#але все ще О БОЖЕ

[katerenko]

Люблю цей стиль покрасу, з іншими мені складніше працювати 🥸

Хто хоче самі думайте, що там за кадром відбувається лл

[meowluox]

моя войовничість завжди була при мені але я не завжди вип'ячувала її та і в принципі користувалася нею. наскільки я можу судити зараз... її дістав на поверхню ще мій наставник. з тих пір не було і дня коли б я переставала думати як воїн.

варто зробити ремарку по суператориці: мій другий аспект займає функція воїна. так само як з емоцією психософії на другій позиції я схильна використовувати ці функції не тільки як засіб презентувати себе (ерім того що це просто мій засіб долати допомагати та підтримувати) а і як більш вагому частину своєї особистості. можливо людей з цими функціями у четвертому аспекті подібне дратуватиме.<3

про войовничість. і про наставника хто навіть крізь роки розлуки звучить дзвоном сталі об сталь випуском стріли з луку фолковими піснями тріском багаття та відвертим вільним сміхом в обличчя всім перешкодам у моїх спогадах... про все це я можу розповідати годинами написати сотні простирадл але всі вони будуть просочені одним:

любов. повага. готовність схилити голову (о боги???)

після зустрічі з наставником я навчилась знаходити силу в слабкості. приймати слабкості але в міру щоб не дай боже не погодитись і не змиритись із ними. бай-бай м'якотілість! завжди відчувала дискомфорт від неї. а коли колишня сказала що всередині я м'яка і добра наче желе і мене треба захищати ледве зуби не розтрощила від люті. сумніваюсь що в когось знайдеться достатньо сил щоб захистити мене. і так я не приховуючи висловлююсь зарозуміло та зухвало. якщо люди частіше за все навіть самих себе захистити не в стані не треба грати в рятувальників. а я захистити себе здатна. тільки я.

ця войовничість дає побочки сумнівної якості. я стала менш терплячою до інших. а ще. що ж я дуже злопам'ятна і навіть пробачити когось це той іще квест. хоча варто віддати мені належне я не мучаю людей не зриваюсь на них і не аб'юзю. помсту залишу на карму.

[adeseya]

У подруги є дурна звичка заглядати мені в телефон і мене це капець харить

Особливо коли я знаю, що вона буде піддивлятися, якщо я почну комусь на повідомлення відповідати, і я навмисне відходжу чи тримаю телефон в якомусь такому положенні, а вона однаково ніби спеціально липне

І я ніяк не можу сказати їй припинити це

Бо вона образиться і скаже що мені це здається

Але ж трясця ні, бо вона ще любить коментувати, якщо побачить що наприклад мені пишуть, О БОЖЕ, хлопці

Все, я висловилася, дякую

[zvychaynedivchysko]

Хочеться одночасно розповісти про все на світі, але сил вистачає на якесь масеньке речення.

А ще хочеться не боятись своєї думки, і не боятись когось задіти тим що думка, о боже, може не сходитися.

[girl-with-demons-in-her-soul]

“Тупість і радикальність” Або як я не виправдала жарти про секс і отримала суспільний осуд

Я почуваюся максимально відірваною від суспільства, яке мене оточує. Через це відчуваю біль і розчаровування, враховуючи, що  довгий час я дивилася на нього через рожеві окуляри.

Ситуація яка склалася вчора виглядає наступним чином:

Викладач розповідав про те, що певний період в Америці існувала судова практика, яка дозволяла виправдовувати злочинців через те, що в них було травматичне дитинство. На фоні того в чат групи приходить іронія — «Я вбив 26 жінок, але  то все бо мене мама била в дитинстві». У відповідь цьому повідомленню прилітає ще одне — «Я вбила п'ятдесят вісім чоловіків, бо мене в дитинстві вітчим ґвалтував».

Оскільки це прилітає від хлопця, який регулярно травить такі жарти, сказав, коли я, як староста, домовлялася з викладачем, що «що з неї взяти, у неї жіноча логіка», і вже був попереджений мною, що за продовження таких жартів він полетить у бан, я таки забрала можливість у нього писати повідомлення на день. Також забрала таку можливість у хлопця, який його підтримав.

Що я отримала? О боже, я отримала купу звинувачень у тому, що я не розумію іронії, обговорення мене, яке тривало весь вечір, розбирання моїх «травм, які я не прорефлексувала, тому не виробила толерантності до жартів» та звинувачення в радикальності.

Чому це не ок?

А з якого милого такі жарти мали б бути нормальними? Чому жарти про такий страшний різновид домашнього насилля, який вбиває людину зсередини, про зґвалтування мають толеруватися? Чому повинні толеруватися жарти «про хохлів, жидів, негрів»? Чому деяка молодь вважає, що, якщо в їхньому оточенні говорять «я мамку твою єбав» або «хай тебе зґвалтують 10 негрів», то це нормально, а тому всі мають такі жарти толерувати? А якщо не толерують, то вони є якимись не такими, надто травмованими, «не розуміють байтів», «не мають почуття гумору» і «не викупають іронії». Та й взагалі показують свої справжні негативні емоції, а цього робити ніяк не можна, ні-ні.

Я не буду зараз говорити про те, наскільки їхня психологічна діагностика дурна. Промовчу про життєву філософію, точніше про те, що вони, як і всі підлітки, вважають себе надзвичайно правими і мудрими, значно мудрішими, ніж всі решта.

Зараз я хочу говорити про тему сексу в жартах і чому більшість жартів про це не ок. Дозволю собі зробити ремарку: якщо в локальних компаніях жарти про зґвалтування допускаються, то хай допускаються. Але в публічному просторі, яким я є чат групи також, після прохання перестати так жартувати, мабуть, поважаючи інших людей, варто було б перестати це робити.

Жарти про секс і зґвалтування

Так от. Одна з причин, чому секс продовжує вважатися чимось ницим і брудним — відповідні жарти про нього. Причому не тільки жарти, а й образи. Чомусь серед окремих кіл молоді, а то й дорослих людей, вважається прийнятним казати «я твою маму трахав» чи «хай тебе твій батя витрахає», навіть якщо учасники компанії знають батьків людини, якій це адресується. Мій мозок вибухає від такого, бо я не можу сказати іншій людині в пориві злості «та хай тебе зґвалтує хтось-там», навіть не уявляю цього. А в деяких колах це чомусь толерується і захочується.

Історії про те, що жінка насмоктала на Айфон. Навіть не конкретне засудження якоїсь людини (що, давайте будемо чесними, час від часу проникає в голову кожного), а узагальнення на те, що всі успішні жінки насмоктали. На диво, я чомусь не бачила жартів про те, що на Айфон нализав чоловік.

