн, ура, наша команда перемагає.

На фоні роману новелла виглядає дещо простенькою. Стандартний сюжет, досить типові персонажі, рятують ситуацію хіба що красиві малюнки. На трійку, як на мене.

Окремо залишу інформацію щодо книг, які входять в цикл:

Villains Series

📜 "Warm Up" (2013) (short story) — ця історія є в кінці роману Vicious і в кінці візуальної новели «Надзвичайна»

📜 Vicious (2013) — перший роман (не перекладений)

📜 Vengeful (2018) — другий роман (не перекладений)

📜 Victorious (announced) — анонсований, але інформації щодо дати випуску немає

Villains Graphic Novels

📜 ExtraOrdinary (2021) — перекладено на українську видавництвом Vivat (візуальна новела «Надзвичайна»)

[kuvshnka]

В мене дуже хороші стосунки з двоюрідним брато�� і він в мене дуже милий. Мені не віриться, що він вже такий дорослий і сприймати його так не звично, але я стараюся відноситися до нього вже не як до дитини. І сьогодні він мені ще таке написав 🥰

Для мене це було неочікувано, але дуже приємно. Він для мене ще досі маленький, милий братик.

[you-should-not-read-this]

Галопом по Європі (Італія частина 2)

Монтальчіно. Перше місто, яке було досить красивим і не таким одноманітним. Наскільки я розумію, то - це винне серце Тоскани/Італії. Тут є асоціація виноробів, їх щось під 203. Можна поїздити - попробувати. Відоме вино - Брунелло. Ми зайшли в місті до Padaletti Winery. Ця родинна займається 27 поколінь виноробством (а ще має я так розумію декілька готелів у місті). 30 євро - 4 бокали по 75-100мл вина. Сказали, якого року виготовлення і в якому порядку пити. Я купила тут найдорожчий алкоголь у своєму житті - Брунело 2013 року. Орієнтовно на наші гроші 2500 за пляшку. Я так людина, що люблю вино зі Сколе, Львівської області. Чи Закарпатське. Оце таке фруктове, десертне і тд. Якщо ви не часто пʼєте вино або не любитель-сомільє, то не знаю, чи варто вам пробувати. Мені сухі вина усі на один смак майже (а після Італії взагалі блювати хочеться, при тому, що за всю поїздку я випила загалом десь до 500мл). Так смак відрізняється, так якесь сильніше, якесь слабше. Але мабуть це треба добряче в тому розбиратись або як мінімум у смаках, щоб був якийсь ефект ВАУ. Тут дуже велике імхо, бо, повторюсь, я не люблю сухі вина. Пообідати-повечеряти - це ще той челендж. Якісь заклади мали працювати - не працюють, у ще деяких у меню є їжа, а по факту, подають лише аперитиви. Ми їли в ресторації від готелю: 1євро вода, яку приносять завжди, ще десь по 1.5євро за людину за сервірування столу і хліб (до речі, хліб таке враження, що спиздили з якоїсь церкви з причастя). Я хотіла якоїсь зупи, мені принесли щось густе овочеве. Більше вибору першого не було. Але пасти і всяке таке у них доволі смачне. У Пйомбіно Seafood First Courses - це паста, я думала, що це "перше". Тому з зупами тут туговато, я так розумію. Продуктових магазинчиків походу немає у місті, всі їдуть у Лідл або Coop (на карті може викидувати якісь офіси). Проте місто з-поміж всіх інших було комфортним, багато фонтанів з водою, є тінь, є дерева. Гарне. Тут ще хочу додати, що італійці дуже пишаються собою, але не так, що от ми класні, у нас тут вино, а ще з нотками приниження інших. P.S. я "посадила" машину. Був маленький бордюр, мені про нього сказали, але я думала, ну бордюр бордюром, а виявляється, що це з дороги була стінка у напівпідвальне приміщення. Праве заднє колесо висіло у повітрі. Тут маю визнати італієць побачив нашу ситуацію (він щось робив неподалік), покликав напарника, і ми всі разом виштовхували машину. Їм за це дяка.

Піза. Годинка часу, щоб полежати на траві у районі башні та сфотографуватись з нею. Парковки платні, а чи було що дивитись інше - сумніваюсь. + є відгуки на гугл картах, що могли розбивати вікна і красти речі, тому ми поїхали на платну. Насправді вона була по дорозі до Кастіліончелло, але я згадала, тому напишу тут.

Сієна. Їхні вулиці з traffic limitato з такими ж годинами, як і курва ті ресторани працюють... У букінгу писало, що парковка близько до апартаментів, у результаті десь 1.5км. І то не факт, що на тій парковці буде місце. Тут є гарний білий собор, площа (головна?) така собі.

