#або когось

[unhonestlymirror]

Здається, треба знову йти на рест, бо соцмережі наповнюють мене великою ненавистю до людей

[rihu-w]

якщо тут у когось є малеча, брати/сестри - порекомендуйте будь ласка українські мультики або ютуб відео. бо мама вмикає моїй 5-ти річній сестрі "простоквашино", аргументуючи це тим, що у нас нічого норм немає, а дитині треба щось "розвиваюче" дивитися.

[tea-with-taste-imperfections]

Згадала про існування тамблера😅. Було натхнення шось таке написати, і забула що. О, згадала, бля, в анонімному чаті такі не комфортні бро, аж жах. Що я взагалі хотіла там знайти?

Далі...сьогодні здавала книгу у бібліотеку, яку мала давно віднести, але відкладала, по різним "важливим" причинам ясне діло. І прибиральниця щось говорила з бібліотекаркою. Потім я почула це " Такого кохання, як в книжках не існує" " В книжках все так ідеально, а в житті зовсім не так" хотілося було сказати, що книжки на той і є, щоб тікати у кращий світ, або просто насолоджуватися цим світом, але так ставитися до книг...Чому вони мають описувати справжнє життя? Їй буде цікаво читати про цей світ?

А потім .........Прибиральниця була російсько мовною, і власне через те що вони говорили про книги, якось зайшла мова й про російську літературу. Вона питала за когось, не пам'ятаю за кого.І знати не хочу. Адже мама цієї російсько мовної дуже обожнювала читати книги тієї "авторки", вона прям наголошувала на цьому. Бібліотекарка сказала " ну в нас ця книга на складі лежить, через проросійський погляд авторки, але можу вам її дати" якось так сказала ..... До цього дня Бібліотекарка мені подобалася ......

[lisa-is-chilling]

я не влізаю у чергову пару джинсів.

якщо рахувати з кінця минулого року, моя колекція джинсів (не дуже так і) різко скоротилась до двох пар із як мінімум п'яти. до цього я ще бог знає скільки викинула.

очевидно, мій coping mechanism у вигляді їжі, природня схильність набирати вагу коли дихаю, не��кінченна кількість стресу, яким обдаровує мене університет, і сидячий спосіб життя дають свої плоди.

але я і не хочу скидати вагу просто тому, шо бути повною "не естетично" і "негарно". бо це вже передбачає похід до психотерапевта, а я не хочу туди знову йти, ще не зараз.

я не знаю, чи я лінива, чи я ненавиджу спорт принципово, чи я просто хочу дати собі шанс на прийняття себе, або йду проти власного мозку в намаганні довести, що мені не треба бути худою, аби мене любили, та я не можу без кінця викидати одяг, ніби це вид спорту. я люблю свої джинси, і топи, і спідниці, і оверсайз футболки, і в мене просто немає грошей на оновлення гардеробу, бо я знову набрала декілька кілограмів.

якщо у когось є порада, як привчити себе до спорту чи якоїсь фізичної активності, буду дуже вдячна. бо гірші стосунки, ніж у мене з моїм татом, у мене лише з фізичними навантаженнями.

[newermindiary]

Україна - центр світу. Чому Україна може бути "місцем подій" не гіршим за Америку

Як ми чудово знаєм з Голівудських фільмів, якщо десь на землі висадяться іншопланетяни або прилетить метиорит, то місцем цих подій буде саме Америка. Що не дивно, бо американцям цікава їхня країна і інші американці, чому б їм розповідати про когось іншого?

А я давно спостерігаю, що у українців інша думка з цього приводу. У нас дуже популярний фанфікшн, але фанфікшн не про самих себе і не про те, що відбувається у нас, а про будь-яке інше місце на Землі і людей, що живуть деінде, але не в Україні. Те, що можна назвати укрреалом лише потроху і дуже невпевнено входить у нашу творчість і навіть якщо автори створюють власні світи, то вони віддають перевагу якимось максимально іноземним назвам та іменам. І я можу це зрозуміти, адже історія України і наше з вами спільне минуле - це частина нашого травматичного досвіду, для перенесення ще й в площину вигаданих світів, подекуди, потрібна готовність зустрітися зі своїми страхами...

Тим не менш, хочу висловити думку, чому я вважаю, що Україна - це таке ж саме цікаве місце подій як і будь-яка інша "яскрава" країна, чому українська особистість може бути більш цікавою для іноземців, ніж наші спроби наслідувати їх же і чому нам варто просувати власний УКРАЇНСЬКИЙ БРЕНД

Почати хочу зі спростування думки про Україну як про аграрну країну без розвитку передових технологій і прогресу, а, значить і відбуватися нічого, наприклад науково-фантастичного тут не може. Звісно, історія України 20ст, тобто коли відбувався основний розквіт наукової фантастики, припала на дуже прикрий період радянського союзу, але попри всі утискання будь-якої національної творчості, геноцид українців і їхнє недопущення до якихось впливових посад(в тому числі виробничих наукових процесів), все ж таки українці брали участь у зміненні світу. Дуже показовим, є, наприклад, кейс Юрія Кондратюка і його "Траси Кондратюка", що потрапила у вигляді книжкового видання в Америку і саме на основі якої була здійснена місія Апполон - перший політ на місяць(але книжка, нажаль, написана російською мовою). Сам Кондратюк загинув десь на війні, можливо, навіть в концтаборі, до нас мало що дійшло про його смерть. Також, можна сказати, що саме українці відігравали вирішальну роль у ракетно-космічній промисловості совка. Наприклад, керівний склад науково-дослідницького бюро ракетних-двигунів: одесит Валентин Глушко(директор), одесит Домінік Севрук, Жиріцкий, вихований і отримавший освіту в Києві, житомирчанин Сергій Корольов (3 замісники директора і усі троє репресовані за доносом) Якщо говорити про комп'ютери і кібернетику, то перша в континентальній Європі ЕОМ (електронна обчислювальна машина, тобто комп'ютер) була створена 1951 року в Києві. А один із перших персональних комп'ютерів був створений у 1965 році в Києві в Інституті кібернетики Академії наук України під керівництвом Віктора Михайловича Глушкова(батько якого був українцем). Тобто навіть в часи совка, Україна - була центром подій для наукового прогресу, і, зважаючи на обставини, це багато про що говорить. Багато українців брали участь у світовій науковій діяльності. Харківчанин Юрій Кнорозов розшифрував письменність майя і висунув теорії щодо розшифрування письменності ронго-ронго і письменності долини Інда. Керосинова лампа Лукасевича. Гвинтокрил Сікорського. Рентген Івана Пулюя. Вакцина проти чуми і холери Хавкіна. Електричний трамвай Піроцького. Дугова сварка металів Бенардоса. Компакт-диск Петрова. У 1893 році в Одесі були показані два фільми, знятих за допомогою першого кінескопа, Брати Люм'єр презентували перший фільм лише у 1895 році. Вміння комп'ютера розпізнавати обличчя розроблене Анчішкіним. Червоні лазери у CD- та DVD-програвачах Голоняка. Леонард Кляйнрок, батько якого був емігрантом з України вважається одним з "батьків" Інтернету. Американська термоядерна(воднева) бомба і навіть Мангеттенський проєкт - у всьому цьому брали участь емігранти або діти емігрантів з України.