Секс сприймається як щось брудне, як домінування однієї людини над іншою. І це жахливо. Такі жарти, образи чи іронічні вставки нехтують травмами великої кількості людей і зводять сам процес сексу до чогось тваринного, де неважливо, що почуває партнер, важливіше, що ти над ним.

Але ж секс це кохання між постійними партнерами. Це пристрасть між випадковими. Це наслідок симпатії, це початок стосунків. Секс це зацікавленість. Це природній потяг людини до іншої людини і він повинен здійснюватися на основах поваги. Навіть найбільш дикі, на думку деяких людей, практики мають «стоп-слово», бо без поваги, вони не приносили б задоволення жодній з сторін.

Хочеться сказати ще багато чого, але навряд хтось читатиме настільки великий пост. Можливо, я до цього ще повернуся. А можливо ні.

Мені важко стати частиною суспільства, де такі речі толеруються. Це огидно і я не готова ігнорувати таке. Зовсім не шкодую про свої рішення і сміюся, коли поза очі мені кажуть, що я «тупа і радикальна».

Байдуже. Але, будь ласка, контролюйте свої жарти. Контролюйте середовище, де допустимо говорити ті чи інші речі, і розумійте, що потрібно нести відповідальність за сказане в публічному просторі.

Ми більше не живемо в світі, де кожен може казати одне і думати інше. Зрештою, такого суспільства ніколи й не існувало, тому таке виправдання дітей, які зробили з мене ворога народу, теж смішить. Як казав Сенека: «Ганебно, коли ми одне говоримо, інше — думаємо, та наскільки ганебніше, коли одне пишемо, інше — думаємо!». [Моральні листи до Луцілія Переклад А.Содомори]

[2572331]

імхо

школа не вчить головного.  ( не будемо брати фактор колективу ). школа не вчить цінувати ту саму школу. нам не внушають думку про те, що школа це не зубрьожка уроків, це не домашні завдання, це не тримати себе в сталевих рукавицях. 

школа це занадто багато про інше. це про почуття комфорту, рідного, ніжного. для мене це завжди таким було. я доперла до цього десь у 8 класі, коли в спину мені дихали фрази :” це моя остання дискотека”, “ це останній раз я здаю книжки “, “ я більше не буду ходити на факультатив з біології “. і в цьому було моє абсолютне, всеохоплююче щастя, мало кому воно було дане ( у 8 то класі ). 

я завжди кайфувала від цього відчуття єдності, заангажування в шось більше, але я ніколи не була в цьому. в нас в класі було декілька людей, які буквально жили в кабінеті організаторів. завжди були якісь концерти, сценки, сценарії, робіння фотозон, плакати, перший дзвоник.останній! 

в школі має бути шось про це, дітям мають вкладати в голови , вони мають цінити момент, в них має бути це чітке розуміння поваги до вчителів, до, власне, цього періоду, бо потім вони точно будуть сумувати за цим, ностальгія точно хапане. вони мають бути зацікавлені в цьому.

я з 8 класу пам’ятаю, дай боже, 10 днів, а з 9 і того менше. 

( треба сказати: в мене просто так гарно все склалось.. це був ніжний 2019, тоді було дуже приємно і я щоразу безмірно вдячна, що саме так мені випало. бути в 9 класі в 2019/20. деколи мене від однієї думки про це накочуються сльози ).

я б віддала все, тільки щоб хоч на тиждень повернутись в школу. а пам’ять вона сука - забудеш. хоч би на деньок, хоч би ще раз пройти ту алейку о 7.40, хоч би ще раз, хоча б разочок. 

і зараз я маю не менше щастя! цілковите занурення в життя своєї шараги. мені це дуже подобається. ці всі відео, оце :” Софія, ходи, будем знімати відео “, “ - з групи треба три людини.. ну може ти Софія “, “ - а хто йде на конкурс?” . 

я дивлюсь на нашу віце директорку і мені шось аж робиться. боже, якби я не прагла до того, що я собі придумала, я прагла б бути такою віце директоркою, викладачкою математики. я знаю, що мене любить все гроно педагогічне, але вона... чи можна сказати, що я улюблениця з потоку? так, я одна з тих дівчат - вискочок,ну і шо? нічого. 

але якби чудово зараз не було, я все ще сумую за тою Софійкою з 2019, за тим гуманітарним класом, за тою алейкою о 7.40. 

[paularamari]

Фандом: Тіні на асфальті (AU)

Персонажі: Сашко, Марк, Ксенія, Орест

Рейтинг: PG-13

Гучна музика не допомогла. Як і телевізор, ютуб, беруші та стопка коньяку замість снодійного. Сашко чесно перепробував всі варіанти, але стогони за стіною тихіше не ставали.

Шість ночей. Шість, бляха, підряд, — він вже забувся, як це — нормально спати! Та й, будьмо відвертими: яке тут, нафіг, спати, коли кінчають оті двоє, а закурити хочеться всьому під'їзду?!

Десь у глибині душі (не дуже глибоко) Сашко заздрив. Бо та�� склалося, що поки його сусіди влаштовували секс-марафони, він вже півроку притримувався вимушеного целібату. А що поробиш, так склалися обставини. Нещасне кохання, класичне «Саш, справа не в тобі» і все, до побачення, телебачення — проводь романтичні вечори наодинці зі своєю вірною правицею.

За стіною застогнала дівчина. Так солодко і тягуче, що у Сашка аж щелепу звело. Від злості. Що комусь перепало, а йому — хуй без солі. Тож, плекаючи свій гнів як волю бога, що оберігав всіх цнотливих невдах, Сашко рішуче натяг штани та пішов вершити суд. Він гатив в двері чужої квартири з таким ентузіазмом, ніби вирішив перевірити їх на міцність. Кілька хвилин потому йому відкрили. На порозі стояв... Ох. Високий, підтягнутий, неймовірно серйозний в квадратних окулярах та до нестями сексапільний незнайомець. Ще й з довгим волоссям. Такий собі Леголас місцевого розливу.

— Я вас уважно слухаю, — мовила ся янгольська істота, схрестивши руки на грудях.

Войовничість упала кудись в штани. Там і лишилася. Ніяковіло відкашлявшись, Сашко пробурмотів:

— Вибачте, ви тут.... Ем.... Голосно у вас дуже.

— Правда?

— Так. Спати неможливо. Думки, знаєте, такі в голові крутяться, асоціації...

Боже правий, що за хуйню він верзе?!

— То заходьте, — сусід відступив вбік та широким жестом запросив вглиб квартири. — Прошу, не соромтесь, розберемося зараз з вашими асоціаціями.

Це як? Він його звав до себе? Отак просто? Сашко закляк, не знаючи, що робити, бо ситуація скидалася на початок порно-фільму.

— Не баріться. Двічі пропонувати не буду.