Верона. Ми не їхали у Венецію, бо десь прочитали, що там дуже брудно, купа туристів і тд. Церква нагорі, де відкривається вид на місто, біля річки - гарно, якісь там будинки Ромео і Джульєти та один питний фонтан. "Та якого хуя ти приїбалась до тих питних фонтанів?". Супермаркети за містом, а 0.5 води у автоматі - 1.2 євро. Я їбала. Тут я вже була досить вкрай зайобана і чесно кажучи хотілось вже просто додому. Ще й у букінгу писало "free public parking right in front of the appartment". Знаєте що? Там де сині лінії - платна вдень, а де білі, то лише на годину максимум можеш зупинятись і треба в машині позначати час, коли запаркувався. Я десь знайшла місце біля будинків за 600м. Нахуя писати, що є паркінг, якщо я знімаю апартаменти на добу?! Багато находили, з Coop що десь за 3-4км від нас було зайобисто йти. Нагадую, що дико душно і спекотно.

Мій висновок такий: ноги моєї більше там не буде. Галочка є - чао. Або приїжджати сюди у вересні-жовтні. Тоді буде не так спекотно і можна буде спокійно погуляти. Ця "моя" Італія була одноманітна, дорога і зайобиста. А ще нас наїбали на заправці. Точніше на оцьому стенді, де ціни пишуть - була одна ціна, а як заправлялись, то вже була на 20 євроцентів дорожча. Але це було лише на одній заправці таке.

[bez-nichoho]

Резиденція. День 3

Від самісінього ранку хурделило. Прокинувся, дивлюсь у вікно — а там білий-білий світ. Немов живу у сніжній кулі. Немов немає нічого за межами хуртовини. Ні світу, ні людей. Лише цей клаптик засніженого простору.

Увесь день — в текстах. Увесь день у чужих оповідях. Аж самому нічого розповісти. Знову відчуття сплюснутого часу. Навіть раритетний годинник на печі побіля мого робочого місця перестав вистукувати рівномірний дріб годин. Невипадково, невипадково.

Надвечір сніговій вщух. Хмари розвіялись, на небі поз'являлись зорі — ніби завше там були. Така тиша довкола. Як підсумок цього дня — дня тиші, дня без комунікації з іншими мешканцями будинку. Якби Богуміл Грабал не написав твір з назвою «Занадто гучна самотність», це міг би зробити я — геть іншакший, але такий же відповідний назві.

Багато кави. Надто багато. І не конче доброї — зерна зі старбаксу вочевидь переоцінені. Багато текстів — 22 перекладені сторінки позаду. Надто багато, як на один день. Чи ті сторінки такої ж якості, як та кава, випита при них, — це ми ще побачимо, побачимо.

Цього вечора все тут тримається на тиші. І на масивних соснових колодах, з яких збудований цей дім. Здається, ночами я чую, як гуде ця деревина, намагаючись розповісти про свою зелену-зелену юність. Але кому його слухати, кому його розуміти.

Жарівка окреслює маленький шмат простору посеред в'язкої темряви — маленький простір у маленькому просторі снігової кульки. До її електричного світла усміхається Шимборська, що дістає цигарку. І Філіпович задумано дивиться в її бік — не на неї, а кудись повз, за неї. Над цими монохромними людьми нависає білий напис на блакитному тлі — «Najlepiej w życiu ma twój kot». Так називається книжка їхнього листування — листів, які писали чудові люди. Люди, яких уже давно немає на світі. Але є текст — навіть у цьому, маленькому-маленькому світі снігової кульки. Єдиний текст, з яким я волію мати справу наприкінці цього дня.

[plupk]

Хочу написати якусь коротку розповідь, і це так складно! Я думав буде трохи легше, але стикнувся з недостатнім словниковим запасом української мови... Поки в мене вийшов лише такий початок.

Зайшов в кафе. Сидять відвідувачі, біля кожного з них висить дивна пов'язка. Схоже вона втілила ідею в життя. Помітивши вільний стілець в кутку, пішов до нього. Великий екран на всю стіну з меню... Схоже я вже догадуюсь, як воно працює. Підійшовши, побачив напис на спинці стільця: "Вдягніть, будь ласка, пов'язку". Добре, роблю як просите.

- Вітаю в закладі "Кафе Думок"! Будь ласка, подивіться, на головний екран.

До мене звернулась пов'язка?.. Так, точно. Її улюблені вібраційні навушники. Дивлюсь на екран. Відчуваю лагідну вібрацію.

- Дякую. Якщо хочете зробити замовлення, то прошу розглянути меню. Ми зрозуміємо, коли ви зробите вибір. Гарного дня!

Добре, а от це вже цікаво. Спробую замовити апельсиновий сік. Отож, напої… Це третій рядок… Ось він! Знов коротка вібрація. Я зробив вибір? Через кілька секунд відчиняються маленькі дверцята, крізь які без перешкод можуть пройти лише діти. Звідти виїздить маленький столик з моїм напоєм! Хоча, може це не столик, а скоріше тумбочка. Під’їхавши до мене праворуч, я побачив, що стакан з соком стоїть на маленькій металевій платформі. Якийсь гул, і платформа з стаканом потроху підіймається вгору. Магнітна левітація! Потім столик трохи нахиляється і воно скатується мені на стіл.