Українці робили свій внесок і у метафізичну сферу розвитку: ідеї авангардного супрематизму Малевича, Ноосфера Вернадського - це перше, що спадає мені на думку. Один з творців Супермена був сином Києвлянки, ви знали? І ще багато, багато чого...

Мені дуже легко уявити Україну - як батьківшину умів і талантів, а також крутих персонажів-науковців і супергероїв (один нюанс: якщо говорити відверто, особисто я б не писала фантастичні твори про період радянського союзу, бо ненавиджу все пов'язане з совком; вважаю справедливим у цьому зізнатися). Але тим не менш, якщо вам потрібне обгрунтування, чому ваш неймовірний науково-фантастичний винахід у творі був створений українськими студентами в гаражі - вважайте, ви його маєте! Можливо, сучасні українські виробничі потужності не можуть конкурувати з Американськими і ви не звикли думати про Україну - як "місце подій", але українці зараз і в минулому змінюють світ.

Я вважаю, писати науково-фантастичні твори про Україну - це не є чимось нереалістичним і самовпевненим, не є проявом націоналізму, егоїстичності і будь-чого ще. Це не "щось видумуєш". Навпаки, не писати про Україну - це применшення себе, ігнорування власного потенціалу і ціквості. Це безглуздо!

Навіть якщо говорити про політику, то і тут Україна і українці мають свою індивідуальність (навіть якщо вона століттями пригнічувалася нашими сусідами-людожерами, помилкою природи). Українська національна анархічність (так, ви мене правильно почули, саме анархічність, не націоналізм і навіть не демократичність) - є однією з найнедооціненіших рис українського менталітету. Козаки у свій час створити державу, що в контексті історичних подій того часу, розглядається як військова демократія(теж дуже своєрідний і цікавий політичний уклад), але якщо інтерпретувати їхні прагнення(які насправді не були достатньо задокументовані, та й втрачені під час спалення Батурина тощо) і те, до чого вони йшли - це скоріше анархія. Є причини вважати, що Русь теж не була роздрібленою через свою державну неповноцінність ци чвари. Ймовірно, можна припустити, що роздробленість була лише наслідком анархічного менталітету слов'ян, і, навпаки, об'єднання сталося лише через зовнішню необхідність в обороні, в той час як монархія і прагнення до монарха-самодержця в Європі та Азії були наслідком зовсім інших процесів політичного розвитку. Коротше, це не баг, це - фіча! (Я не можу розповісти тут і зараз прямо про все, що я відкрила для себе вивчаючи історію України і наш менталітет наново вже після школи, інакше ця стаття стане нескінченною. Але я дуже раджу вам перевідкрити для себе добу Відродження в Україні, а саме - часи Речі Посполитої; послухайте подкасти Локальної історії, і зокрема фсторикині Наталі Старченко. Цей період передував утворенню козацтва - феномену українського лицарства, саме з яким пов'язується СУЧАСНИЙ український менталітет і саме він зараз найбільш овіяних радянськими міфами, що заперечували будь-яку політичну участь українців у політичному житті того часу, і нав'язували нам абсолютно брехливу і токсичну думку про українців-історичних рабів і кріпаків)

БУДЬ-ЛАСКА НЕ ЗРОЗУМІЙТЕ МЕНЕ НЕПРАВИЛЬНО Я БОРОНЬ БОЖЕ НЕ НАМАГАЮСЯ СИЛУВАТИ ВАС ДО ЧОГОСЬ ЩО ВАМ НЕ ЦІКАВЕ не намагюся переконати у тому, що ви маєте покинути свої вигадані фентезійні світи і писати літературу, яку ви ненавиділи в школі - про згвалтованих Марій і стражденну неньку-Україну. Я прекрасно розумію, чому б вам хотілося ескапіювати від жахливої реальності, де ми століттями воюємо з нелюдами-росіянами і тисячоліття скоріше виживаємо під набігами орди, ніж живемо.

Нажаль, нам не змінити свого минулого(хоча я дуже сподіваюся, що ми змінимо своє майбутнє). І так, Японія має свою чарівну естетику сьогунів, самураїв, ніндзя, йокаїв, про що нам цікаво читати в манзі, а Америка пропонує всім американську мрію про можливості, успішність, втілення власного потенціалу...

Але якщо ви хочете психонути і сказати: "Добіса всіх, у мене є своє, рідне, улюблене, воно краще за ваше лицемір'я і імперіалізм! Це я справжній_ня, це моя правда і я такий який я є!", якщо ви хочете написати щось, що претендує увійти в українську літературу, хочете аби про вас говорили як про митця, що творив Україну, якщо хочете, аби вас знали як знають Шевченка, Франка, Українку, тільки як вас самого, сучасного, не схожого на інших,

то у вас є для цього всі можливості. У вас є ваша країна, історія, потенціал, рефлексування яких можуть бути основою вашої творчості, мотивацією висловлюватися, писати, говорити і бути почутим! І додам ще це: я сама працюю над чимось типу "відновлення української мистецької естетики", шукаю "суто українські сюжети", які були б цікаві українцям і що відрізняють нас від усіх, шукаю і збираю на пінтересті(бо це зручно) дошки з одягом, архітектурою України різних історичних періодів, аби сформувати у себе в голові уявлення як все могло бути. І у мене все більше і більше перед очами прикладів, коли люди хочуть створювати українське, наприклад, українські магічні школи. Нещодавно в твіттері шукали письменників для виконання роботи по створенню світобудови. Також я підписана на художницю, що створює власну магічну школу і розповідає про процесс. Що вона навмисно шукає приклади візайнтійської архітектури(бо хоче взяти її як приклад для архітектури школи). Буквально щойно вона твітнула про те, що знайшла якийсь храм, який був майже знищений московитами, але потім ця церква була відновлена на честь нікалая пєрвава. Це ще один приклад того, що нам необхідно переглянути усю іторію. Це робота і зуссилля, але це також і наше життя. Ми починаємо шукати інформацію про себе і відкриваємо багато нового. Навіть якщо ви не збираєтеся створювати "українську магічну школу", ви можете почати творчий пошук, що надихне на нові сюжети і змінить вас.