«О, а двічі і не треба!», — ледь не бовкнув Сашко й обережно ступив через поріг. Фантазія викрутила тумблер хтивості на максимум: намалювала сусіда, який манить його до спальні, де на них чекає шикарна дівчина. Гола. Потім цей красень теж знімає сорочку, його біляве волосся розсипається по спині...

— Ходімо.

Бляха, він реально запрошував його до кімнати! Підійшов, взявся за ручку й розчинив двері.

А потім щось пішло не за планом. Дівчина в спальні, звичайно, була, тільки не одна: поряд з нею лежав здоровенний бородатий тип і дивився на Сашка як на восьме чудо світу.

— Йосип драний! Козаче, якого дідька?!

— Сусід прийшов. Ви його так надихнули, що йому кортить приєднатися.

— Марку, придурку! Вийди негайно! — крикнула дівчина, червоніючи як помідор та намагаючись хутко прикритися ковдрою.

— Що, не візьмете до себе? Шкода. Ну, добре, почекаємо наступного гостя, може той вас зацікавить.

— Марку!

Вже ніхуя не розуміючи, Сашко зайняв стратегічно безпечну позицію у коридорі і звідти белькотів слова вибачення вперемішку з матюками.

От тобі і Леголас, бляха.

Трохи пізніше ситуація прояснилася.

— Ці двоє попросили пожити у мене пару тижнів, поки у них ремонт, — мовив Марк, наливаючи каву. — Пустив на свою голову. Вибачте за незручності, але мені самому набридлі ці концерти. Не збирався вирішувати конфлікт за ваш рахунок, але дуже вдало ви прийшли. Ще раз перепрошую.

Сашко відсьорбнув кави і знизав плечима. Ситуація, звичайно, ідіотська та недолуга, але за оригінальність ідеї Марка можна було простити. Ну, і за його неймовірні очі. За них можна було простити навіть вбивство з особливою жорстокістю.

— Та нічо, буває, — Сашко посміхнувся і, осяяний ідеєю, спитав: — А ви завтра вільні?

Марк глянув здивовано, ніби востаннє у нього таке уточнювали кількасот років тому.

— Припустимо.

— А може хай молодята отримають квартиру у своє розпорядження, а ми з вами кудись сходимо? В кіно там, чи в кафе. Як вам?

Марк задумливо накрутив на палець пасмо, але з відповіддю не поспішав. Глянув у вікно, пройшовся по кухні і, коли Сашко вже змирився з тим, що його відправлять лісом, раптово сказав:

— Добре. Давайте в кафе, тільки в невеличке. Не люблю галас.

— Та я помітив, — гмикнув Сашко, ховаючи ідіотську посмішку за чашкою кави.

[alisfel]

#minsung ав, де Мінхо зовсім не хотів йти на весілля до друга, але незнайомець в дуже гарній чорній сорочці зробив його вечір не таким поганим.

— Довго ще будеш його свердлити поглядом? — питає Хьонджін, сівши на стілець біля Мінхо.

— Кого?

— Ось того хлопця, — Хван з хитрою усмішкою киває в бік Джісона.

— Боже, збийся, нікого я не свердлю, — Лі закочує очі, допиваючи свій джин-тонік.

— Його звати Джісон і він тут з другом, а не парою. — усміхається Хьонджін, знову встаючи. — Не дякуй!

— Звідки ти..?

— На відміну від тебе, я не боюсь знайомитись з людьми на весіллі. І взагалі будь-де, — тараторить хлопець. — Давай, дій, а то заберуть у тебе твого красунчика.

— Він не мій, — буркоче Лі.

— Бо ти досі сидиш тут, а не знайомишся з ним!

— Ти кончений, Хван.

— Теж тебе люблю, сонце, — він посилає Мінхо повітряний поцілунок, а той тільки кривиться.

Лі не любить шумні компанії. Він, якщо чесно, ніякі компанії не любить, як і весілля чи будь-які інші святкування. Але пропустити весілля однокласника, який (на жаль) залишився його другом після школи, він не міг. Ну, так сказав Хьонджін. Мінхо ж не розумів, чому це.

Єдине, що стримувало його, щоб не піти додому, це те, що навпроти сидів дуже (дуже) красивий хлопець у дуже (дуже) красивій сорочці. Мінхо за весь вечір встиг роздивитись ті вирізи на плечах занадто добре, але підходити до нього не збирається. Це ж тупо. А ще він боїться відмови.

Лі починає злитись через свою невпевненість, тому видихає, випиває якийсь шот і йде надвір, щоб провітритись і хоча б там не бачити… Джісона. Спасибі Хьонджіну, тепер Мінхо може кликати цього хлопця в голові не «обожеякийвін», а на ім‘я.

Лі сідає на лавочку у дворі, зразу вмикаючи телефон, і гортає стрічку інстаграму, яку бачив вже мільйон разів за вечір. А потім бачить боковим зором, як хтось до нього підходить.

— Чому не танцюєш? — питає незнайомий голос і Лі підіймає голову, зразу округлючи очі, бо біля нього стоїть Джісон.

— А ти чуєш тут музику? — Мінхо піднімає брови, пізно розуміючи, що звучить не дуже дружньо, але Хан тільки посміхається.

— Я Джісон, — каже хлопець.

— Мінхо.

Лі не може контролювати те, як холодно він звучить, коли нервує. Чомусь йому трохи незручно і якщо Джісон продовжить на нього так дивитись, то Мінхо ще, не дай бог, почне червоніти.

— Вау, — каже Хан, легенько усміхаючись, — а поки ти на мене весь вечір дивився, то не здавався такою колючкою.

— Що? — Лі майже лякається, дивлячись хлопцю в очі. — Я не… Я…

Він майже не дихає, стараючись придумати, що відповісти. Проходить занадто багато часу, поки Мінхо мовчить, та й казати вже немає що, бо вони обидва знають, що Хан правий, тому Джісон починає тихо сміятись.

— Все нормально, я не проти, — хлопець трохи червоніє, а Мінхо думає, що він дуже милий. — Я теж на тебе дивився.

— Правда?

— Ага, коли ти був зайнятий тим, що розглядав мою сорочку. Сподобалась? — тепер черга Мінхо червоніти.

— Ти більше сподобався.

— Приємно чути, що ти повівся не тільки на мій одяг, — Хан чарівно усміхається і цим змушує Лі його віддзеркалити.

— А я повівся на тебе?

— Підемо все-таки потанцюємо? — відповідає Джісон питанням на питання.

— Впевнений, що справді цього хочеш?

— Це виклик чи що?

— Я хореограф, — хитро каже Мінхо.

— О, то ти зібрався критикувати мої танці? — награно ображається Хан. — Все, тоді прощавай, я цього не витримаю.