- Як забажаєте ще щось замовити, знов надягніть пов’язку і подивіться на екран. Смачного!

Цікава була вистава, але я сюди прийшов не для цього. Окрім головного входу і вбиральні, є ще одні дверцята. Схоже мені туди. Натискаю кнопку, зелений індикатор сигналізує про ввімкнення камери і через кілька секунд двері їдуть вліво. Ліворуч кухня, повністю забита зайнятим процесом приготування їжі машинами. Все настільки компактно, що там немає де пролізти. Вона відчиняє двері навпроти і рукою кличе до себе.

[vva-hoo]

дуже люблю свою гітару

отже я маю чудову класичну гітару з чернігівської фабрики музінструментів ще з часів радянщини. це видає наліпка в середині і ще це важливо знати, бо це значить, що гітара ДОБРОТНА!

отримала я її в найкращому місці на землі. тобто село комарівка. вона стояла там з величезним павуком всередині, за книжковою шафою. мала чотири струни, і ті були не натягнуті. мені було 14, і моє серце ще не кохало насправді, от-от мало б. але! тоді кохання не сталося. я дізналася, що гітару подарував моїй тітці альоні її місцевий кавалер, вона не грає і вчитись не збирається. я вже бачила, як на ній грають, а ще знала, що мені це _дуже_ треба. випросила родичів дізнатися у альони, чи дозволяє вона мені забрати її. наче да! але з комарівки ми завжди їхали потягом 8 годин, в той рік туди приїхали з малими, аля була ще в колясці — ТОБТО їхали ще й з коляскою в плацкарті. та й альона якось непонятно згодилася. корочє гітара була майже скасована, тому я вчинила істерику від себе скажу, що була дуже спокійним підлітком. більша половина псіхов, істерик та образ переживалася мною в голові, але я все одно добряче виносила сім’ї мізки. це ж 14ліття. це не те, що я чимось погрожувала чи кричала. я просто, здається, дуже розплакалася і пішла ховатися в туалет? я просто пам’ятаю, як виходжу з нього (він був у нас за сараєм, треба було нормальну таку відстань пройти, щоб дістати нього), і там мене біля вишні сидить чекає наташка. лице отаке :/

вимолила ту гітару. прив’язали до неї мотузку, і отак з чотирма струнами я понесла її на спині аж до самого харкова. шлях був такий: автобус (десь годину) -> чекання на вокзалі (декілька годин, поряд були якісь діти з табору) -> вісім годин потягом -> вилазимо, дивуємо всіх родичів, шо я з гітарою -> їдемо на таксі, таксист питає, чи вмію я грати (я не вмію) і так ще десь рік, як не вмію. просто не сідаю за неї. стоїть і стоїть біля мого столу, але тоді БАМ — вирішую піти купити їй струни. купую металеві, бо не дуже розбираюся, а виявляється на класичну ніби треба нейлонові. але я зрештою звикаю до цих! за цим якось сталося, що тусуємося у маминої подруги, і її чоловік позичає мені тюнер спеціальний — такий маленький апарат, який допоможе навіть барабани настроїти, треба тільки поклацати. вмикаєш потрібний режим і крути собі кілки, поки пальці не зітруться (пальці зітруться. кілки на ній так жоско повертаються, що я користуюся ножицями чи пласкогубцями). я до того намагалася на слух налаштовувати, спробувала тоді з цим чоловіком його гітару налаштувати, як тест. з першої крутки вийшло, він чи його друг ще сказав, що оце я намучилася, що вже знаю як його треба!!! цей апарат досі у мене, але я користуюся частіше тюнером в телефоні починала грати з мелодій на одній струні. знаю тільки “Катюшу” (я з садка по ній фанатіла), “Кузнечіка” та здається “Батарейку”. це довго продовжувалося, вітчим казав, що то не гра. тоді почала вчити акорди, щоб грати Цоя: за допомогою Сонця вивчила чотири акорди, за допомогою пісні, де є літак (?), вивчила бій четвірку. гітара запрацювала, бо нема мені кращої розваги, ніж фіксанутися на чомусь і проганяти це кожного дня. тоді ще почала якісь розминки для пальців на ютубі дивитися. завантажила тюнер!!! а в ньому є тренувальний режим, де треба на швидкість акорди грати. отак я себе натренувала на якусь базу, згодом стали виходити бої шестірка та вісімка, і такі ж перебори а тоді соня ЗЛАМАЛА НОГУ. валялася в лікарні, і ми (з моєї ініціативи) поїхали її провідати, тож я (з моєї ініціативи) взяла гітару, щоб пограти їй. я ще нічого не вміла нормально грати тоді, тому просто типу якісь перебори їй показала, Батарейку їбанула, і ми поїхали по морозу назад. якщо не знаєте!!! зависока чи занизька температура, як і вода, може деформувати дерево гітари, і звук буде навіки зіпсований, а тоді були сильні морози. АЛЕ гітара пережила!!!