PS/Для мене дуже показовою є прерії зі стадом буйволів у мультфільмі "Мавка" а також те, як Анімаград навіть не зробив, аби персонажі говорили українською: вони одразу робили анімацію ротового мовлення під англійську, тому український переклад - це просто професійний дубляж. Будь-ласка, не треба транслювати це заїзджене виправдання про кількість кінотеатрів в України. Це як треба не поважати себе, аби будувати свою творчість навколо обслуговування чужого ринку??? Можливо, деінде трава зеленіша, або це такий прояв комплексу менщовартості...

[tvorchy]

“Якщо не будеш слухати критику нічого не навчишся” та інші маніпуляції

Ніколи такого не було і от знову. Одне з найважливіших практичних запитаннь, які ставлять собі всі митці, знову і знову маніпулятори перетворюють на спосіб поживитися за рахунок чожої самооцінки. Загинайте пальці, якщо ви чули (або самі сповідували) щось із цього:

“В будь-якій критиці можна знайти раціональне зерно”

“Закриваються від критики лише слабаки (безталанні, діти)”

“Справжня критика має бути жорсткою”

“Без критики нічого неможливо навчитися”

Давайте розбиратися, наскільки це близько до правди.

Критика — це публіцистичний жанр

Не зовсім офіційно. Так само, як “детектив” або “любовний роман” не є офіційно жанрами літератури, (якщо ви не знали, то ними є “лірика”, “драма”, “епос”) але в 2022 всі розуміють, що коли кажуть “літературний жанр” то мають на увазі саме “детектив” або “жахастик”.

Так само і з літературною (кіно і іншою) критикою. Не вірите?

1. Де ми бачимо критику?

По-перше в блогерів. Є цілий жанр на ютубі, частково чи повністю присвячений кінокритиці: Ностальгуючий критик, Кіногріхи, Загін Кіноманів, El Gato, Ikotika. Є аналогічні книжкові канали: такі як американський “Читаємо з Сінді” або український “Проліт”. (Каналів насправді дуже багато, мені просто ліньки наводити їх всі). Те саме можна сказати про музику, про ігри, про моду. Якщо є якась популярна творча сфера — то існують і блогери, що роблять про неї критичний контент.

Такий контент робиться не тільки для ютубу. Огляди на різноманітну творчість роблять в інстаграмі, тік-тоці, в телеграмі, фейсбуці, в тамблері і в твіттері — і взагалі всюди, де це може побачити широкий загал.

Блогери-критики самі стають зірками, мають фанатів, для когось створення такого контенту — це їх основне джерело доходу (через ті самі рекламні інтеграції). І це не щось, що зʼявилося зараз.

В 19 столітті критику публікували в часописах і місячниках, таких як “Літературний вісник”, а також в книжках, газетах, видавали критичні есе і памфлети, зачитували їх перед публікою у вітальнях і на свіцьких заходах, так само як і вірші або прозові твори. Саме в епоху романтизму в європейському суспільстві масово зʼявляється клас авторів, що більш відомі за свою критику, ніж за будь-яку іншу літературну діяльність.

Навіть якщо зазирнути в глибину віків, до Аристотеля з його трактатом “Поетика”, то він теж створювався не для того, щоб пилитися десь в кутку, хоча літературна критика й не була основною діяльністю античних філософів.

2. Як виглядає критика?

Якщо порівнювати популярність оглядів, то негативні огляди стабільно збирають більше переглядів і реакцій, ніж нейтральні та позитивні. На одному і тому самому каналі звичайне відео може збирати 5-8 тисяч переглядів, тоді як “бомбоогляд” 12-26, в 2-4 рази більше.

Критичний огляд сам по собі може перетворитися на інфопривід, особливо якщо автор вступить в дискусію (ще краще в конфлікт) з оглядачем і ми отримаємо серіал — що триватиме доти, доки це не набридне сторонам, або їх підписникам.

“Публіцистичність” критики яскраво проявлена в тому, як вона побудована, яка лексика, які засоби виразності використовуються.

Для неї характерні:

Менторський або провокативний тон

Гіперболи

Насиченість іншими засобами виразності: метафорами, аналогіями, епітетами

Іронія, сарказм, сатира та інші види комічного

Субʼєктивізм, виражена особистість автора

І набагато рідше проявляються характерні риси наукових текстів:

Обʼєктивізм

Точність і лаконічність

Цитати і посилання на першоджерела (як на обʼєкт критики та і на джерела агрументації)

Нейтральність інтонацій, відсутність експрессивної лексики

Однозначність і ясність тлумачень

І це насправді не погано. Критика має не менше прав на життя ніж будь-який інший художній або публіцистичний жанр. Вона може приймати яскраву форму, вміщувати в собі корисні і цікаві думки — так само як і всі інші жанри.

Та все ж таки. Якщо ми приберемо публічність та експрессію, уявимо, що критику пише друг, знайомий, або відомий письменник особисто автору, чи вчить вона чомусь?

Вона може. Але є багато але.

3. На яку аргументацію вона спирається?

Вище ми згадували античні часи, коли, як вважається, і зародилася критика. В її першоджерелі стоять Платон і Аристотель (швидкодруком написався Арестович), які оглянули ту творчість (грецький театр і поезію), що тоді існувала, описали як вона виникла і розвивалася, і філософськи оцінили, що робить одні пʼєси гарними, а інші не дуже.