Джісон, стараючись відповідати образу, драматично встає і полегко йде до входу в ресторан. Мінхо декілька секунд намагається зрозуміти, що відбулось, а потім швидко підходить до хлопця і бере за руку, щоб потягнути за собою всередину.

Вони до кінця вечора не розлучаються, навіть коли танцювати вже набридає, а пити зовсім не хочеться. Мінхо здається, що він знає Джісона все життя, тому що з ним занадто комфортно. Лі ніколи не підпускає до себе людей так швидко, але Хан зміг стати винятком.

А прощаючись перед їхніми таксі, Лі бере номер у Джісона, обіцяючи, що обов’язково йому напише. І дотримується своїх слів, щойно вони рушають додому, відправляючи контакту «обожеякийвін» повідомлення: «чув, що з похміллям допомагає справитись кава. вип‘ємо її завтра разом?»

І майже відразу отримує відповідь: «хаха, це мі��, насправді. але я за, мені з похміллям допом��жеш справитись ти;)»

[lastivkaa]

АВ по емеральддуо

Де Техноблейд кримінальний авторитет, що нещодавно відкрив квітковий магазин (через який таємно відмиває гроші), а Філза новий сусід, що доволі давно тримає кав'ярню, в якій працює його ж син Вілбур (який може й так, а може й ні пов'язаний з криміналом)

Джен | Pg-13 | Комедія, флаф

Можливі попередження: на початку б'ють людей (Техно б'є), а також згадка наркотиків

Вірю що вам сподобається ця замальовка. Приємного читання!

`•° початок °•`

Темний закуток ледве висвітлювався ліхтарями, ніч поглинала у темінь кожен кут, що звертав від основної дороги.

Це місце де з'являється Бог Крові.

Техноблейд стояв в одному з провулків, нависаючи над двома чоловіками. Його самовпевненість дала пропустити один удар у лице, але більше він цього не допустить.

Один з чоловіків лежав більше кучею на землі, скоріше за все не мертвий, принані, не навмисно. Другий стояв опираючись на стіну позаду, явно під чимось більшим ніж просто алкоголь, хоча все ще наляканий і побитий.

Кулак Техноблейда покрився подряпинами від частих ударів, тому він дозволив собі розім'яти його. Той що стояв ще ближче прижався до стіни

– П-пробач, пробач чувак, м-ми не знали – його почало трясти коли він побачив як Техно сжав кулак.

Цей удар має бути останнім.

– Техно? – замах зупинив знайомий голос, що здавався більше збентеженим ніж переляканим. Обидва чоловіки обернулися і побачили людину, чоловіка у дивній шапці-відрі, світле волося було зав'язано у хвіст, а голубі очі, прижмурившись, дивилися у провулок, ніби намагаючись роздивитися крізь темінь. Поряд з ним стояли продуктові пакети.

Філза. Філза Крафт.

Техноблейд сковтнув, його мозок почав думати зі швидкістю сотень кілометрів на секунду, він знов перевів погляд на того хто перед ним, побитого, сильно, сильно більше за нього, який дивився на незваного гостя дивним поглядом.

– Філ, Філ допоможи! – Техно прислонився до стіни, боляче впавши колінами на асфальт. Від його дійсно жалібних криків (він старався, добре?) побитий чолов'яга, здавалося втратив останню змогу говорити.

Той відійшов пару кроків у бік, вглядаючись у Техно, ніби перевіряючи чи дійсно він може втекти. Техноблейд не мав змогу відповісти, а чоловік не маг змогу почати діяти, коли в лице того прелетів удар Філа. Філза навіть не глянув на падаюче тіло, підсівши на брудний асфальт до Техноблейда.

Техно двічі кліпнув, трохи дизорієнтований швидкістю друга, але йому не дали оговтатися руки що припали до лиця. Техноблейд автоматично зашипів, коли Філ випадково нажав на синець.

– Пробач, пробач – Філ не відпускав руки, просто передвинув її нижче оглядаючи ними лице – Боже, Техно ти як? Сильно болить? Треба швидка?

– Ні, ні Філ я в нормі – Техно поклав руки на плечі Філзи намагаючись заспокоїти, але провалившись, коли той побачив рани на руках

– О Боже, Тех, – Філ у паніці знов подивився у очі навпроти, які скоріше за все не дуже й бачив (Техно міг це сказати по розфокусованому погляду, який ніби намагався пригледітись).

– Все буде нормально – твердим голосом заверив Філ. Техноблейду хотілося росміятися – Ти будеш в порядку, добре? Я вже тут

– Так, е, пасибі – Трохи ніяково сказав Блейд, підавшись обіймам чоловіка

– Я викличу поліцію, – Філ кивнув сам собі, починаючи відсторонятися. Техноблейд зупинив його рукою.

– Ні, ні, не треба, ти достатньо його е.... Наказав думаю – вони обидва глянули на впавше тіло

До Філа, здавалося, тільки зараз дійшло що позаду хтось був з коротким "о". Техноблейд все ще бачив сумніви на лиці чоловіка, тому продовжив слабшим голосом.

– Я просто не хочу зайвих проблем, Філу, будь ласка – і це спрацювало ідеально коли винувате лице подивилося на нього, і ніжно посміхнулося.

– Так, звісно, давай скоріше підемо звідси

×××

Коли на Техноблейда нападали наркомани (його нові клієнти, але тепер вже мабуть ні), він не дуже очікував що врешті-решт буде сидіти в кафе Філа, коли той обробляв його рани із такою нижністю, і словами що говорили заспокійливо і переконливо.

Відчуття ніби Техноблейд тільки що ледь не помер, ей-богу.

– Філ, я в нормі – в котре повторював він, коли Філза знов оглядав його лице, і потребував повідомлення про інші травми (яких не було)

– Техно...

– Філ, я серйозно

Техноблейд впевненно кивнув, що, як не дивно, не дуже впевнило Філа, але той втомлено видихнувши, всеж відступив.

– Добре, – кивнув він – ти знаєш хто був той хлопець?

Техноблейд знизив плечима

– Ну, але знаєш, він був під кайфом, не думаю що цілю був конкретно я –Техно махнув рукою – можливо просто переплутав. Або галюни.

– Це добре – Філ легко всміхнувся перебираючи волося Блейда, як він робив для свого стна, коли намагався впевнитися, що той в порядку – але якщо тобі щось потрібно, будь-що...

– Я до тебе звернусь – Техно хмикнув

×××

Наступний день був нормальним. Починався з дівични, яка зайшла подивится букет для партнерки, і продовжився похороними вінками. Це було звичне діло, і хоча, для будь кого іншого цей день був би поганим, бо каси ледве виходили у нуль, для Техно це не було принципово.

Він читав книгу, коли ще один гість прийшов до вечері. Вілбур, із нейомвірно темним виразом облича, від якого віяло аурою роздратованості.Техно широко посміхнувся, спецяльно нарочито невинно. Йому подобалось дражнити цього хлопця.