чесно не знаю як, але я завжди поверталася до гітари, якщо не щодня, то через день. брала в руки, стирала пальці. та сама мамина подруга запросила мене бути їй аккомпанементом на поетичному вечорі, але я тоді б стільки не протрималася (та й не мала що грати). зараз би звісно погодилася!!!

ми пробували створити гурт з однією моєю подругою. в неї була електро-гітара, а ще укулеле. у нас не було пісень, я просто приносила до неї додому свою гітару, вона грала на ній, а я пробувала її. одного разу ми навіть вийшли з ними гуляти (не з електро-гітарою, очевидно)

я грала мамі, ходила показувати гітару батьку. щось пробувала перед гостями. знімала, як граю перед школою — я запізнювалася на уроки щодня через це. в часи першого карантину, перед екзаменами, постійно грала на балконі між навчанням та паралічем через невирішене майбутнє. гітара мені багато поганого допомогла пережити, я співала найулюбленіші пісні на ній.

тоді стався випускний. ми зібралися компанією в караоке-бар, я тоді була дуже зашугана, закрита та закомплексована. у мене була істерика перед самим виходом до них. просто ніби перемкнуло в момент. тоді якимось чудом пережила той бар, ми пішли в ніч в наш парк зустрічати схід сонця. йшли якраз через мене, бо я згодилася взяти свої ковдру, гітару та щось там ще. в ту ніч на шляху до парку ми зустріли компанію на бульварі, вони часто грали там, прямо перед поліцейським відділом, хоча їх ганяли за шум дуже сильно. але ЯК вони співали. у них була одна гітара, а з моєю — дві. хлопець, який на ній грав, сказав типу “ого, це з чернігова? це дуже хороша гітара”. з тих пір я ДУЖЕ нею пишаюся, хоча не знаю насправді за що потім ми співали пісні весь ранок :( 

тоді я не пішла вчитись в універ, а пішла працювати у водафон. зі мною на навчанні був хлопець, який приїхав до харкова підняти гроші/за мрією/просто (?) і майже завжди приходив з гітарою. я спитала в нього спробувати декілька акордів, зіграла нірвану. його слова: “ніколи не бачив, щоб хтось так дивно грав нірвану”. можливо це через те, що я тоді не зажимала баре. можливо, бо я адаптувала той бій під себе, бо не сильно практикувалася. була ще одна гітара-коханка: женіна, з наліпкою “кіокушин-карате”. вона акустична, тому я не можу сказати, що багато на ній вміла. надто вузький гриф, як на мене, але у мене на ній щось виходило. я завжди в ті часи поверталася до моєї гітари. у мене часто були подавлені стани, в тому числі через заїкання. але я ніколи не заїкаюсь під час співу, правильно? тому я співала, щоб не мовчати від горя.

правда складно передати, яке задоволення вона приносе в моє життя. я виходжу на балкон, щоб поімпровізувати якісь прості мелодії. просто наспівую смішні пісеньки, які вигадую находу. моя мама стільки разів засинала під мої співи, і прокидалася теж. я заспокоювала себе на стресових онлайн-лекціях тим, що грала на гітарі, бо її не видно на камері. я запізнювалася до подружок, на навчання, куди завгодно, бо я просто хотіла почути звичний ритм. я не маю слуху, але завжди чую по акорду Am, що гітара вже не так ідеально налаштована

за період з випуску зі школи до сьогодні я тричі їздила в село — двічі це була козіївка та один раз була під красноградом. і кожного разу напрягала свого дядька везти гітару. що може бути краще гітари? гітара на природі. друзі моєї родини завжди дивуються тому, що я вмію грати. я люблю дивувати? я не люблю співати перед кимось, але я люблю гітару, і природу, і співати, і ще я навчилася забивати хуй на людей деколи, чого бажаю всім. у мого брата в козіївці була своя гітара, але я все одно просила везти мою, бо їх просто не порівняти. тим паче та гіта��а акустична. ну здрастє

ми з малими постійно співали “ти кідал” від п’ятниці, вони мене завжди просять це зіграти, коли бачать з гітарою

коли ми ставили номер на “альма матер” від факультету, у нас була лірична сцена кохання, в яку б дуже вписувалася гра на гітарі. знайшли хлопця, який чудово співає та грає. я. хіхі. від нього не відлипала. переслідувала його аж в туалет, щоб поговорити про гітари, як він грає, як я граю, як він КРУТО грає. на домі, вже після виступу, коли всі були п’яні, він сказав, що довіряє свою гітару мені — це вже було після того, як наш організатор лопнув йому струну. я з дівчатами на ній грала щось, вже не згадаю. вони казали. що у мене є слух, бо я добре підбираю акорди, АЛЕ Я НЕ ПІДБИРАЛА АКОРДИ, просто грала рандомщину, як завжди лмао за часи повномастшабки я трохи закинула гітару. у мене навіть пальці вже не такі ловкі, це аж відчувається. мені сумно за це, бо з якогось моменту мені ніколи не вдавалося підняти скіл. я завжди робила ці монотонні бої, я не вчу мелодії чи композиції. табулатура то для мене це термін з квантової фізики