Якщо ви памʼятаєте, приблизно так само вони будували свої судження про ідеальну державу і про закони природи. З того часу минуло дві з великим гаком тисячі років, і природничі науки прогресували, зʼявилися всілякі прилади для вимірювання різноманітних показників, теореми. Частку античних уявленнь довелось уточнити, а якісь і зовсім відкинути. Наприклад, оце:

“Арістотель виділяв такі якості крові, як швидкість згортання, ступінь густини та теплоти. Наприклад, легка кров властива сангвінікам, важка — меланхолікам, тепла — холерикам, рідка — флегматикам.”

Щодо побудови держави, людство теж не стояло на місці. Зʼявилися соціологія, демографія, економіка. Від спостереження (подивився - подумав - зробив висновки) перейшли до чисельних показників, моделей та навіть експериментів.

Літературну теорію ж ніби намагаються перетворити на православну церкву (московського патріархату).

Мовляв, не треба нам цих ваших новомодних гріховних чисел, теорій, експериментів, нам духовність треба. В нас є традиція, в нас є старі книжки (бажано російською мовою) де вже зібрана вся мудрість, в нас є наші святі (класики), а все що нове і незрозуміле — воно від Сатани. Тільки замість “єретиків” і “богохульників” — “бездарності” та “графоманами”.

Типу якщо спитати “навіщо потрібні великі описи, хто тобі так сказав”, то буде “бо так писав Лєв Толстой”, або “А Нора Галь сказала”, в кращому випадку “А от Стівен Кінг дав пораду”.

Тим часом в науці є така штука, як рівні доказів:

Мета-аналіз або систематичне дослідження

Рандомізование контрольоване дослідження

Коректно проведене дослідження (експеримент) без рандомізації

Дослідження “випадок-контроль” або когортне дослідження

Систематичні огляди дослідженнь-спостережень або якісних досліджень (Під “якісним” мається на увазі — те, що не обчислюється або не може бути переведено в числа).

Дослідження-спостереження або якісне дослідження

Думка експертів або експертних комітетів

Що нижче доказ у списку, то менш вагомим він вважається. Звичайно, для творчості і літератури зокрема не всі з цих пунктів можна використати — принайні на наш час.

Але що нам зазвичай пропонують як аргументи? В кращому випадку — думку експертів: філософів, письменників, критиків минулого, літературознавців. Тобто найнижчий, 7 рівень. В типовому випадку — власні уявлення про прекрасне, або “ну це ж всім очевидно”.

А думка експертів така штука — вона може мати раціональне зерно, а може бути просто забобоном. У вчених та експертів не буває забобонів? Ще й як бувають. Згадаймо того ж Лайнуса Полінга, хіміка і нобелівського лауреата, який був переконаний, що вітаміном С можна лікувати ментальні розлади і рак (він помилявся). Загалом вся історія розвитку науки сповнена помилками і неправильними переконаннями, що свого часу здавалися людям (і вченим) очевидними.

Тож якщо вам пишуть “ваш текст стане краще, якщо ви зробите А і Б” спираючись на “здоровий глузд” чи навіть поради відомого письменника, то імовірність того, що ця порада правильна така ж, як в тому анекдоті про імовірність зустріти динозавра в сучасному місті: 50 на 50, або зустрінеш, або ні.

4. Та чи може все ж таки критика бути корисною?

Виходячи з усього, що ми вже сказали, критика (окрім того, що це продукт творчості критика) — це просто ще один відгук. Як “Чекаю на продовження!”, тільки довший.

Ви можете на неї реагувати, але ви не зобовʼязані це робити.

Вона може бути корисною, як і будь-який інший відгук:

Якщо вона вас надихає

Наводить на цікаві думки

Якщо ви бачите, що там згадуються важливі для вас моменти, і ви самі думали, як можна покращити те, про що згадав критик

Якщо багато людей з вашої цільової авдиторії згадують певні моменти, і ви думаєте що їх можна було б покращити

Якщо ви відчуваєте, що вона наближає вас до того, що саме ви прагнули створити

Та головне: якщо вона не викликає в вас бажання все кинути.

А якщо викликає — ігноруйте її. Наплюйте на всіх, хто назве вас “ніжною сніжинкою”, їм буде байдуже, якщо ви закинете власну творчість і втратите сили і мотивацію. А вам, сподіваюсь, не байдуже.

Взагалі про способи відпрацювання відгуків можна написати окрему статтю, але те якось іншим разом

На завершення

Критика — це цікаве і багатогранне явище. І це теж форма творчості, з якою я не бачу жодної проблеми: вона живить дискусії навколо мистецтва, вона дає можливості розглянути запропоновані літературні теорії на реальних прикладах. Вона може пропонувати творцям та споживачам (глядачам, читачам, слухачам) подивитись на мистецтво під іншим кутом, вона може бути вкрай переконливою в тому, як вона описує “якою має бути творчість” — але переконливаю саме по-людськи, на персональному рівні, а не на рівні абсолютного знання. Вона може пропонувати цікаві теорії, як поєднюється те, що вам подобається і як — те, що не подобається.

Проблеми починаються там, де люди намагаються навʼязати її і видати за те, чим вона не є.

Вона не є навчальним матеріалом або посібником.

Вона не є істиною в останній інстанції.

Вона не є чимось, що автор мусить мовчки слухати та виконувати.

Тому що її аргументи поки що не вийшли за межі “це може бути просто чиясь думка”.

[feyapyva15]

Я гадаю що хочу зробити готичний дім для своїх зюзіків в сімсі, бо в моїй голові в чаклунки головною метою була прибити короля бісів, щоб забрати його фенсі шменсі палац і переробити в оранжерею, бо вона вважає що його палац ідеально для цього підходить. В сімсі тоді я можу зробити і його, і його "палац" (я зроблю просто великий дім, бо інакше камплюхтер (і я) не витримає і згориииить, я так гадаю.....). А потім якось обіграю що чаклунка, лицарка і ще якась чубчкиня віджали його дім. Я не думаю, що в сімсі когось можна вбити (развє що вони можуть утопити його в басейні, або закрити десь..... але я не буду цього робить в сімсі, просто кудись його сплавлю).