Той поставив йому на стіл накритий чимось підніс, який пах випічкою Філзи

– Від тата, він передає привіт.

– О передай йому подяку, що я в порядку, і шо він прийшов вчасно щоб врятувати безахисного мене – Техно ширше всміхнувся опираючись ліктьми на стіл, припадаючи ближче

Вілбур подивився на нього своїм фірмовим поглядом "я знаю що ти мудак" після чого розвернувся і пішов.

– Не забудь занести підніс – додав він хлопнувши дверима

Техно не сміг стримати фиркання. Вочевидь надмірне хвилювання його друга, перенеслося на Вілбура.

Техно не те щоб проти, поки може їсти випічку Філа.

`°• кінець •°`

Пам'ятаймо що це замальовка, яку я безмірно люблю, так безсумнівно, але всеж швидкість розповіді відчувається. Якщо ви хочете чогось більш повільного і смачного, запрошую на мій ао3 ;)

Ось якраз тематичний лист по квір-платонічним емеральддуо:

[cinnabar-pandochka]

Читаю Систему, на половині

Сюдячи з того що кажуть м‘ю, то тепер я читаю під дивізом «все ще попереду»

Залякали мене, блін

Тому що читаю — ну емоційна гойдалка в стилі Мосян, але все норм, все зрозуміло

Люди починають обговорювати — страшно стає, нічого не розумію. І тепер розриває між «скоріше дочитати і зрозуміти» і «о боже страшно що там буде».

І мене схиляє до першого, окрім одного АЛЕ. У мене цього з 25 по 29 проміжні екзамени і мені треба готуватися!! Але не про цих геїв нещасних думати!!!

Даньмей до добра не доведе.

[depersonalizationrecovery]

27 січня 2024

І знову я погружаюсь в пучину емоцій, тому що мною маніпулюють. Що робити, коли відчуваєш, що тебе не поважають? Я не можу змусити нікого поважати мене. Але я не можу дозволити комусь поводитись зі мною так, наче я нічого не варта.

Мені потрібна ясність в ситуації. Або людина зацікавлена в спілкуванні зі мною і ми рухаємось в ціьому напрямку, або людина обирає завершити спілкування, говорить про це прямо і ми рухаємось далі кожен своїм шляхом.

Я не розумію що йому потрібно від мене. Змішані сигнали завжди говорять одне - НІ. Це не мої проблеми, я не маю займатись його психотерапією, я маюд зосередитись на собі. Я маю ставити себе на п`єдестал, бо я варта іншого відношення. Я завжди була на його стороні, я завжди намагалась бути ідеальною для когось, але не для себе. Я наче була найгіршим своїм ворогом. Якщо він не може мене обрати, неважливо чому, то це не мої проблеми. Нехай розбирається в собі і вирішує що йому потрібно від жи

Якщо він не поважає мене настільки, щоб відноситись до мене як до другосортної проститутки, то мені не потрібне таке спілкування. Я вимагаю і маніфестую серйозного відношення, відповідальності, серйозних кроків назустріч, рівноцінного обміну. Якщо людина прокидається зранку і думає "О, Боже, мене нудить від неї" чи що там у нього в голові - до побачення.

Чомусь інші люди готові підлаштовувати свої плани для того, щоб виділити час для мене. Інші люди мене поважають. Іншим людям я важлива. Йому - не схоже. В чому тоді справедливість? Де обіцяна справедливість?

Господи, скільки часу я буду прокручувати все це в своїй голові? Скільки ще потрібно страждати, щоб почати рухатись далі? Мені здавалось, що я вивчила вже всі уроки, що потрібно, але все ще зациклена на цій історії, з цією людиною, заради чого?

Чому це послано мені? Що ще я повинна зрозуміти? Як ще я повинна діяти? Як мені навчитись обирати себе? Я просто хочу почати нове життя, де кожен день буде приносити мені радість і щастя, де всі мої справи нарешті налагодяться, де я просто зможу відновити себе, стати на ноги і почати нарешті мріяти про щось, крім цієї людини, в плани якої я неначе не вхожу.

Я маніфестую ясність в ситуації. Я вимагаю правди. Я вимагаю нарешті завершення цього постійного страждання і сумнівів, я більше не хочу проживати це лайно.

[thelittleukrainianwell-armedgirl]

Марко Терен

20 вересня о 09:57

 · 5 років і 20 днів тому, одного юнака, громадянина України, Богдана Ковальчука, було  схоплено терористами в окупованій Ясинуватій та незаконно заарештовано за підозрою у співпраці з українськими спецслужбами. у хлопця, що нарешті отримав змогу вирватися з окупованої території та виїхати за межі пекла, щоб спокійно жити з бабусею, щоб вступити вчитися та отримувати спеціальність, відібрали надію. згадайте себе 17-річними? що там видно було попереду? чого прагнулося? море надій, великі плани на майбутнє, веселі друзі, перші ніжні стосунки, чарівна юність та все життя в наших руках, безцінне усвідомлення того, що все залежить від нас самих. і в 17-річного Богдана все було так, якщо б не один нюанс: його життя, разом з усіма планами, надіями, можливостями та розкошами юності, раптом опинилося в брудних руках озброєних рашистських терористів. вони вирішили все за нього, бо почули себе всемогутніми безкарними богами! війна - це біль і втрати, багато болі та втрат. моря сліз за полеглими та туги за живими. це про зневіру та крайнощі. про кров та несправедливість. скільки таких історій, Боже....але я знаю напевне, що не можна опускати руки. знаю, бо ми не беззбройне стадо. в нас нема іншого цивілізованого шляху захиститися та відстояти своє право на існування. інформація - це зброя. слово - це зброя. розповсюдження інформації - це зброя. людська увага та підтримка - це зброя. маючи стільки зброї на руках, дієвої, яка вже нам служила і допомагала рятувати життя, як можна не скористатися нею в битві за Богдана? але ви маєте знати ще дещо, дуже важливе: під час одного з великих обмінів полоненими в грудні 2019 року, бойовики запропонували «помилувати» Богдана та інших шістьох хлопців, які були затримані разом з ним за підозрою у співпраці з українськими спецслужбами. «Помилування» було можливе лише за умови, що хлопці «покаються» (читай: зізнаються в тому, в чому їм скажуть) і вийшовши «на свободу», не матимуть права виїздити за межі окупованого Донбасу. Шестеро хлопців пішли на згоду з терористами. Але Богдан Ковальчук відмовився. Він заявив, що хоче жити тільки на підконтрольній уряду Україні території. Як покарання за такий прояв сміливості, терористи не включили його до списку наступного квітневого обміну. Богданові дали 10 років ув’язнення. з наступними обмінами не склалося теж. вже 5 років і 20 днів хлопця незаконно утримують злочинці. 18, 19, 20, 21, 22 .... п’ять днів народження, п’ять вкрадених років життя в молодої сміливої людини, в нашого брата. кожного разу, коли згадую про це, коли усвідомлюю, то починаю плакати. нікому б не побажав такого випробування. навіть не можу уявити, як живеться бабусі Богдана, яка так чекала його і він мав вже приїхати до неї того серпневого дня. але замість зустрічі прилетіла жахлива звістка. бабуся Богдана звернулася до мене за допомогою. вона не може ні жити спокійно, ні спати спокійно. вона мріє побачити онука і обійняти його після років приниження по інстанціях, щохвилинного страху за його життя і нічних жахіть. в мене близько п’яти тисяч друзів. хто дочитав мій допис до кінця - спасибі. тепер ви теж знаєте історію Богдана. в коментарях буде посилання на статтю. почитайте ще там. приділіть час, будь ласка, напишіть пару слів від себе та зробіть репост мого допису. ми маємо зброю, нам треба скористатися нею, щоб звільнити Богдана. думка про те, що він приречений ще щонайменше 5 років сидіти в підвалах під прицілом терористів лише за бажання жити на своїй землі, нестерпна. я прошу підтримки: давайте привернемо увагу, нагадаємо про цю історію, яку так рідко згадують, наче Богдана нема. але він є, він чекає. він сподівається. він хоче додому. поети, співаки, музиканти, письменники, не важливо, де ви живете, якщо хочете допомогти, напишіть мені, будь ласка, щоб взяти участь в онлайн-акції