потім до мами приїхала швидка, я знепритомніла. налетіла носом на гітару. не пам’ятаю, як падала, але з тої самої хвилини знала, що з гітарою щось сталося. в ній дирка. до цього на ній якось відірвалася підставка, до якою прив’язують струни. біля розетки яка. мені тоді довелося купити нові струни, бо старі треба було зняти з гітари, щоб приклеїти цю штуку назад. а коли ти їх один раз знімаєш, то назад скоріш за все не повернеш. і тоді я згадала, що на класичні гітари зазвичай беруть нейлон. купила й собі — перший свій простір з ролака шінсо я провела за тим, що зав’язувала їх та налаштовувала. але ВОНИ ТАК ШВИДКО РОЗЛАШТОВУВАЛИСЬ!!! я не терпіла це й години. купила собі нормальні, металеві. все привела в порядок, але не грала. повернулася оце нещодавно

і осьо думаю, вона вже така побита. не знаю, скільки вона стояла в комарівці. тепер від неї елементи відриваються, дирка ще ця. мама тоді на цю дирку дивилася і казала, що якщо треба, ми нову гітару купимо. мені ніяка, окрім цієї, не треба. але що буде, коли вона вже зовсім буде не в формі? звісно вона буде стояти десь в кімнаті, і це буде єдиний предмет. з якого я регулярно змітатиму пил. але що буде зі мною? куди діти мій ритм, мій драйв, мій чудовий голос? зрадити? ніяка гітара не досягне того, що може ця. я навіть не хочу починати шукати. я вже знайшла в серпні 2017го року. за шафою, з павуком. ті чотири струни зв’язали мене по рукам та ногам навіки

[angeldiied]

Кастіель закрив кватирку. У будинку було досить тепло, майже спекотно, але на вулиці стояв мороз, він не хотів застудитися.

Кухня виглядала сумно. Напевно тому, що тут так тихо, а стрілки на годиннику цокають надто голосно. Кас тут зовсім один, але все одно відчував напругу іншої людини.  Залишкову. І вібрації образи одразу з двох джерел турбують бетонні стіни. І так самотньо.  Гірко.

Кастіель вийшов із кухні. Він пішов до їхньої спальні, а там, згорнувшись нахмуреним калачиком, лежав Дін. Кас не бачив його обличчя, але знав, що той не спав. Кастіель ліг поряд. Він не торкався Діна навмисно, але все одно випадково зачепив його ногу. Дін здригнувся. Ще хвилину вони просто лежали, Дін дихав нерівно, а Кас дивився на його спину. Потім Дін сказав:

– Ти холодний.

Його голос тихий і надтріснутий. Кастіель мовчав. Дін обернувся і пильно глянув у його обличчя. Усередині Каса щось відбувалося, коли він дивився на Діна, такого нещасного й упокореного. Дін дбайливо обійняв його.  Тепло. Дін такий теплий, завжди теплий, зігрівав в найстрашніші та найкрижаніші морози. Такі, як зараз. Чи зможе він зігріти його душу? Дін накрив їх покривалом і притулився щільніше. Попри образу, попри їхню сварку, він завжди був надто турботливим. Але всередині все одно так холодно. Останнім часом Кастіель замерзає все сильніше, він ніби захворів на дуже важку, виснажливу хворобу, і Дін – його єдині ліки.  Але як вилікувати того, хто не вірить у такого роду медицину?

А Дін все тулився. Він усміхався крізь біль, але ця посмішка така щира, чесна.... І раптом стало тепліше. Наче маленький вогник усередині почав спалахувати. Теплий та нешкідливий.  Дін потягнув долоню до щоки Кастіеля, провів нею ніжно й ласкаво по шкірі. І прошепотів йому щось хороше та рідне. Він просив вибачення  і давав його. І Кас був би не проти померти у його руках. В них не холодно.

[miriiellla]

Навіть не знаю як почати... Як все-таки круто спробувати себе у тому, про що ти так мріяв у дитинстві. Я вже стільки часу намагалася навчитися малювати, скільки себе знаю. Звісно я не навчилася

Я закидала це, стільки разів, і на таку кількість часу... Розчаровувалася у собі, бачивши мої роботи. Знала, що не зможу отримати все і одразу. Та навіть коли навчання було регулярним та поступовим, жодного прогресу не було

Тут не буде історії, що я тільки що сіла, подивилася кілька референсів, наточила олівець та виявила у собі неймовірний талант після того часу. Звісно ні. Але... Мені було нудно, дуже нудно. І я вирішила спробувати ще раз, подивилася штриховку знову, референси, спробувала щось просте, та зрештою вийшов мій маленький портретик🥹. На жаль сміливості викладати свої роботи сюди в мене поки немає, але... Як це було круто, побачити цю роботу! Наче такий важливий, такий любий подарунок тій малій дитині всередині себе, яка так довго намагалася дійти хоч чогось.