[ruushinynerve]

Це не моя справа, але ж як дратує чути на вулиці роснявий медіа контент. Музика, тв шоу, серіали, ютуб. Люди сидять на лавках, частіше старі чи пост совкового віку і вмикають це. Не знаю, чи переступає це межу русофобії. Це просто свідчення того, що люди насправді не усвідомлюють що вони роблять і як це впливає на них і інших людей.

Недавно почула з дитячого садочку, що під боком мого дому, як вихователька кричала на хлопчика який лаявся в істериці, почув мабуть від когось, та й повторює, а вона: "рота закрий, закрий рота, що за слова, РОТА закрий", і звук приглушеного крика тієї дитини, бо їй хтось затулив рота.

Я чудово пам'ятаю як почуваєшся коли з тобою говорять в такому тоні і в такій манері. Наказують, ніби ти собака і плювати хотіли на твої почуття, їм срати що в тебе сталося, все що їх хвилює це щоб ти припинив завдавати клопотів їм та іншим. Яка цінність як людини має виховуватися у дитини з таким ставленням до неї? Емоції, потреби, дискомфорт, це все ігнорується.

Це я до того, що людям немає діла до наслідків того, що вони роблять, бо вони навіть не думають, що воно має наслідки. Їм або начхати, або вони наївно ліниві, щоб приділити цьому час і подумати.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Вчора йшла центром міста, ввечері вв'язався за мною якийсь п'яний підліток. Стояв і розповідав, мало не кричав на пів вулиці, яка я красива. Подякувала й пішла далі. Це було дуже мило. Зранку "щастя здоровля" бажав якийсь дідусь.

Насправді до мене часто підходять на вулиці. З різних причин. Різні люди. Кажуть, це через гарну енергетику. Колись мені казали, що моя енергія, оцей позитив, постійний сміх дуже заразні, тому власне багато хто і підходить.

Але насправді вчора я вкотре відчула, що змінилася в кращу сторону. Так, деякі речі досі мучать, як от думка виключно про задоволення іншого, радше не так, думка, що я зобов'язана гарантувати задоволення іншого, інакше все зіпсую. Вчора з цим теж зіткнулася, але врешті отримала черговий життєвий урок. Та зараз не про це)

Поволі починаю відчувати власну цілісність. Усвідомлювати свою жіночність не в контексті соціальних ролей (ну тобто не стереотипно, що от треба робити макіяж, манік, красиво вдягатися і поводитися мімімі), а пізнаю це як щось глибинне. Щось, що визначає мене.

Більше не маленька дівчинка, яка боялася спілкуватися. Ні, дискомфорт у спілкуванні все ще є, це наслідки нейровідмінності, але водночас розуміння себе значно полегшує існування.

Приходить розуміння, що хочу бути на рівних з людьми. Геть з усіма, незалежно від віку чи статі, та навіть посади, бо субординація і підпорядкування це різне. Що я людина, яка вміє, може і хоче існувати самостійно, але разом з тим має когось, хто робить життя ще кращим. Що я цілісна особистість, яка може плакати, зриватися, істерити, боротися з проблемами, але разом з тим цілком самодостатня, щоб контролювати це або ж розуміти причини та шукати рішення.

Врешті я жінка. Жінка, яка має намір навчатися, займатися улюбленою справою, насолоджуватися цим життям. Не лише самостійно, ні. Але поруч з чоловіком та другом, який буде такою ж усвідомленою та самодостатньою людиною. Коли буде довіра, спокій, прямота та щирість. Впевненість, повага та захоплення одне одним.

Врешті навколо стільки дітей зараз. Чи то ��іологічний годинник вже "тікає", чи то просто покращення морального стану вкотре нагадало, але дуже хочу маля. В мене трохи є досвіду роботи з дітьми, пригадую, як клала спати сестру, як вона обіймала мене маленькими ручками і ніжками. Хочеться, щоб любов мене та коханої людини втілилася у щось настільки ж прекрасне, створила цілий новий світ у вигляді маленького кучерявого (а моє точно буде кучерявим, проти біології не попреш) чуда.

Хочеться піклуватися, хочеться готувати, хочеться підтримувати. В першу чергу для себе, щоб мати сили дарувати любов іншим. Бо очікуючи чогось тільки для себе, вимагаючи, не маючи цієї любові всередині, ми ніколи не зможемо полюбити когось ще, а надто цей жорстокий світ.

Я змінююся. Хай би як там не було, але життя завжди складається так, як має складатися. Тому люди йтимуть, житло змінюватиметься, роки пролітатимуть, роботу то з'являтиметься, то зникатиме, але все буде добре.

[not4yourmind]

Намагаюсь заглушити відчуття самотності. Хочеться обіймів і тепла. Хочеться зробити комусь чай. Хочеться притулити когось уві сні до себе. Нагріти когось, заспокоїти від страшного сну або провести в туалет вночі,бо там страшний темний коридор.

Хочеться бути потрібним. Не самим.

[rihu-w]

сесію по фізиці написала на 7.

чмо, яке у нас викладає фізику, розділило завдання на два варіанти. в другому АБСОЛЮТНО ВСІ задачі можна було скатати з інету, першому ж варіанту (яким була я) дуля з маком. умова на відваліть перекладена з російської, якісь незрозумілі задачі і загалом повний капець.

а розв'язувати-то це чмо не навчило, так що або гуглити, або просити когось)))

як я ненавиджу це все.

[fangsandfeels]

Пост, який, можливо, зрозуміє шановне українське панство по фандому БГ3.

Причина, з котрої я так люблю Астаріона - це те, що я особисто та вважаю що він ще зіронька справжня в плані поведінки та світогляду.

Бо я своєю тотально попаяною, поплавленою кукухою зараз тямлю, що можна бути набагато більшою, небезпечнішою та жовчнішою сукою з мінімумом принципів та готовністю забили отакезного болта на всіх, хто не має до тебе відношення.

Навіть готова продемонструвати.

Бо коли ти роками розкладаєшся в пеклі з якого немає виходу, яке повільне розчиняє все чим ти був та що було в тобі, яке досить цілеспрямовано тебе калічить так, щоб в тебе не було дороги назад, щоб ти забув хто ти та що ти та так й помер, не дізнавшись - і все це, поки решта світу собі живе та радісно ігнорує зло, яке тому світові майже в очі дзюрить.