#FreeKovalchuk

! харківці, мої рідні, активісти. я дуже сподіваюся на вашу підтримку, на те, що ви влаштуєте акцію біля нашого намету «Все для перемоги». бо йти до перемоги - це боротися за кожного свого, за кожне серце, за кожен розум. а тут, знаходячись далеко від дому, я буду просити естонську спільноту українців долучитися до руху

#FreeBohdanKovalchuk

, щоб допомогти Богданові, щоб влаштувати акцію підтримки для нього та привернути увагу тих, хто дійсно може витягти його з полону. плакат зробив

Нікіта Тітов

[cozy-stacy]

168/tulips//

ТИЖДЕНЬ 4 День 22 Ранок, знову друга зміна. Мене знову будить будильник Джона і його маленький поцілуночок. У мене починається детокс. Я встаю з ліжка о 7:40, п'ю воду з лимоном і з'їдаю яблучко. Настрій у мене звісно нульовий, як виявилось це був передмісячний період (шкода, що я виявила це на роботі). Подивилася "Голос Країни", фінал сліпих прослуховувань розчарував (як і образ Тіни Кароль на батлах). У кімнаті дуже холодно і мене знобить, на вулиці пасмурна погода. Робота, готую себе до того що мене поставлять на ліву сторону. Але цього не відбувається. Не зважаючи на страждання від болю в животі, bloddy waterfalls і подібної хріні, день пройшов відносно швидко. Так, я надто багато разів думала про самогубство, але пофіг, це все підліткова шняга.

День 23 Болі. Жахливий ранок - жахливий день. Снідаю рисом з карі та овочами з яблучком. Вода з лимоном так само включена в раціон. Чому я дівчинка? Чому бути дівчинкою так боляче? Ну чому я народилась на цей світ? Мені так хріново, а я так хотіла приготувати Джонові смачний обід, але все що я могла зробити це одягнутися, почистити зуби за 1 хв і знову залізти в ліжко. Навіть жалюзі не відкривала. Пила гярячу воду з лимоном  і дивилась інтерв'ю "Слава+". На роботі було ще гірше. Знову думки про " що я тут забула". Від тяжкого підняття Бельок я сильно надірвала живіт. Плюс на столі не працював обдув, який зазвичай допомагав нам тягати дивани до катера. На 2 години знову працюю з Оксаною і починаю розуміти, наскількими оманливим може бути перше враження. Давно я не зустрічала людей з такими комплексами і водночас сидромом "кєровніка". Так, з Лією однозначно працювати легше, в першу чергу завдяки тому що вона значно толковніше роз'ясняє елементарні речі. Ну і щирість - щира ненависть до того що робиш, самоіронія та щирі жарти. Люблю говорити з Лією, оскільки це єдине, що підіймає настрій і другу зміну. Мене підвозять додому і вдома мене зустрічає втомлений Джон який приносить мені ячмінну кашку з овочами та помідоркою. Мені його страшно шкода, адже я навіть не приготувала нічого для нього вдень і він мусив усе робити сам. Після вечері засинаю швидко. 

День 24 Ранок. Стараюся встати як можна раніше, бо планую приготувати пісний борщ для Джона. Приводжу себе до ладу, снідаю гранолою з йогуртом та ябком (їм ябка Голден) і під шумок "сніданку 1+1" готую борщик. Намагаюсь налаштувати себе на позитивний лад, таки ж середина робочого тижня. Завтра вже четверг, потім п'ятниця і вихідні. А я вже склала плани які корисні страви готуватиму на цих вихідних - сирний суп, вінігрет та фарширована сухофруктами індича грудка. На роботі сьогодні у всіх був якийсь кепський настрій. І не дивно, така погода, премії не дали, привезли огидну вату, в п'ятницю знову поставили всіх вихідними окрім нас. Під кінець, як завжди, настрій трохи піднявся. Ми з Лією потішили себе парою жартів. Декілька разів чула свою улюблену пісню "Little Talks" в ротації польського радіо, то приємна несподіванка. Дівчатка замовили собі на обід журек і я відмітила в голові, що треба буде обов'язково скуштувати цей супчик. Вдома мене чекав Джон, так хотів спати, але чекав. Підігрів мені мій недосолений борщ (недосолила бо не куштувала його) і купив для мене цільнозерновий хліб. Я змила водою свою замученість, поговорила з Джоном про плани на вихідні. Він трохи засмутив мене своєю ідеєю поїхати в Ольштин, бо я ж в п'ятницю буду на роботі, навідмінну від нього. Тому я вирішила загрузити його покупками, які необхідно буде нам зробити перед вихідними. 

День 25 День починається з думок "Ну чому сьогодні не п'ятниця".  Їм гранолу з залишками йогурта. Намагаюсь привести себе до тями, але ледь встаю з ліжка, якщо чесно. На роботі продовжуються бунти проти керовніка жлоба. У моїй голові грають пісні Мелані Мартінез, я уявляю її скажений рожевий образ і посміхаюсь. Мене дратують швачки своєю лінню та небажанням працювати, давлять на жалість, токсичні курви, хочуть нагнати кількість і вибити допомогу. Навіть вважають, що ми повинні то робити. Цікава математика, нам вони чомусь не допомагають, стерви. Оксана продовжує корчити з себе боса (так не люблю людей, які намагаються пихнути ніс не в свою справу), я стараюсь бути спокійною і не звертати увагу - така собі скромняжка, якій не важко проковтнути зневажливий наказовий тон, бо вона не сприймає його в серйоз. Декілька разів показую їй зуби і вона швидко відступає. Так, з Лією значно легше. Джон знову чекає мене напоготові з лимонною водою та тарелею мого ж борща. Ніжиться біля мене як кошеня, навіть при хлопчаках (туса на кухні присвячена покупці ноута). Завтра в Джона вихідний, ми разом розпланували покупуки, було файно. 