Робота не ідеальна, зовсім ні, та й вона не повинна такою бути. Але порівняно з усіма роками, порівняно з тим, що я намалювала ще нещодавно, це просто мій маленький витвір мистецтва) Можливо треба буде спробувати себе і у інших хоббі, про які я мріяла... Бо малювання було моєю мрією. Так само як і танці. І я дійсно щаслива та вдячна собі, що нарешті дійшла до хоч малого, але помітного прогресу

[anestesilege]

люди, які надихають, або історія конкуренції з оточуючими

Мене завжди бентежив поділ людських заздрощів на «добрі» та «злі». Чи багато разів ви чули в свій або чужий бік фразу «я тобі заздрю, але по-доброму»? Я так, достатньо багато разів.

Я людина проста, тому можу собі зізнатись в тому, що іноді я заздрю людям. Та що там іноді, дуже частенько таке зі мною буває. Мені не пощастило з худим тілом і товстим гаманцем, я не маю ані фотографічної памʼяті, ані купи памʼятних фотографій. Тож я досить часто відчуваю заздрість зі свого боку до деяких людей.

Особливість медицини — це те, що ви постійно перебуваєте в оточенні колег, поки навчаєтесь. На заняттях, на парах з інтернатури, на базах стажування — всюди вас оточують люди, які можуть виявитись кращими за вас в усьому. І тоді всередині вас зʼявиться той самий маленький, заздрісний та ображений привид, завдяки якому вас почнуть бісити ці люди. Але вони не зробили нічого поганого, проблема в вас самих.

Нещодавно я прийшла до одного усвідомлення: треба бути ближчими до тих, кому ви заздрите. Бо вони мотивуватимуть вас йти вперед. Коли ви щодня дивитесь на людину, яка в усьому від вас краща, існує вірогідність, що підсвідомо ви будете намагатись бути гідним суперником, а значить, будете покращуватись і зростати над собою. Важливо тільки не плутати мотивацію і конкуренцію зі створенням кумирів і самоагресією.

Замість заздрощів обирайте шлях прийняття і зростання. Подумайте про себе: «так, ця людина краща від мене, але я теж можу стати кращою версією себе, а вона [ця людина] нехай мотивує мене на цьому шляху». Принаймні, я зараз випробовую такий стиль мислення і бачу позитивні результати. Спробуйте і ви, хтозна, що з цього вийде.

Ваша бейбі-лікар ❤️

[magicalkryptonitefox]

Джон Крайтон/Чіана

Усі хочуть Крайтона... і вони його отримують. А чим Чіана гірша від них?

Один одненький раз, Джоне... І ніхто не дізнається... Ні Дарго, ні Айрін, це буде наш маленький секрет?

У нас і так уже достатньо цих "маленьких секретів". Це не правильно, користатися моментом коли Крайтон такий вразливий, він розгублений і наляканий, знову під дією якихось феромонів які так сильно впливають на людський організм. Це не насильство на думку Чіани - а допомога. Поряд немає його дорогої Айрін. Її ніколи немає поряд коли вона насправді потрібна Джону, а він заради неї готовий на все. Вона його не варта.

Він тремтить, його шкіра гаряча і покрита вологою. Їй подобається запах його збудження, смак його поту, його тихі стогони коли вона повільно як земна кішка треться об нього.

Я люблю тебе, Крайтон. Завжди любила і буду.

Ні, Піп...Ти мене не кохаєш - а хочеш, це різні речі.

[romashkovepole]

Давай укладемо договір?

~крінж~

.. моє діло попередити

      Ніч і темрява несуть за собою бажання. Засинаючи один у величезному ліжку, відчуваєш самотність, потребу чужого тепла.

      По кімнаті одного з гуртожитків розливався стогін скромного і нічим не помітного хлопця. З кожним рухом руки голос дужче рвався назовні. А в голові миготіли дивні думки, реальними, які навряд чи можна було назвати: "Хочу щоб мене трахнув демон. Хочу щоб примушував, щоб був жорстокий, як ніхто інший.."

      Сльози накочувалися на очі від неймовірного задоволення. Відчувалася швидка розв'язка.

— Хм.. — хтось легко зітхнув над вушком. У хлопця пробігло легке тремтіння і нотки страху вилилися в німий стогін. — Ти скінчив лише від моєї присутності поряд?

      Тихе хіхікання над вушком невинного хлопчика вщухло.

      "Хто це? Я.. я ж один." — ця думка настирливо не виходила з голови і мучила наляканого студента.

— Вже не один. — почулося за спиною.

      Тремтіння не хотіло вгамовуватися, сльози не припиняли креслити доріжки на щоках.

      "Що ж робити? Що мені робити?" — думки сплуталися, свідомість безневинного хлопця не хотіла приймати той факт, що тут є хтось, крім його самого.

      Несподіваний дотик незнайомця змусив здригнутися. Ніжні пальці пробігли від шиї до попереку. Скромний мешканець цієї кімнати не міг вимовити жодного слова, тільки думки, тільки там він кричав від страху, просив відпустити.