Але потім цей світ тобі ще претензії висуває.

Занадто різко розмовляєш. Занадто нещирий. Занадто злий. Занадто грубий. Занадто отруйний. Занадто недобрий. Занадто егоїст. Не так себе поводисся. Чому не білий та пухнастий після того як тебе перемололо та якимось дивом ще не вбило.

Маєш поводитися інакше.

Маєш бути кращим не заради себе, а щоб нам було з тобою зручніше.

А ще при цьому всьому ось ти, конкретно ти, маєш, просто зобов'язан виішувати усі проблеми та кризи світу перед тим, як хтось у світі взагалі подумає про те, щоб допомогти тобі. А якщо відмовишься - то мабуть то просто ти гнилий та поганий. Можливо ти завжди таким був. Можливо ти заслуговував на все, що з тобою зробили. Й тому сильним та добрим цього світу, варто ще подумати, допамагати тобі, чи додатково тебе під ребра пнути, бо якесь ти недостатньо вдячне.

Яке може бути після цього бажання думати про когось або щось ще, окрім себе?

Як не хотіти не просто стриманно та саркастично відповідати, а не вербально та ментально знищити, макнути обличчям у власне лицемірне лайно та провозити? Штовхнути у прірву.

Тому коли я чую про т��, який він аморальний або який він пихатий козел, то лише посміхаюсь. Знали б, наскільки гірше все могло би виглядати, охуїли би.

[plupk]

Я погоджуюсь їхати до бабусі і дідуся, навіть коли волів би залишитись вдома. Навіть коли мені потрібно було б залишитись наодинці. Бо просто боюсь, що якоїсь миті когось з них не стане, і тоді я буду корити себе, що не їздив, коли була можливість.

Востаннє, після загонів посеред ночі, я прокинувся в поганому настрої. І так прокидався ще кілька днів.. просто живучи в цьому стані.

Позавчора вночі, я вирішив, що потрібно щось змінити. Захотів потрапити в книгарню. В якусь, де я ще не був. Нажаль, до трьох, що мені сподобались потрібно було добиратися з пересадками, тому я вирішив їхати на велосипеді. В спеку. Не поївши вранці... В першій книгарні книжки були лише іноземними мовами. Взяв одну і вирішив їхати в іншу. Вона виявилась зачиненою. В третю їхати сил вже не було, тому почав вертатись. Коли залишилось вже небагато, то зрозумів, що мені погано. Фізично. Поруч був мак, пішов туди перепочити. Від їжі стало ще гірше спочатку. Але потім стало легше. Сів в кутку. Побачив дівчину, що вчилась в паралельному класі, яка працювала на касі. Стало сумно, що залишився без роботи. Недалеко сиділа сім'я. Батько, мати й дочка. Не міг зрозуміти, чому люди створюють сім'ї. Після цього вирушив додому. Спускаючи велосипед по сходах злетів ланцюг. Помітив це, лише коли перейшов дорогу і спробував поїхати. Накинув обратно, але руки всі в мазуті. Якийсь дивний чоловік сказав витерти о листя, або піти на заправку й помити там. Попросив його дістати серветки з рюкзака. З карману, де лежить банківська картка, жуйка та десь 1.5к. Тоді він пішов, а я витирав руки і думав, що це той чоловік добрий, чи я настільки жалюгідний. Потім через хвилини дві він повернувся.. і попросив 15 гривень на проїзд в маршрутці... Все ж, його поміч виявилась не безкоштовною. Далі я вже нормально дістався дому і стояв під холодним душем, розуміючи, що ця ідея "щось змінити" була жахливою.

Хочу кидати камінці у воду з ледве помітними тихими хвилями. Чомусь це здається чимось добрим і теплим.

Зробив цю фотографію сьогодні сидячи в машині. Світло дуже гарно відблискувало від води. Нажаль, гарне фото зробити не вдалось, але цей момент чомусь запам'ятався.

В мене буде дистанційне навчання. Стало легше, але потім стало сумно. Є тихе бажання всередині кудись втекти. Кудись, де немає проблем, де мені не так погано.

[adeseya]

Я з Дніпропетровщини і я живу далеко від місць ведення бойових дій. Принаймні, мені хотілося в це вірити.

Я не надто люблю бути на вулиці, особливо зважаючи на надмірну літню спеку, тож міцні стіни будинку цілодобово оберігають мене від сонця і усього іншого.

Та сьогодні ситуація дещо змінилася. У нас зник інтернет, тож вся сім'я врешті-решт знудьгувалася сидіти в чотирьох стінах - хтось, як я, всівся в тіні перед домом читати книжки, хтось ходив туди-сюди в намаганнях зловити мобільний інтернет. З часом я почала помічати звуки, які не вловлювала тут раніше. Дуже-дуже віддалені бахкання, про які колись вже казали батьки. Вони ж, ніяк не реагуючи, продовжили займатися своїми справами, а я усякчас відволікалася від тексту, не те щоб чітко щось чуючи - скоріше відчуваючи вухами якісь легенькі хвилі-поштовхи.

Як я вже казала, ми живемо далеко від пекла бойових дій, тож я гадала, це мають бути звуки прильотів в якесь близьке місто або що, проте вони здається ні на хвилю не припинялися.

- Щось довго гупає вже, ніяк не затихне...

- Угу, - просто і похмуро погодився тато.

- Так а що це таке? - запитала я.

- Війна йде.

Війна йде. Навіть коли здається, що вона десь далеко, її відголоски постійно поряд. І, якщо абстрагуватися, може здатися, ніби все досить нормально. Якщо не дати собі чути її, ти й не почуєш за тими товстими стінами. Але вона постійно йде і по когось все ж постійно приходить.

[unhonestlymirror]

🇩🇪 Записки лікаря в Німеччині:

Я працюю сімейним лікарем 5 місяців. За цей час я прийняла понад дві сотні українських пацієнтів.

Коли я уявляла собі роботу у Нойштадті (богемний район у центрі Дрездена), у голові виникав образ патлатих іпохондриків, які спочатку дивляться на свої біркенштоки, а потім довірливо повідомляють, що в них паморочиться в голові і німіють пальці. У чому справа, лікарю? Може в моїй новій веганській дієті, а може в тому, що я люблю Сартра?