День 26 УРА, п'ятниця. Давно так не раділа їй. Втомлена морально та фізично. Але ранок такий приємний. Я створила графік прибирань (перші в списку Джон та Антон, які видраюють увесь будинок), втомилася драїти кухонну плиту після роботи. Йдемо з Джоном за покупками. У списку жодної жирної страви, нуль шоколадок та печеньок. Хумус, крекери, гуакамоле, курка, сухофрукти, арахісова паста, натуральний джем, хліб з насінням, овочі, фрукти, ягоди у вигляді лохини, соуси, картопляні ньокі, рисові чіпси.  Я задоволена...але не сильно. Точніше я пишаюся тим, що ми купили корисні продукти, та мене все рівно щось мені муляє. Хочеться чогось інакшого, відчуття того що я не зможу відвести душу на гуакамоле та сочевиці в банці мене не покидає увесь робочий день. І солодощі наче й хочеться, але водночас починаєш розуміти, що не так вже й сильно тебе тягнуло в кондитерський відділ. Коротше поки ти сам не знаєш чого ти хочеш і це дивно. А головне ти починаєш задумуватись "а чи в їжі взагалі справа". На роботі бунти проти керовніка. Нам видають надгодини, мене як завжди обраховують, але того разу я мала сміливість сказати про це. Обіцяли віддати гроші в понеділок. Нагадаю обов'язково. Першу половину дня працюю з Лією, другу, прости боже, з Оксаною, яка починає спішити так, неначе хоче насолити Лії, яка вчиться на катері і не в стані так швидко кроїти. Отака подружка, вкотре нагадую собі бути обережною з цією пампушкою. Дощовий тиждень другої зміни завершено. Закінчується він як завжди веселими посиділками на кухні. Хлопці грають в КС по мережі (дітки), а Антон годує усіх смаженою картоплею з дуже смачним оселедцем без кісточок. А ще Джон сушить мені волосся під той крутий французький релаксовий трек. Ставлю будильник на сьому. 

День 27 Йшов мій шостий день без цукру. Мене знову рано будять трудяги. А потім і будильник. Субота, і ми їдемо в Мрангово на шоппінг, вперше самі (наш пробний раз). Починається пасмурно. Мали купити Джону кросіквки, але не склалося. Зате взяли альмете на знижках в супермаркеті, новий ніж, резинки для волосся, пилочку для нігтів, лоточок, щоб зберігати готові страви в холодильнику, здобну булочку, ароматичні свічки з ароматом трюфеля. Походили по магазинам, мені дуже приглянулись домашні рожеві шорти та бежевий тренч в TOP Secret, шкода, що він коштує як половина нашої плати за квартиру (ну окей, менше, але 200 злотих, та все рівно багато). А ще я ледь не взяла рожеві навушники від Sony. Ех, якби я мала достатньо грошей для зовнішнього самовираження, але до чорта це, серйозно. А ще ми взяли скуштувати зелений сік з легкою підрзрою, що це може бути фіаско, але як виявилось дуже навіть нічого. Дуже голодна, їм здобну плетінку на зупинці, Джон смакує зеленим соком. В усіх супермаркетах квітковий та шоколадний ажіотаж. Всюди тюльпани в крафтових обгортках. В Бедрьонці все заставлено жовтими та рожевими квітами весни, передвісниками тепла. Звісно мені в очі попадається найдорощий букет квітіві холодного рожевого кольору. Несу додому його з гордістю. Бутони ще не розкрились, але я думаю, що спостерігатиму за цим явищем якраз на свято. Починаю розуміти про яку байдужість до солодкого говорила психолог Євгенія. Мені наче і хочеться відчути смак солодкого на язиці, але я не прям щоб сильно захоплена цим. Я з'їла маленький шматочок шоколадки Мілка і на велечезне диво, я більше не взяла жодного шматочка. Не тому що маю велику силу волі, я навіть і думати за ту шоколадку забула, я не хотіла більше (та я і того шматочка не сильно хотіла). Джон надто довго спокушав мене тортами, а коли в Бедрьонці було тірамісу на знижці він сказав "...НУ НА ХОЛЄРУ, ти збираєшся собі все життя собі у всьому відмовляти?!" це мене зламало. Ми взяли тірамісу на завтра і піцу з пастою на сьогодні. Зробили маленький кіно-марафон (вперше за довгий , дегустацію хумуса та гуакамоле з крекерами та чіпсами. Виявилось що срок придатності хумуса вихидить 8 березня, але дізнались ми про це вже коли з'їли його. Хлопці купили мені 2 пляшки Соммерсбі (яблучний та грушевий), молодці, для себе то взяли фінлядію, але відверто кажучи я не помітила як випила пиво за підготовкою своїх курячих рулетів. Подивились черговий фільм разом з Антоном на кухні, було лампово. Джон напився і почав молотити всяку єрєсь, це було весело. Що очікую від “завтра”? Не знаю, можливо виспатись, виставити прикольний рецепт курячих рулетів з сухофруктами в інст, подивитись ютуб та крутий фільм з неймовірною естетикою.  

[losted-in-dreams]

Слухаю Буковськи, відпускаю попередні життєві пріорітети, перелаштовую світогляд на брудний реалізм. Хочу побути сама, десь в безодні. Нехай всі звалять гуляти. Я хочу посидіти в пустій кімнаті. 

Хочу все ще посидіти під концерти 12-річної давності. І нехай кажуть, що то мейнстрим

Хочу подивитися в одну точку.

Хочу, іноді, щоб мене хтось обійняв. Але немає кому. Це відчуття швидко проходить.

Не хочу відчувати себе так, як відчуваю зараз. В мене було таке відчуття. Як правило після того, коли я довго і сильно плачу. О боже, я визнаю це! Я вмію плакати.

Хочу абстрагуватися. 

Хочу поговорити. Не хочу нікого перенавантажувати. Бачу, що всі відчувають те саме. Всі втомлені. Всі втратили будь-який ентузіазм до роботи. Вони також, відчувають пустоту, яка вигризає очі кожного варто тільки їх розплющити зранку. Завтра, можливо, я знайду новий стимул для роботи.