— Ти немов труп, холодний. Навіть у мене не така низька температура тіла, — і знову незнайомі руки креслять візерунки на спині, вивчаючи кожен міліметр. — Як тебе звати, маленький збоченець?

      У відповідь була тиша і не гучні схлипи.

— Не бійся, — бархатистий голос знову лоскотав вушко. — Я тебе не з'їм, - з якимось гумором промовив незнайомець. — Поки що.

— Хто ти? — Нарешті видавив з себе наляканий хлопець.

— Тебе не вчили, що відповідати питанням на запитання не ввічливо? — Вже серйозніший тон почувся з вуст невідомого.

      "Питання? Він про щось запитував?" — із цими питаннями в голові хлопець почав панікувати.

— Як. Тебе. Звати? — Чітко вимовивши кожне слово, поставив запитання "гість".

— Рене, — голос так само тремтів.

— Змерз чи що? — і знову дотик невідомих рук, тільки тепер вони сіпають і так сплутане волосся на голові переляканого хлопчиська. — Що ж, надам тобі послугу.

      Відповіді не було. Незнайомець відкинув одеало, яке кілька секунд тому було єдиною річчю, що зігрівало Рена. "Гість" обережно захопив у обійми власника кімнати, приховавши обох ковдрою.

      Наляканий хлопчина піддався істериці і не міг спокійно сприймати ситуацію, що склалася. Полилися сльози, знову тремтіння. Незнайомі руки обхопили талію і притягли ближче до себе.

      Невідомий був настільки теплий, що Рен зігрівався за лічені секунди і почав потроху заспокоюватися. Зачекавши, коли закінчиться істерика, незнайомець почав вивчати тіло хлопця. Від плечей до попереку, від ключиці до кінчиків пальців.

      Коли Рен нарешті здобув спокій, "гість" промовив:

— Такі розпусні думки, а коли вони перетворилися на реальність ти злякався. Дивний..

— Я не злякався, — майже пошепки заскиглив Рене.

      Відповіддю на це був лише гучний сміх.

— Невже не злякався демона? — крізь регіт запитав незнайомець.

      "Демона? Про що він?" — Здивування легко читалося на гарненькому білосніжному обличчі.

— Ти ж так яро хот��в мене? Я прийшов. До чого твоє здивування?

      "Я викликав демона?" — після цього питання і усвідомлення наслідків відповіді Рен спробував звільнитися від приємних кайданів, але спроби склалися невдачею. Як би він не вивертався, а виплутатися не зміг.

— Ти думаєш, що закликав мене? Цікаво, як ти зміг це зробити? — невідомий супроводжував ці питання легким сміхом.

      "Я... я ж нічого не сказав. З чого раптом ці питання?" — Здивування зростало все більше.

— Я так не думаю, — акуратно прошепотів хлопець.

— Досі не здогадався? — Зітхнувши демон притиснув його до себе ще ближче.

— Здогадався про що? — намагаючись вибратися, перепитав Рене.

— Та такий дурний. — і знову зітхання. — Так і бути, відкрию тобі таємницю, — приємний голос роздався просто над вухом. — Я — демон. Як гадаєш, що з цього випливає?

      Хлопець лише знизав плечима, замислившись над цим питанням.

— Я можу читати твої думки, — монотонно і голосніше промовив демон.

      Рена це не шокувало, хоч трохи й здивувало. Що тепер може шокувати його більше, ніж поява істоти з пекла?

— Ти... забереш мою душу? Чи з'їж? — тремтячим голосом поцікавився хлопець.

      "Гість" голосно розсміявся:

— Ні, дурний.

— А що тобі тоді від мене потрібно?

      Мовчання у відповідь лякало ще більше.

      Але його зруйнували слова теплого незнайомця:

— Давай укладемо договір?

[ida-popovych]

Я вперше роблю запис у щоденнику українською мовою.Поки що,це трохи важко.Можливо,я могла б описати все значно цікавіше,але я буду намагатися тренувати себе,бо мова-це навичка яка вимагає практики.

Що ж..Треба з чогось починати)

Ми почали з Будапешту.Це було дуже дивне відчуття,бо ми вперше виїхали закордон і не знали як жити це життя поза межами дому в Україні.

Будапешт зустрів нас теплом та сонечком,яке змінилося на вітер та дощ,але це було неважливо.Велика кількість валіз не заважала дивитися в усі очі на це дивовижне місто.Ми роздрукували документи та пройшли біометрію у канадському візовому центрі. Ввечері поїли у невеличкому азійському ресторані та пішли спати у арендоване на airbnb житло. Тоді вперше я почала розуміти,що ми вже у іншій країні.

Наступного ранку мене зустріла кава у ліжко від мого коханого.Це був найважливіший прояв кохання для мене.Такий маленький,але такий важливий знак.

Ми поїхали подивитися на центр міста та погуляти.

День пройшов дивовижно.Ввечері,після того як Марті заснув,ми сіли трохи припити пивка та обговорити наші подальші дії.