Медикаментів ніяких не приймаю, не п’ю, курю тільки траву, але вона біо. Зробіть мені аналізи на все і дайте отрути! Але тільки рослинного походження і місцевого виробника, не хочу підтримувати діяльність трансатлантичних корпорацій і великих фармкомпаній.

Коли я думала про роботу в Нойштадті, я уявляла собі гіпертонічну хворобу, застуди, геморої, грибки на нігтях і натовп молодих невротиків з хворобливою пристрастю до мистецтва, словом когось на кшталт мене самої.

На третій день моєї роботи я прийняла пацієнтку зі Львова, яка просто нагуглила кабінет сімейного лікаря біля свого будинку.

Їй пощастило.

Я говорила з нею українською і ще не цілком розібравшись, як усе працює, зробила повний медичний огляд і неврологічне обстеження.

Одразу зробила, замість того, щоб «дати термін» через місяць.

Пацієнтка скаржилася на біль у грудях.

Щоправда, протягом п’яти років.

З усім ентузіазмом і параноєю не надто досвідченого лікаря, я вирішила виключити інфаркт.

Взяла в неї кров на тропонін і зробила кардіограму.

Пацієнтка залишилася задоволена. Медсестри не надто.

Через два тижні жива черга сягала воріт, що виходять на вулицю.

Двір у нас великий, тож людей було не менше двадцяти. І це о 8-й ранку.

Українці множилися в геометричній прогресії.

Приходили на «гострі години прийому» як до себе додому, вигадували собі термінові скарги, а потім підморгували мені «лікарю, я їм там сказала, що пронос і блювота, але просто не хотіла чекати».

Приходили з немовлятами, кішками, хитромудрими формулярами німецькою і похоронними листами українською.

Приходили з претензіями, що я не педіатр і пропозиціями спекти київський тортик, якщо ми зробимо їм рекламу.

Приходили з переломами, зубним болем, панічними атаками.

Одним словом, приходили поговорити.

Необов’язково зі мною, іноді терапевтичний ефект мала бесіда в кімнаті очікування з іншими пацієнтами. Завжди приємно побачити, що комусь гірше, ніж тобі.

Згодом я навчилася розуміти хто з якого міста за скаргами.

Іноді я розуміла за говіркою, що людина з центральної України, безпомилково вираховувала одеситів за нашою флегматичною пихатістю, а галичан за цим прекрасним «пані Іринко».

Іноді лінгвістичної проникливості не вистачало і тоді мені на допомогу приходили симптоми.

За місяць роботи я зрозуміла, що якщо молода жінка астенічної комплекції не може спати і не може їсти — швидше за все, вона з Херсона.

Я зрозуміла, що якщо пацієнтка за шістдесят уперше в житті скаржиться на раптові напади безпричинного страху – швидше за все, вона з Харкова.

Я зрозуміла, що якщо 40-річна жінка схудла на 17 кг (і це не маніфестація цукрового діабету або онкологія) – найімовірніше, вона з Маріуполя і в неї хтось загинув.

Люди приходили різні.

Я завжди запитувала німецькою «auf russisch oder ukrainisch», багато хто говорив «та яка різниця», україномовні раділи і розповідали про те, як нещодавно були в російського сімейного лікаря, який називав їх націоналістами і просив перейти «з української на нормальну».

У Дрездені це часта історія.

Багато лікарів переїхали з Росії 20 років тому і досі живуть у затишній радянській реальності, ностальгуючи за морозивом по п’ять копійок і засланням до Сибіру.

Люди приходили різні.

Різного віку, професій, статусу, вірувань і переконань, усі вони приходили з надією на гіпотиреоз або нестачу вітаміну Д.

З надією на те, що вони отримають таблетку і їхнє життя стане менш нестерпним.

Фрау А. почала плакати, щойно сіла на стілець.

«Я нічого не встигаю, дитина в садочку, я ходжу на курси німецької, але нічого не запам’ятовую, зі мною щось не так, я тупа, будь ласка, перевірте щитовидку».

Через п’ять хвилин виявилося, що курси дуже інтенсивні. П’ять годин, щодня, дитина постійно хворіє, чоловік хоче йти на фронт, вона погано спить.

Коли вчителька німецької дає тест, у Пані А. тахікардія і пересихає в роті.

– Ви взагалі збираєтеся тут залишатися? – запитала я, – вам навіщо потрібна німецька?

– Та ні, думаю, що влітку додому, не будемо ми тут, не хочу.

– Ну так сприймайте це як спосіб провести час і соціалізуватися.

Пані А. здивувалася, вона чекала, що я буду її лаяти за це.

Так і сказала.

Це також пострадянська травма — весь час чекати, що інші знають краще, що тобі потрібно.

У неї не було гіпотиреозу, але їй допоміг лікарняний на два тижні.

Пані Б. прийшла з іншим питанням.

«Я не хочу свого чоловіка, інших – так, а його – бачити не можу», вона зробила паузу: «Знаю, недобре так казати, у багатьох чоловіки далеко, вони страждають, але ми першого дня війни виїхали з дому, ми біля кордону з Польщею живемо. Лізе постійно, вже сил немає! Знайома казала, може в мене щось з гормонами».

У неї не було гіпотиреозу, але виявилося, що чоловік її б’є.

Гіпотиреоз був у Пані С. із Нікополя, яка думала, що в неї гіпертиреоз, бо серце стукало як ненормальне щоразу, коли вона читала новини.

Нікополь обстрілювали щодня, там залишилися її мама і сестра.

Люди приходили різні, але всі за одним і тим самим.

Будь ласка, дайте нам якусь причину. Чому так погано? Як далі жити?

Подаруйте діагноз, дайте те, з чим можна боротися, те, що можна контролювати.

Найчастіше я цитувала Франкла і говорила:

«Усе, що ви відчуваєте, – природно. Ненормальна реакція на ненормальні обставини – нормальна. Ви – жива людина».

Я валідувала їхнє право бути розчавленими через власне безсилля.

Я виписувала антидепресанти і заспокійливі частіше ніж ібупрофен.

Багатьом пацієнтам було соромно від того, що їм погано.

Не може ж випадати волосся через війну? А кола під очима, відсутність сил, я вчора вдарила свою дитину, невже це теж через війну? А чому в мене щотижня застуда?