Не хочу публікувати тексти, бо всі починають жаліти. Весь світ за твою капітуляцію. За останні кляті рядки. Достатньо тільки свиснути, вони всі злетяться клювати твій труп.

Ніхто не застрахований від вродженої схильності до алкоголізму.  Ніхто не застрахований від вродженої втрати ентузіазму. Ніхто не застрахований від вродженого виходу із механізму системи.

Слова мої постійно повторюються, вони ніколи не стануть в правильний порядок, бо я ніколи не вчила українську мову.

Я не зможу намалювати ваш портрет, я не знаю анатомії лиця.

Я не напишу есе без помилок, бо я не знаю англійської граматики та лексики. 

І не буду декламувати вірші напам’ять, бо мені ніколи не запам’ятовувались ��ими.  Нічого в мені робити. Тут пустота невиліковна. 

[2572331]

а я не вмію плавати

22 пункт того пропащого челенджу

“a memory“

- ало, привіт, сьогодні Івана Купала не хочеш з нами на озеро?

- шо? я то хочу, але в мене мабуть не вийде.

- та, Софія, давай, що там збирайся, купальник і погнали.

то був дивний день, я посварилась з мамою, нічого не робила і тут оп ап бац. 

все придумали вже до мене. палатку ( вони навіть знали де ми її поставимо), спальники, дорогу, уявіть. 

так швидко я не збиралась. 

ми приїхали і було вже доволі пізно, там був якийсь виступ. дівчата в віночках, вишиванках. краса. 

сонце сідало, ми розібрались з речами і виникла одна проблемка. немає одного спальника. 

“ ну тут зараз пластуни на дачах, сходіть там Соболєва з ними, вона вам один вділить “.

вони пішли мені по спальник. ніч, ліс, через годину, але принесли. 

ми пішли купатись ( спойлер: я ледь не втопилась ). то було все в такій ефорії. таким чимось абстрактним зринає в моїй пам’яті, таким розмитим. 

ми лежали і дивились на зірки. на березі озера багатого на гліцерин. 

в нас був план. поспати хоч годинку прокинутись, а там просто ранок. 

ну і ми поспали. годинку. прокидатись було дуже дивно о 4 рано. виходиш, а там туман, в когось ще тліє костер, десь там твій купальник сушиться. 

перша ідея, яка прийшла мені в голову це поїсти. ми їли сушки.

неслось різне. якісь картярскі дитячі ігри. обговорити в кого ж вона закохалась. про те як кому погано спалось. і на кого я розкидала свої руки. 

а потім я в теплющій кофті заснула на сонці. в мене загоріла половина спини. 

ми досі згадуємо той день як “ боже, а ти віриш шо таке було з нами ?”

[frnkieroukraine]

5 альбомів, що сформували Аїро як особистість

(Джерело: відео від Tidal Brasil)

"Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band", The Beatles, 1967 (слухати)

"Мій батько був барабанщиком, і на вихідних я ходив на його виступи. А вдень мені треба було чистити його барабанні тарілки. Тож у підвалі мого дядька я мив їх, і під час цього міг поставити будь-яку платівку, яку тільки забажав би, з його колекції альбомів. І однією з тих платівок, що постійно привертала до себе мою увагу, була Sgt. Pepper's, адже сама обкладинка, та і все пов'язане з цим альбомом якось інтригувало мене. Адже з цим альбомом був створений ще цілий інший чудовий світ. Це суперовий альбом від початку до кінця. Не знаю, чи ви чули його, він може бути досить незрозумілим [сміється]. Але це точно один з тих, які допомогли мені сформуватися як особистості… І, думаю, він допоміг мені усвідомити, що існує більш великий світ… Він допоміг мені почати більше цінувати оформлення альбомів і всі "внутрішні роботи", які пов'язані із записом платівок."

"In Utero", Nirvana, 1993 (слухати)

"Коли цей альбом вийшов, я, напевно, був у восьмому класі чи, може, це був початок дев'ятого. Тоді я вперше почув цей альбом і подумав: "О боже, я і раніше любив цей гурт, але тепер звучання змінилося, і це змушує мене відчувати щось настільки неймовірне, що я навіть не знаю, як це описати словами." Ну і звісно Nirvana приголомшили увесь світ, уся увага була зосереджена на них, але те, що вони пішли до Стіва Альбіні [до речі, інженер на Keep The Coffins Coming, Barriers] та записали саме такий альбом, уже після настільки успішного "Nevermind", – це був сміливий крок. І я пам'ятаю, як слухав цей альбом і думав: "Чому цей альбом звучить саме так? Ким є той хлопець, що записав його?" Це було вперше, коли я почав думати про те, як альбоми записуються, і про інженерів, що формують звучання альбомів. І звідти я дізнався про Jawbreaker, що приводить нас до третього альбому…"

"24 Hour Revenge Therapy", Jawbreaker, 1994 (слухати)

"Це ще один альбом, записаний Стівом Альбіні. Думаю, відкриття Jawbreaker дуже допомогло мені зрозуміти важливість текстів пісень і те, яким справжнім поетом був Блейк [Шварценбах]. Це ніби сформувало мене у юнацтві, зародило бажання писати кращі тексти, розумніші тексти, вміти балансувати між саркастичністю та душевністю. Іноді у цьому процесі текст може стати досить маркітним, у мене є така тенденція [сміється]."

"Waiting", Thursday, 1999 (у цьому гурті грав барабанщик FIATFV Такер Рул) (слухати)

"Цей альбом вийшов на лейблі Eyeball Records, з яким я підписував контракт, коли був у Pencey Prep, а потім і з My Chemical Romance теж. Thursday були тим гуртом, які досягли успіху… серед нашої групи друзів, вони були такими ж дітьми, як і ми; вони написали ці пісні у своєму підвалі. Та раптом вони були на радіо та MTV, і усе почало відбуватися для них. Усі тоді усвідомили, що це не просто якимсь людям з далеких міст так щастить, а таке відбувається з людьми, з якими ми знайомі. Мовляв, нам краще взяти себе в руки та теж спробувати."

"Like the Exorcist, But More Breakdancing", Murder By Death, 2002 (у цьому гурті грав басист FIATFV Метт Армстронг) (слухати)

"Теж альбом на лейблі Eyeball. Ось як було: Thursday були таким гуртом, про який усі думали, мовляв, боже, це найкращий гурт на світі, краще бути не може, їхні концерти найкращі, та вони наші друзі. А потім з'явилися Murder By Death і всі ніби такі: "О, почекайте, вони навіть ще краще і вони просто виходять за межі звичайного." Це відкрило нам очі, ми зрозуміли, що можна було думати не тільки про гітару, бас і барабани, а набагато ширше. Думаю, це справді допомогло My Chem хотіти стати краще, практикуватися більше і ніби розширити своє звучання."