Ми не знали куди їхати і що взагалі робити,але Олексій написав своєму другові у Німеччині і наступного дня,забравши всі речі,ми поїхали поїздом у Мюнхен.

Проїзджаючи Австрію,ми дивилися та дивовижні пейзажі та мріяли як будемо жити у Європі.Ми не планували залишатися там надовго,але треба було щось робити.

У 22:30 ми вже були на пероні в Мюнхені.Я була у розпачі,бо біло страшно залишитися у країні,мови та законів ми не знали,але розум та надійність Олексія зробила все за нас.Ми пішли до пункту прийому біженців і нам дали адресу по якій ми могли запросити житло.

Там ми зробили тест на ковід та заселилися, і прожили там біля тижня.Мюнхен нас вразив своєю архітектурою та людьми. Всі привітні і багато хто розумів англійську,якою добре володіє мій чоловік.

Ми дуже багато гуляли,роздивлялися та взагалі не зважали на дощову погоду.Доречі,вона змінювалася дуже швидко.Можна було в дощ зайти у магазин,а вже коли виходиш-сонечко)

Я б не змогла там жити довго,бо не було мети вчити мову,але це час,що ми там пробули,залишило відбиток в моєму серці.

Місто дуже прибране,навіть не дивлячись на те,що ми приїхали аккурат під Октоберфест.Навіть купили собі трошки сувенірів на згадку)

Олексій ходив на концерт,щоб відпочити,ми з маленьким відпочивали і багато гралися в лего,яке вирішили купляти у кожній країні де будемо.

Ми встигли зустрітися з його старим другом - Колею,який живе з дружиною на півночі країни.Спочатку,ми повинні були їхати до Аусбергу,але переграли та залишилися у Мюнхені.

Але Коля вже взяв квитки,тому ми поїхали туди щоб зустрітися з ним.Трошки погуляли містом та поїхали разом назад.

Я дуже рада,що вони знову спілкуються,бо він хороший хлопець.Я дивлюся на нього і розумію чому він друг мого чоловіка.

Ввечері ми проводили його на поїзд та пішли додому.

Мені подобалося у шелтері,навіть не дивлячись на те,що там туалет/душ та столова були загальні. Кормили непогано.Бісили тільки біженці.Окрім нас ніхто не розмовляв українською і це бцло дуже дивно та неприємно,бо ми ж українці і повинні представляти свою країну та культуру.Та яка там культура..

Це не біле пальто,це-факт.

За декілька днів прийшло розпорядження по якому ми були повинні їхати розселятися по країні,але ми відмовилися і поїхали в Париж.

Нажаль,окрім центру (де й так було дуже багато туристів)там було дуже брудно.Як в Києві.Але ж це Париж (!).В ньго можна закохатися,але любити з усім цим-неможливо для мене.

Ми зупинилися у шелтері,там були..Казарми?Розкладушки,талони на їжу,їгрова для дітей (найкраще,що там було).Марті там багато грався з дітьми. Коли ми заселялися,нам сказали,що завтра буде автобус на розселення,ми погодилися їхати,бо розуміли що в таких умовах довго не протягнемо.Було холодно та небезпечно по відчуттям. Ми залишилися там на ніч,а наступного дня нам запропонували їхати вже у інше місто.Олексій засмутився,бо дуже хотів в Труа.Мені було відносно всеодно.Єдине,що мені подобалося на той час,це те що місто відносно недалеко від Парижу-3 години. Але нам запропонували іхати кудись до моря-на край країни.Я зібрала всю свою сміливість і сказала,що нам запропоневали вчора їхати у Труа.Соіальний працівник щось переклав французському соц.правцівнику і вони почали шукати наше прізвище у списках.

Нам точно щастить,бо знайшли і вже за кілька годин ми поїхали у Труа. До сих пір я щаслива,що відкрила рота та сказала про направлення тоді.

Труа-це серце Шампані.Тої самої де роблять культове шампанське. Це середньовічне місто у якому зберігся шарм.

Труа-це Прованс.Той самий Прованс про який я чула в дитинстві.

Ще й виявилося,що з Парижу сюди приїздять на шопінг)))

Одразу хочу сказати,що окрім рпактики французської мови,тут взагалі всі привітні та ставляться з повагою та турботою до людей.

Нас поселили у католицьку церкву.Тут неймовірно гарно! В нас своя кімната (читай квартира,бо в нас є свій душ та туалет) та загальна кухня.

Зараз мої кохані джмелі сплять,а я сижу і пишу це у внутрішньому дворику.

Ми приїхали вчора - 4 жовтня.

Я закохалася у це місто та країну і відчуваю себе там,де повинна бути.Тут ми пробудемо деякий час та нам нададуть житло та соціальну допомогу,дозвіл на проживання,курси мови та дозвіл на роботу.

Звісно,житла майже нема,тому нас,скоріш за все,поселять десь за містом,але меня всеодно подобається все,що з нами в��дбувається.

Олексій в захваті та посміхається майже завжди.Я дуже рада,що він щасливий,бо для мене це-одне з найважливішого.

Отак)Буду писати ще)