У Києві діти теж ходили в садок і все було нормально. А постійна печія? А чому стрибає тиск і ночами я прокидаюся від того, що серце вистрибує з грудей?

Я — просто руїна, війна тут ні до чого, перевірте гемоглобін!

Особливо соромно було чоловікам.

Я ж не на війні, не в окупації, тут мирне небо, мені б гарувати, а я сиджу на соціалці і ще по лікарях тиняюся.

Люди недооцінювали кількість зусиль, які доводиться витрачати на виживання в умовах нової реальності.

Біженство — це не туристична поїздка.

Біженство — це спроба вмістити своє життя у дві валізи і водночас удавати, що все нормально, щоб не налякати дітей.

Біженство — це коли ти повністю залежиш від інших людей і бюрократичних інституцій.

Люди бояться джоб-центру більше ніж лейкозу.

Я взяла аналізи у літнього чоловіка в рамках чек-апу і мене насторожив його загальний аналіз крові.

Я відправила його до гематолога і довго пояснювала йому і його дружині чому важливо туди піти.

Говорила про те, що є варіант, що це хронічна інфекція, тоді потрібно шукати фокус, але найімовірніше це лейкоз.

Вони помітно нервували і я почала думати, що перевантажила їх інформацією. Виявилося, що нервували вони не через це.

Завтра у них був призначений термін у джобцентрі.

Люди зі сльозами на очах благають дати їм антибіотики, бо не можна пропускати курси, за які платить держава (ну і ще тому, що в Україні антибіотики без рецепта і люди звикли ковтати їх як цукерки).

Люди приходять у пошуках причини, яка пояснила б, чому їм так погано, але сподіваються переконатися, що все нормально.

Навіть найзавзятіші хроніки, які роками ігнорували свій ХОЗЛ, туберкульоз або серцеву недостатність, раптом приходять на прийом. Почасти тому, що на шару і оцет солодкий, а за страховку все-таки платить держава. Почасти через те, що бояться залишитися без ліків, а в аптеці тут так просто не купиш ні антибіотики, ні транквілізатори. Почасти тому, що їм важливо знати, що смерть наразі на іншому боці річки. Вони не помруть найближчим часом. На чужій землі. Не попрощавшись із найближчими.

Нещодавно у всіх київських новинах передавали історію про жінку, яка відвезла сина до садочка, а потім в її авто прилетів уламок снаряда. Після обіду усіх дітей забрали, а за хлопчиком так ніхто й не прийшов.

Наступного дня в мене було три пацієнтки з панічними атаками.

У всіх маленькі діти.

«Чого ви боїтеся? Спробуйте зафіксувати думку, яка запускає страх», – запитала я у Фрау О., вона була в мене вже багато разів через сильну мігрень.

«Ну чого-чого» – Пані О. різко видихнула. – «Що з ними буде, якщо я того? Одному – дев’ять, другому – п’ять?»

Вона не змогла вимовити слово «помру».

Люди приходять різні, у когось букет зппп, у когось свята трійця: гіпертонія, діабет, серцева недостатність, у когось психіатричний анамнез завдовжки в життя, у когось рідкісне аутоімунне захворювання або генетична патологія, але status praesens – один і той самий.

Війна.

Майже у всіх хтось залишився в Україні. Старенька мама, брат-інвалід, кішка, яку ніяк не виходило взяти з собою, бо слінг із немовлям і друга дитина під боком. Залишився будинок, у якому щойно закінчили ремонт, робота, документи, закоханість, юність, могили рідних, іпотека…

Довелося бігти швидше, ніж вдавалося усвідомити, що відбувається.

А потім не було часу на усвідомлення, потрібно було вижити, доїхати, знайти де спати, оформити документи, влаштувати дітей до садочка чи школи, знайти квартиру, меблі, педіатра, спрей від астми для молодшого і засіб від цвілі на стінах. Чужою мовою, у чужій побутовій реальності.

Коли там усвідомлювати та й чи треба?

Цей біг завмер.

Завмер і залишився всередині.

Багато українців і українок усе ще біжать і не можуть зупинитися.

Біжать від минулого і від майбутнього, від страху, від війни і від її наслідків, від необхідності вибору і від прийняття катастрофи.

Однією ногою в Україні, іншою в Німеччині.

Паралельно у двох реальностях.

Вранці — німецька школа, ввечері — українська. А що? Дитина йшла на золоту медаль, треба не відставати.

Вранці — курси німецької, ввечері — онлайн університет. А що, у мене останній курс медичного університету.

Вранці — скайп із чоловіком (якщо в нього світло буде), ввечері — Різдво з німецькими сусідами і спроба пояснити на пальцях що таке кутя.

Вранці — співбесіда на роботу в пфлегегайм (з Б1 уже беруть працювати до будинку літніх людей), а ввечері істерика з приводу того, що чоловік віддав друзям дитяче ліжечко.

Вранці — сльози і битви з 5-річкою «не хочу в німецький садок», ввечері — український хор і підготовка до концерту з метою збору коштів для України.

Кажуть, ранок покаже, що вечір не скаже, але що робити, коли ранок пересварився з вечором?

Йти до сімейного лікаря.

Не за пігулкою – за надією. 💛💙

©️ Ірина Фінгерова, дрезденська лікарка.

®️ Infopost.Media.

[lyutevzh]

Наснився сон, де я була на пробіжці у рідному місті під час дощу. Я подумала "треба б краще пішки йти, бо гроза вдарить".

Ііііі....🥁🥁🥁... В мене влучила молнія))

Я відчула, як мені здалося, ВСЕ: металево-шоколадний присмак в роті, як розходиться біль, жар, холод, судоми по тілу. Мене трохи відкинуло в бік, люди злякані, летіла в слоумо :')

Потім ситуація така: я сиджу на колінах в сльозах і благаю когось щоб я вижила, позаду мене все чорне, ніц не видно. Тіло й руки багряно-червоні, видно вени. В правій руці тримаю ручку, і записую на лівій обіцянку що я більше ніколи в житті не буду бажати собі смерті, інакше я дійсно помру. Я так зрозуміла що це був якийсь договір :0

Після того сну тепер дуже боюся подумати про смерть, або сказати щось типу "хочу сдохнути", а ці гидкі думки постійно лізуть в голову))